Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук
жүктеу/скачать 1.26 Mb.
|
| Особливе довір'я Гонти в Потоцького викликало гостру заздрість у польської шляхти і її бажання збутися якось Гонти. Тож коли на провесні 1768 р. Гонта виїхав із своїм відділом надворних козаків з Умані над річку Синюху, вони обвинуватили Гонту перед спеціяльним уповноваженим Потоцького, Цєсельським, у зносинах із гайдамаками й козаками і на доказ навели свідчення нібито уманських жидів, які, нібито, чули про те від сотника Дашка, що якраз помер. Вслід за тим на початку травня 1768 р. прийшов донос від полковника Обуха, що був у таборі над Синюхою разом із Гонтою, про заарештування ним трьох православних монахів, які намагалися потайки зустрітися з Гонтою й передати йому таємні листи. Тих монахів і знайдені при них листи доставив полк. Обух до Умані. Младанович негайно викликав Гонту до Умані й поставив перед шляхетський суд. Але арештовані монахи зізнали на допиті, що про ніякі зносини Гонти з гайдамаками чи запорожцями вони не чували, самі з ніким із гайдамаків, ні запорожців не зустрічалися, а листа до Гонти дістали від одного православного священика при нагоді побуту в Київській Лаврі на прощі. А в листі був тільки дружний привіт для Гонти від православного священика і прохання, щоб Гонта вставлявся в обороні православної віри. На підставі таких "доказів" обвинувачування Гонти у зв'язках із гайдамаками було надто безглуздим. Тому Младанович представив Гонті цілу аферу як вислід конфлікту Гонти з полк. Обухом і запропонував Гонті залишити військову службу. Але Гонта відмовився покидати становище сотника надворових козаків і заявив, що він залишається вірним Потоцькому.
Уманський сотник Іван Гонта (рис. М. Фартуха) Коли кілька тижнів пізніше до Умані прийшла вістка про виступ коліїв під проводом Залізняка і їхній марш у напрямі Умані, Младанович викликав усіх надворних козаків Потоцького до Умані й наказав усім їм повторити прилюдно на ринку присягу вірности пану Потоцькому. "Младанович, - каже В. Антонович364 - кажучи про вірність і домагаючися присяги на ім'я Потоцького, розумів вірність Речі Посполитій, польській шляхті та конфедерації, що постала серед неї. Гонта, зі свого боку, обмежуючися суворо формулою вірности воєводі, мав на оці виключно особу останнього". На спеціяльному бенкеті, влаштованому після того, Младанович гаряче апелював до сотника Гонти, щоб той залишився вірним присязі, а окрема делегація жидівського кагалу принесла в дар Гонті полумисок червінців та інші вартісні дари і прохала Гонту захищати жидів перед гайдамаками. Після цього сотні козаків під командою польських полковників Обуха й Магнушевського та українських сотників Гонти й Уласенка вирушили в поле проти маршуючих на Умань коліївських повстанців. Ранком 18-го червня 1768 р. коло Соколівки вони зустрілися з маршовими колонами повстанців. Обидва війська задержалися проти себе. Тоді Гонта заявив польським полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони забиралися в Польщу, а всіх козаків закликав приєднатися до повстання під проводом полковника Залізняка за волю України. Хто з козаків хоче, - казав Гонта365 - може разом з Обухом і Магнушевським вертатися в Умань. Козаки всі до одного заявилися за приєднанням до коліївських повстанців. Гонта й Залізняк виїхали перед своє військо і дружньо поцілувалися. Обидві збройні частини з'єдналися в одну повстанську українську армію й подалися на Умань. Неможливо повірити, що такий драматичний момент, коли дві військові сили, які мали б знищити одна одну, стали проти себе без одного пострілу, прийшов без попереднього домовлення обидвох командирів - полковника Залізняка й сотника Гонти. Значить, Гонта мусів бути вже далеко перед тим у зв'язку із Залізняком, і його рішення приєднатися з усіми надворними козаками до коліївського повстання мусіло бути прийнятим багато раніше. Свідчення польских очевидців говорять переконливо про те, що Гонта намагався звести конечність кривавої розплати до мінімуму. Для того він запропонував обложеним в Умані полякам і жидам піддатися, запевняючи їм безпечний переїзд в Польщу так, як це він щолиш зробив із польськими полковниками Обухом і Магнушевським, яким навіть дав спеціяльну козацьку охорону для безпечного доставлення їх поза передні стежі повстанців. Гонта теж особисто пішов до брами Умані на переговори із Младановичем. Але поляки зламали шановані всіми культурними народами вимоги воєнного права: вони чинно зневажили мирову делегацію українських повстанців і пробували вбити самого Гонту, який приїхав до міста на мирні переговори. Цим поляки спровокували безоглядність і жорстокість повстанської розправи з ними. Кребсова і Младанович, як наочні свідки свідчать, що й після того, коли в Умані спалахнула спровокована поляками безпощадна кривава розправа повстанців з їхніми гнобителями, Гонта намагався з усіх сил рятувати від загибелі кого лише міг з-поміж польської шляхти. Тільки завдяки особистій інтервенції Гонти врятувалися від смерти діти губернатора Младановича, Вероніка, пізніше заміжна Кребсова, і Павло Младанович та багато інших, яких Гонта казав відвести в безпечне місце в українську церкву, або в мешкання укрїнського міщанина Багатого, де їх стерегла повстанська сторожа. Ця поведінка Івана Гонти - намагання навіть у розгарі рукопашного бою на життя і смерть, коли розбурхані пристрасті кривавої розправи вириваються з-під усякого контролю, зменшувати яко мога розлив крови й рятувати від неминучої загибелі насамперед польські й жидівські жінки та діти, й зокрема факт, що, приєднуючись до повстання проти польських займанців, він не вбиває сам, ані не каже іншим вбити польських полковників Обуха й Магнушевського, але помагає їм рятуватись від загибелі, свідчать про гідну подиву шляхетність, великодушність і гуманність Івана Гонти. Для порівняння пригадаємо, що коли після захоплення Умані москалями на приказ російського полковника Гурьєва прилюдно, на очах урятованої Гонтою польської шляхтянки 18-тирічної Вероніки Младанович, по-варварськи бито нагаями дочок Гонти, з яких наймолодші ще й 16 літ не мали, то тій польській шляхтянці не прийшла навіть думка стати в обороні катованих українських дітей, чи то з почуття гуманности, чи з почуття вдячности супроти Гонти за врятування їй життя, хоч сама вона у своїх споминах підкреслює, що москаль Гурьєв був особливо ласкавий до неї і тому вона могла сподіватися, шо її інтервенція в обороні катованих дочок Гонти знайде успіх у російського старшини. По здобутті Умані повстанцями Гонта береться з імпонуючою діловістю та енергією до державнотворчої праці. На Козацькій Раді в Умані 22-го червня 1768 р., коли то було проголошено відновлення Гетьманщини як суверенної Української Держави й обрано Максима Залізняка гетьманом вільної України, Портрет Івана Гонти, робота невідомого польського маляра; зберігається в Дніпропетровськім Історичнім Музею. На зворотнім боці полотна дата: 14 січня 1822 р. і напис польською мовою: "Stawiony przed Hetmana Xawerego Branickiego, zapytany: "Jak śmiałeś, bestyo, taka rzecz czynić?" - Gonta dobył pismo i powiedział: "To nas do tego skłoniło, na, czitaj, bestyo!" A Branicki odebrał pismo, na, powiedział, gotuj się na śmierć, jutro będziesz cwiertowany" w Serbach, R. 176(8), a pismo odesłał Branicki do Senatu". Івана Гонту, волею козаків і українських селян, було обрано уманським полковником.366 Воля й рішення українського народу, очевидно, без порівняння важливіші, аніж рішення польського пана Потоцького, й тому в історії України Іван Гонта мусить залишитися назавжди як полковник Іван Гонта. Сотником надворних козаків він був тільки до моменту відновлення суверенности Української Держави 22-го червня 1768 року. Як адміністраційний і військовий комендант Уманщини, полковник Іван Гонта заводить лад і порядок в Умані, організує зі селян нові повстанські загони й висилає їх прочищувати від польських займанців решту України. Уманщину поділено на сотні і призначено скрізь сотників, що мали бути військовими й адміністраційними зверхниками, регулювати доставу провіянтів і податків, набір до війська та інші справи, згідно із зарядженнями, що були вислані скрізь за підписом Гонти.367 Під кінець третього тижня у висліді підступу і зради командування російської армії, очевидно на доручення російської цариці, полковник Гонта разом із гетьманом Максимом Залізнлком та багатьма іншими повстанськими старшинами опинився в руках москалів як політичний в'язень. Російські вищі старшини, полк. Гурьєв і пор. Кологрівов, які особисто керували цією зрадницькою акцією, важко збили закутих у кайдани повстанських старшин, а другого дня як вступ до переслухань казали дати кожному по 300 ударів. П. Младанович свідчить,368 що на протязі кількох днів, заки Гонту передано полякам, на наказ російського полковника Гурьєва й за апробатою російського генерала Кречетнікова, Гонту бито по три рази на добу так, що все його тіло було вкрите ятріючи ранами. Тільки з малим сином Гонти зміг сотник Уласенко, вирвавшись із рук москалів, втекти на Волощину. Дружину й чотири дочки Гонти на наказ російського полковника арештовано і прилюдно кілька днів під ряд катовано різками за те, нібито, що вони не донесли польській владі про задуману зраду Гонти. Видвигнення російськими вищими старшинами такої "причини" так само перфідне, як варварсько жорстоким було саме катування жінки й дівчаток, бож кожній нормальній людині є безсумнівним, що Гонта не міг говорити про задумане ним приєднання до повстання своїм малим дочкам, а й дружині ледве чи звірився з цим. І весь маєток Гонти бутв сконфіскований і - як свідчить Младанович369 - російський генерал Кречетніков усе рухоме майно присвоїв собі. По кількох днях жорстоких катувань російська військова команда передала Гонту, як польського підданого, разом з усіми іншими полоненими повстанцями польській владі, за винятком запорожців, яких трактовано як російських підданих. У польському слідстві продержано Гонту місяць. Його держано, як подають поляки, у викопаній ямі з кайданами на руках і ногах і часто допитувано при стосуванні тортур. Врешті йому відчитано присуд польського суду: на протязі 10 днів Гонті повинен кат здерти кожного дня пояс шкіри із хребта, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирвати серце, а 14-го відтяти голову й пошматувати тіло так, щоб частина була прибита на шибениці 14 найбільших міст Правобережної України під польською займанщиною. Браницький, а за іншими свідченнями Потоцький, не міг знести виду катувань і того, що Гонта "плюгавив поляків та польського короля", і третього дня казав стяти жертві катутвань голову й виконувати решту присуду на трупі. Про імпонуючо мужню постав у Гонти в часі тортур і смерти залишилося багато свідчень. Тучапський370 каже, що Гонта "переніс справедливу кару з повною мужністю і приготовився до неї як слід", маючи на думці, що перед смертною карою Гонта висповідався і запричащався. Охоцький,371 спираючись на розповіді очевидців, подає: "Гонта вийшов на місце кари з лицем веселим і спокійним, немов би він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому пасмо шкіри, кров бризнула, та лице гайдамаки не змінилося; здерли друге пасмо шкіри, тоді Гонта сказав глядачам: "От, говорили, що буде боліти. Ані трішки не болить!" Чудна сила волі в інших обставинах ця людина могла б доконати великих діл!" Цитований Антоновичем372 анонімний польський шляхтич, що залишив свій спомин у рукописі, оповідає: "Полоненого беріг по ночах один із товаришів панцерної хоругви. Після того, як був прочитаний присуд, напередодні кари, той товариш, який підозрівав, що Гонта заховав дещо зі здобичі, звернувся до нього з таким проханням: "Пане полковнику, завтра все земне буде скінчене для вас; чи не вважаєте можливим лишити що-небудь на спомин небагатому воякові, що проводить з вами останні хвилини?" - "Радо, - відповів Гонта. - Нагадайте мені завтра, я подарую вам пояс". Товариш усю ніч думав про багатий пояс із золотоглава і на другий день, як тільки Гонту вивели з темниці, він обернувся до нього: "Пане полковнику, дозвольте пригадати вам обіцяний пояс..." - "Я не забув, - відповів Гонта з погірдливим усміхом, - перший пояс, що здеруть із мене, буде для вас". "Думаємо, - робить заключення Антонович, - що таку повну холоднокровність і самоопанування перед тяжкою варварською карою міг показати тільки чоловік глибоко переконаний у правді своєї справи і в чистоті принципів та спонук, що керували ним". Церква в селі Росошках збудованa Іваном Гонтою (Росошки, повіт Уманський) З яких же саме спонук сотник надворних козаків Іван Гонта приєднався з усіми своїми козаками до коліївського повстання? Соціяльний гніт, нахил до грабежу, жадоба особистої наживи? Таких мотивів не підсовують Гонті навіть найбільш ворожо наставлені до українського народу польські історики, бо це було б надто недоречним. Про соціяльно-економічні мотиви особистого характеру мови не може бути, бож Гонті подарував Потоцький на власність два села, що приносили двадцятикратно стільки, як нормальна платня сотникові надворних козаків, а Потоцький обіцяв іще більше нагороди й добути шляхетство Гонті, якщо він залишиться вірним Польщі. А приєднуючись до коліївського повстання, Гонта у випадку успіху тратив ті села, бож колії проголосили знесення шляхетського ладу й панщизняних повинностей, а у випадку невдачі повстання - його чекала втрата всього майна і власного життя. Не може бути мови і про якийсь нахил до грабіжництва, бо так свідчення поляків, які знали його особисто, як і видані Гонтою по відновленні української держави розпорядки вказують виразно на нахил Гонти до зберігання суворої суспільної дисципліни і правопорядку. Жадоба особистої наживи? Теж безглуздий закид, бож нащо її було Гонті, який із власної спонуки власними коштами збудував у своєму селі Росошках велику церкву для українських селян. Тому ворожі історики, які не хочуть признати, що тільки ідейні мотиви мотли керувати Гонтою, називають їх якоюсь "загадкою" або "незнаною і трудною до вияснення інтригою". Об'єктивний дослідник мусить признати, що єдиним мотивом рішення Гонти приєднатися до коліївського повстання, ризикуючи втратою всього свого майна і власного життя, міг бути чистий, ідейний патріотизм: щира любов до України й поневоленого українського народу, та бажання, не жаліючи для цього найбільших особистих жертв, допомогти своєму народові визволитися з важкого ярма та привернути собі волю у своїй відновленій самостійній державі. В. Антонович у своїй монографії про Гонту дуже влучно зауважує,373 що тільки коли дивитися на дію Гонти та на мотиви його переходу до коліївського повстання з ворожої точки зору, зі становища шовіністичної польської шляхти або принципово ворожо наставлених до кожного вияву визвольних змагань українського народу московських істориків, тоді і дія Гонти, і її мотиви виходять чимсь загадковим, нежданим, вислідом якихсь нероз'яснених інтриг, на які, зрештою, у споминах польських сучасників навіть натяків ніяких немає. Але "кольорит цей щезає, коли ми подивимося на цю подію з того погляду, що був притаманний у свій час українському народові; тоді стане зрозуміло, що Гонта діяв із-за переконань, які глибоко вкоренилися в народі, із-за свідомого обов'язку стати в боротьбі, що обхопила країну, на боці свого народу, його прав, віри й національности, та принести цьому ділові в жертву і свою кар'єру і своє суспільне становище". Високо оцінила Івана Гонту й редакція "Київської Старини", яка опублікувала багато матеріялів про Коліївщину. В редакційній примітці до поміщеної в тому журналі фотографії жінки полковника Івана Гонти, сказано374 про Гонту: "Він приніс себе в жертву народові в час, коли (український нарід) був на краю загибелі. Його одчайдушний порив підносить народнього духа, спиняє розгойдане море шляхетської розгнузданости і пристрастей, наносячи їм останній і найважчий удар, та в потоках крови і страхіттях смерти спасає нам нашу віру й народність. Треба було мати великий ум й особливо шляхетні почування, щоб могти в одному моменті з невисокого п'єдесталю схопити складний і заплутаний хід подій, знятися понад них і задивитися в будуччину; треба було мати геройську душу, щоб в обличчі існуючих страхіть та повної безнадійности, непереборних перешкод, забувши про все на світі і про себе самого, кинутись у вир народнього пориву, що заклекотів довкола. Це був геройсьский чин, довершений маловідомим до того й опісля сотником". 4. Полковник Семен Неживий Наймаркантнішою постаттю Коліївщини після Залізняка й Гонти являється Семен Неживий, про якого збереглося відносно багато певних інформацій. Згідно з тим, що подав сам Неживий на допитах, проведених російськими слідчими після його схоплення, він народився в містечку Боровиці коло Чигирина, де його батько Лукіян Мусієнко, родом з Єреміївки, Переяславського полку на Гетьманщині, переселився був на короткий час. Коли Семенові було пів року, його батьки повернулися на Лівобережжя, до Єреміївки. Шість літ пізніше до них заїхав був гончар Влас Терещенко, й Лукіян Мусієнко віддав свого шестирічного сина Семена Терещенкові на науку гончарства в Чигирин. На цій науці пробув Семен шість років. 13-літнім хлопцем він пішов на Запоріжжя, де його вписано в Уманський курінь, міняючи, як це було звичаєм на Січі, його прізвище на Гончар. На Запоріжжі працював він у різних місцях "риболовного промислу, а потім пішов до "польської" України. На першому допиті він подав, що по кількох роках бурлакування на Правобережжі він осівся в Медведівці, оженився і жив там із жінкою у власній хаті аж до схоплення його москалями. На другому допиті він уже подав що інше: шість років тому він оженився в Суботові з дівчиною Явдохою і мав із нею сина Степана, але потім пішов у гайдамаки і що сталося з його жінкою та сином, він не знає; у Медведівці була його військова квартира, але своє майно він держав у домі Квасневського. Котра з тих версій правдива, або, чи взагалі все те, що він подав на слідстві, чи, вірніше, що записано у протокол слідства про його минуле, - невідомо, бо інших свідчень щодо того немає. На першому допиті Неживий подав, що він добровільно приєднався до Залізняка і змінив своє прізвище на Неживий, бо Залізняк закликав до боротьби всіх, хто готовий боротися за віру православну. Він був у Мотронинському манастирі на молебні й вирушив разом із Залізняком, але в Корсуні відділився, бо там приїхали були люди з Канева і просили його дати їм захист перед польськими конфедератами. На другому допиті він уже каже, що на Зелені Свята в його село приїхало чотирьох запорожців на чолі з Ковалем і вони змусили його йти до Залізняка в Мотронинський манастир, звідки вирушив із Залізняком. Але по дорозі у нього виринув сумнів, чи Залізняк дійсно діє за дорученням із Січі, тому постановив залишити його. З цих явних протиріч у протоколах двох зізнань видно переконливо, що Неживий не хотів говорити москалям правду про своє минуле. Із свідчень інших знаємо, що Семен Неживий, якого вже в Мотронинському манастирі звали уманським отаманом, належав до ядра організаторів повстання, які із Залізняком прийшли зі Запоріжжя. Згідно із пляном воєнних дій повстанців, він як полковник повстанського загону, став комендантом південно-східньої частини Правобережної України. Від Залізняка він відлучується в Лисянці і йде із своїм відділом у Черкащину й Чигиринщину, де грасували банди польських конфедератів, грабуючи й мордуючи українських селян та міщан. 20-го червня н. ст. Неживий здобув Канів, а далі Медведівку, яку зробив своїм осідком, Мошни, Крилів, Черкаси й Чигирин. На протязі червня й першої половини липня 1768 р. Неживий очистив майже всю південно-східню частину Правобережжя від місцевих поляків та зайшлих польських конфедератів. На звільнених теренах полковник Неживий заводив лад і порядок, як це признає навіть Равіта-Гавроньський375 - і встановляє козацьку адміністрацію. У рапорті до цариці з датою 19-го червня ст. ст. (30-го червня н. ст.) Рум'янцев писав: "Коли з Канева тікав полк. Зеллер зі своїми (польськими) жовнірами, то запорожці гналися за ними по Дніпрі човнами і, здігнавши, декотрих віддали в руки смерти, а тоді вернулись і живуть досі в містечку Каневі, заводячи там новий економічний лад, для чого визначений уже економ із тамошнього міського населення, писар грецького віросповідання".376 Неживий дбав на кожному кроці про дисципліну повстанців, ставав в обороні кривджених, не дозволяв, щоб будь-кому з українських селян і міщан сталася яка кривда, і брав від управ місцевостей, де він побував із своїм відділом, письмове свідчення про те, що він нікому з українців ніякої кривди не вчинив. "Всюди, - каже Равіта-Гавроньський, - де він побував і діяв, брав письмове свідчення про спокійну поведінку його ватаги". Суджений у Кодні селянин Іван Ботвиненко,377 роджений у Лубенщині, але осілий в селі Сегединцях, зізнає: як почалася Коліївщина, приїхав до Сегединець із відділом козаків запорожець Неживий. Він скликав сегединців на збори, прочитав їм якісь накази, пояснив причину і ціль повстання та закликав пристати до повстання. Ніяких грабежів, ні напастей Неживий не чинив, не забрав у нікого навіть одного коня й по зборах від'їхав до Лисянки, де тоді перебував Залізняк. Зразу ніхто не пристав до Неживого, але зараз після цього чотирьох сегединців догнали його і пристали до відділу. Більшість відділу Неживого залишилася із Залізняком, що йшов на Умань, а Неживий із малим відділом подався в іншому напрямі. В Тарасівці він довідався, що там тількищо були якісь "гайдамаки ", які грабували селян. Неживий мобілізує селян Тарасівки й сусідньої Кирилівки, з ними і своїм відділом доганяє тих "гайдамаків" під проводом якогось Гайдаша в селі Пединівці і змушує того Гайдаша віддати селянам усе, що той у них забрав. У збереженому документі378 мешканці Канева засвідчують: "Той же вищезгаданий отаман (Семен Неживий), будучи в городі нашому Каневі, мешканцям тутешнім ніякої кривди не чинив, а тільки брав від канівських міщан для прохарчування повстанців те, що вони могли дати, й ніяких грабежів супроти християн не допускався, в тому ми, козаки й міщани канівські, даємо йому, вищезгаданому отаманові війська запорозького, квитанцію з нашими власноручними підписами в доказ". У документі, виставленому мешканцями Медведівки,379 описано напад 450 польських конфедератів на Жаботин і вслід за тим 100 конфедератів на Медведівку, під час якого поляки безоглядно грабували українських міщан і селян та побивали їх киями до півсмерти, або й забивали. Повідомлений про те отаман Неживий прибув із своїм відділом туди й розгромив обидва відділи польських конфедератів. Про поведінку Неживого і його відділу в Медведівці мешканці міста сідчать у тому документі: "Він вимагав від нашої громади харчу для свого війська, а грабежу ніякого не чинив. І в тому ми йому, отаманові Семенові Неживому, свідчення підписуємо власними руками". Член відділу Неживого, Шульга,380 свідчить на допиті: "Йдучи походом, Неживий грабіжництв або шкоди якоїсь населенню не чинив. Ідучи шляхом, для поживи він забирав конечну кількість худоби, що паслася в полі". Те саме засвідчує ясно в час російського слідства й інший учасник повстання, Федір Бондаренко: "Неживий, зізнає він, - стояв із своїм загоном ("чатою") в тамошньому селі Медведівці коло двох тижнів, у часі того по стою обїздив довколишні села Чигиринської губернії й там, якщо знаходив жидівський скот, то забирав його, не роблячи нікому ніякої кривди, грабежів, ні насильств, і той скот продавав різним мало- і великоросійським та польським кунцям, а гроші за те, одержані по домовленій ціні, "в дув'ян пускал",381 - тобто, зуживав для потреб повстанського загону. "Неживий із гайдамаками - каже Гуслистий - їх (ляхів) всюди прогонив; відбирав від конфедератів награбоване добро - харч, коні, худобу, - й віддавав назад, кому воно належало. Собі він не брав нічого, навіть того, що було потрібне для війська; за все, що його хлопці брали по селах, він сплачував грішми".382 На поставлений йому під час слідства закид грабіжництва Неживий відповідає:383 "На удержання козаків у місті Медведівці він зібрав залишене поляками й жидами майно, продав і одержав за те срібною монетою сто тридцять, а дрібними вісімдесят, разом двісті рублів, і їх він роздав козакам, яким віддав теж сто волів і дрібну скотину". Взагалі, - каже Неживий на першому допиті, - гроші за продані речі, залишені поляками й жидами, або й самі речі, "віддавалися потребуючим місцевим українцям, а решту розділялося між козаків". Коли Неживий здобув Канів, - зізнає Шульга384 - повстанці "наявних там поляків і жидів побили... А маєтків їх і грошей не брали". Ті маєтки і гроші передав Неживий установленій українській владі міста з дорученням, розділити все те між потребуючих міщан, козаків і селян. жүктеу/скачать 1.26 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|