Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук
жүктеу/скачать 1.26 Mb.
|
| Ми думаємо, що в дійсності справа не так в ідейно-політичному характері окремих періодів Гайдамаччини, як перш за все в розмірах та організованості спротиву. В початках Гайдамаччини ми бачимо тільки стихійні акти спротиву й розплати, виконувані невеликими гуртами. Ніякого організаційното пов'язання окремих гайдамацьких гуртів у початках немає; кожен гурт діє окремо, сам про себе. В таких випадках ідейно-політичний характер спротиву завжди затирається назовні, стає менше видним. Для прикладу наведемо, що навіть у ХХ столітті, коли після захоплення Західньої України поляками там спалахнули стихійно збройні спротиви, не пов'язані ще в одну політичну організацію УВО, то й тепер ідейно-політичне обличчя тих виявів боротьби затиралося так, що й досі дослідникам важко довести, чи всі вони мали виразний національно-самостійницький характер, чи може і справді деякі з них мали інтернаціонально-соціялістичне забарвлення, або й були випадками звичайного розбишацтва в цілях наживи, як це й цим разом намагалися інтерпретувати всі ті випадки спротиву поляки. Тим більше не впадав у вічі і не підхоплювався ніким ідейно-політичний характер стихійних актів спротиву польським окупантам тоді, в першій половині ХVIII століття, в умовинах загальної анархії та в часі, коли українське населеня ніякої змоги виясняти мотиви своєї дії та заносити їх до документїв не мало, а польські уряди, польські мемуаристи й польські історики виявляли особливу наполегливість власне у закриванні та заперечуванні ідейно-політичних мотивів дій гайдамаків.
До того ж, судові акти тодішніх польських судів в Україні виявляють, що польські суди безмірно жорстокіше карали за участь у збройній боротьбі українського народу, аніж за грабіж і розбій; напр. суд у Кодні судив на кару смерти селян, які тільки дали якусь допомогу коліївським повстанцям і самі участи в повстанні не брали, а за участь у грабіжницькому нападі, в якому жертву грабежу вбито, той сам суд присуджував тільки сто буків. А тому зловлені гайдамаки часто воліли на допитах прикидатися звичайними розбишаками, аніж відверто деклярувати перед польським судом свої національно-політичні погляди, що були дійсним мотивом їхньої дії. Тим більше, що покарання грабіжника кінчалося виконанням присудженої кари, а учасника національної боротьби піддавано додатковим жорстоким тортурам, щоб змусити його виявити інших членів спротиву. Таке умисне приховання перед ворогом своєї участи у визвольній боротьбі відоме і сьогодні по всьому світі, де йде визвольна боротьба проти окупанта. Тому і в гайдамацьких повстаннях тільки згодом, коли окремі збройні виступи приймають широкі, організовані форми, їхнє політичне обличчя стає наявним і надто очевидним, щоб його могти скривати чи заперечувати. Чим ширші розміри зриву і чим більше централізовано він зорганізований, тим чіткішими й видними назовні стають ідейно-політичні мотиви й ціль боротьби. Немає найменшого сумніву, що запорожці відіграли особливо важливу ролю в поширенні і скріпленні гайдамацького руху, в наданні йому кращих організаційних форм і впарі з тим, у чіткішому оформленні його ідейно-політичного характеру. У попередньому столітті Запорізька Січ цілістю була завжди ініціятором і керівником народніх повстань, а збройні сили Запоріжжя творили основне ядро повстанців. Маси українського селянства тільки долучувалися до них. У ХVIII столітті, в період Гайдамаччини, Запорізька Січ сама опинилася в московському ярмі й, маючи сувору заборону московського зверхника встрявати в боротьбу українського народу проти Польщі, не могла зважитися виступити і проти Польщі, і проти Московщини. Тим більше, що тепер, після першого зруйнування Січі в 1709 р. та виходу під проводом кошового Костя Гордієнка-Головка на еміграцію, а згодом після повороту й оснування в 1734 р. нової Січі, це вже була тільки тінь колишньої Січі. Козацтво, як і колись, у минулому столітті, щиро співчувало боротьбі українського народу проти Польщі. Тільки ж тепер допомога гайдамакам мусіла бути проводжена індивідуально, скрито від московського зверхника, а часом і від кошової старшини. Але й така допомога мала величезне значення. Козаки були досвідченими вояками й тому, переймаючи на себе зорганізування гайдамацького загону та керуючи його діями, надавали відразу загонові вигляд військової частини. Запорозькі землі стали захистом для гайдамаків: тут вони могли збиратися для зорганізування повстанського загону, тут могли вони опісля і сховатися перед переважаючими силами ворога, а ранені в боях могли безпечно лікуватися. Пов'язання ж Гайдамаччини з козацтвом автоматично надавало виразнішої чіткости ідейно-політичного характеру Гайдамаччини, бож козацтво було вже загально визнаним символом боротьби за волю України та за свободу й рівність української людини. Все ж, це було тільки організаційне та морально-політичне підсилення народнього руху, прозваного Гайдамаччиною. І сам Антонович мимоволі признає, що "запорожці, як вернулися зі свого вигнання в Алешки, і як 1734 р. поновили Січ на колишніх своїх займищах, то зараз почали допомагати народньому рухові... Запоріжжя повинно було узяти невсипущу участь у пробах розповсюдження старого козацького ідеалу на більш широкій території, а через те йому не можна було ухилятися від боротьби з споконвічними ворогами цього ідеалу". Значить козацтво долучилося до Гайдамаччини: власне не до "гайдамаччини" як якогось розбишацтва, грабіжництва в цілях особистої наживи, а єдино як до народнього руху, що мав політичні цілі, тотожні із старими козацькими ідеалами: звільнення України з польського ярма й відновлення державної незалежности України. Цей старий козацький політичний ідеал перебрала Гайдамаччина при своєму народженні від козаків полковника Семена Палія та наказного гетьмана Самуся. Йому, тому козацькому політичному ідеалові, залишалися гайдамаки вірні в усіх етапах своєї боротьби. В усій ширині і в повній ясності підняли його, ідеал вільної України, гайдамаки особливо в період свого найширшого й найкращого зорганізованого повстання - в Коліївщині. 5. Коліївщина - українське національне повстання На вступі цього розділу ми звернули увагу на те, що правильне розуміння поняття "національне" охоплює сукупність усіх ділянок життя народу: політичну, економічну, соціяльну, релігійну, культурну. Тільки соціяльною боротьбою є та, яка ведеться на позанаціональній базі із соціяльних мотивів і за соціяльні ідеали зміни форм соціяльного ладу. Так само тільки релігійною боротьбою є та, що ведеться на позанаціональній базі за цілі одної релігії чи віровизнання проти іншої релігії чи віровизнання. Боротьба ж, що ведеться на національній базі за політичні, соціяльні, релігійні й інші цілі одночасно, є боротьбою національною. Якщо таку національну боротьбу веде поневолений нарід, то вона є національною революцією. А тому, коли ми бачимо, що боротьба коліїв українського, й тільки українського населення, велася за цілі політичні, соціяльні, культурні, економічні і т. д., на національній базі, то це свідчить переконливо, що Коліївщина була національним повстанням українського народу; скерованим в основному проти польських окупантів, а в дальшому і проти московських. Факт, що Коліївщина мала виразний характер національної боротьби, такий очевидний, що його не можуть заперечувати й ті серйозні дослідники Коліївщини, які хотіли б бачити її як боротьбу соціяльну чи релігійну. А тому вони й додають у своїх висновках окреслення "національне" до даної ділянки: "національно-соціяльна" чи "національно-релігійна" боротьба, а в Равіти-Гавроньського і в Гелленіюша "національно-культурної". Так совєтський автор праці про Коліївщину Дмитрієв окреслює причини боротьби коліїв: "Крім економічного гніту, крім кріпацької неволі, селяни Правобережної україни терпіли теж національний гніт... Той національний гніт при помочі релігійних засобів виявив великий вплив на перебіг і розвій Коліївщини".285 А другий совєтський історик, Лола, закидаючи свідому тенденційність дослідникові Гайдамаччини Мордовцеву, каже: "Він зовсім не хотів бачити національно-релігійного гніту в Україні"286 і від себе стверджує, що український нарід боровся "за своє соціяльне й національне визволенння"287 та що Коліївщина це "антифевдальна й національно-визвольна боротьба народніх мас Правобережжя".288 І навіть при намаганні польського шовініста Равіти-Гавроньського представити Коліївщину і всю Гайдамаччину як просте розбишацтво, він постійно підкреслює, що вся та боротьба українсьгого народу була вислідом споконвічної національної духовости українського народу, протиставної польській духовости, та велась за споконвічні національні ідеали українського народу. А розглядаючи значення релігійної боротьби між українцями й поляками, Равіта подає настанову польського уряду й поляків: "Благочестіє, що існувало в руських провінціях Польщі віддавна, тішилося опікою королів і держави (?) як довго у ньому не проявлявся рух антинародній (тобто протипольський) та антидержавний, як довго до справ релігійних не долучувалися прояви явного опору (польській владі) і прояви сепаратизму".289 Баламутство у визначуванні характеру Коліївщини совєтськими й взагалі соціялістичними істориками випливає із того, що, насамперед, всі історики, виховані на марксистській термінології, ставлять соціяльне питання, соціяльну ділянку життя поруч "національного", плутаючи найчастіше "національне" з неуточненим, замість правильної постановки, що економічна й соціяльна ділянка є тільки складовими частинами національного життя, що вміщає в собі всі ділянки життя нації. Так само мається і з питанням релігійним. Національне коріння ворожости до польських займанців, глибоко вкорінене в душі українських народніх мас, чітко віддзеркалює наведений В. Антоновичем випадок із 1742 року: Гродський житомирський суддя Щеневський, переїжджаючи через село Новаки, зажадав для себе квартири в когось із селян та продажу йому воза. Українські селяни не тільки відмовилися сповнити бажання представника польської державної адміністрації, але побили його слуг і його сина, а зі самого Щеневського, якого скрив у своїй хаті український священик, насміхалися всю ніч, примовляючи: "Ще нам ляхи не пани".290 Тут ми бачимо виразно й переконливо, що не з економічних чи соціяльних мотивів бунтуються українські селяни, бож Щеневський не був їх паном, ні взагалі власником чи завідателем панського маєтку, але польським державним урядовцем. Ненависть українських селян до нього випливає єдино з явної ворожости українців до польської окупаційної влади: "Ще нам ляхи не пани". В час національного поневолення найважливішою справою є скинення ворожого ярма і привернення державної незалежности, тобто момент політичний. Часто він буває єдиним у збройному зриві, або так висунений наперед, що інші питання стають непомітними. Так буває головно тоді, коли економічний та соціяльний лад чи релігійне віровизнання поневоленого народу й поневолювача є тотожні, або бодай дуже споріднені. В українському випадку воно завжди малося інакше. Уже в періоді свого державного життя, відомого під назвою Київська Русь, українська нація оформила свій специфічний соціяльний, економічний і політичний лад, що його прозвано "Наша Правда", інакший від того, який мали сусідні народи. Його прикметами є рівність кожної української людини перед законом, відсутність поділу на замкнені в собі соціяльні стани, вільність кожного українця, соціяльно-економічний лад "без холопа і без пана", глибока моральність і пошана правопорядку, релігійна толерантність, гін до освіти. А тому при кожному зударі з ворогом, що поневолював Україну, у всій гостроті виринали всі питання: політичні, соціяльні, економічні, релігійні, культурні. Політичне поневолення, заведення соціяльно-правного поділу на "шляхту" і панщизняних "хлопів" у Польщі, а дворянства і кріпаччини Росією на Лівобережжі, релігійна нетолерантність, недопускання нищих верств до освіти, моральна розгнузданість, - усе оте, несене Польщею й Московщиною в поневолену ними Україну, було чуже, ненависне й несприємливе для українського народу. А тому в національних повстаннях українського народу завжди ставали видними ідеали політичного, соціяльного, економічного, релігійного й культурного ладу як ціль боротьби. А тому і в Коліївщині, що була українським національним повстанням, ми бачимо всі ті моменти: зліквідування польського панування над Україною і привернення державної незалежности України, знищення шляхетства й панщини, привернення релігійної свободи, заведення ладу й порядку, запевнення вільного культурного розвою. Характеристично, що при гострій актуальності кожної окремої ділянки в Коліївщині, кожна із них зберігає дуже виразний національний характер. Звільнивши від поляків Київське і Брацлавське воєвідства і проголосивши відновлення Гетьманщини, колії, як свідчать поляки,291 проголосили продовжувати свій похід за звільнення Поділля, Волині, Полісся, Галичини; але ні одного із польських воєвідств. Проголосивши знесення шляхетства й панщини в Україні, колії не виявили ніякої охоти нести соціяльну революцію на польські терени, ані не виявляють ніякого бажання мати в рядах коліїв польських, московських чи якихось інших, не-українських, панщизняних "хлопів", чи "крестян"-кріпаків.292 Йдеться тільки про економічний і соціяльний лад, притаманний українському народові, якому він має бути привернений. Боротьба йде за нашу державу й за нашу правду в ній. Коліївський отаман Микита Москаль, як довідуємось із зізнань суджених у Кодні, казав селянам: "Тепер ми маємо інших панів. Панщини більше робити не будемо. Жито і всякий хліб збирайте на свою користь, сіно косіть тільки собі".293 Ті "інші пани" це - представники української влади й української державної адміністрації, що повинні дбати не про визиск нищих верств, а про пошану і зберігання в дії соціяльіної справедливости всіми громадянами української держави. Національний характер Коліївського повстання підкреслюють чужинецькі історики, не зв'язані чуттєво з нікотрою стороною українсько-польських чи українсько-московських конфліктїв. Так, для прикладу, англійський історик Г. С. Вілліямс у своїй багатотомовій "Історії світу", написаній наприкінці минулого століття, присвятив Коліївському повстанню тільки одно речення і в ньому, стараючись схопити характер і суть того повстання, він ясно й рішуче підкреслює національний характер повстання. Він пише дослівно: "Українські козаки, запорожці й гайдамаки, тобто бунтарі, схопили за зброю і на просторах над Дніпром спалахнула нищівна війна, яка мала одночасно, національний, релігійний і соціяльний характер".294 Для нього, як бачимо, зовсім стороннього, національний характер Коліївщини очевидний і безсумнівний. Признає його виразно й беззастережно американський історик Росії295 у своїй коротенькій згадці про Коліївщину: "Хвиля повстання покотилась по східній (території) Польщі під проводом таких націоналістичних провідників, як Іван Гонта... Вимога повного звільнення від Польщі і сформування незалежної Української держави ставала все грімкішою". ------------------------------------------------------------------ [216] Равіта, І, ст. VІІ. [217] Там же, ст. ІХ. [218] Равіта, ІІ, 239. [219] Цим демагогічним вживанням слова "гайдамаччина" на окреслення грабіжництва, Равіта намагається принизити Гайдамаччину. [220] Равіта, І. 15. [221] Равіта, І, 209. - в цих цитатах умисно зберігаємо польську форму прізвищ польських шляхтичів. [222] Равіта, І, 223. [223] Равіта, І, 224. [224] Равіта, І, 223. [225] Антонович, - "Розвідка про гайдамаччину", 16. [226] Равіта, І, 105-6. [227] Антонович, - "Розвідка про Гайдамаччину", ст. 7. [228] На рукописних оригіналах збірки сторінки 183-228. [229] В оригіналі збірки ст. 273-286. [230] Антонович, 52. [231] Антонович, 53. [232] Гуслистий, 215. [233] Шульгин, 45. [234] "Кіевская Старина", 1882, кн. 8, ст. 313. [235] Костомаров, 313. Шульгин, 41. [236] Коденська книга, 19 і 40. [237] Шульгин, 53. [238] Антонович, 35. [239] "Крестяни" - тодішня назва (з московського) закріпачених селян. [240] Антонович, 21-22. [241] "Гайдамацький рух на Україні в ХVIІІ ст." документ ч. 159. [242] Равіта. [243] Перденя, 187. [244] Гляди: N. D. Polonska-Vasylenko. Thе Settlement of the Southern Ukraine, 1750-1775, N. Y., 1955, ст. 113. [245] Коденська книга, ст. 309. [246] Там же, ст. 350. [247] Корзон, ІІ, 315. [248] Василь Щербина, можливо свояк Данила, приєднався до коліїв і був отаманом одного із загонів. [249] Гуслистий, 3. [250] Лола, 15. [251] Гуслистий, 15. [252] О. С. Компан - "Вплив Коліївщини на антифевдальну боротьбу в Росії, Польщі і Білорусії. Коліївщина, 1768". Київ, 1970, ст. 98. [253] Серчик, ст. 29. [254] Корзон, ІІ, 193. [255] А. Дмитриев. Коліївщина. [256] Равіта, ІІ, 39. [257] Корзон, ІІ, 175. [258] Г. Лужницький - "Українська Церква між Сходом і Заходом", ст. 276-8. [259] Корзон, т. ІІ. [260] Г. Лужицький, ст. 419, подає: 1,902 уніятські парохіяльні церкви і 15-20 нез'єднаних. [261] Равіта, ІІ, 15. [262] Там же, 43-44. [263] Англійський історик пише про населення Польщі в 1768 р.: "Ок. 600.000 православних на теренах Польщі, які сьогодні є часткою Білорусі і України". (The New Cambredge Modern History. 1965. v. VIII, p. 338). [264] Із 400 студентів, як свідчать мемуаристи, більше як 200 від'їхала було вже з Умані на вакації; багато з тих, що лишились, втекло з Умані ніччю в часі облоги. [265] Лужницький, ст. 41-9. [266] Равіта, ІІ. [267] "Кіевская Старина", 1882, І, 528. Антонович, 117. [268] Равіта, ІІ, 13. [269] E. Helleniusz, - "Wiadomosc historyczna o Zgromadzeniu X.X. Bazyljanow w Humaniu". Krakow, 1848, стр. 15. [270] Равіта, І, 47-48. [271] Равіта, ІІ, 168. [272] Там же, 133. [273] Там же, 179. [274] Там же, 209. [275] Равіта, І, Передмова. [276] Там же, ІІ, 33. [277] Равіта, ІІ, 47. [278] Ліпоман, 21. [279] Рачинський, 20. [280] E. Helleniusz. "O unii w Polsce". Krakow, 1848, стор. 609-610. [281] S. Kruszelnicki. "Opisanie rzezi Umanskiej". [282] В. Антонович. Соткник Іван Гонта. [283] Антонович, 18. [284] Там же, 8. [285] Дмитрієв, 6-7. [286] Лола, 5. [287] Ст. 15. [288] Ст. 120. [289] Равіта, ІІ, 12. [290] Антонович, 12. [291] Raczinski, 107. [292] Деяку дезорієнтацію у цьому питанні міг би викликати збережений в архівах документ "Універсал до польських хлопів, що закликає їх до бунтів, знайдений під Смілою при командирові бунтарів". Але й совєтський впорядник збірки документів, наводячи цей "універсал" (Гайдамацький рух в Україні у XVIII ст., ст. 469, док. ч. 258) признає, що "мається на увазі українське населення загарбаних Польщею земель" і пригадує факт, що "заголовок документу складений пізініше, копіювальником під час переписування цього документу". [293] "Кіевская Старина", 1890, кн. 4, стор, 47. [294] H. S. Williams - "Historians history of the world". London, 1904, v. 17, p. 378. [295] A. G. Mazour - "Russia Tsarist and Communist". New York, 1962, p. 163. VIII. УЧАСНИКИ КОЛІЇВСЬКОГО ПОВСТАННЯ 1. Колії Як і з кого рекрутувалися українські повстанці, звані "коліями"? Скільки їх було? Що представляли вони собою під ідейно-політичним і моральним оглядом? Перш за все треба зазначити, що всі повстанські загони від самого початку Коліївщини до її кінця складалися тільки з добровільців: із тих, хто добровільно, у висліді свого власного переконання й рішення приєднався до "коліїв", щоб узяти участь у всенародньому повстанні проти польських займанців, а згодом і проти московських інтервентів, які прийшли на допомогу шляхетській Польщі проти українського народу. В проголошеному в Умані начерку конституції відновленої української держави була постанова про загальну обов'язкову військову службу згідно із засадою, що кожний українець є козаком. Але несподівана московська інтервенція й головно несподіваний московський напад під Уманю, яким Москва підступом і зрадою зліквідувала уряд і головне військове командування відновленої української держави, не дали змоги перевести цю постанову в життя. Із зізнань, які збереглись у судових документах, довідуємось, що вербування в постанчі загони відбувалося в такий спосіб: до села заїжджав невеличкий відділ коліїв, їх провідник скликав усіх селян, відчитував їм заклик до повстання проти польських займанців і пояснював ціль повстання. Після того селяни помагали здобувати панський замок і ліквідувати поляків, а охочі з-поміж них приєднувались до повстанського загону. Часом селяни та міщани із власної ініцітиви, на першу вістку про загальне повстання, організували повстанські загони й розправлялися з польською адміністрацією. Першим організаційним ядром коліївської армії було 19 запорожців із Максимом Залізняком на чолі, які в 1767 році прибули потайки перед кошовою старшиною Запорозької Січі із Запоріжжя до Мотронинського манастиря з метою організування повстання. З Мотронинського манастиря на Зелені Свята 1768 року вирушило мабуть триста "коліїв", перших українських повстанців періоду Коліївщини. В тому числі були й отамани Неживий, Швачка, Бондаренко із зав'язками своїх частин, які швидко відлучилися від головного загону під командою полковника Залізняка й подалися у призначені їм згідно із пляном частини Правобережної України. По дорозі кожний із відділів швидко зростав і ділився на менші загони, щоб повстанці змогли загостити до кожного міста, містечка й села та очистити їх від поляків. Головна частина повстанців під командою полк. Залізняка в час наступу на Умань мала кругло дві тисячі коліїв, а міліція надворних козаків під командою сотника Гонти й сотника Уласенка начисляла теж дві тисячі козаків. Тому правильною є інформація мемуарисга Ліппомана, сперта на свідченні польського комісара Квасьневського, що по з'єднанні Гонти із Залізняком під Уманню було понад чотири тисячі повстанців; других стільки ж - додає він - було тоді в повстанських загонах, що оперували кругом Умані.296 Виходить, що в Уманщині в повстанських загонах було разом від восьми до десяти тисяч коліїв. Мощинський297 припускає, що кількість усіх коліїв, які взяли участь у повстанні 1768 року, виносила кругло 30.000. Це число дуже правдоподібне, бо полки Неживого, Бондаренка, Швачки й Журби були кількісно менші, аніж уманський полк. Скільки в тому числі було запорожців? Скальковський твердить у своїй праці "Наезды гайдамак", що запорожці гайдамакам не співчували й участи в Коліївщині не брали і все ж таки признає, що ок. 600 запорожців було між тими коліями, які або попали в московський полон, або загинули в бою, але їх тотожність була устійнена. Шульгин,298 приймаючи це число, звертає увагу на те, що над Запорозькою Січчю висіла тоді Московська нагайка, й запорожці тільки нелегально, потайки, проти виразної заборони кошової команди могли йти на поміч коліям, тож це власне, а не байдужість до Коліївщини, як твердить Скальковський, була причиною відносно невеликої кількости запорожців у рядах "коліїв". Максимович299 до згаданого числа додає ще 420 запорожців, про участь яких у Коліївщині він знайшов докази в документах. Значить, у числі 30-ти тисяч колїївських повстанців була кругло одна тисяча запорожців; решту становили українські правобережні селяни й міщани. За національною приналежністю всі колії були українцями. Твердження деяких совєтських публіцистів,300 нібито в Коліївщині брали участь "представники багатьох національностей: росіяни, українці, білоруси, молдавани" є, як уже було сказано, тільки пропагандивною фразою, для підтвердження правдивости якої немає абсолютно ніякого документу, ні іншого доказу. Несерйозність і явну тенденційність у пропагуванні совєтськими істориками твердження, начебто в рядах коліївських повстанців були представники різних національностей, ілюструє чоловий совєтський історик В. О. Голобуцький. У своїй праці "Запорізька Січ в останні часи свого існування" він пише про учасників коліївського повстання: "Серед коліїв ми зустрічаемо поляків - жовнірів Роговського, М. Деркаловського, М. Чотовського. Ліппоман говорить про перехід до повсталих 500 литовців на чолі з Бендзинським, яких гетьман Радзівілл надіслав на допомогу польським панам. В загоні от. Сави Майбороди перебував 22-літній єврей Олексій Перехрест, він же Цвілий, запорізький козак, син орендаря із с. Капустинська Долина на Смілянщині".301 жүктеу/скачать 1.26 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|