Із того ж меморіялу довідуємося, що дуже багато уніятських священиків повернулось було до православія. Виглядає, що бажання виправдати себе перед польською владою за те спонукало їх по придавленні Коліївщини написати отой їхній меморіял, пересичений обвинуваченнями коліїв у тероризуванні уніятських священиків, у висліді чого вони, нібито, були змушені проти своїх переконань повернутися до православія. Але суджений у Кодні "піп" Старжевський,320 обвинувачений у співучасті в убивстві уніятського священика Фалінковського, зізнає, що й він, раніше уніятський священик, і о. Фалінковський, який загинув у час Коліївщини, й багато інших уніятських священиків на Правобережній Україні повернулися з унії на православіє в 1767 році, тобто за рік або й більше перед початком коліївського повстання, значить - про ніякий вплив коліїв на їхнє рішення мови бути не може. В Коденській книзі є мова про вбивство в тому часі православного попа і православного ченця. Чи це значить, що колії переслідували й мордували православних? Нічого подібного! Із судових протоколів у цих двох справах довідуємося, що православного попа вбила його громада в переконанні, що це опир, який спричинює смерть, бо коли вибухла в селі пошесть, піп блукав ночами по цвинтарі і поміж хати. А православного монаха вбив п'яниця, який нічого спільного з коліями не мав і невідомо чому, бо він до того не признався. В обидвох випадках Коліївщина абсолютно ні при чому.
Вершком перекручування правди із пропагандивних мотивів є доказування жорстокости коліїв "фактом", який повторяють навіть деякі українські історики, нібито "на просторі 60 миль довгому і 40 миль широкому, від Дніпра аж до Бога не пощадили повстанці ні однієї людини, - старця, жінки чи дитини. Низку містечок, як Жаботин, Лисянку, Саврань, тридцять кілька сіл, і біля 1.000 хуторів знищено у вогні дощенту". Адже всього кільканадцять рядків після того твердження, повтореного українським істориком, там наведено звіт папського нунція Дуріні, згідно з яким у 1768 році загинуло 40 тисяч українців-уніятів. А на тому ж просторі, де колії "не пощадили ні одної людини", жило в тому часі два мільйони українців-уніятів то як же ж "не пощадили ні одної людини", коли 98% залишилось в живих згідно із свідченням папського нунція? - Та головне, що й тих "40 тисяч" українців-уніятів, згідно з історичною правдою, загинули не з рук українських повстанцїв, але або як активні учасники повстання впали в боях проти поляків і москалів, або загинули пізніше з рук польських каральних відділів, що ними командував неймовірно кровожадний регіментар Стемпковський, прозваний українськими селянами "Кривавий Юзеф". Із рук українських повстанців-коліїв не загинув ні один український селянин, православний чи уніят, за вийнятком хіба одиниць, що припадково були змушені - подібно, як сотня юнаків, учнів Василіянської школи в Умані, - стояти зі зброєю в руках у рядах поляків проти коліїв. Згідно із правдою, масове винищення на просторі від Дніпра по Бог українськими повстанцями-коліями відноситься виключно до поляків і жидів й у ніякому випадку до українців, а "знищення у вогні дощенту" відноситься виключно до польських шляхетських замків і палаців. Українські оселі палили при здавлюванні повстання москалі й поляки.
Кількість усіх поляків і жидів, що загинули з рук українських повстанців в 1768 році, устійнити точно - неможливо. Поляки подають цифри від 50 тисяч до 200 тисяч. Найбільш правдоподібне приблизне число - 50 тисяч, разом, поляків і жидів. Всіх поляків на терені повстання було тоді кругло 200 тисяч, а жидів від 100 до 200 тисяч. Ясно, що загинули в основному дорослі мужчини: значить, жінок і дітей, які становили три четвертини загальної суми ок. 400 тисяч усіх поляків і жидів, загинуло дуже мало, бож власне три четвертини з усіх 400 тисяч залишилося в живих.
Гостра ворожість українських селян до жидів була спровокована самими жидами. На це звернули увагу й деякі об'єктивні жидівські історики. Жидів привезли в Україну польські пани, що загарбали собі українські землі і зробили жидів своїми службовиками в безжалісному визиску українських селян. У кожному селі було дві або й більше корчми і жид, орендар корчми, з доручення пана визначував кожному селянинові контингент горілки, яку селянин мусів закупити на протязі року. Це було умисне розпиячування селян із метою морального розкладу й економічного визиску. Жидові винаймав пан українську церкву й жидові-орендареві мусів кожний український селянин платити за відчинення йому церкви на шлюб, хрестини, похорон, чи Богослужения. Це було страшним моральним приниженням, яке зроджувало в душі щоденно зневажуваного українського селянина жадобу найжорстокішої помсти. Продаючи ж селянам товари, жиди очевидячки, як свідчать польські сучасники - підвищували ціни; селяни бачили це й мусіли мовчки терпіти. Врешті, жиди служили часто польським панам "оком і вухом" для викривання й доношення, що українці між собою говорять, що задумують, як кожний із панщизняних "хлопів" висловлюсгься про свого пана, підпивши собі в корчмі. Ілюстрацією такого дошкульного донощицтва польським панам на українців є описана польськими мемуаристами пригода сотника Гонти. Ще далеко до подій в Умані, коли Гонта виїхав був із надворною козацькою міліцією поза місто для збирання вісток про дії коліїв, кількох жидів донесло Младановичеві, нібито Гонта потайки зустрічається з післанцями Залізняка і змовляється із Залізняком, щоб приготувати загибель усім полякам і жидам. Младанович доручив полякові полковнику Обухові стежити за Гонтою, й коли Обух застукав у Гонти якихось православних монахів, він заарештував їх і Гонту й відставив усіх до Умані. Там шляхтичі приготовили були вже шибеницю й підвели під неї Гонту. Але при монахах знайшли тільки листи релігійного характеру. Младанович визнав, що вини Гонти немає чим довести, й Гонту звільнено.321 Значить, у висліді таких то доносів Гонта був на волосок від смерти на шибениці. Чи міг він це забути? Інші жертви таких доносів не були такі щасливі й не один із них загинув на палі, або щонайменше зазнав катувань нагаями та припікання вогнем при допитах.
Своєю службою польським поневолювачам проти закріпачених українських селян, економічним визиском, розпиячуванням, обманом у торгівлі, провокаційним глумом над релігійними почуваннями українського люду з винаймом українських церков та слідкуванням за українцями й доношенням на них польським панам здобули собі жиди із власної вини глибоку ненависть жорстоко кривджених українських селян і виплекали в них жадобу грізної відплати.
Польські пани й жиди залюбки звали українських селян зневажливо "собаками" й поводились із ними жорстокіше, аніж із правдивими собаками. Ці наруги при розплаті повернули зневажувані українці проти поляків і жидів.
У висновку стверджуємо, що Коліївщина була настільки, або й менше жорстока, як жорстокою буває кожна визвольна війна поневоленого народу. Якщо порівняти поставу коліїв супроти ворогів із поставою повстанців чи "бунтарів" американської революції, французької революції, селянських повстань у Німеччині, не говорячи вже про большевицьку революцію в 1917 році, то вона безмірно лагідніша й гуманіша. До того ж, при оцінці не можна забувати, що все, що робили колії супроти ворогів, було чинене в розгарі збройної боротьби і в афекті безпосередньої розплати із жорстокими гнобителями.
Як же ж повели себе поляки й москалі супроти українських повстанців?
Немає найменшого сумніву, що в бою всі вони готові були вбити кожного українського повстанця, якщо б тільки могли своє бажання здійснити. В тому ні крихітки не були вони гуманнішими, чи менше жорстокими, як колії.
Дійсну жорстокість і негуманність виявили поляки й москалі в розправі з полоненими українськими повстанцями та цивільним українським населенням після бою, діючи не у психозі бою на життя і смерть, а холоднокровно, із премедитацією.
Кожна культурна країна, кожний культурний нарід шанує вимоги гуманности супроти полонених: не піддає їх ніяким тортурам, не карає їх смертю за участь у бою. Поляки повелись із усіми українськими повстанцями, що попали в полон, не виключаючи й важко ранених, жорстокіше, аніж древні римляни з повсталими рабами. Тортуровання, екзекуція смертної кари й сам судовий присуд Гонті, як одному з головних керівників повстання, проводжені з повним розмислом репрезентантами польського державного судівництва, гідні уяви найбільш рафінованого садиста. Часто вживана у протоколах судових переслухань в Кодні фраза, що на поставлене питання допитуваний "спав і не відповідав" виявляє, що польські судді й кати допитували полонених українських повстанців при доведенні їх тортурами до тривалої непритомности, перевершуючи жорстокості середньовічних інквізицій. Такі звірства стосували репрезентанти польського правосуддя й польської влади на протязі поверх трьох років супроти ок. 30 тисяч322 безборонних полонених, що їх москалі передали полякам на муки, в'язнів, дійсних і уявних учасників Коліївщини. Із 1954 коліїв, полонених москалями і переданих полякам, польський суддя Браницький казав 700 повісити по різних містах і на роздоріжжях, других 700 - як сам він звітував королеві, "усіх герштів покарав найжорстокішою смертю".323 300 в'язнів Браницький хотів подарувати королеві, але коли виявилось, що з харчами для в'язнів круто, польський король дав Браницькому доручення повісити їх усіх, щоб заощадити на харчах. Значить, і сам польський король виявив себе здегенерованою морально людиною, для якої життя українського в'язня було менше варте, аніж життя собаки. Тільки 200 із тих в'язнів було вислано до Львова на тяжкі роботи.
Так само нелюдяно катовано тисячі в'язнів, захоплених поляками як підозрілих в участі в повстанні по його здавленні. В Лисянці озвірілий комендант польської армії казав заарештувати й без суду повісити 60 українських селян.324 Тисячам в'язнів обмотувано руки намоченим у дьогті клоччям, запалювано клоччя та воджено жертви з горіючими руками по селах, поки вони не гинули з попечення. Тисячам жертв відрубано праву руку й ліву ногу, або ліву руку і праву ногу й пущено на пострах населення.325 Тільки із двох сіл - Ружина й Каменоватої - четвертовано в Шаргороді 25 селян, учасників коліївського повстання.326
І все це проводила не якась групка катів. Це все роблено на протязі поверх двох років із доручення й під наглядом польських суддів. А коли в Кодні проводжено катування й екзекуції, то польська шляхта справляла гульні, пиятику й оргії польських "пань" із москалями, при чому теж польські пані й панянки придивлялися звірським екзекуціям та накликали катів до завдавання тортурованим більших мук.327
Не меншу жорстокість, варварство та моральне здичавіння виявили й москалі. Московські старшини, які підступом і зрадою захопили Залізняка, Гонту й багатьох інших головних старшин коліївської армії та членів уряду відновленої української держави, любувалися биттям по лиці закутих полонених українських старшин, доручали бити їх прилюдно нагаями й дерти з них паси шкіри. Московський генерал доручив бити прилюдно нагаями теж жінку й малолітних дочок Гонти. Важко ранених в бою повстанців, що попали в руки москалів, московські старшини казали топити в річці або закопувати живими ще в ямах. Полоненим запорожцям, що взяли участь в повстанні проти поляків, з доручення цариці московські судді доручали виривати ніздря, давати по кількасот ударів нагаями, випалювати тавро каторжника й засилати на каторжні роботи на Сибір.
Чи можна знайти подібну лютість, жорстокість і варварство в поведінці з воєннополоненими в історії культурних народів? Тому навіть ворожо наставлений до коліїв Скальковський признає, що поляки катували полонених коліїв "у спосіб, гідний індіянських дикунів".328
Важливим моментом в оцінці поступування учасників боротьби є ціль боротьби. Українські повстанці - колії боролися за величні ідеї національної свободи й соціяльної справедливости і якщо б у боротьбі за них колії й поповнили були якісь жорстокості, то велична ціль освячувала б засоби. Поляки ж і москалі боролися проти коліїв за гидкі цілі національного поневолення українського народу та соціяльного визиску й за збереження здегенерованого ладу шляхетчини й тому їхні ганебні жорстокості стають іще більше ганебними.
В виду цього, період Коліївщини являється дійсно нестерпною плямою ганьби: тільки зовсім не в історії українського народу, а єдино в історії польського й московського панства.
З метою приниження коліїв і Коліївщини польські історики залюбки підносять неграмотність і "темноту" тогочасних українських мас, мовляв, увесь "бунт" проти "Богом даних польських панів" був вислідом темноти й непросвіченості українського "хлопства".
Це правда, що закутий у важкі кайдани панщини тогочасний український селянин був звичайно неписьменним. Та це власне було вислідом польського панування над Україною. Польська влада на Правобережжі, як і московська на Лівобережжі, знищила українське шкільництво й не залишила ніякої змоги для існування народнього шкільництва. Це якраз Польща несла в Україну неграмотність, темноту, безпросвітність, неуцтво. Польська шляхта й на польських землях обмежила право навчатися у школах до шляхетського стану, не припускаючи навіть думки, що й селянин повинен бути грамотним. А й про саму польську шляхту свідчить польський історик: "Дивна темнота огорнула польські уми, що колись так горнулися до світла, присвоюючи собі досягнення загального поступу і знання. Польська молодь, шляхетські сини, перестали їздити по науку на університети закордон... А якщо вже їхали, що траплялося рідко, то тільки для того, щоб набрати заграничного зовнішнього вигляду, мови й моди, яким товаришило зіпсуття. Такий панич, недовчений, повернувшись до краю, погорджував ним, але не думав зовсім про його піднесення і для особистої користи, сам нездібний до праці, користав з анархії та служив своїм і чужим знаряддям для остаточної руїни власної батьківщини. Духовенство навіть величні релігійні обряди знижувало до примітивної практики, а у справах приватної й публічної розгнузданої неморальности стосувало вигідну мовчанку. Ані загальне пияцтво й розпуста, ані насміх із справедливости і правосуддя, ані явна продажність вітчизни не спонукували його вжити засобів, якими воно ще розпоряджало".329 В розділі про тогочасне польське суспільство ми навели свідчення польських сучасників про те, що неграмотність польської шляхти була масовим явищем і що навіть польські судді підписували виготовлені писарем судові документи хрестиками, будучи неписьменними. То, й не диво, що українське селянство, як і все польське, прикуте панщиною до землі й перетяжене панщизняними повинностнми, було неписьменне, коли в ніякому селі школи не було, а й сам їх пан, польський шляхтич, був звичайно неграмотний. Суть справи в тому, що неписьменність закріпаченого українського селянства була вимушена польськими поневолювачами, а неграмотність польської шляхти була вислідом її нехоті до освіти й замилування до пиятики та розпусти, отже випливала з її власної духовости.
Але і при таких безмірно важких умовинах буття українського народу під польською окупацією між коліями було дуже багато грамотних людей. Всі польські мемуаристи засвідчують, що Залізняк, запорозький полковник, був грамотний, освічений, а про Гонту навіть Равіта-Гавроньський говорить, що Гонта "гарний, тридцятикількалітній мужчина, гладкий у поведінці з дамами, здобув освіту, як здається, в польських школах, не уступав нічим ніякому шляхтичеві".330 Московські джерела засвідчують, що грамотними були й полковники Неживий, Швачка, Бондаренко. І в усіх свідченнях про дії коліїв читаємо, що колії відчитували селянам маніфест із закликом до повстання, значить у кожному відділі коліїв знаходилися письменні люди. Це було вислідом того, що на Січі існувала школа, де козаки, отже й ті гайдамаки, що перебували принагідно на Січі, здобували освіту.
При розгляді питання "культурности" й "некультурности" конечно звернути увагу на те, що письменність, тобто вміння читати й писати, та культурність - це дві окремі справи, яких не можна змішувати. З наведеного щолиш свідчення польського історика Бобржинського виходить ясно, що польські шляхтичі, які побували за кордоном і там здобули знання читати й писати та навіть говорити по-французьки чи по-німецьки, залишалися так само, некультурними, як і їхні неписьменні брати-шляхтичі.
Низький рівень культури польського народу в тому періоді виявлявся насамперед у впертому зберіганні всіх форм февдального ладу в найгірших формах - і у практиці, і в переконаннях. Кожний польський шляхтич вірив, що Бог призначив польській шляхті панувати і сваволити та дав їй "хлопів", щоб працювали на нього і згідно з цим поводився зі селянами як із худобою ("бидло"), яка вміє говорити. Нові соціяльні кличі й ідеї, що народжувалися й оформлювалися в тому часі у Франції та в інших країнах Західньої Европи, польська шляхта не сприймала ніяк. Польський історик свідчить: "Пишучи історію Польщі двох останніх століть (т. зн. ХVІІ і ХVІІІ) ми не раз говорили про занепад освіти, про темноту, що огортала польські уми, й не допустились ми в тому ніякого перебільшення. - Політична анархія запанувала в нас (т. зн. у Польщі. - П. М.) вже від ХVІ віку. На новітній лад і уряд не здобулися ми ніколи".331
В умовинах державного буття, очевидно, знаходились і між поляками одиниці, що призадумувалися над новими течіями в Західній Европі і пробували переносити їх у Польщу (Гуго Коллонтай, Станіслав Конарський). Були й поети та письменники. Та це були одиниці серед мільйонів, байдужих або відверто ворожих до їх спроб, і те, що вони пробували робити, було як краплина води в пустелі, що губилося в загальній безпросвітності, неуцтві й ворожості до знання та поступу. Безпощадно ж придавлені низи польського народу не мали змоги розвинути народню творчість.
Поневолений і закутий у кайдани шляхетської панщини український нарід не мав ніякої змоги вільно виявляти свої стремління. Здібні одиниці або були змушені ставати на службу ворога, або марнувались. І все ж таки ми бачимо, що і в тих неймовірно важких умовинах весь український нарід зберігає величні ідеї свободи і справедливости, зривається раз-по-раз до бою за свою Правду, плекає і далі збагачує народню творчість, пісні, думи, звичаї й обичаї. Об'єктивне порівняння не залишає сумніву, що культурно український нарід не стояв тоді нище від польського.
2. Гетьман Максим Залізняк
Особа керівника повстання 1768 року, прозваного Коліївщиною, кульмінаційною точкою якого було проголошення в здобутій Умані у дні 22-го червня 1768 р. відновлення Гетьманщини й вибрання Максима Залізняка гетьманом вільної України, залишається й далі сповитою таємницею. Ким був Максим Залізняк, заки прийшов до Мотронинського манастиря, що сталося з ним після схоплення його зрадою москалями під Уманню й висланні його російською владою на Сибір? Певних і переконливих відповідей на ці питання не знайдено й досі. Відомими є тільки шість місяців його життя; решта - лише припущення.
Скальковський332 у своїй праці про Гайдамаччину подав таку біографію Залізняка: "На річці Громоклей, в Бобринецькому уїзді Херсонської губернії, де тепер село Алексіївка, жив старий запорожець Григорій Залізняк, бувший курінний товариш і полковий осавул, який до 1755 р. сидів зимівником на річці Сурі, Кодацької паланки, а опісля переселився туди. Із двох синів, молодший Максим заступав його у війську в Тимошівському курені. Запорожці того куреня говорили, що, він був родом із Польщі, зі села Пиковець і щойно в 1740 або в 1750 р. прибув на Запоріжжя. Але всі погоджувалися, що Максим Залізняк був козак хоробрий, розумний, грамотний і довго служив у військовій пушкарській команді".
Цю версію повторив повністю Д. Мордовцев.333
Але її заперечив В. Ястребов.334 Він твердив, що зимовник Залізнякового батька Григорія був не на річці Громоклей, але на Сугаклеї, правому допливі Інгула.
Скальковський пізніше зовсім змінив свою версію біографії Залізняка, спираючи нову на знайденому в запорозькому архіві рапорті кошового отамана Тимошівського куріня,335 виставленому на вимогу російських властей 2-го серпня 1768 р. Згідно з тими зізнаннями, Максим Залізняк був сином жонатого запорожця, що жив у "польському" селі Івківцях. На Січ прибув він у 1755 р. і вписався до Тимошівського куреня. Зразу був він молодиком по різних козацьких зимівниках, а потім став членом пушкарської команди. Часто пропадав без вісти й тоді всі говорили, що він "пішов у піхоту", тобто приставав до гайдамацьких загонів. В 1762 р. бурлакував по Дніпровських риболовлях та в Очакові. Потім крився в лісах коло Лебединського та Мотронинського манастирів.
У протоколах слідчих зізнань самого Залізняка, писаних російською владою, подані зовсім інакші дані. Максим Залізняк, - записано там, - "із мужиків", Ієвлів син, родився в містечку Медведівці на Чигиринщині. Після смерти батька, коли Максимові було 13 років,336 він подався на Запоріжжя і там пробув 14 років. У листопаді 1767 р. пішов у "польські краї" й опинився послушником зразу в Онуфрієвському, а потім у Мотронинському манастирі.
Значить - існує три чи й чотири різні варіянти біографії Залізняка.
Але всі ті, хто приймав котрусь із них, не звернули чомусь ніякої уваги на важливий момент. Адже відомо, що всі, хто приходив на Січ, міняв своє прізвище, а ті запорожці, які приставали до гайдамаків, іще раз міняли своє прізвище, щоб приховати свою участь у Гайдамаччині перед російською владою і перед кошовою старшиною. Так, напр., визнаний провідник Коліївщини, Семен Неживий, у своїх зізнаннях на допиті, робленому російськими слідчими, виразно подає, що його батько звався Мусієнко. Прибувши на Січ, Семен змінив своє прізвище на Гончар, а приєднавшись до Залізняка, знову змінив його
Максим Залізняк
на Неживий.337 Так само отаман Таран подає на допиті, що він звався Сабадаш, а, прибувши на Запоріжжя, змінив своє прізвище на Таран.338 Ми не бачимо ніякої причини, чому в випадку Залізняка мало б бути інакше; навпаки, його провідна роля у плянованому повстанні мусіла бути додатковою спонукою змінити й те прізвище, що його він мав на Запоріжжі.
А тому, на самому вступі до прослідження біографії Залізняка до часу його виступу в ролі провідника коліївського повстання конечно встановити його прізвище по-батькові і прізвище, під яким він був записаний на Запоріжжі. Інакше, - шукати минулого Залізняка до приходу на Запоріжжя та в період його побуту на Запоріжжі під його іменем "Залізняк" це те саме, що шукати минулого Неживого, з-перед періоду Коліївщини під іменем "Неживий", або в наші дні шукати походження й інформацій про молоді літа Сталіна у Грузії під прізвищем "Сталін".
На жаль, ніхто з дослідників на це не звернув уваги. Тільки В. Равіта-Гавроньський339 виразно зазначує, що Залізняк "у реєстрах Січі був вписаний під іншим прізвищем", але не подає, під яким і звідки він зачерпнув цю відомість.
Прізвище "Залізняк", тобто людина, тверда, як залізо, - принадне, і його певно, приймали собі теж інші козаки, які при вписі в запорізький реєстр міняли своє батьківське прізвище. До них, або й до таких, що тільки побатькові звалися "Залізняк", але на Січі прийняли якесь інакше прізвище, відносяться, мабуть, ті відомості, що були зібрані про "Максима Залізняка, сина Григорія Залізняка".
Непереконливими щодо достовірности є й інформації, записані російськими слідчими в зізнаннях самого Залізняка. Навпаки. Немає сумніву, що сам Залізняк намагався, як і загал інших полонених, подавати російським слідчим неправдиві дані про своє походження і про своє минуле. А в той же час, - як це слушно завважив і Гермайзе, - "російський уряд, допитуючи пійманих гайдамаків, у тому числі й Залізняка, хотів добитися підтвердження від них, що ні Запоріжжя, ні духовество активної участи в Гайдамаччині не брали. Коли б було інакше, то це загрожувало дипломатичними ускладненнями: Гайдамаччина могла б бути витлумачена як інспірація Росії, бо Запоріжжя було під російською зверхністю".340 В тому аспекті російським слідчим дуже підходила версія, що Залізняк народився "в Польщі", тобто в якійсь місцевості Правобережної України під польською окупацією, а потім бурлакував на запорізьких землях як неграмотний заробітчанин. Тому, коли Залізняк подав дійсно таку версію, то слідчий із задоволенням записав це, а якщо сам Залізняк не подав такого, то російські слідчі певно помогли йому саме таку версію свого походження й минулого подати.
А тому достовірні інформації про Залізняка починаються щойно з моментом, коли він з'явився в Мотронинському манастирі як організатор і керівник коліївського повстання; попереднє його минуле й само походження залишається сповитим серпанком невідомого й непевности.
Достарыңызбен бөлісу: |