Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук
жүктеу/скачать 1.26 Mb.
|
| Існувала тільки в заранню повстання віра у прихильність Московщини до визвольної боротьби українського народу проти поляків.
Та власне та віра українських повстанців у прихильність православного московського народу і його православного уряду до повстання українського народу проти католицької Польщі стала джерелом жахливої катастрофи: це ж вона уможливила москалям здійснити їх зрадливий маневр під Уманню 7-го липня 1768 р. та в кількох інших випадках. 2. Принципова ворожість Москви до українських визвольних змагань В дійсності Московщина поставилася до визвольної боротьби українського народу проти Польщі з такою самою скрайньою ворожістю, як і сама Польща. Вона не без підстав боялася, що перемога українського ідеалу соціяльного, ладу без холопа та без пана на Правобережжі перекинеться швидко на Лівобережжя і скерується проти московських "байстручат Єкатерини", а відновлення Гетьманщини на Правобережжі викличе невідхильно такий самий зрив українського народу проти московських окупантів, щоб прогнати всіх москалів з Лівобережжя так, як поляків із Правобережжя. Свою крайню ворожість до визвольних змагань українського народу на Правобережжі й готовість помагати католицькій Польщі в потребі, щоб спільно держати ввесь український нарід у ярмі, задемонструвала Московщина переконливо вже в 1734 році, в час українського повстання під проводом Верлана, що було дивно подібне своїм перебігом і своїм трагічним закінченням до Коліївщини. Вже тоді не Польща, але власне зрадлива й підступна Московщина зліквідувала те українське повстання проти Польщі, що мало всі вигляди на повний успіх. Але за 34 роки та болюча лекція, що її дала українському народові Московщина, призабулася зовсім. Важка неволя заставляла оглядатися за союзником. І в думках нового покоління знову вкоренилася віра, що православна Московщина, традиційний ворог католицької Польщі, повинна бути природним союзником українського народу й щиро співчувати боротьбі православних українців проти католицької Польщі. Але ця віра була в час Коліївщини так само зовсім безпідставною і виявилась так само катастрофальною своїми наслідками, як була в час повстання Верлана, в часи Семена Палія і в періоді Хмельниччини. В кожному із тих періодів історії українського народу Московщина своєю дією повчала український нарід, що коли він у боротьбі проти Польщі оглядається на Москву як ворога Польщі, то йому конечно замінити погляд, що "ворог нашого ворога є нашим союзником" на згідний із дійсністю - "ворог нашого ворога у цьому випадку є теж нашим ворогом". Свою ворожість до Коліївщини виявила Московщина вже на першу вістку про підготову нового українського повстання проти Польщі. Кошовому Запорізької Січі й усій січовій старшині була дана сувора заборона не лише взяти участь у повстанню, але й давати будь-яку допомогу повстанцям. Видане царським урядом у вересні 1751 року спеціяльне зарядження про створення на Запорізькій Січі спеціяльних "команд" для слідкування за гайдамаками та зберігання списків козаків кожного куреня, на підставі яких було б легко вишукати потрібних людей,210 було загострено, а сформовані в 1760 році на кордоні Новосербської губернії спеціяльні московські патрульні загони211 закріпили свою діяльність, щоб перешкодити зв'язкам українських повстанців на Правобережжі із Запорізькою Січчю. Московський правитель Лівобережної України граф Рум'янцев дбайливо збирав всі інформації про дії і пляни коліїв та негайно інформував царицю і її уряд. В його звідомленнях виразно пробивається ворожість до коліїв і симпатії до польської шляхти. В рапорті з датою 23-го червня (ст. ст.) 1768 р. Рум'янцев сповіщав царицю про висилку в район Канева загону московського війська для ліквідації коліївського повстання. Все це, як і вживані всіми військовими частинами московських інтервентів методи підступу і зради супроти коліїв, свідчать виразно про те, що всі московські пляни, із тактикою дій включно, були виготовлені московською владою та військовими командирами й доручені до виконання царицею Катериною Другою. 3. "Чорна Грамота": указ московської цариці з 9-го (20) липня 1768 р. Коли хитрий підступ і маневр московських військ ген. Кречетнікова під командою полк. Гурьєва увінчалися успіхом, і коліївському повстанню був завданий під Уманню смертельний удар, цариця виступила відверто проти Коліївщини, видавши 9-го липня (ст. ст., 20-го липня н. ст.) 1768 р. спеціяльний "Указ" проти коліївських повстанців. Ця дійсна, оригінальна, не "Золота", але "Чорна Грамота" московської цариці Катерини, яка виявляє дійсне ставлення московського уряду й московського народу до Коліївщини, така: Катерина ІІ, Цариця Єкатерина: "А другая доконала нашу Україну" Божою Милістю Ми, Єкатерина ІІ, Імператриця і Самодержчиця Всеросійська, і прочеє, і прочеє, Об'являємо всім Нашим людям греко-східнього православного віровизнання, що живуть на території світлішої польської Речипосполитої, зокрема у воєвідствах Київськім, Подільськім, Брацлавськім, Волинськім, як теж на інших теренах, до яких це може відноситися: Коли Ми сподівалися побачити вкоротці висліди наших старань та успіхів, скерованих на допомогу Православній Греко-Російській Церкві на землях польської Речипосполитої, зокрема після розгрому барських конфедератів, тих бунтарів і ворогів Православної Церкви й нашої спільної батьківщини, Ми в той час змушені з найбільшим жалем прийняти до відома, що наші одновірці, замість заносити Всевишньому належну хвалу за те, що зможуть спокійно користуватися рівністю всіх громадських прав, які має їхня батьківщина, ще не одержавши їх, стали самі творити беззаконства; особливож кріпаки, відкинувши обов'язуючий їх послух владі і їхнім панам, допустились в різних місцевостях убивств та інших, противних Богові насильств. До Нашого відому дійшло, що за прикладом барської змови проти законної вдади грішать вони із-за свого неуцтва, а ще більше у висліді обману шайки розбишак, що вдають, нібито вони є частиною Нашого Вірного низового Війська Запорозького, відкомандированою Нашим наказом і не лише самі в різних місцевостях чинять грабежі, спустошення і вбивства, але й заманюють до своїх гуртів теж невинних селян, показуючи їм фальшиві накази, видані, нібито, в нашому імені. Тому що ця піддість розбишацької шайки заслуговує на прикладне покарання, Ми доручили вжити всіх засобів, щоб схопити й покарати тих розбишак і їхніх помічників, віддавши їх належній карі. Але, не бажаючи карати однаково так спричинників зла, як і тих, що впали жертвою їхнього обману з підробленням Наших наказів, Ми постановили перед застосуванням найсуворіших кар об'явити жертвам обману для роз'яснення і врятування їх від неминучої загибелі, яка постигне їх у випадку, якщо виявляться впертими у своїх злодіяннях, таке: 1. Що ніхто не був посланий Нами на територію Польщі для того, щоб піднімати на бунт Наших одновірців проти їхніх співгромадян іншої віри. 2. Що, отже, ті, які подають себе за частину Нашого вірного низовго Війська Запорозького, начебто вислану Нами, це в дійсності розбійники, злодії212 і порушники загального спокою. 3. Що Наші військові частини будуть до кінця переслідувати тих розбишак і після зловленя їх передадуть усіх без вийнятку на суд для гострого покарання. 4. Що всі ті, які приєдналися до них, будучи введеними в блуд, або шукаючи помсти, можуть одержати помилування й пущені в непам'ять минулого, якщо вони негайно повернуться до своїх домів і місць замешкання, не чинитимуть далі ніяких безпорядків і беззаконій, але повернуться до виконування обов'язків свого стану в повному послусі своїм панам і польській Речипосполитій, як Богом даним їхнім властям. 5. Ті, що й самі брали участь в убивствах і насиллю, теж можуть бути помилувані, якщо вони, розкаявшись, самі поможуть ловити організаторів (повстання) і передадуть таких найближчій частині Наших військ. 6. Врешті, якщо збунтовані кріпаки не перестануть чинити безпорядки зараз по проголошенні цього маніфесту, то цим вони виявлять себе противниками Нашого бажания й цим стягнуть на себе всі наслідки Нашого гніву. З огляду на те, що Ми завжди вважали й будемо вважати своїм обов'язком захищати й боронити наших одновірців у їхній батьківщині, здобувши тепер для них рівноправність з їхніми співгромадянами, що визнають Христову віру, Ми вважаємо невідхильним обов'язком Нашої монаршої влади оберігати слушні бажання польської Речипосполитої, з якою Ми є в союзі, тісній дружбі і якій Ми дали вічну запоруку оберігати її форму правління, спокій і ненарушність прав, установлених на останньому варшавському соймі, найменше порушення яких Ми прийматимемо нарівні з обидою, заподіяною державі, Нам Богом порученій. Тому покладаємо надію на розсудливість і почуття вдячности супроти Нас одновірних із Нами громадяи польських земель і не сумніваємося, що вони будуть поступати згідно з дорученнями цього маніфесту, який має на меті лише їхнє правдиве добро та щастя. Такою поведінкою вони виявлять себе дійсними і слухняними синами Православної Церкви, гідними Нашої опіки й на майбутнє. Дано в Петерсгофі 9-го липня 1768 року. На оригіналі підписано Власною рукою Її Імператорської Величности Єкатерина. Для московської цариці, як бачимо з тексту цієї "Чорної Грамоти", українські повстанці, борці за ідеали національної свободи й соціяльної справедливости, були ніщо інше, як тільки розбійники і грабіжники ("разбойніки, вори"); а ввесь український нарід на Правобережній Україні - польськими кріпаками, які повинні покірно повинуватися волі польської окупаційної влади й польських панів, як "Богом даної власти", задоволюючи цим теж бажання московської цариці. Вона, цариця "всієї Росії", неспроможна була зрозуміти, що українські селяни також люди, які мають таке саме Богом дане право бути вільними й мати свою власну, від нікото незалежну українську "Речпосполиту", як польська шляхта. Навпаки, та цариця чваниться тим, що вона приобіцяла католицькій Польщі помагати держати український нарід на Правобережжі довіку в національному й соціяльному ярмі, наложеному йому польською шляхтою. У свому "указі" з датою 9-го/20-го липня 1768 р. цариця Катерина проголошує амнестію, помилування і прощення всім учасникам Коліївщини, які негайно повернуться в розпорядження своїх "Богом даних" панів і висловлює свою турботу за долю українських селян. Це звучить дуже гуманно. На словах. Бо коли це сконфронтувати з дійсністю, із фактом, що московські війська в тому часі на наказ тієї ж московської цариці Катерини безжалісно мордували всіх учасників коліївського повстання, а ранених, які попадали до їхніх рук, топили в ріці, або закопували ще живими у спільних могилах, або віддавали полякам на тортури і смерть та помагали наполегливо польському війську вишукувати між українськими селянами всіх, хто співчував повстанню й арештували їх та видавали на тортури, то ці гуманні заяви цариці виявляються насправді безсоромним глумом над гуманністю. То ж на її, цариці "всероссійської", наказ кругло тисячу запорожців, що взяли участь у протипольському повстанні й попали, звичайно ранені, в руки москалів, віддавано тортурам допитів, і присудом московських судів бито нагаями, вирвано всім ніздрі, випалено на чолах пляму засуджених і заслано на досмертну каторгу в Сибір. 4. Ворожість московського війська до Коліївщини Таку ж саму ненависть і звірську жорстокість супроти українських повстанців, як московська цариця і її уряд, виявили й усі інші члени московського народу, яким доводилось зустрічатися з коліями. Мемуаристи й дослідники Коліївщини однозгідно відмічують, що і ген. Кречетніков, і полк. Гурьєв й інші московські старшини з насолодою тортурували закутих у кайдани Гонту, Залізняка й інших старшин коліївського повстання та одночасно виявиляли щире співчуття й ніжність польській шляхті, "жертві українського хлопства". Не було випадку, щоб котрийсь із московських старшин або солдатів спротивився катуванню воєннополонених українських повстанців, топленню ранених у ріці, чи закопуванню живих іще, ранених коліїв. Така ворожість і звірська жорстокість супроти українських повстанців, коліїв, була притаманна всім москалям: цариці, її урядові, старшинам і рядовикам московської армії. Монгольське варварство виявили московський уряд і московські старшини у відношенні до коліїв теж у політично-моральній площині. В усьому культурному світі полонених державних мужів та старшин трактується з належним респектом і з повним пошануванням людської гідности. Чи ж до подумання, наприклад, щоб англійські старшини, взявши в полон Наполеона і його старшин, били їх по лиці, катували закутих у кайдани нагайками, копали лежачих у крові? А Залізняк же був головою відновленої української держави, Гонта - головним командиром української армії. Та пошанувати їхню людську гідність, як вони попали в руки москалів, московські старшини не зуміли. Закони лицарськости й культури московським старшинам були зовсім чужі. Їхній вдачі відповідало - биття по лиці й катування нагайками полонених провідників другого народу. Московські та українсько-совєтські історики, які намагаються впровадити до історії Коліївщини погляд, ніби в тому повстанні - за їхнім насвітленням, повстанні соціяльного характеру, - брали участь теж москалі, наводять як доказ участь у повстанні капітана гусарського полку Станкевича, який, опинившись на Правобережжі, перейшов до коліїв і став отаманом великого коліївського загону в Смілянщині, що начисляв до тисячі повстанців. Участь Станкевича в Коліївщині наводять і польські історики як доказ причетности Московщини до коліївського повстання. Це або вислід непорозуміння, або свідоме підфальшовування. І в польських, і в російських тогочасних документах відносно Станкевича говориться тільки про його військове становище капітана гусарського полку перед переходом до коліїв. Ні в одному документі, ані теж у пізніших скаргах поляків немає твердження, що Станкевич був московської національности: якщо б він був, то немає сумніву, що поляки з особливим підкресленням відмічували б це як переконливий доказ участи Московщини в Коліївщині. Якщо ж ніхто з них такого твердження не ставив, але завжди підкреслювано тільки його військовий пост капітана в російській армії, то це приводить до висновку, що Станкевич, капітан російської армії, був таким самим "росіянином", як сотник польської міліції Іван Гонта був "поляком". Що ж іншого могло заставити "росіянина" Станкевича, капітана, приєднатися до українських повстанців і боротися як їхній отаман до загину не лише проти поляків, але і проти російського війська, що прийшло на допомогу полякам для ліквідації Коліївщини, як не міцне почуття національної солідарности лівобережного українця із правобережними братами-українцями, що підняли повстання за волю України? Становище капітана в московській армії не зробило українця Станкевича москалем. Дійсних москалів ("русских") не було в рядах коліївських повстанців ні одного. Московські прості солдати, як і їхні старшини, стояли всі твердо в єдності з московським урядом проти визвольної боротьби українського народу й сумлінно помагали польській шляхті ліквідувати Коліївщину. Ворожість Москви до Коліївщини така очевидна, що признають її беззастережно однаково українські, як і польські та й сьогоднішні совєтські дослідники коліївського повстання. Автор збірки матеріялів про Коліївщину у вступному слові писав про те в журналі "Кіевская Старина": Для російської влади український "народній рух у кордонах Польщі був дуже грізною небезпекою для спокою на Лівобережній Україні. Розумів це знаменито Рум'янцев, генерал-губернатор "Малоросії" і голова "Малоросійської Колегії"... Його особиста зустріч з настроями люду в Переяславі переконала його, що гайдамацький рух, який вибух на Правобережжі, може легко перекинутися на Лівобережжя. Він довідався в Переяславі, що "багато мешканців Лівобережжя, підданих Росії, думає підняти таке саме повстання на Лівобережжі".213 "Росія, - пише польський історик, - повстання (українськото) селянства з ножем у руках проти шляхти і проти Польщі не бажала... бо те, що сталося, могло бути однаково грізне для Польщі, як і для Росії".214 "Царський уряд, - стверджує в унісон з ними совєтський історик, - боявся, щоб гайдамацький рух не перекинувся із Правобережжя на територію російської держави. Тому він посилював охорону свого кордону з Польщею, сформував спеціяльні військові команди для боротьби з повстанським рухом. Велись таємні дипломатичні переговори з польським урядом щодо спільних військових операцій для придушення народнього руху. Тому й не дивно, що в придушені гайдамацьких виступів активну участь брали царські війська".215 Повну ясність в питанню постави Московщини до визвольної боротьби українського народу проти Польщі в часі Коліївщини дає пригадка про поставу і ролю Москви супроти такої ж боротьби українського народу в двох інших періодах Гайдамаччини: в роках 1734-1735 і 1750. Не дивлячись на різний час і на те, що на постах московських царів сиділи різні особи - цариця Анна в 1734-5; цариця Єлисавета, яка зробила була козака Розума своїм мужем, в 1750 і Катерина Друга в 1768 - постава й політика Московщини в цьому відношенню така послідовна, що при розгляді документів конечно провіряти завжди дату, щоб упевнитися, до котрого із тих трьох гайдамацьких повстань це відноситься: в кожному із них - "Польща, не маючи сил впоратися із українськими повстанцями сама, звернулася до цариці, прохаючи військової допомоги" і "цариця радо прихилилася до прохання поляків і вислала на допомогу полякам московське військо", яке до спілки з поляками топило дане гайдамацьке повстання у морю української крови, бо "Москва не без причини лякалася, що повстання українців проти поляків на Правобережжю перекинеться на Лівобережжя проти Московщини". Так було в 1734 році, так було в 1750, так було й уже при народженню Гайдамаччини на початку вісімнадцятого століття, коли то московський цар Пйотр Первий на прохання Польщі ліквідував полковника Палія, і так точно було й у періоді Коліївщини, в 1768 році: Незмінна, непримирима ворожість Московщини до самостійницьких змагань українського народу і щира співпраця московського уряду й московських солдатів з Польщею у кривавому здавлюванню українських повстань та в жорстокому винищуванню борців за волю України. ------------------------------------------------------------------ [209] Скальковський, 69-70. [210] Центральний Держ. Інст. Архів УССР, 281, арк. 15. [211] Архів Замойських, 3063, с. 11. [212] "Кіевская Старина" 1882, кн. 5 ст. 308-311. [213] "Кіевская Старина", 1882, Листопад, 112. [214] Равіта, ІІ, 111. [215] Лола, 122. Совєтський історик, лякаючись обвинувачувати Московщину й московський нарід, спихає все на "царський уряд" і сугерує, що Москва боялася, нібито, вибуху соціяльного повстання в Росії, а не, як воно дійсно було, українського повстання на Лівобережжі. VII. ДІЙСНИЙ ХАРАКТЕР КОЛІЇВЩИНИ Чим же була в дійсності Коліївщина: сліпим бунтом непокірного кріпака проти своїх панів, низкою виступів розбишацьких банд, що шляхом грабежу хотіли наживатися чужим добром, соціяльною боротьбою визискуваного пролетаріяту проти шляхетських експлутаторів, релігійною боротьбою в обороні православ'я проти католицизму, українським національним повстанням проти польських загарбників, чи ще чимсь іншим? Заки перейдемо до розгляду цих питань для знайдення відповіді, чим була в дійсності Коліївщина, ми хочемо звернути увагу на два важливі моменти: Поперше, для проведення оцінки соціяльно-політичних явищ й історичних подій є конечним чітке визначення точки зору автора, становища, з якого він розглядає й оцінює дані події та явища. Бо, як, наприклад, голова людини виглядає зовсім інакше, коли дивитися на неї спереду, інакше, коли дивитися ззаду й іще інакше, коли дивитися на неї збоку, так і кожну історичну подію та кожне соціяльне явище можна бачити й оцінювати дуже різно, залежно з якого "боку" дивимося. Це ніяк не значить, що ми пропагуємо тенденційність, а тим більше це не значить, що ми хотіли б "висновок" робити наперед і до готового вже "висновку" добирати факти. Ми суворо респектуємо найдалі йдучу об'єктивність, але, разом із тим, уважаємо конечністю визначити критерій оцінки. Досить часто стосоване авторами наукових праць із ділянки соціяльних наук запевнювання читача, що їхню працю вони писали зі становища "абсолютної об'єктивности", є або несовісним намаганням баламутити читача, або ставанням на котурни з намаганням такою бомбастичною фразою підвищити свій авторитет в очах недосвідченого читача. Польський дослідник Гайдамаччини, Равіта-Гавроньський, свідомий конечности визначення критерію оцінювання, признає відверто, що в його праці - "Таким пунктом є єдино точка зору польської держави. На такім становищі, - заявляє він, - я старався стояти і на ньому втриматися. Очевидно, якщо дивитися зі становища чужого державного чи політичного інтересу, з релігійної, або клясової точки зору, рухи й боротьба гайдамаків можуть набрати зовсім іншого характеру та забарвлення, аніж читач знайде в моїй праці".216 І як ілюстрацію для цього він подає, що коли в його і всіх поляків оцінці покірна служба закріпощеного українського селянина польському панові вважається виявом чесноти й почестю, то "нарід руський уважав польську державну зверхність важким ярмом, а службу польським панам "вавилонською неволею" і "єгипетським рабством".217 Ми розглядаємо Коліївщину і всю Гайдамаччину з української національної точки зору, в аспекті української державницької традиції. По-друге, ми вважаємо конечним уточнити поняття "національний характер змагань". Бо аж надто часто ми зустрічаємося в історичній і політичній літературі з помилковим утотожнюванням окреслення "національне" з окресленням "політичне". Таке утотожнювання, підкреслюємо це ще раз, є глибокою помилкою. В понятті "національне" є сукупність усіх ділянок життя нації: політичної, релігійної, соціяльної, культурної і всіх інших. В ході історії нації важливість й актуальність окремих ділянок чергуються: раз на перший плян висувається питання політичного положення, справа державної суверенности, раз соціяльне питання, раз знову релігійні питання. Змагання за кращу постановку даного питання, одної із ділянок, є змаганням національним, як довго у ньому не заперечується, або щонайменше не ігнорується інтегральности нації: не національним, але соціяльним рухом є той рух, в якому в боротьбі за соціяльні інтереси об'єднуються приналежні до даної соціяльної кляси члени різних національностей, відкидаючи вузли національної єдности. Так само не національною, а релігійною боротьбою є та боротьба, в якій ідеться про позанаціональні інтереси однієї релігії чи віровизнаня і в якому лінія фронтів проходить виключно за релігійною приналежністю. Визначення і зберігання чіткости цих понять є конечним для об'єктивного встановлення характеру Коліївщини, а далі й цілої Гайдамаччини. 1. "Гайдамаки - розбійники, вори" "Про гайдамаків тогочасні наші (польські) й російські урядові джерела ніколи не говорили інакше, як про "злодіїв і розбійників", - каже поляк Равіта.218 Що так говорили поляки й москалі, від цариці Катерини починаючи, яка першою вжила те окреслення "разбойніки, вори" як характеристику коліївських повстанців у своїй "Чорній Грамоті" (указі з 9-го липня 1768 р.) це річ загальновідома. Але зовсім інша справа, чи така оцінка була сперта на правді, на фактах, а чи тільки являлася вигадкою ворогів, що захопили у своє ярмо Україну, для обезцінювання і плюгавлення українських повстанців та цілей їхньої боротьби. Розгляд цього питання ми розділимо на дві частини. Перше - чи розбійники і грабіжники були гайдамаками; друге - чи гайдамаки були розбійниками і грабіжниками. Грабежів і розбишацтв було в ті бурхливі часи чимало. Це факт. Але, хто, власне, були ті грабіжники: українські повстанці, українці, чи, може, хто інший? Масової участи польської шляхти в Україні у грабіжницьких нападах один на одного не заперечує зовсім той сам Равіта-Гавроньський, який у своїй праці про Гайдамаччину намагається вперто, але без доказів дійсними фактами, причепити грабіжництво українцям, мовляв, українці расово, вже у своїй крові завжди мали нахил до розбишацтва і грабежу. Навпаки, він цинічно признає: "Що шляхта кресова теж гайдамаччила219 в тому немає нічого дивного (!), а тим більше годі добачати в тому якогось зв'язку із впливами туранських первнів. Це вже була сваволя індивідуальна, позбавлена зовсім признак расового впливу якогось загального характеру".220 жүктеу/скачать 1.26 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|