Клуб сімейного дозвілля


«До недавнього часу принаймні»



бет9/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   36

«До недавнього часу принаймні», — прошепотів голос все- |>гдині мене.

Можливо, просто якийсь волоцюга шукав швидкої здоби­чі, - промовив Джонс. — Але мені здавалося, я мушу про це зга­дати, тож я вам і розповів. І ми не знаємо, що люди казатимуть, чіба ні? Чутки ширяться. Усі пліткують, чи не так? Балачка — де­шева річ. Справу, наскільки я розумію, закрито — нехай Шериф Найм Біска клопочеться тим, що відбувається в Лайм Біска, та­ке моє гасло, — а проте ви мусите знати, що поліція в Омасі має на оці те місце, де перебуває Шеннон Коттері. Про всяк випа­док — просто, а раптом ваш син там з’явиться.

Він пригладив собі волосся, потім востаннє утвердив на го­лові капелюха.

  • Можливо, він самостійно повернеться додому, не завдав- ш и нікому зла, тоді ми зможемо списати всю цю справу, як, ну, я не знаю, як безнадійний борг.

  • Добре. Просто не називайте його поганим сином, поки вам не заманеться називати Шеннон Коттері поганою дочкою.

Те, як роздулися його ніздрі, дало мені зрозуміти, наскіль­ки йому це не сподобалося, але відповіді на це від нього я не почув. Натомість він сказав:

  • Якщо він повернеться і розповість, що бачився з матір’ю, дасте мені знати, гаразд? Вона офіційно значиться у нас в па­перах безвісти зниклою особою. Дурня це, я розумію, проте закон є закон.

  • Я так і зроблю, звичайно.

Він кивнув і вирушив до своєї машини. Ларс сидів за кермом. Джонс його шугонув — цей Шериф був того складу людиною, що возить себе сама. Я згадав про юнака, котрий пограбував крамничку, намагаючись запевнити себе, що мій Генрі ніколи б на таке не пішов, а навіть якби був змушений це зробити, йо­му б не вистачило хитрості перевдягтися у щось, вкрадене з чу­жої повітки чи куреня. Але Генрі став тепер іншим, а вбивці на­вчаються хитрощів, хіба ні? Це їх спосіб виживання. Я подумав, а що як...

і.



Та ні. Не маневруватиму. То була б суща слабкість. Це моє останнє слово, моя повна сповідь, і якщо я не зможу говори­ти правду, цілковиту правду, і нічого окрім правди, який тоді в цьому сенс? Який сенс у всьому?

То був він. То Генрі там був. Я бачив по очах Шерифа Джон­са, що він витяг те придорожнє пограбування тільки тому, що я не стелився перед ним так, як він на те очікував, але сам я по­вірив у ту історію. Бо знав більше за Шерифа Джонса. Після того як ти допоміг власному батькові замордувати власну ма­тір, що може значити помахати ломом перед обличчям якоїсь старенької бабусі? Дріб’язок. І якщо він спробував один раз, він спробує ще, лишень тільки закінчаться ті 23 долари. Мож­ливо, в Омасі. Де його і схоплять. А тоді й решта всього може відкритися. Майже напевне відкриється.

Я важко виліз на ґанок, сів і сховав обличчя в долонях.

Минали дні. Не знаю, скільки їх пройшло, пам’ятаю тільки, що були вони дощові. Коли надходять осінні дощі, робота на­дворі мусить чекати, а я не мав аж стільки худоби чи надвір­них будівель, щоб заповнити свій час роботою під дахом. Я на­магався читати, але слова якось не складалися докупи, хоча вряди-годи окремі з них вихоплювалися зі сторінок і волали. Вбивство. Вина. Зрада. Такого ґатунку слова.

Дні я просиджував на ґанку з книжкою на колінах, загор­нувшись проти сирості й холоду в овечий кожух, дивлячись, як скрапує дощова вода з піддашка. Ночами я пролежував без сну до світанку, дослухаючись до стукоту дощу по даху в ме­не над головою. Це нагадувало, ніби хтось боязко стукає паль­чиками, щоб його впустили. Я забагато проводив часу, думаю­чи про Арлетт у колодязі разом з Елфіс. Я почав собі уявляти, ніби вона ще... ні, не жива (я почувався приголомшеним, але не збожеволів), але якимсь чином притомна. Якимсь чином вона спостерігає за розвитком подій зі своєї імпровізованої могили, і то з задоволенням.

.1


«Тобі подобається, яким чином усе обернулося, Вілфе? — за­питала б вона, якби могла (і в моїй уяві вона дійсно запитува­ла). — Було воно того варте? Що скажеш?»

Одної ночі, десь через тиждень після візиту Шерифа Джонса, коли я сидів, намагаючись читати «Дім на сім фронтонів»1, Арлетт підкралася ззаду до мене, простягнула руку повз мою скроню і легенько ляснула мені по переніссю своїм холодним, вогким пальцем.

Я впустив книжку на плетений килим вітальні і скрикнув, скочивши на рівні. У цей же час холодний палець збіг мені в куточок рота. А відтак він знову мене торкнувся, мого тіме­ні, де волосся вже було ріденьким. Тут я вже розсміявся — сер­дитим, непевним сміхом — і нахилився підняти книгу. Цієї миті палець ляснув мене втретє, цього разу по зашийку, так, ніби моя мертва жінка проказувала: «Я дочекалася твоєї ува­ги, Вілфе?» Я відступив убік — щоб четвертий ляп не потра­пив мені в око — і подивився вгору. Стеля над головою посі­рішала, з неї скрапувало. Тиньк поки іце не почав братися пузирями, але якщо дощ не перестане, то почне. Тоді вже він може потріскатися і спадати пластами. Протекло якраз над моїм звичайним місцем для читання. Аякже. Решта стелі бу­ла на вигляд цілком нормальна, поки що принаймні.

Я згадав слова Стоппенгаузера: «Чи ти не хочеш мене за­певнити, ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? По­лагодити дах?» І той його хитрий погляд. Так, ніби він знав наперед. Так, ніби вони з Арлетт діяли у цій справі спільно.

«Не бери таких речей собі в голову, — переконував я себе. — Досить погано вже те, що ти постійно думаєш про неї, там, під землею. Чи виїли вже хробаки її очі, мені це цікаво? Чи

«Дім на сім фронтонів» — роман (1851) класика американської літерату­ри Натаніеля Готорна (1804—1864), містична атмосфера якого і деякі сю­жетні лінії віддалено перегукуються з історією героя Кінга.

і.

зжерли черви вже її гострий язик, чи принаймні бодай затупи­ли його?»

Я пішов до столу в дальнім кінці кімнати, взявся за пляш­ку, що там стояла, і налив собі добрячу порцію коричневого віскі1. Рука в мене тремтіла, щоправда, лиш трішки. Я випив усе двома ковтками. Я розумів, що то погане діло, якщо таке пиття перетвориться на звичку, але ж не кожної ночі чоловік відчуває, як його мертва дружина ляскає його по носі. А від самогону мені покращало. Я почувався більш певним себе. Мені не було потреби брати позику 750 доларів, щоби пола­годити дах. Я міг зашити його обрізками дощок, коли припи­ниться дощ. Але ремонт виглядатиме негарно; все обійстя на­буде вигляду, як ото казала моя мати, «біднота-голота». Та й не це було головним. Залатати дірку — це забере хіба що па­ру днів. Мені потрібна робота, котра зайняла б мене на всю зиму. Важка робота прожене геть думки про Арлетт на її під­земному троні, Арлетт у чепчику з мішковини. Мені потрібні такі ремонтні роботи, які б заганяли мене в ліжко таким утом­леним, щоб я вмент засинав, а не лежав, слухаючи лопотіння дощу і загадуючись, чи Генрі зараз не мокне десь під цим до­щем, чи не грипує він там, не кашляє. Іноді робота є єдиним засобом, єдиним рішенням.

Наступного дня я поїхав у містечко пікапом і зробив те, чо­го ніколи б не умислив зробити, якби мені не потрібен був кре­дит 35 доларів. Я взяв у борг 750. Урешті-решт ми завжди ло­вимося у пастки, які самі ж були наставили. Я цього певен. Урешті-решт усі ми в них ловимося.

Того ж тижня в Омасі до ломбарду на Додж-стрит зайшов якийсь юнак у крислатому фермерському капелюсі і купив ні­кельований пістолет 32-го калібру1. Поза всякими сумнівами,

л



пін заплатив за нього п’ять доларів з тих, що під загрозою йо­му віддала та напівсліпа старенька жінка, котра торгувала н крамниці під рекламною вивіскою «Дівчини у блакитному чепчику». Наступного дня юнак у пласкому міському кашке­ті на голові, з прикритим червоною банданою обличчям уві­йшов до філії «Першого сільськогосподарського банку» в Ома- сі, наставив пістолет на гарненьку молоду касирку на ім’я І’ода Пенмарк і зажадав усіх грошей з її каси. Вона віддала йо­му близько 200 доларів, здебільшого одно- та п’ятидоларовими купюрами — пожмаканими й засмальцьованими від перебу­вання у кишенях комбінезонів добропорядних фермерів.

Коли він відходив, запихаючи гроші собі в штани однією рукою (вочевидь, нервово, кілька банкнот він упустив на під­логу), дебелий охоронець — полісмен на пенсії — промовив:

  • Синку, не варто тобі цього робити.

Юнак вистрелив у повітря. Кілька людей закричали.

  • Мені й стріляти у вас не варто також, — промовив юнак з-під бандани, — проте буду змушений, якщо доведеться. Стійте смирно собі там, під колоною, сер, якщо не бажаєте не­приємностей. У мене друг стереже двері знадвору.

Юнак вибіг геть, на ходу зірвавши з лиця бандану. Охоро­нець зачекав якусь хвилину, а потім вийшов надвір з підняти­ми вгору руками (зброї він не мав), просто на той випадок, як­що надворі дійсно чекає той друг. Нікого там, звісно, не було. Генк Джеймс не мав друзів у Омасі, окрім однієї особи, котра виношувала у своєму череві його дитину.

Зі своїх позикових грошей я взяв двісті доларів готівкою, ре­шту залишивши в банку містера Стоппенгаузера. Сходив до залізної крамниці, на деревний склад і в бакалію, де Генрі міг би отримати листа від своєї матері... якби вона ще була жи­ва, щоб його написати. Я виїхав з міста, коли замрячило, а діс­тався додому вже під страшною зливою. Я вивантажив при­дбані дошки і ґонт, нагодував та подоїв худобу, потім витяг куплені харчі — здебільшого сухі продукти та концентрати,







котрі витрачалися повільно після того, як Арлетт перестала верховодити біля печі. Зробивши цю роботу, я поставив на плиту грітися воду, щоби скупатись, і здер із себе мокрий одяг. З правої передньої кишені зіжмаканого комбінезона я витяг гаманець із грішми, перерахував і побачив, що в мене зали шилося цілих ледь не 160 доларів. Навіщо я взяв стільки го тівкою? Бо думками блукав деінде. Де це деінде, заради Бога? Біля Арлетт і Генрі, звісно. Не кажучи вже про Генрі й Арлет т. Тільки про них я здебільшого й думав у ті дощові дні.

Я розумів, що тримати на руках так багато грошей — дур­на справа. їм треба повернутися до банку, де вони могли б на­рощувати невеличкий відсоток (хоча, звісно, не до порівнян­ня з відсотками за позикою), поки я не придумаю, яким чином їх краще пустити в діло. А тим часом треба їх покласти в якесь місце, де їм буде безпечніше.

Спливла на ум шабатурка, у котрій лежав червоний хвойдів- ський капелюшок. Там вона ховала свої гроші, і вони там про­лежали в безпеці бозна-скільки часу. У гаманці в мене їх було забагато, щоб просто заткнути за стрічку, тож я подумав, що покладу їх у сам капелюшок. Там вони полежать лише до мо­менту, коли в мене з’явиться привід з’їздити знову до міста.

Я зайшов у спальню, голий-голісінький, і відчинив дверця­та шафи. Відсунув убік шабатурку з її церковним білим капе­люшком і потягнувся по другу. Тоді я був заштовхав її аж до задньої стінки полиці і тепер мусив зіп’ястися навшпиньки, щоб її дістати. Вона була обв’язана еластичною стрічкою. Я підчепив стрічку пальцем, щоб підтягнути шабатурку, й від­разу ж усвідомив, що вона здається надто важкуватою — ні­би замість капелюшка тепер у ній лежить цеглина — а слідом якесь дивне відчуття студеності, немов рука моя потрапила у крижану воду. За мить мороз обернувся вогнем. Біль був та­кий сильний, що в руці зсудомило всі м’язи. Рикнувши від здивування й болю, я оступився назад, розсипаючи навсібіч гроші. Пальцем я не переставав чіплятися за еластичну стріч-

.1


ку і шабатурка вилетіла з полиці. Припавши до кришки, на ній

  1. идів норвезький пацюк, що здався мені вельми знайомим на ііигляд.

Ви можете мені сказати: «Вілфе, всі пацюки схожі один на іншого». І в звичнім порядку рація на вашому боці, але саме цього я впізнав; хіба не він тікав від мене з коров’ячою дійкою н пащі, немов із сигарою?

Шабатурка звільнилася від моєї скривавленої руки, і пацюк гепнувся на підлогу. Якби я мав час на роздуми, він би знову іггік, але свідоме мислення в мене було заблоковано болем, здивуванням і жахом, що їх, як мені здається, відчуває будь-

  1. ка людина, коли бачить, як дзюрить кров із частини її тіла, котра ще кілька секунд тому була цілою. Я навіть не пам’ятав, що стою голий, яку час свого народження, я просто наступив правою ногою на пацюка. Почув, як тріснули його кості, від­чув, як чвакнули його нутрощі. Кров разом з розчавленими кишками порснула в нього з-під хвоста, забризкавши мені лі­ву щиколотку теплим. Він намагався вивернутись і вкусити мене знову; я побачив, як клацають його великі передні зуби, але дістати мене йому не вдавалося. Тобто поки я тримав ступ- 11 ю на ньому. Тож я її і тримав. Я придавив його ще дужче, при­тискаючи поранену руку собі до грудей, відчуваючи, як тепла кров зволожує мені там густі зарості волосся. Пацюк вигинав­ся й бився. Хвіст його спершу хльоснув мене по литці, потім обвив щиколотку, ніби вуж. Кров ринула в нього з рота. Чор­ні очиці вибалушилися, мов скляні кульки.

Я довго так стояв, з помираючим пацюком у себе під ступ­нею. Усередині він був розчавлений ущент, його нутрощі пе­ретворилися на кашку, та все одно він борсався, намагаючись укусити. Нарешті він перестав рухатись. Я постояв на ньому ще десь хвилину, воліючи переконатися, що він не прикида­ється мертвим опосумом (пацюк у ролі опосума — ха!), і тіль­ки коли врешті впевнився, що він здох, я зашкутильгав до кухні, залишаючи криваві сліди й збентежено думаючи про

і.



пророцтво, котре колись отримав Пелій1: остерігатися чоло віка в одній сандалії. Але ж я не був Ясоном — я був одурілим від болю й збентеження фермером, фермером, котрому, схо же, було пороблено забруднювати своє ложе кров’ю.

Тримаючи руку під помпою, з котрої лилася крижана вода, я почув, як хтось промовляє: «Досить, досить, досить». То про мовляв я, я про це здогадався, бо голос був старечий. Голос зубожілого старця.

Я пам’ятаю решту тієї ночі, але це, немов розглядання старих фо­тографічних карток у запліснявілому альбомі. Пацюк цілком прогриз мені перетинку між великим і вказівним пальцями на лівій руці — гидотний укус, але в якомусь сенсі й щасливий. Як­би він вкусив мене за той палець, яким я був підчепив еластич­ну стрічку, він би його геть відгриз. Я збагнув це, коли повернув­ся до спальні і вхопив мого супротивника за хвіст (правою рукою, ліва в мене боліла й задубла так, що не поворухнути). Звір ви­явився два фути завдовжки і важив щонайменше шість фунтів.

«Значить, це не той був пацюк, що втік тоді у трубу, — чую я ваше зауваження. — Це не міг бути він». Але ж він, то був він, я вам кажу. На ньому не було якоїсь явної позначки — ані білого пасма хутра, ні впізнавано погризеного вушка, — а проте я знав, що то він, той самий, що познущався з Ахело- їс. Так само, як знав, що не випадково він там був чаївся.

Я за хвіст відніс його на кухню і викинув у відро з жужели­цею. А відро випорожнив у вигрібну яму. Голий під сильним

«І



дощем, майже його не зауважуючи. Що я дійсно відчував, так цс свою ліву руку, в якій смикався біль такий потужний, що він здатен був підмінити собою геть усі думки.

З гачка в сінях я зняв плащ (це все, на що я спромігся), на­цупив його на плечі і знову вийшов надвір, цього разу пря­муючи до корівника. Там я намазав собі поранену руку маз­ію Ролі. Мазь вберегла вим’я Ахелоїс від інфекції, отже, вбереже й мою руку. Я вже хотів було йти звідти, але згадав, як пацюк утік від мене попереднього разу. Труба! Я підійшов до неї і нахилився, очікуючи побачити цемент погризеним па шматки або й зовсім зжованим нанівець, але він був ці­лим. Ну аякже. Навіть шестифунтові пацюки з величезними зубами не здатні прогризтися крізь цемент. Те, що така думка взагалі спливла мені до голови, показує, в якому я перебував стані. На якусь мить я немов побачив самого себе збоку: го­лий чоловік, хіба що в незастебнутому плащі, шерсть у нього на грудях просякла кров’ю аж до паху, порвана ліва рука бли­щить під товстим, схожим на шмарклі, шаром коров’ячої ма­зі, очі вибалушені від збентеження. Схоже, як у того пацю­ка, коли я його розчавив.

«Це був не той самий пацюк, — запевнив я себе. — Той, що вкусив Ахелоїс, або лежить здохлий в трубі, або на колінах у Арлетт».

Проте я знав, що це був він. І тоді знав, і зараз це знаю.

То був він.

Повернувшись до спальні, я опустився навколішки і позби­рав заляпані кров’ю гроші. Однією рукою це робилося повіль­но. Раз я стукнувся пораненою рукою об край ліжка і завив під болю. Побачив, як крізь мазь, зробивши її рожевою, про­ступила свіжа кров. Гроші я поклав на комод, не переймаю­чись навіть тим, щоб прикрити їх книжкою чи якоюсь із тих клятих декоративних тарілочок Арлетт. Я навіть не пам’ятав, чому це здавалося таким важливим: передусім заховати банк­ноти. Шабатурку з червоним капелюшком я швиргонув у ша- к



фу й затріснув двері. Хай залишається там до кінця світу, як на мене.

Кожен, хто мав ферму або працював на фермі, скаже вам, що травми там звичайна річ і до них треба бути готовим. У скрині, ці біля кухонної помпи я тримав великий рулон бинта - у скриньці, котру Арлетт завжди називала «біль-яткою». Я по тягнувся рукою по бинт, та тут мені в око впав великий казан, що парував на плиті. Вода, яку я поставив грітися, щоб скупа тись, коли був іще цілим-неушкодженим, коли цей монстру озний біль, котрий, здавалося, зараз мене живцем пожирає, ще перебував у теорії. Мені майнуло, що гаряча вода з милом може стати саме тим, що зараз потрібно моїй пораненій руці. Гірше боліти рана просто не може, міркував я, а занурювання в окріп може її очистити. Судження було помилковим в обох сенсах, але звідки ж мені було це знати? Скільки років мину­ло, а та думка все ще здається мені слушною. Гадаю, все мо­гло б спрацювати, якби мене вкусив ординарний пацюк.

За допомогою здорової руки я черпав ківшиком гарячу во­ду і виливав у миску (намір перехилити казан, щоби просто налити з нього, навіть не розглядався), потім я вкинув туди брикет жорсткого коричневого прального мила Арлетт. Остан­ній брикет, як з’ясувалося; є так багато речей, про поновлю­вання кількості яких у хаті не замислюється непризвичаєний до цього чоловік. Я взяв ганчірку, потім пішов у спальню, зно­ву опустився там навколішки і почав збирати кров і тельбухи. Весь час пам’ятаючи (аякже) про той попередній раз, коли я змивав кров з підлоги цієї проклятої спальні. Того разу зі мною хоча б Генрі ділив цей жах. Займатися цим самому, та ще й перемагаючи біль, то була жахлива робота. Моя тінь ска­кала і пурхала по стіні, змушуючи мене згадувати Квазімодо з роману Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Коли робота вже добігала кінця, я зупинився, задерши голо­ву, затримавши віддих, із широко розплющеними очима, моє серце, здавалося, б’ється в покусаній лівій руці. Я почув звук, ніби щось шмигає, і, здавалося, цей звук надходить звідусіль, (пук, ніби бігають пацюки. Тієї миті я був цілком цього певен. І Іацюки з колодязя. Її вірний почет. Вони знайшли інший шлях на волю. Той, що був чаївся на кришці шабатурки з червоним капелюшком, просто виявився першим і найнахабнішим. Во­ни вдерлися в хату, вони в стінах, ось уже скоро вони повиска­кують і гуртом накинуться на мене. Вона помститься. Я чути­му її сміх, коли вони мене шматуватимуть.

Сильний порив вітру струсонув дім, коротко вискнувши, майнув уздовж карнизів. Шмигання погучнішало, а потім тро­хи стишилося, слідом за тим, як вітер ущух. Мене затопило гаким полегшенням, що навіть перекрило відчуття болю (на кілька секунд принаймні). То не пацюки: то сльота. З настан­ням темряви температура впала і дощ став майже градом. Я знову повернувся до витирання пацючих решток.

Покінчивши з усім, я виплеснув криваву воду через перила ганку, а тоді знову пішов до корівника накласти новий шар ма­зі собі на руку. З повністю очищеною раною я зміг побачити, що перетинку між моїми вказівним і великим пальцями розі­рвано трьома прогризами, і тепер вона нагадує нарукавний сер­жантський шеврон. Великий палець на лівиці в мене стирчав криво, так, ніби пацюк пошкодив якийсь важливий тросик між ним і рештою долоні. Я намазав рану коров’ячим вазеліном і по­брів назад у хату, думаючи: «Болить, але хоча буже чиста ра­на, Ахелоїс допомогло, зі мною теж усе буде гаразд». Я намагав­ся собі уявити, як мобілізуються і прибувають на покусане місце захисні сили мого організму, схожі на крихітних пожеж­ників у червоних касках і довгих брезентових балахонах.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет