Конспект лекцій з курсу «Історія мистецтв, архітектури й містобудування»

Ансамблі палацевих резиденцій часто ставали центрами німецьких міст. Найцікавішим прикладом розвитку міста у XVIIІ ст. може слугувати столиця князівства Гессен-Кассельського, – м. Кассель. Воно на початок століття складалося з кількох послідовно сформованих районів, що групувалися побіля середньовічного Альтштадта (відомого з Х ст.). У XVIIІ ст. до структури міста додалися нові палацеві, церковні, театральні та музейні будівлі. Створюються просторі майдани, головна прямолінійна вулиця – Кенігштрассе – поєднує Кассель з приміською парковою резиденцією місцевих ландграфів (її було сплановано італійським архітектором Гвернієро у першій половині XVIIІ ст.). План Касселя демонструє поєднання різночасових планувальних утворень, які було створено трьома по- коліннями архітекторів, – батьком, сином та онуком з родини дю Рой. З плану міста стає очевидним, – хоча зодчі й намагалися досягти планувальної єдності порізнених міських районів, одначе це виходило далеко не завжди, – тому місто швидше нагадувало колаж з живописних та регулярних планувальних компо- зицій, ніж цілісну об’ємно-планувальну структуру.

На початку століття, щойно Прусію було проголошено королівством, почалося проектування й створення в Берліні великих архітектурних комплексів. Андреас Шлютер реконструював королівський палац й запропонував розчистити перед ним площу на зразок королівських майданів французьких міст. Він же 1706 року збудував Арсенал на початку проспекту Унтер-ден-Лінден. Цим було закладено важливий елемент у розвитку архітектурного ансамблю проспекту. У 1730-х роках П. Герлах та Ф. Дітрихс створили тут палаци у стриманому стилі бароко.

Протягом XVIII – першої чверті ХІХ століть багато будівель на проспекті було перебудовано у класичному стилі. Водночас закладалися основи ансамблю майдану Академії, що розміщувався у західній частині міста. Його було оформлено за периметром єдиним за вирішенням фронтом будівель. На ньому симетрично було зведено дві баштоподібні церкви з високими видовженими барабанами й куполами. В цілому архітектура Берліну XVIII ст. позначалася сполученням стриманості та скромності переважної частини житлових будинків з монумен- тальними акцентами палаців, церков, дзвіниць, театрів, – вибудованих в стилі бароко або класицизму.

На захід від Берліну протягом XVIII – першої половини ХІХ століть розвивається м. Потсдам, – характерний для Німеччини зразок міста-резиденції. Саме тут знаходився найбільший палацевий комплекс Пруссії. В ньому парк (у завершеному вигляді) за розмірами території набагато перевершував власне поселення. Місто, парк і палац розвивалися у тісному взаємозв’язку, але ком- позиційно палацева частина домінувала. Потсдам мав регулярне планування, – з прямими вулицями й забудованою однаковими двоповерховими будинками (з неодмінними мезонінами) найширшою в місті головною вулицею. В схожій манері було виконано майже всю забудову міста.

Після завершення навчання у Будівельній школі в Берліні, де він став учнем молодого, але вже відомого архітектора Фридриха Гіллі (1772-1800), художник і архітектор-початківець мандрував Францією та Італією. Саме там він ознайомився з останніми досягненнями архітектури й досконало вивчив спадщину Давнього Рима й знайшов образотворчий вираз власного розуміння архітектури як невід’ємної частини природного ландшафту. З позицій естетики романтизму Шинкель формулює власне розуміння краси тектонічної форми (як перемоги Духа над матерією). Для нього архітектура відбиває конфлікт між свободою й необхідністю, ідеалом та дійсністю. Перемога духовного, у розумінні Шинкеля, – творчого, людського початку знаходить вираз, між іншим, у безупинно зростаючій свободі, з якою архітектура порівняно з минулим вирішує проблеми статики.

Він був переконаним шанувальником античності, водночас його приваб- лювало середньовічне німецьке мистецтво. Шинкель весь час рівною мірою залишався «класиком» і «готиком». Втім, вибір тієї чи іншої художньої системи у Шинкеля не довільний, а пов’язаний з характером образів. Майстер проти- ставляє образи готики й класики як втілення жіночості й мужності в архітектурі.

Найважливішою естетичною проблемою найпізнішого етапу творчості Шинкеля були пошуки «сучасного, нового стилю» архітектури й мистецтва. «Чому ми завжди повинні будувати в стилі іншого часу!» – зауважує зодчий. Найвище завдання архітектури свого часу Шинкель вбачає у створенні «власного чистого стилю». Хоча його творчість досягла високої довершеності саме у класицистичних творах, він, поза цим, був у Німеччині провідним пропаган- дистом неоготики, з широким розмахом та досконалим вмінням наслідував творам середньовічних майстрів.

Його головні будівлі було виконано у 1816-1830 рр. Шинкель розвинув ряд ансамблів Берліна. Він збудував кордегардію на Унтер-ден-Лінден («Нову гауптвахту», – 1816-18) – з доричним портиком, де зодчий знайшов власне вирішення доричного фризу з фігурами богинь Перемоги замість тригліфів, – цим стилістично підтримано «грецьку тему» Бранденбурзьких воріт Лангханса. У 1818-21 рр. майстер завершив ансамбль майдану Академії. Між симетрично розташованих церков він збудував новий драматичний театр, – на фундаментах зруйнованого пожежею театру Лангханса. Великі паси засклених віконних отворів на фасадах перериваються лише тонкими імпостами, надаючи класичним формам готичної легкості. Поруч з королівським палацом Шинкель звів у 1822-28 рр. так званий Старий музей – з портиком у вісімнадцять колон та чудовою колонадою велетенського ордеру. Елементи класичного характеру було також привнесено до ансамблю Сан-Сусі. Тут Шинкель створив два комплекси, де він намагався реконструювати принцип античних вілл, – Шарлоттенхоф і так звані «римські терми». Він сполучив живописність загального планування з інтимністю просторів, що склалися, та археологічною точністю окремих деталей, які на- слідували античності. Майстер вдало намагався знайти вираз власного ставлення до античності не тільки у знов створюваних власних творах, але й у пропо- зиціях з реконструкції. Він створив проект реконструкції Афінського акрополю у вигляді королівського палацевого комплексу, з забудовою його будівлями у «неогрецькому (новогрецькому) стилі» (що, безумовно, завдало б справжнім античним пам’яткам величезної шкоди; проте, слід зауважити, – на той час ще не було відпрацьовано сталі наукові методики реконструкції та реставрації археологічних об’єктів, а надто – такого рівня; проектний ентузіазм Шинкеля щодо Акрополя скоріше свідчить про його щире й беззастережне захоплення високою класикою). Ще один, – царський палацевий комплекс, – Шинкель проектував у Криму (в Ореанді).

Визначним новаторським досягненням майстра виявилася споруда Буді- вельної академії в Берліні (1832-35), що має форму простого кубічного чотири- поверхового блока. Це найбільш досконалий з творів майстра, створений у пошуках нового архітектурного стилю. В цих пошуках Шинкель йде від практич- них потреб сучасності, створюючи проекти побутових елементів предметного середовища в галузі художньої промисловості. Подальші пошуки стилю безпе- рервно пов’язані в Шинкеля з проектною розробкою низки нових типів будівель: фабрик, контор, торговельних пасажів, публічних бібліотек, багатоквартирного житла. Майстер намагається надати максимум світла всередині будівель, рішуче змінює співвідношення між полем стіни та світловими отворами, перетворюючи їх скляну частину на головний елемент фасадної площини (як, наприклад, в проекті торговельної будівлі (1827 р.), – з прийомом П-образного плану, що надає максимальне подовження вітринного фронту, – цей прийом надалі широко використовуватиметься іншими архітекторами).

В образі Будівельної академії Шинкель по-новому акцентує громадську значущість цієї споруди в парадному ансамблі Унтер-ден-Лінден – як будівлі, де розміщено великий працьовитий людський колектив. Майстер підкреслює в архітектурі Академії її функцію, – надаючи будівлі ділові й виробничі риси. Перш за все Шинкель відкидає хибний прийом штукатурної імітації кам’яного русту, залишаючи відкритою фасадну цегляну кладку, – тут своєрідно трансфор- мовано прийоми німецької готики. Роблячи вхід дуже скромним, він збільшує отвори вікон та поєднує вузькі простінки на всю висоту будівлі ребрами-пілястрами, чим створює близьку до каркасу систему легких вертикальних конструкцій. «Червона шухляда» Шинкеля, яку не визнали й не зрозуміли сучасники, була належно поцінована лише набагато пізніше.

Творчість Шинкеля не лише увінчує розвиток класицизму в Німеччині, – в цілій низці його проектів різноманітних міських будівель, – університетів, музеїв, житлових будинків, торговельних комплексів, – виявилися риси раціо- налізму, устремління знайти належну відповідь на змінні потреби зростаючих міст. Шинкеля можна вважати предтечею плеяди «піонерів сучасної архітек- тури», – зокрема, раціоналістичні відкриття Анрі Лабруста та інших «піонерів» теж виросли з творчого переосмислення академічного класицизму.

Центральною фігурою дрезденського бароко є Маттеус Даніель Пеппель- ман (1662-1736) – автор видатного дрезденського «Цвінгера» (1711-1722), що є лише частиною великого ансамблю, задуманого курфюрстом саксонським й призначеного для святкувань просто неба. Реалізована частина цього комплексу – «Цвінгер» (або «Цитадель») є прямокутною ділянкою, замкненою двома напів- колами. За її віссю та по кутах збудовано двоповерхові павільйони, поєднані між собою одноповерховими галереями, архітектурно обробленими аркадами. Витончено-тендітна та досконало-вирафінована архітектура «Цвінгера» – яскравий зразок бароко, чиї форми однаково поширюються на зовнішній та внутрішній образ будівель.

Найзначнішим майстром берлінської архітектури початку XVIIІ ст. є Андреас Шлютер (1664-1714), – архітектор і скульптор. Від 1694 р. він працює в Берліні й добудовує розпочату раніше класицистичну за образом будівлю Цейхгаузу, – одну з кращих споруд столиці Німеччини, що відзначається ком- позиційною чіткістю й пропорційністю фасадів. 1698 року Шлютер розпочав роботу з розбудови королівського плацу в Берліні. Складений архітектором проект було реалізовано лише частково. Шлютер вибудував три флігелі, що утворюють внутрішній двір палацу, а також – велику кількість палацевих інтер’єрів, між іншими – головні сходи та парадні зали.

Архітектура Німеччини другої половини XVIIІ ст. розвивалась у формах класицизму. Спочатку відчувався вплив французьких класицистів, які раніше інших стали на шлях вивчення античності; в останній чверті XVIIІ ст. стиль німецького класицизму одержує послідовний та чіткий характер.

Саксонський художник Антон Рафаель Менгс (1728-1779), – приятель та однодумець Вінкельмана, – втілив ідеї класицизму в образотворчому мистецтві і став найвпливовішим представником цього напряму в європейському мистецтві свого часу. Довгі роки художник працював у Римі (в цьому великому місті він і помер), Неаполі, а також – в Іспанії. Менгс сполучав у власній творчості античні канони ідеальної краси з системою живопису болонських академістів XVII ст. Найбільш характерною його роботою є розпис плафону вілли Альбані в Римі («Парнас», – ескіз датовано 1761 р.), що являє собою «ряд фігур, побудований за дзеркально-симетричною схемою, в ієрархічному порядку, й схожий на кольоровий рельєф на пейзажному тлі, де пластика окремої фігури не переходить у пластику всієї картини». Менгс трактує розпис як станкову картину, перенесену в площину стелі, – рішуче відкидаючи ілюзорно-просто- рову систему побудови фрески, характерну для барокового живопису. Його еклектичний класицизм чітко експонований у картині «Суд Париса» (1779). Для Менгса характерні міфологічні сюжети, і сцена суду Париса, – традиційна в європейському мистецтві часів класицизму, – надає йому можливість зобразити ідеальні оголені жіночі тіла. Граційні жести й тендітність сполучаються в картині з загальною жорсткістю композиції й приглушеним колоритом. Втім, разом з цим, у портретних творах Менгса виявляється зацікавленість у натурі, з усією її індивідуальною своєрідністю. Це наочно демонструє його «Автопортрет», – з відсутністю дрібних деталей й врівноваженим колоритом. Вінкельман називає Менгса «німецьким Рафаелем», але це швидше захоплено-компліментарне перебільшення, ніж об’єктивне свідоцтво реальної майстерності художника.

2. Порівняти творчий внесок у формування центру Берліну арх. А. Шлютера й К. Лангханса.

3. Які раціоналістичні риси позначено у класицистичній спадщині К.-Ф. Шинкеля, – зокрема, – у споруді Будівельної академії в Берліні? Яку проблему вважав цей архітектор головною в пізній період власної творчості?

4. Яке значення для розвитку теорії класицизму мала творчічть Й. Вінкель- мана?

5. Як риси класицизму позначилися у творчості А. Р. Менгса? В чому полягає головна відмінність живописного методу цього художника порівняно з бароковою системою живопису?

Рекомендована література: [1, 5, 8, 18, 21].

Лекція 10

Архітектура Петербурга до середини XVIIІ ст.

1. Особливості містобудівного розвитку
Санкт-Петербург (Санкт-Петерсберг), – другу столицю Росії, – було за-сновано 16 травня 1703 р. Історія міста на Неві у 1703-1730-х рр. демонструє розвиток російської містобудівної думки цього часу.

Нове місто було задумано як великий торговельний вузол, що сполучає Схід і Захід, як воєнний форпост Росії на Балтиці, а невдовзі виникла думка про перенесення сюди також і центру державної влади. У своїх листах Петро І вже 1704 року називає Петербург столицею, а 1712 року місто офіційно отримує цей статус.

Можна виділити кілька послідовних етапів початкового розвитку міста: 1703-09 р. р. (від заснування міста до Полтавської перемоги), коли головна увага приділялася оборонним спорудам, а власне місто забудовувалося ще стихійно; 1709-24 р. р. – прискорення цивільного розвитку міста, а після 1714 р. початок регулярного планування Петербурга, – після остаточного утвердження Росії на Балтиці; 1725-37 рр. – дванадцятирічний період сповільненого розвитку міста після смерті царя-засновника, перерваний лише створенням 1737 року Комісії «О Санкт-Петербурзькім строєніі», що замінила застарілу канцелярію «городових справ», яка спочатку відповідала за будівництво столиці.

План Петербурга 1706 р. демонструє, що розвиток міста пішов від двох центрів: фортеці на Заячому острові та укріпленої верфи – Адміралтейства. Спочатку це були по суті два окремих з дерев’яною забудовою поселення, чиє постійне населення налічувало приблизно 8 тис. мешканців.

Первинна поліцентрична структура Петербурга зберігалася кілька десятиліть. Об’єднуючою ідеєю була думка Петра І розглядати Петербург як «морську столицю», в зв’язку з чим робилися спроби якомога швидше наблизити поселення до Фінської затоки, – для цього було необхідно брати до уваги начерк річкових русел.

Поступово, – в процесі пошуків та експериментів, – вимальовувався напрям містобудівних зусиль, спрямованих на створення великого цивільного міста нового типу. В Петербурзі було збудовано фортецю, – з розвинутою системою регулярних бастіонів та внутрішньої забудови, а також – верф з регулярним передмістям. Від самого початку було визначено, що вулиці повинні бути прямолінійними, а будинки – шикуватися по червоних лініях «суцільною фасадою»; уся забудова суворо регламентувалася за площею ділянок, кількістю її поверхів та характером матеріалів, – вона повинна була виконуватися переважно з каменю.

1715 року виникла думка про створення центральної частини Петербурга на Василівському острові. Проект його забудови створив Д. Трезині. Відповідно до задумів архітектора береги острова укріплювалися, а територія членувалася сіткою каналів. Домінували напрями від Малої до Великої Невки, острів цілком перетинали лише два довгих канали. Канали за проектом Трезині розчлено- вували місто на широкі квартали з паралельною сіткою вулиць, сухопутні магістралі дублювали водні, місто поділялося на великі регулярні частини. Архітектурне вирішення було основане на повторюванні однакових або схожих садибних чарунок, – саме з їх множини складалося все місто.

З розробкою цього «первинного модулю» міста пов’язано створення Трезині зразкових проектів будинків кількох типів. Будівництво за цими про- ектами було спрямовано на створення цілісного образу Петербурга. У 1714 р. Трезині виконав серію типових проектів будинків «для підлих», «для заможних», «для родовитих», «для забудови по річках». Гравійовані проекти видавалися усім, хто одержав ділянку в місті для забудови. Проект визначав габаритні розміри будинку, його розташування на ділянці, стилістичний характер.

Східний край Василівського острова від самого початку призначався для монументальних споруд. Тут було зведено будівлю Дванадцяти колегій та Кунст- камеру. І хоча з 3500 житлових будинків, що передбачалося збудувати за проектами Трезині, було зведено заледве 500, а перенесення центральної частини Петербурга на Василівський острів не відбулося, – ідеї його забудови є най- яскравішими для тієї епохи.

Пропозицію зі створення єдиної планувальної структури Петербурга було зроблено також і відомим майстром французького класицизму Ж. Б. Леблоном. За його проектом місто повстає величезною фортецею овальної форми, що охоплює Василівський, Міський та Адміралтейські острови. Зовні місто було оточене розвинутою оборонною лінією. Всередині неї створювалася складна система парадних, соборних, торговельних майданів правильної форми, а також п’ять гаваней. Центр міста повинен був розташуватися на Василівському острові, – на перетині двох великих каналів, – спрямованих з півночі на південь та з заходу на схід, – передбачалося створити квадратний майдан, а всередині його – палацеве каре. Від нього відходили діагональні магістралі, що вели до чотирьох соборів, які фіксували кути величезного пануючого в плануванні острова квадрату. Проект не було реалізовано через велику вартість будівництва, а ще й тому, що в 1720-х роках розвиток містобудівної ситуації вже визначала реальна тканина швидко зростаючого міста.

Основною частиною Петербурга, де мешкала більшість населення, став лівий берег Неви, тобто Адміралтейській бік. Саме тут відбувалася боротьба регламентуючої та стихійної забудови. На Адміралтейському боці було збудовано Олександро-Невську лавру. Від Адміралтейства до неї було прокладено шлях – майбутній Невський проспект. До 1715 р. було прокладено шлях від монастиря до р. Мойки. Вулиця зберегла напрямок на башту Адміралтейства. Невдовзі разом з Невським було прокладено другий промінь – Вознесенський проспект, що з’єднав столицю з її передмістями. Тепер кільцеві водні магістралі виявилися перетнутими системою радіальних вулиць. Визначився центральний орієнтир для цієї частини міста – башта Адміралтейства, а також – її головні магістралі.

В ці ж роки було закладено основи силуету Петербурга. Башта Адмірал- тейства та дзвіниця Петропавловського собору всередині фортеці опинилися ведучими вертикалями столиці. Найвищою домінантою виявилася шпиляста дзвіниця Трезині (заввишки 117 м). Створювався чіткий силует міста, оснований на співставленні пласких горизонтальних кварталів та однорідних ліній вулиць з потужними акцентами монументальних башт з високими шпилями.

Петербург так і не став компактним замкненим містом, він продовжував розвиток як природний організм. Важливими досягненнями зодчих початку XVIIІ ст. були вирішення житлових кварталів, пошуки форм центрального загальноміського простору, планування системи магістралей. В цей період вико- ристовувалися методи членування міської території на гармонійні ряди прямо- кутників або квадратів, було використано трипроменеву структуру головних вулиць, що сходилися до одного орієнтиру, поєднувалися водні й сухопутні комунікації – з «дублюванням» транспортних шляхів. Був створений велетенський зразок міста нового типу.

Цей містобудівний дослід змінив історію поселень Росії. В усьому наступ- ному проектуванні самого Петербургу, Москви та провінційних міст використо- вувалися досягнення перших десятиліть будування нової столиці.

В середині 1735 р. було створено Комісію «О Санкт-Петербурзькім строєніі»; ведучим діячем у цій установі був П. Єропкін, талановитий зодчий, знайомий з європейською архітектурною практикою. Комісія, перед усім, склала картину істинного стану міста, для чого інженерові-артилеристу Зигхейму було доручено скласти фіксаційний план Петербурга. Місто на той час ще не отримало ціліс- ності, – великі пустирі та вигорілі території були хаотично розкидані по всьому місту. Регламентована променева та кільцева забудова вулиць послаблювалася стихійною забудовою. Безсистемно забудованими залишалися території на північ від фортеці. Архітектори Комісії розробили детальне планування усіх частин столиці.

На новім етапі розвитку Санкт-Петербургу (1730-1750-і рр.) перед Комісію, очолюваною Єропкіним – у складі М. Г. Немцова, К. К. Коробова, Д. О. Трезині та за участю президента Російської Академії наук І. Д. Шумахера – стояли великі завдання: вона повинна була створити новий план усього міста, надати детальні розробки по його частинах, визначити, «яким чином вулиці регулювати і де пристойним майданам бути», «показати вулиці й місця для великих, середніх і малих будинків». Передбачалося створення типових проектів. Комісія досягла значного різноманіття у формуванні типів «первинних чарунок» місь- кого простору – садиб та кварталів – разом зі створенням з них різних за композицією утворень. Разом з відпрацюванням чіткої системи розробки, вивчення й затвердження планувальних вирішень Комісія остаточно визначила місцезна- ходження центру міста. Було закріплено визначну роль Адміралтейського боку в композиції Петербурга. Визначилася трипроменева система: до Невського та Вознесенського проспектів долучився як рівноправний третій промінь – Горохова вулиця. Башту Адміралтейства щойно було увінчано новим високим шпилем (за проектом архітектора Адміралтейства Коробова, втіленого у 1735-38 рр.). На неї орієнтувалися головні магістралі. Забудова Палацевої набережної збері- галася немов би висхідною лінією в розвитку містобудівної композиції. Будівля Адміралтейства, протиставлена відкритому просторові, виявилася головною домінантою міста.

На північному заході міста, – на доти пустих територіях, – Єропкін створив новий житловий район для небагатих мешканців (за назвою Коломна), забудова якого велася за типовими проектами, з вдалим «модульним» плану- ванням кварталів. Ще одним значним нововведенням був розвиток території Петербурга за річкою Фонтанкою. Окремі райони, розміщені за Фонтанкою, повинні були створити напівкільце суворо регулярної забудови, що й було втілено. Комісія пропонувала створити на Васильєвському острові цілу систему ансамблів. Єропкін в проекті забудови Васильєвського острова продемонстрував, що за умов рівномірної забудови міста в його переустрої треба йти шляхом монументалізації забудови та збагачення її композиції. Комісія також створила проект розвитку міста на правому березі Неви – на Виборзькому боці.

В роботі Комісії Петербург вперше розглядався як величезне архітектурно-просторове ціле, з приділенням уваги усім районам міста. Таким чином було деталізовано проект реконструкції Петербурга. У 1740-1750-х рр. місто плану- валося й розвивалося за цим планом. Незважаючи на невтілення проектів розбу- дови Виборзького боку, – задуми перебудови Адміралтейського боку, Коломни, місцевості за Фонтанкою, проте, були реалізовані, – попри трагічну особисту долю Єропкіна (він був скараний за обвинуваченням в участі у змові проти режиму Бірона).

Підсумки містобудівного розвитку Петербургу в першій половині XVIIІ ст. зафіксував Махаєв у своєму плані та дванадцяти перспективних видах, створених 1753 року. План було гравійовано на основі підготованих Академією наук матеріалів. В ньому було поєднано проектні пропозиції Комісії, – ті, що почали втілюватися. На плані Махаєва виразно відчитується трипроменева структура, з виділенням двох крайніх променів – Невського та Вознесенського проспектів, позначено центральну зону з великим зеленим простором, чітко простежуються напівкільцеві магістралі, що відповідають течії Мойки та Фонтанки та проходять на території між ними.