Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук
жүктеу/скачать 1.26 Mb.
|
| Колії повірили в щирість та приязнь москалів. Влаштовано бенкет, під час якого зрадливі москалі обильно вгощали коліїв горілкою, придержуючись самі суворо таємного наказу не пити. Над раном 7-го липня, коли полк. Гурьєва повідомлено, що підпоєні колії заснули, а їх табір щільно оточений московськими військами, московський полковник Гурьєв несподівано вдарив в лице полковника Гонту на знак московським солдатам, щоб вони закували в кайдани Гонту, Залізняка й інших українських старшин. Заскочені таким підступом і зрадою, Гонта й Залізняк не встигли вхопити зброю, як тічня московських солдатів кинулась на них і закувала в кайдани. Одночасно вся маса московської солдатні, що оточила табір коліїв, кинулась на сплячих коліїв, щоб їх кувати в кайдани. Заскочення було нищівне. Бій тривав до обіду. Більшість або прорвалася боєм з оточення, або лягла в бою.
Але ядро збройних сил і керівництво відновленої української держави було знищене: Залізняка, Гонту й більшість головних старшин, що були в тому часі в Умані, захопили москалі таким способом у полон. Разом із ними захоплено тоді в полон живими 780 козаків з колишньої міліції і 65 запорожців, та 14 гармат. Під датою 27-го червня ст. ст. (8-го липня 1768 р. за н. ст.) ген. Кречетніков записав у своєму дневнику "рапорт от полк. Гурьєва" про повну "перемогу" підступних москалів у їхньому намаганні ліквідувати по наказу цариці Катерини Другої українське повстання проти Польщі. Закутих у кайдани Залізняка й Гонту наказав ген. Кречетніков важко збити нагаями. На наказ того московського генерала арештовано теж дружину й малолітні дочки Гонти та прилюдно важко збито їх нагаями. Про кількість поляглих у тому бою по обидвох сторонах не збереглися ніякі звідомлення, ні інформації. Це була та сама техніка московської боротьби, чужа культурному світові й через те вповні заскакуюча, яку з таким самим успіхом застосували москалі двісті літ пізніше при ліквідації мадярського повстання в 1956 році, і при арештуванні голови чеського уряду Дубчека та окупації Чехо-Словаччини в 1968 р. Ту саму методу підступу і зради застосували московські командири до інших отаманів коліївських повстанців, хоч не все вже з таким певним успіхом. Полковника Неживого ліквідував командир гусарського полка Фйодор Чорба. Коли в районі Неживого появилися московські війська, Неживий вислав до московського генерал-губернатора Лівобережжя гр. Рум'янцева спеціяльного післанця, Василя Шелеста, із запитом про ціль вмаршу московських військ в Україну і про відношення московського уряду до українського повстання проти поляків. Рум'янцев відповів, що цариця до повстання не закликає, але москалі співчувають українцям, а московське військо переходить через Україну в Польщу. Після того полк. Чорба викликав полк. Неживого на розмову "для вияснення ситуації". Коли Неживий прибув до квартири Чорби в селі Галаганівці, мабуть 13-го липня,157 Чорба арештував його та запропонував, щоб увесь відділ Неживого склав зброю і піддався москалям. Неживий і його частина відмовились. Командування повстанськими загонами на місце заарештованого Неживого перебрав Савка Майборода. Між українськими повстанцями й гусарськими, компанійними та пікінерськими частинами армії ген. Воєйкова, які оточили в лісі відділ Неживого, відбувся дуже запеклий бій; у ньому 38 коліїв загинуло, 14 ранених попало в полон, решта прорвалася з оточення. В одному з чергових боїв із москалями попав раненим у полон теж Майборода. Багато ранених, які потрапили в московський полон, москалі потопили в річці Мошні.158 Проти Швачки й Журби бу ли вислані з доручення "генерал-губернатора Малоросії" Рум'янцева московськї військові частини під командою полк. Протасьєва. Обидва ці повстанські отамани на ніякі розмови з московським полковником не пішли й відкинули московські вимоги капітуляції. 20-го липня (9-го за ст. ст.) Протасьєв напав на відділ Журби, що мав 300 повстанців, біля села Блощинці. В запеклому бою загинуло 30 повстанців, 64 попало в полон; решта повстанців з полк. Журбою відступила в ліси.159 Після цього Протасьєв спішним маршем подався до Богуслава й напав на відділ Швачки поблизу Богуслава. В першому бою з москалями біля села Трипілля над Дніпром Швачка вийшов переможцем. У черговому бою, під Богуславом, він був важко ранений і попав у полон. В руки москалів попало тоді теж 68 інших ранених повстанців; кількадесят упало в бою, решта відступила в ліси.160 В районі Богуслава москалі звели кривавий бій теж із загоном отамана Шевченка; кількадесят ранених повстанців з отаманом Шевченком попали в полон. У запеклому бою з московським військом під командою сотн. Щерби між Димиром і Макаровом був ранений і взятий в полон полк. Іван Бондаренко. Так Москва при помочі своєї армії, стосуючи хитро методи підступу і зради, завдала в першій половині липня 1768 р. нищівні удари українському повстанню проти Польщі. На вістку про те, що московські війська розгромили ядро української армії біля Умані й захопили в полон гетьмана Залізняка та полковника Гонту, у Брацлавщину й Київщину прийшли частини польської армії та спеціяльний каральний відділ Стемпковського для тортурування й екзекуцій зловлених повстанців. Суддею призначив польський король Ксаверія Браницького. Серед поляків і жидів запанувала величезна радість. У листі до короля призначений суддею Браницький писав: "Як гайдамаків розбито під Уманню, а перший транспорт полонених привезено до табору під Сербами, (між поляками й жидами) запанувала загальна радість. Всі тутешні шляхтичі й жиди прибігають до мене. Один радить, щоб усіх четвертувати, другий палити, вбивати на паль, вішати без милосердя, прибивати на хрест".161 5. Липень 1768 - травень 1769: проти польських окупантів і проти московських інтересів. Але, хоч зліквідування москалями головного проводу повстання та ядра повстанських військових сил було дійсно смертельним ударом, до дійсної повної ліквідації Коліївщини було ще далеко. Місце повстанських отаманів, що впали в бою, або попали в полон, зайняли нові отамани. Неживого заступив Майборода, а по нім Станкевич. Отаман Заяць не лише перебрав становище Швачки після того, як ранений у бою Швачка попав у московський полон, але і прийняв на себе ім'я "Швачка", щоб підкреслити тяглість боротьби. Наслідником Бондаренка став Саченко. Командирами інших загонів стали: Губа, Тимченко, Панченко, Шостак.162 Важкі й надзвичайно запеклі бої проходили далі по всій Правобережній Україні. Так, 19-го липня 1768 р. повстанські загони здобули місто Тетіїв і Ставище та панські замки в околиці Ставищ і винищили польську шляхту, що на вістку про московську інтервенцію під Уманю почали повертатися в Україну, а здобуте панське майно роздали навколишнім селянам та біднішим міщанам.163 У селі Білий Камінь біля Могилева над Дністром відділ коліїв силою около 150 бійщв, який відступав після важкого бою з московським військом, зустрів панцерну сотню регулярного польського війська під командою капітана Камінського й розгромив її так, що лише кільканадцять шляхтичів урятувалось від смерти втечею, або скрившись у бур'янах.164 Така доля зустріла й інші частини польської регулярної армії, що прийшли із заходу на охоплений повстанням терен Правобережної України. В листі з Поділля, висланого до Львова 12-го серпня 1768 р., інформовано: "Обивателі подільські й українські (т. зн. польська шляхта Подільського, Брацлавського й Київського воєвідств), забезпечені універсалом ясновельможного Браницького, повернулися до своїх маєтків, й одні були вирізані бунтівниками, а другі втечею ледве врятували своє життя". В іншому листі з датою 23-го серпня 1768 р. засвідчено: "На Україні все більше посилюються бунти і вже до Волині й Полісся наближаються. Паволоч зовсім вирізали, а самі засіли тепер в коростівських лісах". А в донесенні із 31-го серпня алярмовано: "Хлопські бунти, кажуть, котяться все ближче до Львова і придушені, очевидно, бути не можуть".165 Поляки усвідомили собі, що важкий московський удар по повстанні під Уманню не означає ще повної ліквідації повстання, як вони зразу думали, та що Польща й далі неспроможна сама успішно протиставитися коліївському повстанню. Тому польський уряд поновив свої прохання до московського уряду, щоб Москва дала Польщі військову допомогу для придавлення українського повстання спільними силами Польщі й Росії. Російський генерал Кречетніков, виконавець підступного нападу на коліїв під Уманню, подає у своєму щоденнику, що 15-го липня (4-го липня за ст. ст.) 1768 р. він відбув спеціяльну конференцію з польським представником графом Браницьким і передав йому запевнення цариці, що Росія сповнить польське прохання про військову допомогу якнайшвидше і якнайповніше. Вслід за цим нотує ген. Кречетніков видані ним накази про вислання московських військ у район Винниці, в райони Межибожа і Староконстантинова та через Бар до Тернополя.166 Збройна інтервенція Росії по стороні Польщі проти Коліївщини стала вже явною. Підступний маневр російських військ проти коліїв під Уманню заскочив українських повстанців, однаково низи, як і керівників повстання. Але, разом із цим, він вніс ясність щодо того, як справді ставиться Росія до українського повстання коліїв. Виданий 20-го липня (9-го липня за ст. ст.) 1768 року "маніфест" цариці Катерини Другої, в якому вона проголосила, що українські повстанці це "разбойніки, вори" й закликала їх негайно скласти зброю та добровільно повернутися в панщизняне ярмо польських панів, розвіяв до решти будь-які сподівання не то на якусь допомогу, але й на якесь співчуття православної Московщини - однаково її уряду, як і її народу - до повстання українського народу проти католицької Польщі. Тому, починаючи із другої половини липня 1768 року, в відозвах керівників коліївського повстання до українського народу, як от у відозвах "козака Івана", отамана Савченка167 та інших, доводилося, що москалі такі самі вороги українського народу і його визвольної боротьби, як поляки. У висліді цього, визвольна боротьба коліїв, яка до 6-го липня 1768 р. скеровувалася тільки проти польських займанців і їхніх вислужників-жидів, перетворюється у боротьбу проти польських займанців й одночасно проти московських інтервентів. На проповані розмови з московськими командирами не йшов уже ніхто з коліївських отаманів, московським військам не здавався добровільно ніхто з учасників коліївського повстання. Головнокомандуючий московськими військами на охоплених українським повстанням просторах Правобережної України ген. Кречетніков нотує у своїх записках бої московського війська під командою пор. Тербуховича з коліями в останніх днях липня в районі міст Вербки і Крути над Дністром, бої відділу пор. Кологрівова на початку серпня в районі Умань-Саврань-Балта-Могилів, висилку відділу силою тисячі солдатів у район Житомира, а в половині серпня висилку московських військових частин проти коліїв у район Межибожа і Староконстантинова та в район Вінниці. В кінці серпня 1768 р. князь Прозоровський просив губернатора Рум'янцева прислати з Лівобережжя ще кілька батальйонів московської піхоти для посилення боротьби з коліями. Місяць пізніше Прозоровський, побоюючись, що українські повстанські загони коліїв відріжуть його від Києва, звернувся знову до Рум'янцева за новою військовою допомогою.168 Вже й із таких фрагментарних звідомлень, які збереглися в якійсь формі до наших днів, ми бачимо, що й мимо московської збройної інтервенції по стороні поляків проти українського повстання, дії коліїв поширювалися. В рапорті кн. Мєщерського ген. Кречетнікову з датою 13-го липня 1768 р. говориться про те, що сотня коліїв звела важкий бій з московським військом, в якому 13 запорожців і 15 "місцевих" попало в полон, і після бою подалася на Полісся. В меморіялі уніятських священиків до польської влади з датою 22-го грудня 1768 р. говориться, що вогонь коліївського повстання "На Волині ще й досі не погашений".169 31-го серпня (20-го за ст. ст.) князь Микола Репнін повідомляв графа М. Паніна: "Гайдамацкие шалости продолжаются с стремлением, я ж сколько возможно подтверждаю всем нашим войскам, чтобы старались сыскивать и забирать".170 Під числом 3016 в архіві ЦДІА УССР у Києві зберігається звідомлення сотників М. Скаржинського і А. Радкевича про бій сотні москалів при кінці серпня із загоном коліїв біля слободи Капустина і про панічну втечу московських солдатів.171 6-го вересня польський посол у Петербурзі Псарскі писав до пана Огродського: "Придушення повстання селян, що знову розгорілося в Україні, також стане предметом турбот його величества міністра".172 13-го грудня білоцерківський губернатор С. Рильський звітував графові Браницькому, що до повстання, яке й далі палає в Білоцерківщині, приєднуються все більше місцеві українські селяни.173 Подібного алярмуючого листа про дії коліїв в районі Гусятина, Корсуня, Сміли вислав Браницькому 13-го грудня теж його офіціял Суходольські.174 Про широко розгорнені дії коліїв у районі Білої Церкви, Жаботина, Лисянки, Богуслава звітує Браницькому теж польський ротмістр Й. Бучацький 18-го грудня 1768 р. Він згадує дії повстанського командира Станкевича та загону отамана Губи силою до п'ятсот коліїв.175 31-го грудня князь М. Репнін повідомляє графа Микиту Паніна, що в районі Богуслава, Білої Церкви, аж до Новосербії "знову появилися гайдамаки, й бунт мужицький палає".176 Повстанська група Станкевича на Смілянщині числила ще осінню 1768 р. около тисячу бійців. У збереженому в архіві журналі польського війська, яке брало участь у боротьбі проти коліївських повстанців, згадується про запеклий бій польських і московських частин із коліями під Жаботином, у якому впало 40 коліїв, а сімдесят попало в полон; решта прорвалася з оточення й відступила в ліси. Під датою 9-го грудня описуються в тому журналі криваві бої польських і московських військ в районі Сміла-Жаботин із загоном коліїв ггрупи Станкевича силою ок. триста коліїв. У тому ж журналі згадується і другий бій з іншим загоном коліїв силою теж около триста бійців у районі Сміли. Польський звітодавець подає, що у цьому бою загинуло біля сотні коліїв, 99 попало в полон, а решта відступила в ліси.177 15-го грудня загін коліїв із групи Станкевича напав на відділ пор. Вепрейського, що охороняв транспорт полонених до Києва, розгромив москалів і звільнив усіх полонених. Запеклі бої тривали й усю зиму 1768-69 рр. Польський історик А. Й. Роллє пише про це: "Зима 1768-1769 року: Журба на чолі 700 осіб в лісі під Ольхівцем, Панченко, 200 осіб, в летновецькім замку коло Лисянки, Тимченко під Звенигородкою, 200 осіб. Між народом поширювано відозви, підписані "Козак Іван", в яких голошено, що не лише ляхи, але й москалі є ворогами українського народу, тому треба боротися проти обидвох, бо тільки звільнившись від них, Україна стане вільною. Ліквідовано шляхту, що поверталася, й малі російські відділи. Особливо давався москалям взнаки Шостак, якого ні москалі, ні поляки довго не могли зловити. На алярми москалів і поляків князь Голіцин вислав генерала Вуїча з 2.000 донцями, 60 стрільцями й гарматами. Вони злучилися з (польським) військом Стемпковського. Під Ротмистрівкою розбито Шостака, три дні пізніше Журбу; обидва вони полягли в бою. Розбито Тимченка. Панченко замкнувся в замку й боронився дві доби. Гайдамаки стріляли цільно й багато з тих, що облягали, загинули, а між ними й донський полковник Туровєров. По двох днях облягаючі увірвалися до міста. Колії загинули в бою всі до одного".178 В документах, що їх обговорює Гермайзе,179 згадується відділ коліїв, що їх зформував у Києві в грудні 1768 р. запорожець Василь. Ця група розділилася на два загони і зимою 1768-1769 р. вела бої проти поляків і москалів в районі Канева й на Смілянщині. 27 (16) березня 1769 р. невідомий автор збереженого в архіві листа з Варшави писав: "На Русі щораз більше поширюється пожар. Повстало селянство України, Брацлавського, Київського і частини Волинського воєвідств".180 15 квітня 1769 р. цариця Катерина вислала "Генерал-Губернаторові Малоросії" Рум'янцеву новий указ розправитися з учасниками повстання на Правобережжі на випадок їх переходу на Лівобережжя "как с прямыми разбойниками". Це свідчить, що розміри дій коліївських повстанців ще й у половині квітня 1769 р. тривожили Москву.181 У травні 1769 року коліївське повстання згасло, залляте ріками повстанської крови, хоч окремі, невеличкі загони коліївських повстанців діяли ще в деяких районах і в другій половині 1769 року та в наступних роках.182 Важкі бої коліївських повстанців проти польських займанців і проти московських інтервентів тривали повний рік. У загальному, в повстанні 1768-69 р., прозваному Коліївщиною, можна розрізнити три періоди. Перший період охоплює шість тижнів від початку повстання до 7-го липня 1768 р. В тому періоді повстання, спалахнувши в Холодному Яру, переможно котилося на північ і на захід, очищуючи простори Правобережної України від польських займанців. У здобутій Умані було проголошено 22-го червня 1768 року відновлення Гетьманщини, - самостійної української держави з гетьманом Максимом Залізняком на чолі. На звільнених просторах встановлювано козацький лад волі, рівности усіх і народоправства, без холопа та без пана. Другий період починається зрадницьким ударом московських військ на керівний центр повстання під Уманю на світанку 7-го липня 1768 р. Несподівана інтервенція москалів в обороні поляків заскакує повстанців. Але після короткого замішання повстанці продовжують свою боротьбу, тепер уже не лише проти польських займанців, але і проти московських інтервентів. Особливо завзята партизанська боротьба триває до весни 1769 року. Третій етап - квітень-травень 1769 р.: Під ударами переважаючих польсько-московських військ повстання українського народу гасне. 6. Кривава польсько-московська розправа з полоненими і з цивільним українським населенням. Супроти полонених українських повстанців виявили так поляки, як москалі неймовірну жорстокість. Зараз після розгрому військової бази повстанців під Уманю 7-го липня 1768 р. полковник російської армії Гурьєв казав привести захоплених підступно в полон Залізняка, Гонту та інших старшин і в присутності російських старшин дати кожному із коліївських провідників і командирів по 300 ударів нагаями. Після того москалі перевели допити й поділ полонених за принципом "підданства": всіх запорожців визнано російськими підданими, а козаків надворних міліцій та селян, що пристали до повстання, визнано польськими підданими. Згідно з цим, Залізняка і 68 запорожців відставлено до київської тюрми до диспозиції московського суду, а 846 полонених як "польських підданих" передали москалі на покарання полякам. Між переданими полякам був і полковник Іван Гонта. Заки його передано, російські старшини виводили Гонту тричі кожного для перед гурт запрошених спеціяльно польських пань і давали йому прилюдно по 300 ударів нагаєм так, що скоро все тіло Гонти, якого москалі держали під сильною сторожею у викопаній ямі, вкрилося ятріючими ранами. Москалі заарештували теж дружину й чотири малолітні доні Гонти та наказали теж їх бити прилюдно нагаями. Тільки кількалітнього сина Гонти врятував сотник Уласенко, перевізши його щасливо на Волощину. По кількох днях таких варварських знущань і наруг москалі передали Гонту полякам, які на вістку про розгром військ Залізняка й Гонти під Уманю москалями почали повертатися в Україну. Під охороною московських військових частин поляки відставили Гонту до головної квартири польських військ в містечку Серби біля Могилева над Дністром. Тут, після проведення інквізиційних тортур, йому було прочитано присуд польського військового суду в Кодні, згідно з яким смертна кара повинна була бути виконувана на протязі 14 днів: перших десять днів із Гонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, 11-го відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирізати із живого серце, 14-го відтяти голову; тоді поставити в різних містах України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Гонти, а під Могилевом настромити на паль його голову. Але Браницький скоротив диявольський присуд при виконуванні його: не можучи знести виду тортур, він наказав третього дня стяти Гонті голову й решту присуду переводити вже на трупі.183 Всі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час тих звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних тортурах заявив: "Знаю, за що гину, й не жалію!" Український селянин Василь Чорний зі сином, із с. Сотники. Московський генерал Кречетніков передав полякам на суд трьома групами 1954 захоплені ними в полон українських повстанців.184 Браницький думав заслати частину з них, здорових, на тяжкі роботи по різних містах Польщі. Але всі поляки, з королем включно, вимагали найжорстокішого покарання всіх учасників повстання, щоб жахом наповнити всіх українців і відстрашити їх від нових повстань. Тому Браницький зміг тільки 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова. 700, як це він сам подає у звіті королеві, він "покарав найжорстокішою смертю". Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного - українського шляхтича Чоповського, що був помічником полк. Неживого, - посаджено на паль. Особливою жорстокістю вславився регіментар Стемпковський. Польський мемуарист Ліпоман засвідчує: "Регіментар Стемпковський, прийшовши зі своїм відділом в Лисянку, приказав повісити шістдесят селян без будь-яких судових форм. Розіслані далі по селах і містечках відділи московського та польського війська розпитували скрізь за причасними до повстання селянами, арештували підозрілих і висилали до різних міст, а найбільше до Кодни й Житомира, де стаціонувала військова команда. Там же над викопаною глибокою ямою кожному з ув'язнених, прив'язаному до колоди, кат відрубував топором голову і вкидав тіло й голову в яму. По наповненні одної ями, викопували другу. Таким способом було позбавлено життя велику кількість селян. Могли там впасти й невинні жертви. Загибель невинних була зовсім можлива, бо вистачало найменшого підозріння про співучасть у повстанні в такій чи іншій формі".185 "Вбивали й карали тоді гайдамаків - каже інший сучасник - різними способами: то рубали голови, то вішали, то позбавляли одної руки й одної ноги. Свідками тих кар були Кам'янець, Львів - там повішено 200 гультаїв - Крем'янець, Вінниця, Житомир, Летичів й інші міста".186 "Декого катовано більш рафіновано, у спосіб, гідний індіянських дикунів. Нещасним обмотувано обидві руки клоччям, просякнулим дьогтем, запалювано клоччя й так воджено їх з горіючими зі села до села".187 В самій Кодні загинуло тоді біля трьох тисяч українців; у цілому загинуло з рук польських катів біля 30 тисяч українських селян, дійових учасників, або запідозрілих в участі в українському всенародньому повстанні 1768 року, прозваному "Коліївщина". Кровожадні оргії польського "правосуддя" проходили ще й кілька літ після остаточного придавлення повстання, в 1769, 1770 і в пізніших роках. Не меншу кровожадність і жорстокість у винищуванні українських повстанців коліїв виявили й москалі. Так, наприклад, князь Баратов, комендант одної із московських військових частин, казав держати всіх полонених повстанців, переважно важко ранених в бою, у викопаній ямі, скликав довколишніх селян, і на їх очах москалі, виволікли полонених з ями, поставили пов'язаних в ряд над ямою й засипали їх градом куль, а тоді згорнули всіх постріляних в яму і хоч з ями неслися зойки живих іще жертв, засипали всіх землею.188 Багатьом отаманам, що попали раненими в полон, москалі без суду стинали голови. Так загинув отаман Бондаренко, попавши раненим у полон в бою з москалями коло Чорнобиля.189 В основному захоплених в полон під Уманю запорожців відставлено до Києва до диспозиції московських слідчих і суддів. Тортуровані під час слідства, вони сиділи в Київській фортеці голі, босі й голодні.190 У днях 24-26 серпня 1768 р. відбулися засідання київської губернської канцелярії, на яких розглядано справу полонених москалями коліїв і винесено присуд. Залізняка було засуджено на кару смерти колесуванням з одночасним "уласкавленням" і заміною тієї кари на 150 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра на чолі й щоках і заслання на досмертну каторгу в Сибір. На таку саму кару засуджено й полковника Неживого. Інших старшин засуджено на кару смерти через відрубання голови із заміною на 70-80 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра й заслання на досмертну каторгу в Сибір, а всіх інших учасників повстання засуджено на кару смерти через повішення із заміною кари смерти на 50 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра на чолі і щоках та заслання на досмертну каторгу в Сибір. Так було засуджено 69 запорожців, захоплених москалями під Уманню і 141 запорожця, та 4 лівобережних українців, захоплених москалями в полон в липні-серпні 1768 р. в інших боях. У мотивації присуду сказано, що така жорстокість викликана тим, що суджені збройно протиставилися московському війську. Для виконання присуджених тілесних тортур відставлено 70 запорожців із Максимом Залізняком на чолі 12-го вересня до Орловського форпоста в Новоросії, 49 запорожців із Семеном Неживим вислано 16-го вересня до Глинського шанця напроти Мотронинського манастиря, 28 запорожців із Швачкою вислано 24-го вересня у Васильківський форпост і 68 запорожців із отаманом Лепехою 18-го вересня в Кременчук. При транспортуванні жертв було вжито найповніших засобів безпеки: ескортували особливо сильні військові відділи, руки й ноги кожного в'язня були закуті в тяжкі кайдани, при кожному в'язневі стояв московський солдат із шаблею в руці, обсервуючи ввесь час кожний рух в'язня. Всі екзекуції були виконані у присутності визначених московських старшин та спеціяльно для цього запрошених представників Польщі й татарської орди. Після виконання тих тортур, усіх катованих відставлено на каторгу в Сибір, переважно до місцевости Нерчинськ. жүктеу/скачать 1.26 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|