Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук
жүктеу/скачать 1.26 Mb.
|
| А вже крайньою нісенітницею є "звідомлення" тодішнього папського нунція в Польщі Дуріні, безкритично цитоване деякими українськими істориками, в якому говориться про вимордування коліївськими православними повстанцями 40 тисяч українських селян-уніятів. Адже на Правобережжі - пригадуємо ще раз, - було тоді всіх українських православних селян тільки двісті тисяч,263 а уніятських - два мільйони; то як же горстка православних, що становила одну десяту всіх українців, могла розгромити поляків і винищити всіх поляків та жидів, ще й вимордувати багато більше українських селян-уніятів, аніж усіх коліїв разом було? Українські селяни-уніяти мали кожний таку саму фізичнy силу, таку саму зброю й таку саму відвагу, як українські селяни-православні, то як же ж вони могли б були допустити до того, щоб кількісно в десять разів слабші православні вбили сорок тисяч уніятів, не втративши при тому майже ні одного свого?
Ця очевидна нісенітниця зродилася з того, що число сорок тисяч як приблизну кількість тих, які згинули з рук коліїв, підсунено повністю під уніятів, тоді, коли в дійсності йшлося виключно про польську шляхту й жидів. Про якусь збройну розправу українських селян-православних з українськими селянами-уніятами в ніякому тогочасному документі ніякої згадки, повторюємо, немає, значить - такого не було. Якщо ж кілька десятків українських селян-уніятів і справді загинуло з рук коліїв, то ні в одному випадку не сталося це тому, що вони були уніяти, але виключно у висліді того, що на наказ їхнього пана вони пробували захищати панський замок перед українськими повстанцями. І від сто до двохсот студентів василіянської школи264 в Умані загинули з рук коліївських повстанців зовсім не тому, що вони були уніяти-католики, але єдино тому, що вони разом із польською міліцією збройно ставили завзятий опір повстанцям, стріляючи з мурів і з вікон школи в українських повстанців в обороні польської шляхти. За вірність полякам, а не за уніятство загинув і директор школи, василіянин о. Іраклій Костецький. В заверюсі Коліївщини потерпіло чимало уніятських священиків: у скарзі, яку після коліївського повстання вислали уніятські священики до польського уряду, 298 підписались як ті, що були тілесно потурбовані265 і лише 15 згадано як тих, що загинули. Але в майже кожному випадку йшлося про особисті розправи між уніятським парохом і православним, якого усунено з парохії, або між уніятським парохом і кимось із його ж таки озлоблених чимось уніятських парохіян. Але бувало й так, як от у випадку Івана Старушевського зі села Вакулинці в Богуславщині, описаному подрібно Равітою. Старушевський закінчив православну, а пізніше уніятську теологію і був висвячений на уніятського священика. Напередодні Коліївщини мешканці села Березняки, де Старушевський був тоді уніятським парохом, вирішили повернутися на православіє, і коли Старушевський не схотів зробити те саме, вони прогнали його зі села. Старушевський поїхав до Корсуня із запитом, що йому робити. Але, як лише ввійшов до кімнати офіціяла Мокрицького, і сказав, що він із Богуславщини, Мокрицький крикнув, що Старушевський мусить бути "схизматик", бо в Богуславщині всі українці повернулися на "схизму". Й казав його арештувати та відставити до Корсунської, а по трьох днях до Радомиської тюрми. Там о. Старушевський просидів три тижні й дістав 700 буків, заки вияснилось, що він таки уніятський, а не православний священик.266 Ким же ж був пошкодований уніятський священик о. Старушевський? Його парохіяни, що повернулися до православія, тільки прогнали його зі села, не вчинивши ніякої кривди; а в'язнили його й дали йому, католицькому священикові, 700 буків у часі тритижневого в'язнення... католицькі поляки. Персональні розплати з політичних, або й часто особистих причин зачіпали тоді і православних духовних. Прикладом цього є подана Равітою на підставі документів справа козака Орла та православного дяка Гудименка, описана, на його лад, Равітою-Гавроньським, як ілюстрація "розправи між самими православними українцями". Виявляється, що коротко перед Коліївщиною Орел, який був членом невеличкого гайдамацького загону, тікаючи перед польською погонею, скрився в селі у православного дяка Гудименка. Та Гудименко потайки повідомив про те поляків і видав Орла в руки польського ката. Тільки припадком пощастило Орлові втекти й оминути смерти. В час Коліївщини Орел прийшов зі своїм відділом до того села і криваво розплатився з Гудименком. Чи мало воно щось спільного з релігією тому, що Гудименко був православним дяком? Ясно, що ні. Це був акт розплати із зрадником, що видав українського повстанця в руки польського ката на тортури і смерть. Політичні або персональні причини були спонукою насильства над уніятським священиком і в кожному іншому випадку. Нам не доводилося зустрічати в документах акту фізичного насильства над уніятським священиком, проведеного коліївськими повстанцями, що не мали ніякого особистого відношення до жертви розплати, отже з виключно з релігійних мотивів. У кожному випадку, повторяємо, йшлося або про розплату православного священика з уніятським, який його усунув з парохії, або про помсту самих парохіян уніятів з їхнім парохом, або про акцію парохіян супроти того, кого вони вважали вислужником польського пана. А тому, хоч і як неслушними й жорстокими ті випади насилля не були б, їх ніяк не можна вважати, згідно із правдою, за вислід релігійної боротьби православних з уніятами, а тим більше не можна на цьому базувати серйозно твердження, ніби вся Коліївщина мала характер релігійної війни. Офіційно - по відновленні Гетьманщини - гетьман Максим Залізняк видав зарядження, що уніятські священики повинні покинути православні села, або перейти на православіє, одержавши в переяславського єпископа уставні грамоти й антимінси.267 Ніякого зарядження про примусовий перехід на православіє уніятів чи уніятських священиків не було. Наведена нами історія уніятського священика Старушевського показує, що поскільки між ним і його парохіянами ніяких спорів не було, то як його парохія вирішила повернутися до православія, а він не схотів, йому найменшої кривди не вчинено, а тільки доручено йому залишити село. В'язнення, зневаги й 700 буків одержав він, уніятський священик, від поляків-католиків. Немає ніякої змоги устійнити бодай приблизно, яке було відношення відсотково самих учасників коліївського повстання за релігією. Дуже можливо, що члени першої повстанської сотні, які святили ножі в Монтронинському манастирі, були всі православними. Та з поширенням повстання на все Правобережжя воно мусіло змінитися. Тяжко повірити, щоб у ситуації, коли на Правобережжі було два мільйони уніятів і тільки двісті тисяч православних, Потоцький, який заложив в Умані василіянську уніятську школу для ширення унії, а в 1768 році спровадив до Умані для місійної праці капуцинів,268 приймав до своєї двотисячної міліції на упривілейовані, в порівнянні з панщиною, пости самих православних і то якраз для оборони католиків перед православними гайдамаками. Між надворними козаками мусіло бути дуже багато, якщо не подавляюча більшість, уніятів; а однак ніякої релітійної війни між ними не було і всі вони одностайно перейшли в ряди коліївських повстанців. Про якусь релігійну внутрішньоукраїнську війну в час Коліївщини, та й усієї Гайдамаччини, на взір релігійних воєн у Середній і Західній Европі, мови не може бути, якщо підходити до питання об'єктивно, а не тенденційно, в цілях пропаганди. Якщо б колії вели релігійну війну за православіє проти уніятів, то ясно, що після московського удару під Уманю українські селяни-уніяти скористали б із нагоди для відплати і стали б усі помагати полякам та москалям винищувати православних коліїв. А такого ніде не було. Навпаки, навіть тоді, в обличчі жорстоких кар за допомогу коліям, всі українські селяни, православні й уніяти, щиро помагали, як могли, коліївським повстанцям, доказуючи дуже часто жертвою власного життя свою нерозривну єдність із коліями, борцями за національні права всього українського народу без огляду на віровизнання. Із другої сторони - ми бачимо в час Коліївшини заскакуючу єдність у безоглядному винищуванні українських повстанців православної Москви з католицькою Польщею, православних московських старшин і простих солдатів із католицькими поляками. Ні один православний москаль не став по стороні православного українського повстанця, ані в одного православного москаля не бунтувалося його православне сумління, коли він раненого православного українського повстанця віддавав у руки польських католиків на тортури й жахливу смерть. Немає сумніву, що важкі релігійні переслідування українців католицькою Польщею, як і нелюдяний соціяльний гніт, причинилися великою мірою до загострення українсько-польського конфлікту у ХVIII столітті та до розбурхання пристрасти кривавої відплати. Але совісне дослідження Коліївщини приводить до безсумнівного висновку, що й релігійне питання не було ані єдиною, чи хоч би основною причиною коліївського повстання, ані його єдиною чи основною ціллю. Лінія фронтів у коліївському повстанні проходила зовсім не по релігійній, але виразно і єдино по національній приналежності: по одній стороні стояли в повстанні українці, православні й уніяти, а по другій стороні, проти українських повстанців стали спільно католицькі поляки і православні москалі. На цей момент, на єдність у боротьбі в час Коліївщини українців-православних із українцями-католиками (уніятами) і на смертельну ворожість між католиками-українцями й католиками-поляками вказує католицький історик E. Helleniusz, роблячи правильний висновок в опублікованій поверх сто літ тому у Кракові праці про василіян в Умані в часі Коліївщини: "Ціла теорія релігійних різниць і спорів в виду цього паде і зникає".269 4. Політичні цілі Коліївщини Польські й московські історики, головно давніші, пристрасно запевняли, що колії ніяких політичних цілей не мали й мати не могли. По їхньому, - колії тільки "розбійники, вори": грабіжники із вродженим нахилом до сліпого бунту і вбивств, жадобою наживи і з вродженою глухою ненавистю до ладу й порядку. А якщо були ще якісь мотиви боротьби коліїв, то релігійні: сліпий "грецький" фанатизм неосвічених хлопів, нездібних розуміти логічні аргументи. Остаточно - соціяльні моменти: бунт раба проти Богом даного йому пана, польського шляхтича. Але ніякі політичні мотиви. Типовий представник такого "роз'яснювання" характеру Коліївщини, Равіта-Гавроньський, каже про боротьбу гайдамаків: "Вона була не так вислідом свідомо відчутих кривд і ясних вимог, як наслідком свавільних інстинктів напівдикої суспільности, яка, користаючи з ослаблення державної сили та з того, що Польща вплуталася у війну із Швецією, а в границі Польщі ввійшли московські війська, знайшла собі поле для безкарної сваволі. Мала вона бунтарів, талановитих агітаторів, але не мала ані одного провідника; мала знаменитих, відважних і зухвалих партизанів, але ані одного чоловіка, який вдунув би у ті розбурхані маси якусь ідею державництва. Єдиним бажанням, що оживляло ті кровожадні маси, була або жадоба особистої помсти, або низька жадоба грабежу, або інколи релігійний фанатизм людей простих і диких з уродження. Тому то і з одної, і з другої сторони лилася кров без якоїсь користи. Одні, загрожені простими розбоями, не мали з ким вести переговори; другі, гнані темною заздрістю і штучно піддержуваним фанатизмом, особливо в останньому періоді Гайдамаччини, клали свої голови, дикі і неспокійні, але у грунті речі невинні, під топір ката, або платили життям у часі грабежу чужого майна".270 Але, густо розсіваючи у своїй двотомовій праці про Гайдамаччину отакі плюгавства про коліїв і про ввесь український нарід як "мішанину гунів і татарів", Равіта, аналізуючи свідчення польських сучасників, таки признає: "Наскільки можна зорієнтуватися у пляні гайдамацьких рухів, вони мали своєю ціллю зрив усього українського населення проти польських панів і жидів. Був би це поворот до традицій Хмельницького з цією різницею, що козацької армії як хребта тих дій тепер не було. Треба було її творити".271 Аналізуючи ж тактику коліївських повстанців, Равіта, забувши про свої запевнювання, що українські повстанці боролися безпляново, кожен про себе, подає, що згідно з опінією польських і українських сучасників Коліївщина приготовлялася кілька літ.272 А після святочного проголошення початку повстання у Мотронинському манастирі, - переповідає Равіта далі, - згідно з раніше випрацюваним пляном Залізняк подався на Умань, Швачка на Фастів, інші відділи в напрямі Богу, в Брацлавщину, в північну Київщину.273 При розгляді ж подій в Умані Равіта подає ще чіткіше ціль коліївського повстання: "Ідучи до Умані, може вже після того, як Гонта пристав до повстання, колії відгрожувались, що цілу Україну відберуть від Польщі і візьмуть Волинь та Поділля... В Умані при густих гарматних пострілах і сальвах з рушниць проголошено Максима Залізняка гетьманом, а Гонту полковником".274 Так само у висновку аналізи коріння і спонук Коліївщини Равіта ставить ствердження, які зовсім заперечують всі його апріорні, крайньо негативні погляди: "Якщо б я не попередив історії Коліївщини змалюванням історичного підложжя, - каже він, - і через те не улегшив пізнання та зрозуміння пізніших випадків, то виглядало б, що вони були тільки хлопською авантурою, простим розбишацтвом, що вибухає в суспільності з низьким рівнем освіти при кожному послабленні державної влади. А тим часом в аспекті довшого відтинку історії вона (Коліївщина) була одним зі звен - може й останнім, - довгого ланцюга життя Руси".275 "Релігійний фанатизм з одної сторони і другої сторони відігравав другорядну ролю. Дійсним і найсильнішим поштовхом до кривавих зударів був расовий і національний антагонізм... Два різні первні національні й цивілізаційні, що стояли проти себе око-в-око на пограниччі, ненавиділи один одного; люди, що зустрічалися зі собою, не розумілися; духовий світ, в якому одна і друга сторона виростала, був для кожної з них найкращим. Скільки разів одна з одною зустрічалися, вибухала ненависть і загроза боротьби...276 Інстинктова антипатія обидвох сусідних держав, як і обидвох народів, українського та польського, лежала на дні щоденного життя і спалахувала, а то й вибухала при найменшій нагоді".277 Так ото польський дослідник Коліївщини, безграничний шовініст і скрайньо ворожо наставлений не лише до Коліївщини й усієї Гайдамаччини, але й до українського народу взагалі, таки признає що: 1. Коліївщина, як і ціла Гайдамаччина не була якимсь відірваним, одноразовим бунтом, але коренилась у споконвічній духовості українського народу, майже протилежній польській духовості, й була органічним звеном довговікової боротьби проти польських окупантів України. 2. Релігійні утиски православних католицькою Польщею та важкий соціяльний гніт, у якому перебував тоді український нарід у заведеній польськими окупантами системі панщини, були тільки другорядними причинами гайдамацьких повстань. Основною причиною були національні почування: споконвічна протиставність української духовости польській духовості, польській культурі, польському соціяльному ладові, що проявлялися в постійному змаганні до сепаратизму, тобто до відновлення державної незалежности українського народу. 3. Коліївщина, нове національне повстання українського народу, було дбайливо підготовуване і проводжене пляново. Вона мала виразні національно-політичні цілі: звільнення всієї України з-під поляків і відновлення самостійної, від нікого незалежної української держави із гетьманом у проводі. Так свідчить про цілі коліївського повстання й польський мемуарист Ліпоман, спираючись на зізнаннях поляків, наочних свідків тих подій: Залізняк, - каже він, - проголосив знесення панщини, відновлення гетьманщини і введення загальної військової обов'язкової служби в козацьких частинах.278 Те саме свідчення подає й Рачинський: "Залізняк проголосив, що вже панщина знесена, що польська Україна саму тільки козацьку службу відбуватиме і що країна називатиметься подавньому Гетьманщина".279 Отже: відновлення державної незалежности України, привернення форми Гетьманщини, ліквідація панщини й, очевидно, станового поділу, введення загальної військової служби в рядах козацтва. Що ж розумів тоді український нарід під окресленням "козацтво"? Дуже влучну характеристику й уточнення цього подав дослідник унії в Польщі Е. Гелленіюш, спиняючись на розгляді ідейного підложжя Гайдамаччини: "Козацтво, - вияснює Гелленіюш280 - означало й означає свободу народу, та не таку свободу, як в Европі (в часі Гайдамаччини - П. М.) де людина є вільною, але не має ніякої власности, або є платним слугою, або мусить платити чинш королеві чи панові, а споконвічну свободу власної землі. Козак значить - вільна людина й господар всієї української землі... Український нарід, люд південних слов'ян від просторів Дніпра до Дону, який узяв зброю до рук і став до збройного змагу, щоб здобути собі свободу... Справа була не втому, скільки чоловік може бути в козацькому війську, але в тому, що козаки не хотіли бути під зверхністю польської влади... Свобода народу була гаслом козацтва, і в цьому була вищість українців над Польщею, яка на словах була Річчю Посполитою, а толерувала панщизняну неволю". Ця характеристика, подана у праці, опублікованій у Кракові ще в першій половині минулого століття, дає ясну відповідь на питання, в чому власне полягала підкреслювана Равітою-Гавроньським протилежність і непримиримість культур польського й українського народів. Польська культура спиралася на первнях гострої соціяльної несправедливости, прикриваної облудною, чванькуватою фразеологією, а українська ("козацька") - на принципах дійсної свободи всього українського народу й кожної української людини та на принципах соціяльної справедливости, виявленої в ладі без панщини і кріпацтва, без холопа і без пана. Зудар цих двох протиставних національних культур, в якому поляки намагалися накинути українцям свою зверхність і підчинити їх польській культурі, мусів виявитись як зудар національний, як національна боротьба українського народу з виразними політичними, соціяльними і релігійними цілями. Дуже цікавим є свідчення польського шляхтича Станіслава Крушельницького, що в час Коліївщини був адміністратором села Буки в Уманщині. У своїх споминах281 він переповідає історію сфабрикування "Золотої Грамоти", яку, згідно з тим переповіданням, Максим Залізняк казав у Мотронинському манастирі написати одному із монахів, і каже: "Врешті (Залізняк) витягнув з халяви якесь письмо і казав монахові переписати. Письмо проголошувало, що треба відібрати Україну від ляхів аж по Случ і Дністер, відновити Гетьманщину і в той спосіб звільнити козаків від польського ярма. Гетьманом іменується Залізняк". Якщо так було дійсно подано у відозві Залізняка, то воно ясно свідчить, що, вже починаючи повстання, полковник Максим Залізняк мав перед собою чітко визначену ціль повстання: звільнення Правобережної України з-під польського ярма і відновлення Гетьманщини як вільної української держави. Якщо ж Крушельницький тільки переповідає це за своїми сучасниками, то й це засвідчує, що загальновідомою ціллю повстання було прогнання польських окупантів і відновлення державної незалежности України. Так уже оті свідчення польських сучасників та признання найяскравішого польського шовініста, ненависника українського народу і його державницьких змагань, сперті на дослідженні польських джерел, доказують переконливо, що Коліївщина мала виразні політичні цілі: звільнення всієї Правобережної України від польських окупантів і відновлення Гетьмасшцини як самостійної української держави. Тому й історик Костомаров, хоч схильний бачити в Коліївщині тільки соціяльний бунт панщизняних хлопів, признає, що "Залізняк проголошував відновлення Гетьманщини і всіх своїх підданих звав козаками". Виринає питання: чи політичні цілі мала тільки Колїівщина і тим вона відрізняється від усіх інших періодів Гайдамаччини? В. Антонович думає, що так. У передмові до своєї праці про сотника Гонту він слушно звертає увагу на конечність критичної оцінки тверджень польських мемуаристів, кажучи: "Сучасники мемуаристи, які належать до потерпівшої сторони, полишили нам тільки блискучі картини пожарів, убивств і грабнку, що супроводили катастрофу... На їх думку, страшне заворушення в Україні було з одного боку - буцім то плодом дипломатичної інтриги Росії, із другого - результатом питомого буцім то українському народові варварства, його злюща вдача і головно пристрасті до грабунку. Певно, такі пояснення мемуаристів, дуже врешті натуральні в устах людей мало розвинутих і сильно роздразнених, не варті серйозної уваги, як усякі присуди над характером усього народу... Коли б до нас дійшли звістки про Гонту та його уділ у Коліївщині від осіб, які належали до другої заінтересованої сторони, або бодай від свідків безпристрасних і сторонніх, то ми не сумніваємося, що висказану нами тезу можна було б установити найточнішими й докладними показами".282 Але поширити це правильне ствердження про оцінку крайнє тенденційних польських джерел щодо Гонти на всю Гайдамаччину Антонович у своїй праці про Гайдамаччину чомусь не зважився. В оцінці Гайдамаччини Антонович і сам залишився під впливом польської інтерпретації. А тому Гайдамаччитну, головно ж у її початках, Антонович утотожнює з розбишацтвом і без розбору змішує гайдамацькі виступи українських селян з усіми тогочасними розбишацькими вибриками польської шляхти, московських старовірів липованів і навіть польських монахів. З того й випливає його погляд, що "прориваючись постійними спорадичними вибухами, народній рух хоч і більшає у своєму обширі, дякуючи обставинам, але не зміцнюється щодо моральности, ясности принципів та зазначености мет - він швидше зостається на ступні розвитку вродженого інстинікту або традиції, аніж пересвідчення. Нарід, бажаючи спекатися шляхетського устрою, тільки в загальних рисах вбачає підвалини другого, бажаного ним ладу, але ясно виголосити й зазначити його в подробицях він не вміє. Таким робом через неясність принципів характер народньої реакції має більше суперечних, ніж певних рис; більше бажає скинути те, що є, ніж настановити нове, краще... Окрім того, народня реакція набуває ще інші, незручні для неї риси, які йдуть із того ж джерела - загальної анархії". Але, досліджуючи сам Гайдамаччину від самих її початків аж до Коліївщини, Антонович зауважує таки не сам постіиний ріст розрухів щодо розмірів та засягу території, але і все чіткіше політичне забарвлення того руху. Це останнє пояснює він процесом переміни виявів розбишацтва і грабіжництва у соціяльно-національний спротив українського народу польським займанцям під впливом козацтва та лівобережного міщанства й козацтва. Коли, - каже він, - правобережні українські селяни і приставші до них різні елементи "вбачали у гайдамацтві грабіжку та поживу", то "вільні та економічно забезпечені пвобережні козаки, київіські міщани, новослобожани та особливо запорожці, очевидячки, беруть участь у Гайдамаччині не через власну поживу. Вони розуміють свою солідарність із людністю краю, де зростала Гайдамаччина і пристають у гайдамаки на підставі переконань громадських, народніх і релігійних, вироблених історією краю і захованих, якщо спадщина переказів про стару козацьку боротьбу. Захоплення правого берега Дніпра поляками, панування там шляхти, діяльне заведення унії - на погляд вільних лівобережан та запорожців, стають історичною кривдою, нехтуванням наймилішої думки про боротьбу за козацьку волю. Стати проти поляків, на їх думку, було звичайним традиційним обов'язком, не виконати якого та не пристати до нової форми протесту, що розвилася після козаччини, вважалося неможливим. Що час, то все більшу участь беруть вони у Гайдамаччині, а вкупі з тим і самий рух стає більш народним залишаючи грабіж та розбої".283 Переломовим у такому процесі вважає Антонович повстання 1734 року. "За Гайдамаччиною ж раніших часів, - каже він, - ми не можемо не признати інстинктів переважно поживи".284 Таке роз'яснення процесу ідейно-політичної кристалізації Гайдамаччини зовсім непереконливе. Чому б то тільки серед лівобережних українців мала зберігатися традиція боротьби за волю проти польських окупантів, а не бодай такою ж самою мірою і на Правобережній Україні, де власне вся боротьба за волю проти Польщі в попередньому столітті проходила і чому б то аж під впливом лівобережних українців мало родитись і кристалізуватись серед українців Правобережної України бажання народньої боротьби за волю проти польського поневолення, - Антонович не вияснює. жүктеу/скачать 1.26 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|