Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук
жүктеу/скачать 1.26 Mb.
|
| Греков наводить як приклад два документи: збірний протокол переслухання російською владою в єлисаветській провінційній канцелярії (у "Новосербській провінції") 32 придержаних запорожців, та звідомлення таємного агента, висланого московським полковником Пікінерського полку М. Одобашем на Запоріжжя для "пронюхання" дійсних настроїв запорозької старшини. В першому документі запротоколовано зізнання отамана задержаного москалями загону запоріжців, Василя Потягайла, в якому записано: "Свой выход с товарищами он учинил из Сечи днем явно и будучи в пути, шел чрез зимовники запорожских козаков Пашковского куреня Пархома Пашковского, да Минского куреня казака, прозываемого Самбика, Щербинского куреня, прозываемого казака Подпилного, которим объявил, что идет в Польшу, и они ему с товарищами давали на дорогу хлеб и в своих зимовиках кормили".197
І козак Калниболоцького куреня Олекса Жмур зізнає, що на зимовниках запорожці, довідавшись, куди вони йдуть, гостили їх і кормили, й казали, що й вони думають іти до коліїв. А козак Щербинівського куреня Влас Прутко на допиті додає, що коли вони зустріли по дорозі завідателя хутора кошового отамана, то той, довідавшись, куди вони йдуть, сказав їм: "Ідіть, хай вам Бог помагає!" Ще цікавішим є зізнання козака Корсунського куреня Павла Головка, в якому він подає, що коли він стрінув на своєму зимівнику влітку 1768 року групу запорожців, около 70 чоловік, що йшли на допомогу коліївським повстанцям, й повідомив про це кошового отамана, то кошовий отаман відповів йому: "Що ж, най ідуть, я їх здержати не можу!" І, врешті, збережений в архіві звіт висланого на Січ російським полковником таємного розвідчика, який прикидався перед козаками й перед Кальнишевським щирим українцем із Лівобережжя. Кальнишевський, - звітує розвідчик, - дуже цікавився положенням українців під московським пануванням і висловив глибокий жаль, що Україна "втратила свою давнину". "Скоро, - казав Кальнишевський розвідчикові, - Москва закріпостить усіх селян, а тоді візьметься до козаків й до Запорозької Січі".198 Проаналізувавши ті документи, Греков робить висновок: "Отже, як бачимо, повстанський рух у Польській Україні, відомий в історії під назвою Коліївщина, знаходив загальне співчуття всього Запорозького Товариства, на чолі з військовою старшиною".199 "Співчуття, допомога, нарешті навіть конфіденційні дозволи кошового запорозьким козакам йти гайдамакувати до Польщі - такими рисами можна схарактеризувати відношення Запорозького Коша до повстанського руху в Польській Україні, відомого під назвою Коліївщина. Зайвим були всі запевнення запорозької старшини про непричетність до цього руху. Російський уряд не вірив їй і мав на те підстави: численні загони козаків, що діяли на чолі з Максимом Залізняком в Польській Україні, і таємні розвідки в самій Січі, які виявляли справнє відношення військової старшини до повстанського руху розкривали увесь фальш цих запевнень... Щождо вирядження з боку кошового отамана військових команд аби затримувати гайдамацькі загони під час Коліївщини, про що згадує Воєйков у своєму ордері на ім'я бригадира Черткова із 31-го липня 1768 р., то вони - ці вирядження - безумовно були вимушеними, оскільки виряджалися, як свідчить сам Воєйков, "В силу его ордеров".200 5. Бунт "сіроми" на Запорізькій Січі 1768 р. Але таке, хоч і щире, а приховане співчуття старшини Запорозької Січі із кошовим отаманом Кальнишевським включно не задоволяли козацьку масу. Навпаки, вимушена Москвою та важким положенням Січі, деклярована кошовим раз-по-раз, "непричетність Січі" до коліївського повстання дразнила й обурювала "сірому". У висліді того наростала ворожнеча козацьких низів до кошової старшини. "Сірома" вимагала відвертого виступу Запорозької Січі на допомогу коліям проти польських займанців й обвинувачувала старшину, що та кориться Москві та виконує її накази всупереч інтересам українського народу, боячись утратити свої маєтки. Невдоволення "сіроми" дійшло до вершка, коли після московської інтервенції проти коліївських повстанців багато учасників повстання були змушені відступити на Запоріжжя, де частина з них була заарештована й посаджена в тюрму на Січі. Арештування учасників українського повстання запорозькими козаками, які повинні були самі стати в передових лавах повстанців і держання їх у тюрмі на Січі, центрі борців за волю України, було надто обурливим. На роз'яснювання старшин, що це конечне для рятування самої Січі перед московським ударом, сірома відповідала вимогою зірвати підлеглість Москві і прийняти ще раз протекторат Туреччини. В час Різдвяних Свят 1768 року прийшло врешті до відвертого бунту "сіроми" проти кошової старшини. Згідно зі звичаєм, першого дня Різдвяних Свят відбулася Кошова Рада, на якій було знову обрано кошовим отамана Петра Кальнишевського. Вибори пройшли спокійно. Але коли керівники Ради не допустили до відвертого обговорювання політичних питань, закриваючи спішно Раду, явне невдоволення сколихнуло масою козаків: вони подалися до будинку тюрми, розломали двері і звільнили всіх в'язнів, що ними були, як свідчить російський документ, "політичні", значить - учасники коліївського повстання, які мали бути передані на слідство й суд московській владі. Звідси юрба подалась до будинку кошового, де відбувалася нарада новообраної кошової старшини Січі. Побачивши, що діється, старшина спішно прорубала отвір у стелі й даху й, діставшись так на заднє подвір'я будинку, непомічена козацькою юрбою, втекла під захист московської залоги в Новосіченському ретраншементі. Не заставши старшини й відкривши, що вона втекла під захист москалів, козаки розділили між собою всі речі, які були у скринях у мешканні кошового отамана, кошового судді та деяких інших членів старшини, а після цього пішли до церкви й попросили панотця, щоб він відправив вечірню. Після вечірні відбуто нараду, на якій постановлено повторити наступного дня Козацьку Раду, вибрати нову старшину Запорозької Січі вважаючи, що коли щолиш вибрана старшина втекла від козаків під захист Москви, то вона перестала бути козацькою старшиною. А тоді всі запорожці повині були забрати військовий скарб, хоругви, гармати й коні та перейти на турецьку територію. Другого дня після Богослуження обрано нову старшину. Але заалярмована московська влада негайно інтервеніювала. Московське військо з гарматами оточило Січ і почало обстрілювати її з гармат. Речник московського уряду, осавул артилерії Кологривий і кошовий Кальнишевський, що повернувся з московським військом, закликали козаків здатися. Заскочені таким розвоєм подій, козаки розгубилися. Деякі покинули Січ, прокрадаючись чи прориваючись одинцем, або невеличким гуртом. Інші погодились відбути нараду з участю Кальнишевського. На нараду прибув теж Кологривий як представник московської влади. Він виголосив бомбастичну промову, доказуючи, що то ж великий гетьман Богдан Хмельницький після визволення України з польського ярма з'єднав Україну з Московщиною, й завдяки тому українському народові жити стало краще. Намови Кальнишевського й Кологривого мали успіх. Московське військо ввійшло на Січ, керівників бунту заарештовано й посаджено в січову тюрму, з якої вони попереднього дня звільнили учасників коліївського повстання. Для проведення слідства й суду приїхала спеціяльна московська комісія, зложена із трьох старшин російської армії. На допити й суд передано кругло сто запорожців. Кожному з них ставлено ті самі, заздалегідь приготовані 14 питань. І, знаменно, - на що звернули увагу всі дослідники того випадку 201 - нікому із переслухуваних не ставлено питання, чому прийшло до бунту. Такого питання між 14 приготованими наперед не було, й нікотрий із слідчих та суддів його не підносив. Виходить, що московська влада не хотіла, щоб правда про причину бунту була виявлена і збережена у слідчих та судових протоколах. На питання "Які мав пляни надалі?" одні відповідали, що, ніяких плянів не мали, а інші відверто заявляли, що думали перейти до Туреччини, обравши собі нову старшину. Як при переслухуванні захоплених москалями в полон учасників коліївського питання з Максимом Залізняком на чолі, так і в цьому випадку, при переслухуванні січовиків, московські слідчі намагалися представити всю справу як випадок грабежу й пияцтва, виминаючи у протоколах послідовно все, що вказувало на політичний характер справи. Бунт на Січі в час Різдвяних Свят 1768 року яскраво віддзеркалює трагічне тогочасне положення Запорозької Січі: з однієї сторони - щире співчуття всіх запорожців, із старшиною та Кошовим Кальнишевським, коліївським повстанцям і бажанням дати їм належну піддержку, а із другої - намагання кошової старшини зберегти саму Запорозьку Січ від зруйнування ціною підлеглости Москві й бодай удаваної відмови піддержки коліївського повстання. 6. Московська заплата: друге зруйнування Січі Угодова політика кошового Петра Кальнишевського врятувала Залорозьку Січ від зруйнування її Москвою тільки на дуже короткий час. Присуд смерти Запорозькій Січі видала цариця Катерина ще далеко до Коліївщини, коли тільки почала реалізувати крок за кроком свої пляни перетворення України у провінцію Росії не тільки адміністративно, але й під оглядом соціяльно-правного ладу. Запорозька Січ із своїм демократичним ладом, свободою й пошаною гідности кожної людини була особливо гострим протиставленям московського ладу поліційної канцелярщини, поділу всього населення на дворянство й закріпачене селянство та загального, глибокого приниження людської гідности. Безпосередня загроза, а далі й вибух російсько-турецької війни, що велася в 1768-1774 роках, заставили Москву відкласти на деякий час знищення Січі, бож участь запорожців у цій війні по одній чи по другій стороні могла мати вирішальне значення. Запорозька Січ під проводом Кальнишевського взяла в тій війні льояльно, участь по боці Росії і причинилася великою мірою до її перемоги. В боях під Очаковом запорожці своєю відвагою і твердітстю принесли особливу прислугу російській армії. Влітку 1770 року полк запорожців під проводом Третяка розбив коло гирла Дунаю цілу турецьку флотилію і затопив 11 турецьких кораблів. В 1771 р. запорозький полк Ковпака здобув Каффу. Та все це не врятувало Січі від її долі, призначеної їй Москвою і її царицею Катериною. Коли війна закінчилася перемогою Росії, для Запорозьскої Січі з рук Москви, замість сподіваної нагороди за таку визначну допомогу в війні проти Туреччини, прийшов нищівний удар. Весною 1775 р., після заключення миру, російський генерал Текелій зібрав біля фортеці св. Єлисавети 66 тисяч війська з 50 гарматами і заскакуючим маневром оточив Січ. Одночасно 20-тисячний корпус князя Прозоровського вирушив на лівобережні паланки запорожців. 4-го червня 1775 р. Текелій виставив гармати для бомбардування Січі. Настоятель Січової церкви, архимандрит Володимир Сокальський став умовляти козаків не вступати в бій із московським військом, але здатися на ласку "православної цариці". Кошовий отаман Кальнишевський і цим разом, приєднуючись до архимандрита, пробував рятувати Січ підлеглістю. Але Текелій заарештував січову старшину із Кальнишевським на чолі й відіслав її як в'язнів до Петербургу. Частина запорожців прорвалась і подалась за Дунай, решта здалася. Текелій доручив москалям зруйнувати Січ дощенту. "Православна цариця" Катерина розправилася з ув'язненою старшиною нелюдяно жорстоко. 70-літнього кошового Кальнишевського на її наказ замуровано в маленькій манастирській келії на Соловках, де він промучився 30 літ, втративши там зір і слух. Кошового суддю Головатого й писаря Глобу заслано до Тобольська, інших на Сибір. Запорожці, що здалися Текелієві, розбрелися по Україні. Запорозькі землі дарувала цариця Катерина своїм полюбовникам, роздавши так сотні тисяч гектарів багатої козацької землі, а решту сколонізувала німецькими колоністами. В 1709 році цар Петро Перший наказав зруйнувати Запорозьку Січ із помсти за те, що запорожці стали до бою проти Московщини за волю України. В 1775 році цариця Катерина зруйнувала вдруге Запорозьку Січ, не маючи ніякої прямої причини для цього. Це був тільки пляновий акт докінчення варварського нищення волі України московським урядом і московським народом. Твердження деяких істориків, нібито Коліївщина спричинила друге зруйнування запорозької Січі московськими військами, не має ні речевих, ні логічних основ. Якщо б акція московської цариці Катерини проти Січі була дійсно пов'язана з коліївським повстанням, то руйнування Січі було б відбулося в 1768 році, або в липні, коли виявилося, що керівником коліївського повстання був запорожець Максим Залізняк, і між схопленою московськими військами кругло тисячею повстанців було 65 запорожців, а козацько-татарський зудар у Балті, як думає дехто, спровокував напруження між Туреччиною й Росією, бож тоді московський уряд мав би логічно виправдання для руйнування Січі, а Туреччині дав би був цим повну сатисфакцію, або в час Різдвяних Свят, коли запорозька "сірома" відверто виступила з вимогою зірвати підлеглість Запорозької Січі Москві й шукати знову союзу з Туреччиною. А тим часом московська цариця наказала зруйнувати Запорозьку Січ щойно в 1775 р., сім років пізніше: сім років, в яких запорожці своєю визначною участю у війні Росії з Туреччиною принесли Москві великі прислуги в закріплюванні московської територіяльної експансії на південь. Дійсною причиною поновного зруйнування Запорозької Січі було те, що в системі "російської імперії" не було місця для української козацької Січі з її демократичним ладом, свободолюбністю й принципом пошани людської гідности. Сподівання кошового Петра Кальнишевського, що користуючись угодовством супроти Москви як засобом політичної гри можна буде зберегти Січ від знищення і, присипляючи так підзорливість московськото "протектора", скріплювати ступнево ріст і силу Січі, не виправдалися ніяк. Для московських тиранів вже само існування Запорозької Січі було надто грізною небезпекою. ------------------------------------------------------------------ [192] Антонович, ст. 19. [193] Д. Дорошенко - "Нарис історії України", 1966. т. І, ст. 203. [194] В. О. Голобуцький, op. cit., ст. 396-397. [195] Скальковський - "Наезды гайдамак на Западную Украину 1733-1768", Одесса, 1845. ст. 14. [196] В. Греков - "Запорозький Кіш та Коліївщина", ст. 15. [197] Там же, ст. 16. [198] Там же, ст. 19. [199] Там же, ст. 19. [200] Там же, ст. 19-20. [201] Н. Полонська-Василенко - "Запоріжжя XVIII ст. і його спадщина", т. 1. ст. 118-122. А. Скальковскій - "Исторія Новой сечи". т. 2, ст. 287-289. V. ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА Коліївське повстання, при ограниченій піддержці запорозьких козаків, було в основному скероване проти Польщі, маючи за ціль звільнення Правобережної України з-під польського панування. І навіть після московської інтервенцїї по стороні Польщі, коли повстанські бої коліїв скеровувалися вже однаково проти польських, як і проти московських військ, повстанські дії проходили тільки на Правобережжї. Що ж діялося в тому часі на Лівобережній Україні? Історик Володимир Антонович думає, що це власне Лівобережна Україна і в час Коліївщини, і в інших періодах Гайдамаччини наснажувала гайдамаків ідейно. На його думку, населення Лівобережної України жило у кращих економічних умовинах, аніж населення Правобережжя, і мало більше свободи, тут теж довше й міцніше збереглися ідеї козацької свободи та державної самостійности, й тому саме тут, на Лівобережжі зароджувалися й переносилися на Правобережжя політичні ідеї гайдамацьких рухів. Але конфронтація цього твердження з фактами приводить до припущення, що Антонович мав на думці скласти цим данину московській цензурі, мовляв, під Москвою українцям жилось краще й вільніше, аніж під Польщею. Бо, в дійсності - у кігтях московського окупанта українське населення Лівобережжя опинилося в некращому положенні, як українці під Польщею. Тут тільки інакше проходив процес важкого поневолення. Польща верталася на Правобережжя з готовим ярмом панщини в руках шляхетської зграї, прогнаної раніше з України. Москва, ніби "союзник" України і "братній нарід", щойно починала уярмлення України, проводячи його послідовно, але обережно, крок за кроком. 1. Населення Лівобережної України У протилежність до браку точних інформацій щодо кількости населення Правобережної України, ми маємо статистичні дані населення Лівобережної України в час Коліївщини дуже докладні. А це тому, що власне в роках 1765-1767 була проведена з доручення московського генерал-губернатора Рум'янцева "ревізія", тобто перепис населення Українських земель під московською окупацією. Адміністраційно ця частина України була поділеною на такі частини: 1. Гетьманщина, 2. Слобожанщина - територія на схід від Полтавщини, простір колишньої Харківської губернії і кілька повітів губерній Курської та Воронізької, 3. Білгород, 4. Новоросійська губернія і 5. Землі Війська Запорозького. Населення цього простору в час Коліївщини виносило: Гетьманщина - 2,048.000; Слобожанщина - 677.000; Білгород - 530.000; Новоросійська губернія - 130.000; Землі Війська Запорозького - 200.000. Разом - 3,585.000; приблизно стільки ж само, як на землях під Польщею, на Правобережжі, з Галичиною включно. Все населення Росії в тому часі виносило, як подає Томас Мальтус, кругло двадцять мільйонів. Значить - українці становили тоді одну шосту населення "Росії". 2. "Привести до того, щоб Малоросія обрусіла!" Після полтавського бою по Україні, захопленій московськими військами, на доручення царя Петра прокотилася хвиля варварських погромів українського населення, що своєю жорстокістю й безоглядністю дорівняла чинам орд Джінгісхана з-перед півтисячі літ: руйнуючи Батурин, Полтаву та інші здобуті міста України московськса орда не пожаліла ні жінок, ні дітей ні старців. "Від блискучої гетьманської столиці (Батурина) залишились обсмалені руїни, калюжі крови й гори людських трупів, стверджує історик Д. Дорошенко.202 - Ті козаки, які попали живими в полон, особливо начальники, були поварварському замучені, й їх замордовані тіла були прив'язані до дощок та пущені плисти рікою Сеймом, щоб дати знати про долю оборонців Батурина". Після того, Москва застосувала перфідну методу морального ломання козацької провідної верстви. В Лебедині було заложено "царську головну квартиру": там тих козацьких старшин, а то і простих козаків, які виреклись боротьби за волю України і явились "з повинною", з поклонами Москві й заявою вірної служби їй, цар нагороджував щедро становищами в поневоленій Україні, дворянством і маєтками, відібраними в козаків, а тих, хто не корився, жорстоко переслідувано. "Бататьох старшин і козаків, - оповідає український хронікар, - запідозрених у прихильності до Мазепи тому, що вони не прибули до Глухова на вибори нового гетьмана, вишукувано по домах і віддавано на різні тортури: їх колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати й рубати голови". Отак, - свідчить хронікар, - було замучено у Лебедині 900 видатніших прихильників Мазепи, головно з-поміж козацької старшини. Закінчення воєнних дій проти Мазепи не припинило варварського переслідування й винищування українців Москвою, а тільки прибрало інші форми. Після "шведської" війни цар Петро почав будувати на фінських болотах нову столицю Петерсбург та канали довкола Ладозького озера: для виконання цих фараонських робіт призначив цар насамперед українських козаків. Тільки в 1721-22 р. туди було вислано 24 тисячі козаків із Гетьманщини і, як стверджують історики, приблизно третина з них загинула в невільничих роботах у фінських болотах, а більшість із тих, що повернулися в Україну, повернулися каліками. В 1716-18 рр. на наказ царя вислано 20 тисяч козаків на будову каналу між Волгою й Доном коло Царицина, в 1718 вислано великий відділ козаків будувати лінію над Тереком на Кавказі. В 1721, коли почалась московсько-перська війна, на фронт під Дербент було вислано 10 тисяч козаків, наступного року нових 10 тисяч, в 1724 р. ще 10 тисяч, а в 1725 р. 2 тисячі. "Половина їх загинула від тяжкої праці і злиднів у нездоровому, гарячому, й вогкому кліматі" - стверджує історик.203 В 1731 для копання лінії укріплень на степу понад Озівським морем вислано 20 тисяч козаків і 10 тисяч селян. До того, в ту особливо важку годину народнього лихоліття знайшлося серед козацької старшини, а то й серед простих козаків чимало таких, що стали на службу Москві, щоб коштом національної зради пошитись у російське дворянство. Наводячи ту сумну сторінку нашої історії Д. Дорошенко вичисляє низку українців - напр. Гнат Галаган, Кочубеї, Андрій Маркович, Михайло Милорадович, піп-розстрига Лісовіський, - які "грабували козаків і селян, били їх та їх жінок, мордували звірським способом",204 щоб так заслужити собі в царя шляхетський, чи пак "дворянський" стан і маєтки, пограбовані в українських козаків і селян. Значить - у час, коли на Правобережній Україні, окупованій Польщею, народжувалася Гайдамаччина, нова форма боротьби українського народу за державну незалежність і справедливий соціяльний лад у ній, український нарід на Лівобережній Україні, в московському ярмі, крім пляново проводженого варварського винищування населення і грабування землі, проходив ще й трагічний процес затрачування великої частини провідної верстви, - процес, який на українських землях під польським ярмом пройшов раніше, коли то багаті роди Вишневецьких, Любомирських, Острозьких, Чарторийських, Сангушків, Тишкевичів і батато інших, у час лихоліття "ради лакімства нещасного", зрадили свій нарід і спольщились. Тому Лівобережна Україна не мала ніякої змоги помагати правобережним українцям, навіть ідейно щодо методів збройного спротиву окупантам. Після смерти царя Петра Першого московський терор супроти Українців дещо послаб. Московщина, перемінена "указом" царя Петра на "Росію", потребувала оконсолідування й закріплення своїх імперських сил, а для цього передишка в нутрі імперії була конечною. Особливо, ж відносно України, яка не так легко здавалася в московські шори. В 1727 р., по п'ятьох роках "безгетьманства", Москва погодилась на вибір нового гетьмана, яким став Данило Апостол. "Малоросійську Колегію" було скасовано. Новий цар, Петро Другий, своїми "Решительними пунктами" в 1728 р. привернув Україні деякі, хоч і дуже куці, автономні права. Створена так фікція "зміни політики" Москви супроти України заманула запорозьких козаків, що перебували на еміграції на турецьких землях, повернутися в 1734 р. під зверхність московського царя на приділені їм під назвою "Вольності Війська Запорозького" землі південної України. Але в тому самому році, коли було проголошено "амнестію" запорозьким козакам, Москва зі смертю гетьмана Данила Апостола знову скасувала уряд тетьмана України й заступила його другою Малоросійською Колегією. Отже в час, коли на Правобережжі спалахнуло велике гайдамацьке повстання під проводом полк. Верлана, на голови лівобережних українців упав новий московський удар - поновна ліквідація гетьманату й завернення до процесу перетворення України в московську колонію. Вся увага Лівобережжя була знову звернена на власну недолю. Маси лівобережних козаіків та селян Москва кинула в нову московско-турецьку війну. Недавно знайдені російські офіційні дані виявляють, що в тій війні в 1735-39 рр. було притягнено до стройової та обозної служби 157.300 козаків і 205.000 тисяч українських селян; із них 34.200 осіб загинуло. До того, населення Лівобережної України мусіло прохарчовувати дарово 75 російських полків і скласти дарові контрибуції, головно в конях і волах, на кругло півтора мільйона карбованців - у тих часах колосальну суму! Після смерти цариці Анни в 1740 р. прийшла знову "відлига" в уярмленій Москвою Лівобережній Україні. Цим разом не з політично-тактичних міркувань, а з чисто персональних. Нова цариця, Єлисавета, залюбилася в молодому українському хлопцеві Олексі Розумові, якого із-за його чудового голосу було заангажовано до царського хору в Петербурзі, зробила його дворянином Розумовським і врешті своїм мужем. Олекса, ставши як у казці із селянського хлопця мужем російської цариці, не забув України і своєї рідні. На його пропозицію, цариця вислала його молодшого брата Кирила, тоді 15-літнього хлопця, на студії закордон і по кількох роках студій у Німеччині, Франції й Італії призначила його президентом Російської Академії Наук у Петербурзі, а влітку 1750 року з її доручення 22-літнього Кирила Розумовського було обрано на Козацькій Раді у Глухові новим гетьманом України. Молоденький гетьман почав дуже обережно, але щиро відвойовувати права українського народу: фактична влада в Україні почала поволі переходити з московських рук до козацької старшини, правосуддя повернено козацьким судам, Київ і Запорзьку Січ передано під владу гетьмана, столиця гетьманської України мала бути перенесена до Батурина, де було запляновано відкрити український університет. жүктеу/скачать 1.26 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|