МИ ЗАВІТАЛИ ДО КРАЇНИ КУКУАНІВ

МИ ЗАВІТАЛИ ДО КРАЇНИ КУКУАНІВ

Протягом усього цього дня ми йшли чудовою дорогою, яка, нікуди не відхиляючись, простувала в напрямку на північний захід. Інфадус і Скрагга супроводжували нас, а їхня свита віддалилася кроків на сто уперед.

- Скажи мені, Інфадусе, - звернувся я до нього по деякім часі. - Чи не знаєш ти, хто проклав цю дорогу?

- Її проклали за старих часів, мій повелителю. І нікому не відомо, як і коли це було зроблено. Цього не знає навіть мудра жінка Гагула, яка пережила багато поколінь. Ми ж не такі старі, щоб пам’ятати, коли її будували. Тепер ніхто не уміє споруджувати такі дороги, і король береже її і не допускає, щоб вона заростала травою.

- А хто висік людські фігури на стінах печер, повз які пролягав наш шлях? - запитав я, маючи на увазі скульптурні зображення, схожі на давньоєгипетські, що траплялися нам по дорозі.

- Ті ж руки, що спорудили дорогу, висікли на камені ці дивовижні зображення, мій повелителю. Ми не знаємо, хто це зробив.

- А коли кукуанський народ прийшов у ці краї?

- Мій повелителю, наш народ прийшов сюди, подібно до подиху бурі, десять тисяч місяців тому, з великих земель, що лежать там, - і він показав на північ. - Як розказують стародавні голоси наших пращурів, які дійшли до нас, і як говорить Гагула, мудра жінка, що полює за чаклунами, кукуани не могли пройти далі - великі гори, що оточують кільцем цю країну, перегородили їм шлях, - і він показав на засніжені верхів’я. - Країна ж ця була прекрасна, і вони тут оселилися, стали сильними і могутніми, і тепер нас стільки ж, як піщинок у морі. Коли Твала, наш король, скликає свої війська, то пера, що прикрашають його воїнів, покривають усю рівнину, наскільки може охопити око.

- Але якщо країна оточена горами, то з ким же б’ється це військо?

- Ні, володарю, з того боку країна відкрита, - і він знов показав на північ, - і вряди-годи воїни з невідомої нам землі хмарами лізуть на нас, і ми з ними воюємо. Відтоді, як ми воювали востаннє, спливла третина людського життя. Багато тисяч воїнів загинуло в цій війні, але ми знищили ненажерливих загарбників. Відтоді в нашій країні мир.

- Вашим воїнам, мабуть, набридло дрімати, спершись на свої списи?

- Ні, мій повелителю, якраз після того, як ми знищили чужинців, тут була ще війна. Але то була міжусобна війна. Люди пожирали одне одного, як пси.

- Як же це сталося?

- Зараз я розповім, володарю. Наш король - мій зведений брат. У нього був і рідний брат, що народився того ж дня, від тієї ж жінки. За нашим звичаєм, не можна залишати в живих обох близнюків - слабший має померти. Але мати короля заховала слабшу дитину, яка народилася другою, бо серце її тяглося до неї. Ця дитина і є Твала, наш король. Я ж - його молодший брат, що народився від іншої дружини.

- Що ж було далі?

- Кафа, наш батько, помер, коли ми досягли зрілості, і мого брата Імоту возвеличили в сан короля замість нього. Якийсь час він правив країною, і у нього народився син від коханої дружини. Коли дитині виповнилося три роки - це було якраз по великій війні, тоді ніхто не сіяв і не збирав врожаю, - в країну прийшов голод. Народ ремствував і нишпорив, наче виснажений лев у пошуках здобичі. І тоді Гагула, мудра і страхітлива жінка, яка живе повік-віків, звернулася до народу і заявила: “Король Імоту - незаконний король!” А в цей час Імоту страждав від рани, заподіяної в битві, і лежав нерухомий у своїй хатині. А Гагула увійшла до іншої хатини і вивела звідти Твалу, мого зведеного брата і близнюка короля Імоту. Від дня його народження стара Гагула ховала його серед скель і печер і тепер, зірвавши з його стегон пов’язку, показала племені кукуанів знак священної змії, що обвилася довкруги його тіла, - знак, яким позначають старшого сина короля при народженні, і голосно закричала: “Дивіться, - ось ваш король, життя якого я зберегла для вас по сей день!” І люди, знетямлені з голоду, які давно забули, що таке справедливість, почали волати: “Король! Король!” Але я знав, що це не так, бо мій брат Імоту був старшим із двох близнят і, отже, законним королем. Коли шум і крики досягли крайньої межі, король Імоту, хоча й був дуже слабкий, вийшов, ведучи за руку свою дружину. За ними йшов його малолітній син Ігнозі (що означає “блискавка”). “Що це за шум? - запитав Імоту. - Чому ви кричите “король, король”?”

Тоді Твала, його єдинокровний брат, народжений від однієї матері, підбіг до нього і, схопивши за волосся, завдав йому ножем смертельного удару просто в серце. Люди - хисткі істоти, і вони завжди ладні поклонятися іншому, сильнішому володарю, і всі почали плескати в долоні й кричати: “Твала - наш король! Тепер ми знаємо, що Твала - король!”

- А що ж сталося з дружиною Імоту і його сином Ігнозі? Невже Твала їх теж убив?

- Ні, мій повелителю, коли дружина побачила, що володар її мертвий, вона з криком ухопила дитину і втекла. Два дні потому голод загнав її в якийсь крааль, але тепер ніхто вже не хотів дати їй молока або хоч якоїсь їжі, бо люди зневажають безталанних. Проте, коли настала ніч, якась дівчинка підкралася до неї і принесла трохи їжі, і вона поблагословила дитину і ще до схід сонця подалася в гори, де, ймовірно, й загинула. Відтоді ніхто не бачив ні її, ні її сина Ігнозі.

- Отже, якби цей син, Ігнозі, залишився живим, він був би справжнім королем кукуанського народу?

- Це так, мій повелителю. Знак священної змії оповиває його тіло. Якщо він живий - він король. Але - на жаль! - він давно вже помер. Подивися, мій повелителю, - і він указав униз, на рівнину, де стояло чимало хатин, оточених огорожею, і за нею - глибокий рів. - Це той крааль, де востаннє бачили дружину Імоту з її дитиною Ігнозі. Ми там ночуватимемо сьогодні, якщо тільки... - додав він із деяким сумнівом, - мої повелителі взагалі сплять на цій землі.

- Коли ми перебуваємо з-поміж кукуанів, мій добрий друже Інфадусе, ми чинимо так, як і кукуани, - поважно мовив я і обернувся, щоб щось сказати Гуду, який похмуро плентався позаду, марно намагаючись утримати при ногах свою фланелеву сорочку, що роздувалася як вітрило од вітру. Обернувшись, я, на свій подив, трохи не зіткнувся з Амбопою, який ішов слідом за мною і з великим інтересом прислухався до моєї розмови з Інфадусом. Він був схожий на людину, яка робить відчайдушні й марні спроби пригадати щось давно забуте.

Протягом усього цього часу ми просувалися досить швидко до горбистої рівнини внизу. Громаддя гір, які ми нещодавно перетнули, тепер ледве мріли високо над нами; клубки туману цнотливо закутували Груди Цариці Савської прозорим серпанком. У міру того як ми просувалися вперед, місцевість ставала ще мальовничішою. Рослинність була напрочуд пишною, хоча й зовсім не тропічною, проміння яскравого сонця - теплим, але не жарким. Легкий вітерець обвівав запашні схили гір. Ця країна була справжнім земним раєм, і нікому з нас не доводилося раніше бачити щось подібне. Трансвааль - чудова країна, але й вона не може зрівнятися з Землею Кукуанів.

Ще на початку нашого походу Інфадус послав гінця, щоб той попередив про наше прибуття мешканців крааля, які підлягали його військовому командуванню. Посланець побіг із неймовірною швидкістю. За словами Інфадуса, він міг мчати з такою швидкістю упродовж всього шляху, оскільки всі кукуани посилено тренуються в бігові.

Невдовзі ми змогли вочевидь переконатися, що посланець успішно виконав своє завдання. Ще за дві милі від крааля ми побачили, що воїни, загін за загоном, виходять із воріт і прямують нам назустріч.

Сер Генрі поклав руку мені на плече і стиха завважив, що попереду у нас, здається, “теплий” прийом. Щось у тоні, яким це було сказано, привернуло увагу Інфадуса.

- Хай це не турбує моїх повелителів, - поспішно запевнив він, - бо в моєму серці не живе зрада. Ці воїни підлеглі мені й виходять нам назустріч за моїм наказом, щоб вас привітати.

Я спокійно кивнув головою, хоча на душі у мене було зовсім не спокійно.

Десь за півмилі від воріт крааля починався довгий виступ пагорба, що полого спускався до дороги; на цьому виступі й вишикувалися загони воїнів. Це було справді грандіозне видовище. Загони, кожний чисельністю близько трьохсот чоловік, швидко вибігали схилом пагорба і нерухомо застигали на призначеному для них місці; їхні списи виблискували на сонці, пера маяли на вітрі. Коли ми підійшли до пагорба, дванадцять таких загонів, тобто три тисячі шістсот воїнів, зійшли на схил і зайняли свої місця уздовж дороги.

Ми підійшли до найближчого загону і з подивом побачили, що він повністю складається з рослих крем’язнів, яких мені ніколи не доводилося бачити, тим більше в такій кількості. Усі вони були людьми зрілого віку, переважно - ветерани років сорока. З-поміж них не було жодної людини нижче від шести футів на зріст, а багато хто - ще й дюймів на три-чотири вище. їхні голови прикрашали важкі чорні плюмажі з пір’я птаха сакобула, такі ж, як і у наших провідників. Всі воїни були підперезані білими буйволячими хвостами; підв’язки з таких же хвостів охоплювали їхні ноги нижче правого коліна. У лівій руці кожен тримав круглий щит близько двадцяти дюймів у поперечнику.

Ці щити були дуже примітні. Вони були зроблені з тонкого листового заліза, обтягнутого буйволячою шкірою сірого кольору. Озброєння воїнів було простим, але викликало повагу. Воно складалося з короткого і важкого двосічного списа з дерев’яним руків’ям і лезом близько шести дюймів у поперечнику в найширшій частині. Ці списи не призначалися для метання, а, подібно до зулуського бангвана або кинджального дротика, використовувалися тільки в рукопашному бою, причому рани, нанесені ними, бували страхітливі. Окрім цих бангванів, воїни були також озброєні трьома важкими ножами, кожен вагою близько двох фунтів. Один ніж був заткнутий за пояс із хвоста буйвола, а ще два укріплені на тильному боці круглого щита. Ці ножі, які кукуани називають толлами, замінюють їм метальні ассегаї зулусів. Кукуанський воїн може метати їх з великою точністю з відстані до п’ятдесяти ярдів. Зазвичай перед рукопашним боєм кукуани посилають назустріч супротивнику хмару цих ножів.

Загони стояли непорушно, як ряди бронзових статуй, але, коли ми підходили до чергового загону, за сигналом командира, якого можна було вирізнити за плащем зі шкури леопарда, загін виступав на кілька кроків уперед, списи здіймалися в повітря, і з трьох сотень горлянок несподівано виривався оглушливий королівський салют: “Куум!” Коли ж ми проминали загін, він шикувався позаду і супроводжував нас до краалю, аж поки увесь полк “сірих” (що отримав цю назву через сірі щити), добірна військова частина кукуанської армії, не попростував позаду нас чіткою ходою, що стрясала землю.

Нарешті, трохи відхилившись од Великої Дороги царя Соломона, ми підійшли до широкого рову, що оточував крааль, який мав площу не менше милі довкруж і був обгороджений міцним частоколом із товстих колод. Біля воріт через рів було перекинуто примітивний підйомний міст, який варта спустила, щоб ми могли ввійти. Крааль був чудово розпланований. Через його центр проходила широка дорога, яку перетинали під прямим кутом інші, вужчі дороги, розділяючи у такий спосіб купи хатин на квартали, причому в кожному з них був розквартирований один загін.

Хатини з куполоподібними дахами мали, подібно до зулуських, каркаси з лози, дуже майстерно переплетені травою, проте, на відміну від зулуських хатин, у них були двері, через які можна було ввійти, не згинаючись. Крім того, вони були набагато просторіші, і їх оточувала веранда завширшки близько шести футів, зі зручною підлогою з міцно утрамбованого товченого вапняку.

Обабіч дороги, яка перетинала крааль, стояв чималий гурт жінок, які прагнули подивитися на дивних чужинців. Як на тубілок, ці жінки винятково вродливі. Вони високі на зріст, граційні й мають прекрасну будову. Хоча волосся їхнє й коротке, але воно в’ється і не схоже на шерсть, риси обличчя у багатьох досить тонкі й губи не такі товсті, як у більшості африканських народностей. Але що вразило нас понад усе - це їх дивовижно спокійний, сповнений власної гідності вигляд. Вони були по-своєму ґречні, доброзвичайні, не поступаючись щодо цього завсідницям світських салонів, і це вигідно відрізняло їх від зулуських жінок і їхніх родичок - жінок народності мазаї, які живуть в місцевості на південь від Занзібару. Хоча, вони й прийшли сюди з цікавості, але жоден грубий вигук, жодне безцеремонне зауваження не зірвалося з їхніх вуст, коли ми втомлено брели повз них. Навіть коли старий Інфадус непомітним порухом звертав їхню увагу на найбільшу з усіх дивовиж - на “прекрасні білі ноги” бідолашного Гуда, - вони не дозволили собі висловити вголос те захоплення, яке, вочевидь, викликало у них це ні з чим не зрівняне видовище. Вони лише прикипіли своїми темними очима до їх чарівно-прекрасної сніжної білизни, і тільки. Але для Гуда, людини скромної за вдачею, і цього було більше аніж досить.

Коли ми підійшли до центру крааля, Інфадус зупинився біля входу у найбільшу хатину, яку на певній відстані оточувала низка менших хатин.

- Увійдіть, сини зірок, - промовив він урочистим голосом, - і відпочиньте в нашому скромному житлі. Щоб вам не довелося затягувати свої паски з голоду, сюди зараз принесуть трохи меду і молока, одного або двох биків і кілька овець. Це, звичайно, дуже мало, мої повелителі, але все ж таки це їжа.

- Гаразд, - відповів я. - Інфадусе, ми стомлені подорожжю через повітряні простори. Тепер дайте нам відпочити.

Ми увійшли до хатини, яка вже була чудово впорядкована для відпочинку. Для нас були наготовлені постелі з дублених шкур і стояла свіжа вода для вмивання.

Раптом ззовні почулися крики, і, підійшовши до дверей, ми побачили процесію дівчат, які несли молоко, печені маїсові коржики і горщик меду. Позаду них кілька хлопців гнали вгодованого бичка. Ми прийняли дари, тут же один із молодиків вихопив з-за пояса ніж і вправно перерізав бичкові горлянку. Через кілька хвилин потому бика оббілували і розчинили тушу. Кращі шматки були відрізані для нас, а решту я від нашого імені підніс воїнам. Вони урочисто поділили між собою “дар білих людей”.

Амбопа при допомозі вельми вродливої молодої жінки взявся куховарити. Удвох вони зварили м’ясо у великому глиняному горщику на багатті, розкладеному перед хатиною. Коли м’ясо було майже готове, ми послали людину до Інфадуса, щоб передати йому і королівському сину Скраззі запросини до нашої трапези.

Вони негайно прийшли, сіли на низенькі ослінчики, яких у хатині було декілька штук (кукуани зазвичай не сидять навпочіпки, як зулуси), і допомогли нам впорати наш обід. Старий воїн був надзвичайно ввічливий і люб’язний, а молодий, навпаки, дивився на нас із явною підозрою. Як і всі, він відчував забобонний жах перед нашою білою шкірою і магічними талантами. Але мені здалося, що, коли він побачив, як ми їмо, п’ємо і спимо, як звичайні смертні, його жах почав поступатися місцем похмурій підозрі, яка примусила нас триматися насторожі.

Під час трапези сер Генрі висловив припущення, що, можливо, наші нові знайомі щось знають про долю його брата, - може, вони його бачили коли-небудь або чули про нього. Проте я вважав, що зараз краще не торкатися цього питання.

Після обіду ми набили тютюном свої люльки і закурили. Це викликало в Інфадуса і Скрагти неабиякий подив. Очевидно, кукуани не були знайомі з дивовижними властивостями тютюнового диму. Ці рослини росли скрізь, але, подібно до зулусів, вони тільки нюхали тютюн і абсолютно не вживали його в цьому новому для них вигляді.

Я запитав Інфадуса, коли ми продовжимо нашу подорож, і з радістю почув, що вже ведуться приготування, щоб відправитися наступного ранку, і що вже послані гінці, щоб повідомити короля Тва-лу про наше прибуття. Виявилося, що Твала перебуває в головній своїй резиденції, яка називається Луу, і готується до великого щорічного святкування, що зазвичай відбувається у перший тиждень червня. На цьому святкуванні бувають присутні й проходять урочистим маршем перед королем усі військові частини, за винятком деяких полків, які несуть гарнізонну службу. Там же відбувається і велике полювання на чаклунів, про яке мова йтиме далі.

Ми мали вирушити вдосвіта. Інфадус, який нас супроводжував, сказав, що коли нас не затримає в дорозі паводок, то ми повинні дістатися Луу надвечір другого дня.

Повідомивши нам усе це, наші гості побажали нам доброї ночі. Ми домовилися чергувати по черзі; троє розляглися на своїх ложах і поринули в блаженний сон, а четвертий пильнував, щоб можлива зрада не захопила нас зненацька.

Розділ IX