Творчість Кристофера Рена (1632-1723)

Класицизм (наприкінці XVII – на початку XVIIІ століть) було розвинуто послідовником Джонса Кристофером Реном. Головний представник англійської класичної архітектури другої половини XVII ст. Кр. Рен – математик за освітою, – лише в зрілі літа виступив як архітектор. Головний період діяльності К. Рена пов’язаний з відбудовчими роботами в Лондоні після пожежі 1666 р., що знищила майже весь центр міста й, між іншим, – більш як 50 храмів. Реном було складено проект перепланування центральних кварталів Лондона, що зали- шився нереалізований в повній мірі через спротив землевласників.

За проектом Рена було зведено найбільшу церковну будівлю Лондона, – собор Св. Павла (1675-1710), – на місці іншого, зруйнованого пожежею. Новий собор згідно урядовим завданням не повинен був поступатися, – ані за роз-мірами, ані за багатством оформлення, – собору Св. Петра в Римі (з цією метою Парламентом було введено новий податок). Довжина собору, – за типом – базиліки з трьома нефами й трансептом, – складає 175,5 м, висота – 111 м. Дві високі багатоярусні башти на головному (західному) фасаді й велетенський купол, відносно чіткі й прості фасади, урочистий інтер’єр поєднуються в цій будівлі з суто декоративними елементами, що недостатньо пов’язані з його основним об’ємом (наприклад, – суцільні стіни над одноповерховими бічними нефами). Хоча форми собору майже цілком класичні, вони позначені й впливом бароко, – подвійні колони, пілястри, своєрідне завершення башт і купола. Портик собору зроблений Реном двоярусним; верхній ярус завершено високим трикутним фронтоном з барельєфами релігійної тематики. Напівсферичний купол діаметром 32 м з круглим світловим отвором Рен здійняв на високий двоярусний п’єдестал, оточений в нижньому ярусі колоннадою. На куполі встановлено світловий ліхтар з високим завершенням. Всередині собору центральний неф відділено від бічних широкими арками, що нагадують римські тріумфальні споруди. Стовпи оформлено пілястрами коринфського ордеру.

Деяка сухість, що відчувається в трактуванні класичних форм, частково компенсується пластикою внутрішнього оздоблення: ковані ворота роботи Жана Гіжу й різьблені меблі, виготовлені за проектом відомого скульптора Гібсона. На знак визнання видатного діяння архітектора Кр. Рен похований у соборі під надгробком з промовистим написом: «Якщо ти шукаєш пам’ятник будівничому, – озирнись навкруг».

Інша відома будівля Рена – бібліотека Триниті – коледжу в Кембриджі, її основні фасадні членування навіяні мотивами бібліотеки Св. Марка Сансовіно.

У великому корпусі палацу Хемптон-корт в Лондоні (1690-і роки) Рен застосував прийоми, розроблені голландськими зодчими, – з виконаними в камені єлементами ордеру та орнаментальними вставками, що поєднуються з великими масивами цегляної кладки. Саме цей прийом в подальшому отримав широкий вжиток у послідовників Рена.

До основних робіт Рена належить виконаний за його проектом ансамбль величезних корпусів Морського шпиталю в Гринвічі (розпочатий в середині 1690-х років й завершений у XVIIІ ст.). За висхідний мотив Рен взяв «Віллу Королеви» Ініго Джонса й спорудив побіля неї на березі Темзи симетрично розташовані корпуси з великими дворами й колонадами.

3. Архітектура Англії другої половини XVIIІ ст.
Найвидатніший англійський зодчий другої половини століття – Роберт Адам (1728-1792) працював разом з постійним помічником – рідним братом Джеймсом, тому твори зодчих називають роботами «братів Адам». Р. Адам кілька років перебував в Італії й Далмації, де вивчав пам’ятки античної архі- тектури, – між іншими – доти маловідомі. Захопленням Адама були також архітектурно-декоративні роботи Рафаеля та його школи. Після повернення з Італії Адам невдовзі здобув широку відомість та одержав багато замовлень. Найбільшим є палац Кедлстон (1760-1770-і роки), де у вирішенні паркового фасаду Адам сміливо використав мотив римської тріумфальної арки.

Особливе значення мала діяльність Адама як майстра внутрішнього оздоб- лення. Спираючись на античні зразки й твори школи Рафаеля, Адам створив власну систему декоративного вбрання інтер’єрів з широким вжитком рельєфного оздоблення (частково на кольоровому фоні) та живописних вставок. Водночас з проектами внутрішнього оформлення він створює численні рисунки предметів меблів та ужиткового мистецтва. Характерним прикладом його твору в галузі внутрішнього оздоблення є бібліотечний зал в замку Кенвуд (1770-і роки). Видані у 1770-х роках два великі альбоми гравюр з проектів Адама зробили його твори широковідомими й за межами Англії. Роботи Адама, між іншим, справили значний вплив на творчість видатного зодчого Чарльза Камерона, що від 1770-х років працював у Росії.

2. Визначити риси палладіанства в реконструкції м. Бата за проектом арх. Вуда.

3. В чому полягає значення принципу «трьох хвилястих рухів» у реформу- вання паркового мистецтва XVIII ст.?

4. Схарактеризувати особливості творчої манери К. Рена на прикладі головних його творів.

5. Яке значення творчості архітектора Адама для розвитку класицизму в Англії та за її межами?

Рекомендована література: [1, 2, 5, 8, 21].

Лекція 7

Мистецтво Англії XVIII ст.

1. Особливості естетики образотворчого мистецтва
Саме до першої половини XVIII ст. належить народження англійської національної школи живопису. В попередні періоди англійське мистецтво не переживало таких довгих часів розквіту, як, наприклад, італійське в епоху Відродження або національні школи Європи XVII ст., – незважаючи на те, що в інших галузях англійська культура надала зразки світового рівня, – літературу В. Шекспіра, філософію Томаса Мора та Френсіса Бекона тощо. В образотворчому мистецтві ведучі ролі довгий час належали іноземцям (у XVI ст. – Гансу Голь- бейну-молодшому, а в XVII – Ван Дейку. Найбільш значними були досягнення в галузі національної архітектури, – її представниками були такі видатні майстри як Інго Джонс (перша половина XVII ст.) та Кристофер Рен (друга половина XVII ст.).

Втім, саме у XVIII ст. англійська школа живопису висуває плеяду най- талановитіших майстрів й виходить на одно з перших місць у Європі. Цьому сприяла, зокрема, англійська буржуазна революція, що усунула перешкоди на шляху розвитку світської культури. На додаток до розвитку точних наук, раціо- налістичної філософії, класичної політекономії, почало розвиток Просвітництво з його ідеєю «природної людини». Розвиток вільної творчої думки, перш за все, в літературній галузі (Дж. Свіфт, Д. Дефо) знайшов свою відповідність і в творчості найбільших англійських художників.

В. Хогарт походив з лондонської незаможної родини й ще хлопчиком навчався в майстерні гравера по сріблу. Наприкінці 20-х років він навчався в художній школі Джеймса Торнгілла, а від 1730 р. починається самостійна творчість художника. Важливу її частину складають живописні й гравіювальні цикли (гравюри створювалися художником на основі його живописних полотен). У 1731 році Хогарт створив свій перший цикл з шести аркушів: «Життя повії», у 1735 р. – наступний цикл на вісім аркушів: «Життя гультяя». Десять років по тому, у розквіті власної творчості, художник створює найвідоміший цикл, – «Модний шлюб», – з шести аркушів. Слідом створено цикл «Життя підмайстра, або Наполегливість та лінощі», а в 1755 році – останній з циклів: «Парла- ментські вибори», складений шістьма аркушами гостро-виразної сатири. Кожний з циклів – це розгорнута драматична оповідь про людські долі, а кожний аркуш або картина – самостійний епізод з життя героя циклу. Хогарт, неодноразово підкреслюючи зв’язок його композицій з принципами театрального мистецтва, пояснював, що він підходить до зображення ситуації як режисер. Разом з гострою спостережливістю й надзвичайною точністю психологічних характеристик типових персонажів та ситуацій з англійського життя, художник підіймається до пафосу сатиричних викриттів (наприклад, – у гравюрі «Горілчана вулиця», – зі сценою з життя лондонського «дна», – досягнуто нещадної сатиричної гостроти, а в серії «Парламентські вибори» Хогарт сміливо викриває продажність та брехливу демагогію англійських політиканів).

Інший важливий бік творчості Хогарта складає портретний живопис. Людська особистість, незалежно від соціального стану, підіймається художником якомога вище. У сорокові роки на основі гнучкої й різноманітної манери живо- писного виразу створено врівноважений «Автопортрет з собакою», колективний портрет «Служники», легкий і гармонійно-поетичний «Портрет сестри художника Анни», а також написаний у вільній манері, чудовий своєю виразністю портрет «Продавщиця креветок», – червонощокої й синьоокої рибачихи. Швидкий, майже етюдний, проте не позбавлений завершеності живопис гостро підкреслює характер моделі, чудово відтворюючи сонячне світло та повітряне середовище.

Хоча Хогарт не мав безпосередніх учнів або продовжувачів його творчості, проте саме він виявився основоположником англійського образотворчого живо- писного мистецтва XVIII ст. Заповітом майбутнім митцям стало його гасло: «Природа проста, відкрита й правдива в своїх діяннях».

Рейнолдс походить з пасторської родини, й після проходження навчання в майстерні портретиста Томаса Стоуна вже з дев’ятнадцятилітнього віку почав власну самостійну діяльність портретиста. У 1749-52 роках він здійснив мандрівку до Італії. Вивчення класичного мистецтва великих майстрів Відродження зробило Рейнолдса одним з найосвіченіших англійських художників. Після повернення в Англію Рейнолдс відкрив у Лондоні власну портретну майстерню; першим твором, що приніс йому успіх і розголос, був «Портрет адмірала Кеппеля» (1753). Замовлення щедро посипалися на молодого художника, – в певний період він писав до сотні портретів на рік. Кращою роботою першого зрілого періоду творчості Рейнолдса, що тривав до середини 1760-х років, є «Портрет Неллі О’Брайн» (1763).

У 1768 р. засновано Королівську художню Академію, – Рейнолдс обирається першим її президентом. Завдяки його діяльності вперше в Англії було створено серйозну систему навчання художників, засновану на широкій професійній освіті. Зокрема, в «Промовах» художника (1769-1790) викладено основи реаліс- тичної теорії мистецтв та естетики й підкреслено, що для кожного художника необхідно вивчення старих майстрів, але й збереження творчої самостійності. Окрім теоретичних робіт, Рейнолдс багато експериментує з технологією живо- пису, – саме з цим були пов’язані його мандрівки до Голландії (1781-1783).

Від середини 1770-х років починається найплідніший період творчості художника. До нього належить величний портрет відомої англійської артистки «Місіс Сідонс як Муза Трагедії» (1787), – один з кращих зразків театрального портрету XVIII ст. «Портрет лорда Гігфілда» (1787) яскраво експонує реаліс- тичний бік творчості Рейнолдса: генерал зображений на фоні укріплень Гібралтара, обороною якого він керував, – й міцно стискає ключ від фортечної брами. Дуже характерне обличчя старого солдата, вбраного у яскраво-червоний мундир, – з засмаглою обвітреною шкірою, маленькими пронизливими сірими очима й важким червоним носом.

Творчість Рейнолдса справила величезний вплив на портретний живопис сучасників й здобула багатьох послідовників серед молодшого покоління англій- ських художників. Його прийоми широко використовувалися багатьма майстрами і є суттєвими ознаками англійської школи кінця XVIII – початку ХІХ століть.

Творчість Томаса Гейнсборо (1727-1788) – художника-сучасника Дж. Рей- нолдса – відзначається самостійністю й незалежністю від академічної школи, ліричністю настрою й легким живописом гармонійних тонів. Граційно-музи- кальні витончені твори Гейнсборо ледь торкнуті сентиментальним почуттям. Сентименталізм, з його підкресленою чутливістю й захопленням красою природи, виник в Англії в середині XVIII ст. та в різноманітних виразах поширився з Англії по всіх країнах континенту.

Походженням з буржуазної родини, Гейнсборо отримав художню освіту в майстерні провінційного художника Френка Геймана. Художник ніколи не здій- снював мандрівок на континент, і його обізнаність з творчістю старих майстрів обмежилося творами, що зберігалися в англійських колекціях. Особливий вплив на формування майстра справило вивчення портретів Ван Дейка. Гейнсборо будує власні колористичні вирішення на обмеженій палітрі. Він обирає окремі, головним чином прохолодні, основні тони та досягає широкого використання різноманітних відтінків цих тонів. Таким чином досягається м’якість і гармо- нійність кольорових співвідношень, музична єдність загального враження. Гейн- сборо притаманна витончена спостережливість характерних станів англійської природи з розсіяним крізь легкі хмарини світлом, з вологою атмосферою, що оповиває предмети й пом’якшує їх обриси. Особливо чітко це позначається в його пейзажах та портретах з пейзажним фоном, але й в портретах в інтер’єрі саме це відчуття теж покладено в основу живописного вирішення.

Яскравим прикладом легкого, майже акварельного живопису є «портрет герцогині де Бофор» (1770). На початку сімдесятих років твори художника свідчать про зрілість майстра: «Портрет місіс Грецем», «Блакитний хлопчик», – саме тут виявився вплив Ван Дейка, – у гармонійності колориту та граційній плинності лінійного ритму. Цей вплив підкреслено добором аксесуарів, – на- приклад, модель у другому портреті вбрано в костюм XVII ст.

Найповнішого розвитку творчість Гейнсборо досягає після переїзду худож- ника в Лондон у 1774 р. У «портреті Сари Сіддонс» (1785) на відміну від твору Рейнолдса, він експонує артистку у звичайному вбранні, без зовнішніх аксесу- арів професії, його над усе цікавить її особиста людська сутність та відчуття власної гідності. Ще більш характерний для творчості Гейнсборо «Портрет місіс Робінзон», де відому артистку представлено підчас відпочинку в парку, заглиблену в легке замислення. Тут художник намагається не стільки до пере- дачі індивідуальності моделі, скільки до виразу загального поетичного стану образа. Гейнсборо наближається до своєрідного «портрету настрою», з відчут- ними нотами сентименталізму.

Важливу роль в розвику англійського мистецтва відіграли також пейзажі Гейнсборо. В пейзажах 1770-х років («Візок», «Водопій») зображено сцени сіль- ського життя Англії, з характерним станом її природи. Блискучий розвиток англійського пейзажного живопису в перші десятиліття ХІХ ст. багато в чому зобов’язаний живописним відкриттям Гейнсборо в правдивому й реалістичному відтворенні світла й повітря в характерних станах англійської природи.

Контрольні запитання до лекції 7

1. 
   Як риси критичного реалізму позначено у творчості В. Хогарта?
   
2. 
   Визначити витоки школи англійського живопису на фоні європейських образотворчих традицій.
   
3. 
   Які особливості новонародженої національної живописної школи відбито у творчості Д. Рейнолдса й Т. Генсборо?
   
4. 
   Визначити головні жанрові різновиди англійського портретного живопису.
   
5. 
   Як позначилися на Творчості Гейнсборо традиції голландського живопису?
   

Архітектурний стиль першої половини XVIIІ ст. визначається як пізнє бароко, одначе в пам’ятках цього часу помітно й посилення класицистичних тенденцій в італійському зодчестві. У другій половині століття класицизм зовсім витісняє бароко.

В першій половині XVIIІ ст. в Італії працювало декілька значних архітек- торів.

Філіпо Ювара (1685-1735) працював переважно в Турині. В околицях міста він збудував центричну з великим куполом церкву Суперга (1717-31). Хоча у вирішенні купола й особливо – завершень дзвіниць ще відчуваються барокові традиції, проте колонний портик має вже суто класицистичний характер.

Іншим значним твором Ювара є палаццо Мадама в Турині (1718), – тут бароковий рельєф фасадної стіни поєднується з цілком основаною на ордерних елементах композицією, що досягає кульмінації у парадному вестибулі, де схо- дяться просторі сходові марші, які утворюють просторовий ефект «ширяння» у повітрі верхнього майданчика.

Серед римських споруд, що зведені у першій половині XVIIІ ст., найбільш відомі фонтан ді Треві, – найбільший в місті (архітектор Н. Сальві, 1732-1762), – так звані Іспанські сходи, що ведуть від Іспанського майдану до церкви Санта Трініта (Св. Трійці) дель Монті (арх. А. Спеккі та Ф. Санті, 1720). Неабияку цікавість становлять також новий фасад старовинної церкви Сан Джованні ін Латерано (архітектор А. Галілеї) та головний фасад церкви Санта Марія Маджоре (оформлений архітектором Ф. Фуга). Тут елементи бароко, що слабшає й іде у минуле, сполучаються з рисами класицизму, який дедалі підсилюється й укріп- люється.

Проте окремі високоякісні споруди не можуть виправити загальної буді- вельної депресії, яка панує в країні, – тому Італія цього часу «експортує» багатьох архітекторів до Німеччини, Франції, Росії.

У другій половині XVIIІ ст. у країні вже не створюється значних споруд, проте Італія продовжує впливати на розвиток європейського зодчества блиску- чими результатами розкопок видатних пам’яток у Помпеях, підсумками дослід- жень археологів та теоретиків архітектури. По всій Європі розповсюджуються численні блискучі гравюри найзначнішого майстра офорта й «правдивого за- початковувача нового класицизму» Джованні-Батіста Піранезі (1720-1778), – його тематичні графічні «сюїти» («Капрічі», «Тюрми», «Види Риму») поширюють уявлення про античну культуру та пробуджують цікавість до неї, – саме це сприяє розповсюдженню й зміцненню класицистичних принципів в Італії та інших європейських країнах.

2. Творчість Тьєполо та інших майстрів
У XVIIІ ст. римська та болонська школи поступаються провідними місцями в італійському мистецтві венеціанській школі. В першій третині століття про- відними живописцями Венеції стають Себастьяно Риччі (1659-1734) та Джованні Батиста Пьяцетта. (1683-1754).

Джованні Батиста Тьєполо (1696-1770) немов би замикає коло пошуків стилю бароко. Починаючи від 1730-х років художник досягає чудової майстер- ності, – своєрідність живопису Тьєполо найяскравіше виявляється в розписах плафонів церков й ще численніших палаців Венеції та її області, Удино, Бергамо, Мілану, княжої резиденції у Вюрцбурзі та королівського палацу в Мадриді. На виконаних художником плафонах створюються великомасштабні просторові ілюзії, – у небесних просторах серед хмарної клубочині мешкають боги, німфи й інші фантастичні істоти, ширяють крилаті фігури, шалено мчать коні з коліс- ницями, майорять прапори, височать обеліски й піраміди. Враження неосяжності простору створюється перевагою у полях плафонів інтервалів між окремими групами фігур, – оголених і вбраних за модами Сходу й Європи 16 ст., – непере- вершено майстерно відтвореною повітряною перспективою. Образи, виконані у світлій гамі з перевагою блідо-брунатних, сірих, сліпучо-білих, жовтих, рожевих та лазурових фарб, створюють радісний настрій з відчуттям урочистої серйозності створених художником постатей, що ніколи не посміхаються.

До часів розквіту творчості майстра належать розписи палаццо Лабіа у Венеції (1745-50), де серед багатої барокової архітектури (виконаної постійним співробітником майстра Менгоцци Колона) розгорнуто сцени з історії, – «Зустріч Клеопатри й Антонія», «Бенкет Клеопатри», де дію перенесено з античного світу до пишного оточення Ренесансу.

Для палацу у Вюрцбурзі художник виконує у 1751-53 рр. кілька особливо відомих фресок – розписів «Імператорської зали», зроблених на теми історії Середньовіччя й присвячених звершенням Фрідріха Барбароси.

Невдовзі після повернення з Вюрцбургу Тьєполо стає першим президентом реорганізованої Венеціанської Академії красних мистецтв. На початку 1762 р. художник приймає запрошення іспанського королівського двору й переїздить до Мадриду, де працює до кінця життя над грандіозними плафонними компози- ціями, що уславлюють діяння іспанської монархії (наприклад, – «Апофеоз Енея»).

Не менш вигадливий й майстерний Тьєполо у станкових творах. Якщо у його фресках переважає прохолодна тональність, в картинному живописі колорит теплішає й кольори стають більш інтенсивними. Видатними прикладами світ- ського живопису художника є «Тріумф Амфітрити» (близько 1740), «Бенкет Клеопатри» (бл. 1744), «Ринальдо у садах Арміди» (1750-55); композиції худож- ника на сакральні теми перевершують твори усіх його сучасників: «Св. Текла підчас молінь про спасіння Есте від чуми» (1758), «Мучеництво Св. Агати» (1745-50). Неперевершений художник і як рисувальник, особливо – як офортист (наприклад, у серіях офортів «Каприччі» та «Скерциді-фантазія»).

3. Пейзажний живопис
У станковому живописі специфічною галуззю, що користувалася особливою популярністю серед венеціанських художників XVIIІ ст., стають пейзажі (ведута), які з топографічною точністю відображають певні види Венеції та її околиць.

Антоніо Канале, відомий прізвиськом Каналетто (1696-1768), у власних творах з винятковою правдивістю і разом – поетичністю зображав майдани та канали зі жвавим рухом гондол і людей, чудово відтворюючи насичену вологою атмосферу Венеції й досягаючи чудових ефектів освітлення. До буденних мотивів міського існування додаються сцени святкового пожвавлення, що відтворюють розкоші й пишноти патриціанської республіки, яка вже доживає власного віку. «Прийом французького посла у Венеції» (1740) експонує сцену на набережній перед палацом Дожів, що співпала з драматичним наближенням важкої хмари; «Відбуття дожа на заручини з морем» демонструє те ж місце, але з іншої точки зору. Цього разу воно заповнене незліченними гондолами й справляє сліпучо-яскраве враження.

Розвиток венеціанської художньої культури XVIIІ ст. знаходить гідне за- вершення у майстерних роботах Франческо Гварді (1712-1793), – одного з найбільших пейзажистів епохи. Гварді частіше за все обирає ті ж місця, що й Канале, проте знаходить більш витончені, немов би миттєві ефекти освітлення в пошуках, перш за все, поетичного настрою.

1. 
   Які головні риси визначають стан архітектури Італії у ХVIII ст.?
   
2. 
   Яке значення для поширення ідей класицизму в Європі мала графічна творчість Д. Б. Піранезі?
   
3. 
   Які особливості живописного жанру ведута відбито у творчості Каналетто й Гварді?
   
4. 
   Визначити характерні риси монументального живопису пізнього бароко у творчості Д. Б. Тьєполо.
   
5. 
   Які нові центри італійського живопису отримують найбільший розвиток у 18 ст.?