АМБОПА ПРОПОНУЄ СУПРОВОДЖУВАТИ НАС

АМБОПА ПРОПОНУЄ СУПРОВОДЖУВАТИ НАС

Щоб дістатися морем від Кейптауна до Дурбана, потрібно чо-тири-п’ять днів: це залежить від погоди і швидкості судна. В Іст-Лондоні¹ спорудження порту ще не було завершене, хоча на це вже вгатили купу грошей. Отож, замість того, щоб причалювати до пристані в чудово обладнаному порту, про який давно продзижчали всі вуха, пароплави й досі кидають якір далеко від берега. Якщо море неспокійне, то часом доводиться чекати цілу добу, поки нарешті від берега зможуть відійти буксири зі шлюпками за пасажирами і вантажем. Але, на щастя, нам чекати не довелося. Коли ми підійшли до Іст-Лондона, море трохи штормило, але з берега одразу ж відчалили буксири з низкою незграбних плоскодонних шлюпок. З нашого пароплава абияк почали жбурляти в них пакунки з товаром, зовсім не зважаючи, що всередині - шерсть чи порцеляна - все летіло в одну купу. Стоячи на палубі, я бачив, як розбився вщент ящик з чотирма дюжинами шампанського, і іскристе вино бризнуло й запінилося по дну брудної вантажної шлюпки. Украй прикро було дивитися, як безглуздо пропадає стільки вина! Це швидко зміркували і вантажники-кафри в човні. Вони підхопили дві випадково вцілілі пляшки, відбили у них шийки і вижлуктали все до дна. Шампанське ударило їм в голову, і вони одразу ж сп’яніли. Цього кафри ніяк не сподівалися: страшенно перелякані, вони почали качатися по дну човна, галасуючи, що смачний напій - “тагати”, тобто зачаклований. Я втрутився в розмову і підтвердив, що вони випили найстрашнішу отруту білої людини і мають померти. Нажахані кафри налягали на весла і чимдуж гребли до берега. Я упевнений, що ніколи в житті вони не доторкнуться більше до шампанського.

Дорогою я думав над пропозицією сера Куртіса. Перші днів зо два ми не торкалися цього питання, хоча і були гуртом. Я розповідав серу Генрі та Гуду про свої мисливські пригоди, причому нічого не вигадував і не перебільшував, як зазвичай це робить дехто. Поважний мисливець не стане прибріхувати і плести нісенітниці. Життя підкидає часом такі пригоди, що куди там убогим вигадкам! Втім, моєї розповіді це не стосується.

Нарешті якогось чудового січневого дня (січень у нас - найспекотніший місяць) наш пароплав став підходити до Наталя, і ми просувалися уздовж його мальовничих берегів, розраховуючи до заходу сонця оминути Дурбанський мис. Цей берег із його червоними піщаними пагорбами і нескінченними яскраво-смарагдовими зеленими хащами, де ховаються краалі кафрів, дивовижно красивий. Хвилі набігають на прибережні скелі, здіймаються круто і з шумовинням опадають, полишаючи за собою білосніжну смугу піни уздовж всього берега. А які чудові краєвиди на підході до Дурбана! Упродовж віків бурхливі дощові потоки прорізали в пагорбах глибокі ущелини, і згодом вони стали руслами повноводих річок; з-поміж густих лісових хащів, що буйно розрослися, скільки сягне око, часом прозирають гаї хлібних дерев і плантації цукрової тростини. Зрідка серед цієї пишної зелені раптом визирне білий будиночок, що немов усміхається безтурботно-лагідній морській блакиті, додаючи особливої довершеності і домашнього затишку усій цій чудовій картині. Погодьмося, який би прекрасний не був пейзаж, він неодмінно потребує присутності людини. Можливо, мені так здається, бо я надто довго прожив у диких і безлюдних місцях і можу поцінувати блага цивілізації, хоча вона витісняє і звіра, і дичину. Райський сад був, звичайно, прекрасний і до появи людини, але я переконаний, що він незрівнянно виграв, коли в ньому стала гуляти Єва.

Але повернімося до розповіді. Ми трохи помилилися в припущеннях, і сонце давно вже сіло, коли ми кинули якір неподалік Дурбанського мису і почули постріл, що сповіщає місцевих обивателів про прибуття пошти з Англії. Відчалювати на берег було вже запізно; ми подивилися, як вантажать до рятувальної шлюпки пошту, і пішли вечеряти.

Коли ми знову вийшли на палубу, на морі вже простяглася місячна доріжка. Миготливі вогні маяка здавалися примарними в її сліпучому сяйві. З берега долинали п’янкі солодкі пахощі, які мені завжди нагадують церковні співи і місіонерів. Будиночки на Берейській набережній були яскраво освітлені. З великого бригу, що кинув якір поряд із нами, чулася музика, матроси горлали пісень, готуючись вийти в море. О, ці чудові тихі ночі, які зазвичай бувають у Південній Африці. Місяць накрив своїм сріблястим запиналом всю природу, і ця дивовижна ніч спустила на все живе і суще свої 6лагословенні шати. Навіть войовничий бульдог, що належав одному з пасажирів, під впливом цієї урочистої тиші і спокою забув про своє бажання подратувати мавпу в клітці поблизу. Він лежав на порозі каюти і солодко хропів: мабуть, йому снилося, що він здолав мавпу, і тому був нагорі блаженства.

Наша трійця - себто сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я - всілися біля штурвала.

- Ну, містере Квотермейне, - порушив мовчанку сер Генрі, - обдумали ви нарешті мою пропозицію?

- Так, так! - приєднався і капітан Гуд. - Що ж ви вирішили? Сподіваюся, ви візьмете участь у нашій експедиції? Ми були б щасливі, якби ви погодилися супроводжувати нас не тільки до копалень царя Соломона, але повсюдно, де можна було б натрапити на сліди джентльмена на прізвище Невілль.

Я мовчки встав, підійшов до борту і став витрушувати люльку. Я зволікав, мені бракувало якоїсь дрібниці, щоб дійти остаточного рішення. Я завзято поринув у це дійство, а вони терпляче чекали. А коли зблиснула остання іскра, моє рішення раптом дозріло. Так часто буває в житті: ви довго вагаєтеся і не знаєте, як бути, і врешті-решт вирішуєте питання вмить.

- Гаразд, панове, - сказав я, повертаючись на своє місце, - я згоден. З вашого дозволу я висловлю умови, на яких я приймаю вашу пропозицію.

Перше. Окрім того, що ви сплачуєте всі подорожні витрати, вся слоняча кістка і інші цінності, здобуті нами в дорозі, мають бути поділені порівну між капітаном Гудом і мною.

Друге. Перш ніж ми вирушимо в дорогу, ви сплачуєте мені за послуги п’ятсот фунтів стерлінгів. Я ж зобов’язуюся чесно слугувати вам доти, доки ви самі не відмовитеся від вашого наміру, або поки ми не досягнемо нашої мети чи не загинемо.

Третє. Напередодні нашої мандрівки ви повинні оформити зобов’язання, за яким у разі моєї загибелі або важкого каліцтва ви будете виплачувати моєму синові Гаррі, який вивчає медицину в Лондоні, щорічно двісті фунтів стерлінгів протягом п’яти років. На той час він вже стане на ноги і буде в змозі заробляти на життя, якщо, звичайно, взагалі з нього будуть люди. От і всі мої умовини. Може, я забагато вимагаю?

- Ні, ні! - жваво заперечив сер Генрі. - Я із задоволенням приймаю всі ваші умови. Я вирішив будь-що здійснити пошуки брата і від свого наміру не відмовлюсь. Беручи до уваги ваш досвід і виняткову обізнаність у справі, яка мене цікавить, я готовий заплатити вам ще більше.

- Ну що ж, шкода, що мені не спало на думку попрохати більше, - усміхнувся я, - але своїх слів я ніколи назад не беру. А зараз я вам зізнаюся, з яких причин я згодився розділити такий далекий і небезпечний шлях. Передовсім, панове, я всі ці дні придивлявся до вас, і нехай мої слова вам не видадуться зухвалістю, але ви обидва мені дуже припали до душі. Я упевнений, що ми прекрасно доповнюватимемо один одного в спільній запряжці. А коли збираєшся в такі тривалі мандри, це дуже важливо. Що ж до самої подорожі - я маю на увазі нашу спробу перейти Сулейманові гори, - скажу вам відверто, панове, навряд чи ми повернемося звідти живими. Яка доля спіткала старого да Сильвестра триста років тому? А його нащадка двадцять років тому? Що сталося з вашим братом? Скажу вам чесно, джентльмени, я упевнений, що нас чекає те саме.

Я замовк, щоб подивитися, яке враження справили мої слова. Мені здалося, що капітан Гуд трохи стривожився; обличчя ж сера Генрі було таке ж ясне.

- Ми повинні ризикнути, - сказав вій своїм звичним спокійним тоном.

- Вам може здатися дивним, - продовжував я, - що, передбачаючи такий кінець, я все ж таки не відмовляюся йти з вами, тим більше що я людина не ризикова. Але на це є дві причини. По-перше, я фаталіст і переконаний, що моя смертна мить визначена наперед незалежно від моїх вчинків і бажань. І якщо мені судилося загинути в Сулейманових горах, значить, така судилася доля. Звичайно, Всевишньому відомо, як він збирається зі мною вчинити, отож мені не треба з цього приводу турбуватися. По-друге, я людина бідна. Хоча я займаюся полюванням майже сорок років, я нічого не надбав, бо мого заробітчанства ледь вистачає на прожиток. Ви, мабуть, знаєте, панове, що полювання на слонів - справа небезпечна, і ті, хто займається цим ремеслом, живуть у середньому чотири-п’ять років. Я ж цей термін перевищив майже всемеро і тому гадаю, що моя смерть десь уже недалеко. Якщо я загину на полюванні, то після сплати моїх боргів мій син Гаррі, якому ще треба вчитися, щоб стати на ноги, залишиться без жодних засобів для існування. А коли я піду з вами, він буде забезпечений принаймні на ближче майбутнє. Ось вам коротко мої міркування.

- Містере Квотермейне, - сказав сер Генрі, що слухав мене дуже уважно, - мотиви, що спонукають вас приєднатися до нашої експедиції, яка, на вашу думку, може закінчитися так сумно, роблять вам честь. Тільки час і події покажуть, маєте ви рацію чи ні. Але хоч би попереду й чекала вірна загибель, я вирішив довести цю справу до краю. Ну, а якщо вже нам судилося не повернутися звідти, то принаймні у нас буде нагода трохи пополювати. Чи не так, Гуде?

- Атож, - підтвердив капітан. - Ми всі троє звикли дивитися небезпеці в очі і зуміємо захистити себе. Отож відступати не слід. А зараз, джентльмени, давайте спустимося в кают-компанію і вип’ємо по чарчині за щасливий результат нашої подорожі.

Наступного дня ми висадилися на берег, і я запропонував серу Генрі і капітану Гуду поселитися в моєму скромному будиночку на Берейській набережній. В ньому було тільки три кімнати і кухня; збудований він був із необпаленої цегли, а дах покритий оцинкованим залізом. Та зате сад у мене був чудовий. В ньому росли найкращі сорти японської мушмули¹ і буйні мангові дерева², від яких я чекав прекрасних плодів. їх подарував мені директор Ботанічного саду. У мене був і садівник, один із моїх колишніх мисливців, на ймення Джек. Коли ми з ним полювали в Країні Сикукуніс, буйволиця так сильно покалічила йому стегно, що бідолашний Джек був змушений назавжди забути про полювання. Але він міг сяк-так шкандибати і охоче доглядав за садом. Сам Джек - із миролюбного племені гриква; зулуса ви ніколи не примусите займатися садівництвом - мирні заняття йому не до душі.

Оскільки в моєму будиночку було тісно, сер Генрі і Гуд спали в наметі, який я влаштував у апельсиновій алеї в кінці саду. Дерева саме стояли у квіту, і від них долинали приємні пахощі, а на гіллі яскраво жовтіли золотаві плоди (треба зазначити, що у нас на деревах можна бачити і квіти, і плоди одночасно). Місцина наша мальовнича, і спати просто неба дуже приємно, та й москітів майже немає, а якщо вони іноді й з’являються, то тільки після сильних дощів.

Проте треба продовжувати розповідь, інакше вона вам набридне раніше, аніж ми дістанемося Сулейманових гір. Отже, вирішивши відправитися з сером Генрі, я негайно взявся лаштуватися в дорогу. Передовсім я одержав від сера Генрі документ, що забезпечував майбутнє Гаррі, мого сина. Тут ми зіткнулися з деякими труднощами: сер Генрі не був місцевим жителем, і гроші, які слід було одержувати Гаррі у разі моєї загибелі, знаходилися в Англії. Але врешті-решт ми цю справу залагодили завдяки одному спритному адвокату, який здер з нас за послуги обурливу ціну - аж двадцять фунтів стерлінгів.

Поклавши чек на п’ятсот фунтів в кишеню і віддавши таким чином данину завбачливості, я купив за кошти сера Генрі фургон і запряжку чудових волів. Фургон був завдовжки двадцять два фути, на залізних осях, дуже міцний і легкий, правда, вже не новий. Один раз він вже побував на алмазних розсипах, але повернувся звідти без пошкоджень. Це ще більше мене переконало в тому, що віз зроблений з сухого, добре витриманого дерева. Якщо фургон сяк-так змайстрований або зроблений з сирої деревини, це виявляється при першій же поїздці. Задня частина нашого воза мала брезентовий навіс, а передня, призначена для багажу, була відкрита. Такі фургони у нас називаються напівкритими. Задня частина була пристосована для житла - тут була постіль із шкур, на якій могли спати водночас двоє, скриня для зброї і деякі необхідні речі. Я купив його за сто двадцять п’ять фунтів і вважаю, що це недорого.

Окрім того, я придбав чудову запряжку з двадцяти зулуських биків, якими повсякчас милувався, коли бачив. Звична упряжка складається з шістнадцяти голів, але я про всяк випадок купив ще чотирьох. Зулуська худоба низькоросла і рухлива, значно менша за африкандерську³, яку використовують для перевезення важких вантажів. Ці дрібні тварини менше схильні до хвороб ніг, аніж крупні, дуже неперебірливі в їжі й витривалі до важких умов. Тому вони виживають там, де африкандерські мруть з голоду. Зулуські бики легші і швидкохідніші; з легкою ношею вони долають п’ять миль за день. Окрім того, наша худібка була добре “просолена” - себто виходила всю Південну Африку вздовж і впоперек. Тому наша упряжка була певною мірою захищена від тієї страшної форми малярії, яка так часто губить цілі стада, коли вони потрапляють в незвичну для них савану⁴. Щодо страшної легеневої хвороби - тобто сухот, - від якої гине худоба, їм було зроблено щеплення. Для цього на хвості бика робиться надріз, до якого прив’язується шматочок легені від загиблої тварини. Через деякий час бик захворює легкою формою сухот, хвіст у нього відсихає і відпадає, зате худобина стає несприйнятливою до сухот. Звичайно, жорстоко позбавляти тварину хвоста, особливо в країні, де так багато мух, але вже краще пожертвувати хвостом, аніж втратити і хвіст, і бика. Хвіст без бика годиться хіба що тільки змахувати ним пил. Але все-таки досить кумедно йти за биками і бачити перед собою кільканадцять жалюгідних охвість. Так і здається, що природа щось наплутала і замість хвостів учепила бикам огризки цілої зграї премійованих бульдогів.

Після того як упряж була налагоджена, треба було подумати про харч і ліки. Це вимагало найретельнішого обговорення. Нам не можна було перенавантажувати фургон і водночас потрібно було узяти все необхідне для такої тривалої подорожі. На щастя, капітан Гуд розумівся на медицині. Колись йому вдалося прослухати курс медицини і хірургії, отож подеколи він застосовував свої знання на практиці. Звичайно, у капітана не було відповідного документа, але згодом ми переконалися, що він розуміється на цьому більше, аніж дехто зі званням доктора медицини. У нього була чудова похідна аптечка і набір хірургічних інструментів. Коли ми ще були в Дурбані, йому випала нагода прооперувати хворий палець якомусь кафрові. Він відчикрижив великий палець ноги так спритно, що любо було дивитися. Але капітан був зовсім ошелешений, коли цей кафр, що флегматично стежив за операцією, попрохав пришити йому новий палець, нехай навіть і білий.

Благополучно залагодивши справи з провіантом і ліками, ми узялися добирати зброю. А втім, я краще наведу список відібраного нами з того багатого запасу, який сер Генрі привіз із собою з Англії, і того, що було у мене. Цей список зберігся в моєму записнику, отже, мені залишається тільки його переписати:

“Три важкі двостволки, вагою близько п’ятнадцяти фунтів кожна, із набоями в одинадцять драхм¹ чорного пороху”.

Ці рушниці призначалися для полювання на слонів. Дві з них - для сера Генрі і капітана Гуда - були виготовлені найкращими майстрами однієї зі знаменитих лондонських фірм. Не знаю, якої фірми була моя рушниця: вона, правда, не була така красива, зате була неодноразово перевірена мною в полюванні на слонів.

“Три двостволки системи “експрес 500” із набором розривних куль, розрахованих на заряд в шість драхм”.

Чудова зброя, особливо на помірного звіра (скажімо, на круторогу, або шабельну, антилопу), і незамінна для самозахисту від ворогів на відкритій місцевості.

“Одна кіперівська рушниця-двостволка дванадцятого калібру, центрального бою, з обома стволами - чок²”.

Згодом ця рушниця неабияк стала нам у пригоді при забезпеченні нас повсякденним харчем.

“Три магазинні гвинтівки системи “вінчестер” (не карабіни)”.

Це була наша запасна зброя.

“Три револьвери “кольт” із набоями крупного калібру”.

Отакий був наш похідний арсенал. Треба сказати, що зброя кожного класу була однієї системи і калібру, і тому ми могли обмінюватися набоями, що було дуже зручно і важливо. Я не вибачаюсь перед читачем, що, можливо, втомив його переліком таких подробиць, оскільки кожний досвідчений мисливець знає, наскільки важливим є вибір зброї для успіху експедиції.

Тепер переходжу до прислуги, яка повинна була нас супроводжувати.

Після довгих обговорень ми зголосилися, що цілком достатньо буде узяти з собою п’ятьох: провідника, кучера і трьох слуг. І кучера, і провідника я знайшов без зусиль. Це були два зулуси, на ім’я Гоза і Том. Знайти ж слуг було куди складніше. Нам були потрібні люди хоробрі, надійні, на яких ми могли б повністю покластися, оскільки від їхньої поведінки могло залежати наше життя. Нарешті мені вдалося знайти двох - одного готтентота³, на ім’я Вентфогель, що значить “птах вітрів”, і маленького зулуса Хіву, якого я вибрав, бо він чудово говорив англійською. Вентфогеля я знав давно. В своєму житті я рідко зустрічав кращого мисливця-слідопита. Він був дуже витривалий і, здавалося, складався з одних м’язів і сухожиль. Але, на жаль, у нього була типова вада: любив заглядати в пляшку. Отож цілком покладатися на нього не можна було: постав перед ним пляшку грогу - і він забуде про все на світі. Але оскільки ми відправлялися в місця, де не було ні трактирів, ні винних крамниць, ця маленька вада не так уже й важила.

Третього слугу я ніяк не міг дібрати, і ми вирішили відправитися тільки з двома, сподіваючись, що в дорозі знайдемо потрібну людину. Але напередодні нашого від’їзду, коли ми обідали, ввійшов Хіва і доповів, що мене хоче бачити якийсь зулус. Я наказав Хіві його привести. До кімнати увійшов рослий красивий чолов’яга, років тридцяти, з дуже світлою, як на зулуса, шкірою. Замість вітання він підняв свою вузлувату палицю і мовчки всівся навпочіпки в кутку кімнати. Протягом якогось часу я вдавав, що не помічаю його присутності; з мого боку було б великою помилкою вчинити інакше: якщо ви відразу вступаєте в розмову з тубільцем, він може подумати, що ви людина нікчемна і позбавлена почуття власної гідності. Проте я встиг помітити, що він був “кешла” - тобто “людина з обручем”. В його волосся було вплетено широке кільце, зроблене з особливого сорту каучуку, яке для блиску було натерте жиром. Такі обручі носять зулуси, що досягли певного віку і мають високий статус. Обличчя його видалося мені знайомим.

- Ну, - сказав я нарешті, - як тебе звуть?

- Амбопа, - відповів тубілець приємним низьким голосом.

- Десь я тебе вже бачив.

- Так, інкоозі⁴, батьку мій, ти бачив мене в містечку Літтл-Хенд, в Ізандхлуані⁵, напередодні битви.

Тут я все пригадав. Під час трагічної війни із зулусами я був одним із провідників лорда Челмсфорда⁶. На щастя, мені вдалося покинути табір із дорученими мені фургонами якраз напередодні битви. Поки запрягали волів, я розговорився з цією людиною. Він командував загоном тубільців, що билися на нашім боці. В розмові він виказав свої сумніви щодо безпеки нашого табору. Тоді я йому порадив тримати язика за зубами, бо це була не його розуму справа, але згодом я не раз згадував його слова.

- Я пам’ятаю, - сказав я. - Що ж тобі від мене треба?

- Ось що, Макумазане (так звуть мене кафри; в перекладі це означає “людина, що встає опівночі”. А простіше - це людина, яка завжди напоготові). Я чув, що ти збираєшся в довгу мандрівку далеко на північ із білими вождями, що припливли через велику воду. Чи правда це?

- Так, правда.

- Я чув, що ви підете аж до річки Луганги, яка знаходиться на відстані одного місяця шляху від землі Маника. Це теж правда, Макумазане?

- Навіщо тобі знати, куди ми йдемо? Що тобі до того? - відповів я підозріло, оскільки мету нашої подорожі ми вирішили берегти в глибокій таємниці.

- О, білі люди! - вигукнув тубілець. - Якщо ви справді хочете йти так далеко, то я піду разом із вами!

Мене вразили тон і його манера розмовляти. Він тримався з надзвичайною гідністю, в ньому відчувалася якась внутрішня шляхетність. Особливо мене здивували його слова: “О, білі люди”, замість звичного звертання до білих: “О, інкоозі” - тобто вожді.

- Ти забуваєшся! - увірвав я різко. - Думай, перш ніж звертатися з розмовою до білих людей. Хто ти такий і де твій крааль? Відповідай, щоб ми знали, з ким маємо справу.

- Моє ім’я Амбопа. Я належу до зулуського племені, але насправді я не зулус. Житла мого племені знаходяться далеко на півночі. Мій народ залишився там, коли інші зулуси спустилися сюди. Це було тисячу років тому, задовго до царя Чака, котрий правив Країною Зулусів. У мене немає крааля. Я поневіряюся багато років. Я прийшов в Країну Зулусів

з півночі, коли був ще дитиною. Потім служив королю Кечвайо¹ в Нкомабакозійському полку. З Країни Зулусів я утік у Наталь, бо хотів побачити, як живуть білі люди. Потім воював проти Кечвайо. Відтоді живу і працюю в Наталі. Мені тут усе набридло, я хочу знову йти на північ. Тут мені не місце. Грошей від вас мені не треба. Я людина хоробра і стану вам у пригоді. Я відпрацюю їжу, яку з’їм, і заслужу своє місце біля багаття. Я все сказав.

Я був неабияк спантеличений проханням цього чоловіка. З його щирої поведінки і розмови відчувалося, що в основному він говорить правду. Але цей тубілець так відрізнявся від звичайних зулусів і його пропозиція йти з нами без будь-якої винагороди була така дивна, що не могла не викликати у мене підозри. Затрудняючись відповісти, я переклав серу Генрі та Гуду нашу розмову і запитав їхньої поради. Замість відповіді сер Генрі попрохав мене передати Амбопі, щоб той підвівся. Скинувши з себе довгий військовий плащ, зулус випростався на рівні та постав перед нами без усякого одягу, якщо не рахувати пов’язки на стегнах і намиста з левових кісток. Він був прекрасний. Я ніколи в житті не бачив такого вродливого тубільця. Він був на зріст шість футів і три дюйми, широкоплечий і дивовижно пропорційної будови. При вечірньому освітленні шкіра його була трохи темнішою од смаглявої, тільки численні сліди від нанесених ассегаями² ран виділялися на його тілі темними рубцями. Сер Генрі підійшов до нього і пильно подивився на його горде, красиве обличчя.

- Яка прекрасна пара! - прошепотів Гуд, нахиляючись до мене. - Погляньте-но, адже вони зовсім однакові на зріст.

- Ви мені до вподоби, містере Амбопа, - сказав англійською сер Генрі, звертаючись до зулуса, - і я беру вас до себе в служіння.

Очевидячки, Амбопа зрозумів його, бо він відповів зулуською: “добре” і, поглянувши на могутню постать білої людини, додав:

- Ми справжні мужчини - ти і я.

Розділ IV