Копальні царя соломона

МИ ПРОЩАЄМОСЯ З ІГНОЗІ

Минуло десять днів відтоді, як ми дивом врятувалися від страшної загибелі. Ми були знову в нашому колишньому житлі в Луу. Дивно, але ми вже майже зовсім оговталися після нашої жахливої пригоди, тільки моє схоже на щетину волосся, коли я вийшов з печери, виявилося зовсім сивим, а Гуд дуже змінився після смерті Фулати. Треба сказати, що, дивлячись на цю трагедію з погляду немолодої вже людини, я дійшов висновку, що все склалося на краще. Якби вона не загинула, виникла б, безумовно, вельми скрутна ситуація. Бідолашна не була пересічною тубільною дівчиною, вона була наділена неабиякою, майже винятковою красою і досить тонким розумом. Але ніяка краса або витонченість розуму не змогли б зробити щасливим її союз із Гудом, адже вона сама говорила: “Хіба може сонце поєднуватися з пітьмою, а біла людина - з чорною дівчиною?”

Годі й казати, що ми більше не намагалися проникнути в скарбницю царя Соломона. Опам’ятавшись після жахіть, яких нам довелося зазнати, на що знадобилося дві доби, ми спустилися до величезної копальні в надії знайти нору, через яку ми вибралися з надр гори, але пошуки наші не увінчалися успіхом. По-перше, напередодні пройшов дощ і змив наші сліди, окрім того, схили були поточені норами мурахоїдів та інших тварин. Немислимо було вгадати, яка з цих нір вивела нас до порятунку. Перед поверненням до Луу ми ще раз оглянули чудеса сталактитової печери і навіть, спонукані якоюсь дивною схвильованістю, ще раз проникли в Чертог Смерті. Пройшовши під списом Білої Смерті, ми з відчуттям, яке мені важко описати, довго дивилися на кам’яну стіну, яка нещодавно відрізала нам шлях до порятунку. В ці хвилини ми думали про незліченні скарби, що лежать за цією стіною, про страхітливу стару відьму і про прекрасну дівчину, яка була навіки похована у цій моторошній гробниці. Отже, ми вдивлялися у кам’яну стіну, але, скільки не шукали, не могли знайти ніяких слідів підйомних дверей і, звичайно, не змогли відкрити секрет механізму, що приводив їх у рух, так що тепер він загублений безповоротно. Безперечно, це був якийсь дивовижний механізм, масивність і загадковість якого була типовою для епохи, що створила його. Думаю, що іншого такого не існує у всьому світі.

Нарешті ми з неабияким розчаруванням полишили всі спроби. Якби навіть масивна скеля раптом піднялася перед нашими очима, у нас навряд чи вистачило б мужності переступити через знівечені останки Гагули і знову увійти до скарбниці. Ні, навіть абсолютна переконаність в тому, що ми станемо власниками незліченних коштовностей, не могла б примусити нас зважитися на такий крок. Одначе я готовий був лікті кусати з досади, думаючи про те, який там залишається скарб, - можливо, найбільший скарб, який будь-коли зберігався в одному місці протягом всієї історії людства. Але що вдієш? Тільки динаміт міг прокласти дорогу через суцільну скелю завтовшки в п’ять футів. Отож ми полишили це похмуре місце. Можливо, у далекому майбутньому, через кілька століть, якийсь удачливий дослідник випадково натрапить на секрет потайних дверей, вимовить магічне “Сезам, відчинися!”¹ і наповнить світ коштовностями. Але все-таки мені здається, що скарбам вартістю багато мільйонів фунтів стерлінгів, що лежать у трьох кам’яних скринях, ніколи не судилося прикрашати лілейні шиї земних красунь. Поки існує світ, алмази лежатимуть там, пов’язані холодними узами смерті з кістками Фулати.

Неабияк сприкрені, ми наступного дня відправилися назад до Луу. Треба сказати, що з нашого боку було б вельми невдячним відчувати себе розчарованими, адже, пам’ятає читач, перш ніж ми покинули свою темницю, мені спало на думку наповнити про всяк випадок алмазами кишені своєї старої мисливської куртки. Багато коштовних каменів загубилося, коли ми котилися по схилу ями, найдосадніше - значна частина найбільших алмазів, які я поклав зверху. Але їх лишилося ще чимало, зокрема вісімнадцять каменів вагою від тридцяти до сотні каратів кожен. Так, у моїй старій мисливській куртці уціліло ще достатньо коштовностей, щоб зробити нас усіх якщо не мільйонерами, то принаймні дуже заможними людьми, та ще кожен з нас трьох став власником найкращої колекції алмазів у Європі. Отже, буде хибним твердити, що нам так уже не поталанило.

Після повернення до Луу нас дуже тепло і сердечно прийняв Ігнозі, якого ми знайшли при доброму здоров’ї. Він був цілком поглинутий зміцненням своєї влади і реорганізацією полків, які зазнали найбільших втрат у жорстокій битві з Твалою.

Затамувавши подих, він із неабияким інтересом вислухав нашу дивовижну розповідь, але, почувши про страшну смерть Гагули, замислився.

- Підійди сюди, - покликав він старезного індуну (старійшину) з-поміж своїх наближених, які сиділи оддалік.

Старий підійшов, привітав короля і сів.

- Ти довго живеш на світі, - сказав Ігнозі.

- Так, королю, мій повелителю! Батько твого батька і я народилися в один і той же день.

- Скажи мені, чи знав ти знахарку Гагулу, коли був малий?

- Авжеж, повелителю!

- Чи була вона у той час молода, як і ти?

- Ні, королю! Вона була така ж, як нині і як у ті дні, коли жив мій дід, - стара, зморщена, дуже потворна і аж сичала од злості.

- Її більше немає. Вона померла.

- О королю! Отже, давнє прокляття знято з нашої землі!

- Іди!

- Ви бачите, брати мої, - сказав Ігнозі, - це була моторошна яга, і я неабияк зрадів, дізнавшись, що вона померла. Вона прирекла вас на смерть у цій темній печері, а потім, мабуть, вигадала б якусь смертельну пастку для мене, як колись знайшла спосіб убити мого батька, щоб звести на трон Твалу, до якого хилилося її серце. Але я хочу до кінця вислухати вашу розповідь, бо навряд чи комусь випадало чути таке!

Розповівши йому історію нашого порятунку, я, як ми наперед домовилися між собою, скористався слушною нагодою, щоб сказати Ігнозі про наш намір покинути Країну Кукуанів.

- А зараз, Ігнозі, прийшов час нам попрощатися з тобою і знов податися у довгі мандри, на пошуки своєї країни. Отже, Ігнозі, ти прийшов з нами сюди як слуга, а нині ми полишаємо тебе могутнім королем. Якщо ти відчуваєш до нас удячність, то ніколи не забувай чинити так, як обіцяв нам. Прав країною справедливо, поважай закон і не вбивай нікого без причини. Тоді ти благоденствуватимеш. Завтра удосвіта ти, Ігнозі, даси нам загін воїнів, який допоможе нам перебратися через гори. Згода, королю?

Ігнозі закрив обличчя руками і якийсь час мовчав.

- Серце моє крається, - сказав він нарешті. - Ваші слова завдали йому болю. Що я заподіяв вам, Інкубу, Макумазане і Бугване, що ви намірилися покинути мене? Адже ви билися поруч зі мною під час заколоту, то невже залишите мене в день миру і перемоги? Чого ви бажаєте? Дружин? Вибирайте найліпших красунь у моїй країні. Шукаєте місця, де оселитися? То погляньте - вся країна перед вами. Забаглося вам будинків, в яких живуть білі люди? То навчіть мій народ, як їх будувати. Хочете мати стада худоби? Кожен статечний господар приведе вам бика або корову. Мрієте пополювати? Та хіба не бродять у моїх лісах слони, і хіба не спить в очеретах гіпопотам? Може, ви хочете змагатися? Мої полки чекають ваших наказів. Якщо ви хочете зажадати іще щось, я дам вам і це.

- Ні, Ігнозі, дякуємо, нам усе це не потрібно, - уклонився я. - Ми хочемо розшукати свою рідну домівку.

- Отже, - з гіркотою сказав Ігнозі, і очі його гнівно зблиснули, - ви більше кохаєтеся у цьому блискучому камінні, то що вам мої слова! Тепер у вас є каміння. Тепер ви повернетеся в Наталь і перетнете чорну бурхливу воду, щоб продати свої скарби і стати багатими, оскільки цього жадає серце кожної білої людини. Тож хай прокляття впаде на це каміння і на того, хто його шукає! Хай Смерть чигає на того, чия нога ступить у Печеру Мертвих у пошуках багатства! Я все сказав, білі люди. Ви можете йти.

Я торкнувся його руки.

- Ігнозі, - притишено мовив я, - пам’ятаєш, ти мандрував у Країні Зулусів, а потім серед білих людей в Наталі, але хіба твоє серце не тужило за батьківщиною, про яку розповідала тобі матір? За твоїм рідним краєм, де ти вперше побачив сонце, де ти грався хлопчаком?

- Справді, це так, Макумазане.

- Ось так само і наші серця тужать за нашою батьківщиною, за нашими домівками.

Запало мовчання. Коли Ігнозі знову заговорив, голос його схвильовано тремтів:

- Я розумію, що значать твої слова. Як завжди, вони мудрі й розсудливі, Макумазане. Той, хто звик літати, не любить повзати по землі. Біла людина не може жити життям чорношкірих. Так, ви повинні піти, але серце моє сповнене смутку, бо звідти, де будете ви, до мене не дійдуть звістки про вас. Але вислухайте мене, і хай мої слова стануть відомі всім білим людям. Відтепер шлях через гори закритий для всіх білих людей, хай би комусь і вдалося дійти сюди. Я не потерплю тут торговців з їхніми рушницями і ромом. Мої одноплемінники будуть одчайдушно битися списами, а питимуть лише воду, як їхні прадіди. І я не допущу, щоб проповідники вселяли страх смерті в їхні серця, щоб вони підбурювали їх проти короля і прокладали дорогу для білих людей, які завжди ступають за ними. Якщо якась біла людина підійде до меж моєї країни, я відішлю її назад. Якщо прийде сотня білих, я відкину їх геть. Якщо прийдуть армії, я посуну проти них усе моє військо, і їм не вдасться здобути перемогу. Жодна людина не прийде більше сюди за блискотливими камінцями - навіть якщо це буде, ціла армія, бо коли вони все-таки наважаться, я пошлю своїх воїнів, щоб вони засипали копалину, розбили білі колони в печерах і заповнили їх камінням, так щоб ніхто не зміг навіть наблизитися до тих дверей, про які ви розповідали і секрет яких загублений. Але для вас трьох, Інкубу, Макумазане і Бугване, дорога сюди завжди буде відкрита, бо з-поміж живих немає нікого, хто був би дорожчий моєму серцю, аніж ви. І я дозволяю вам піти звідси. Інфадус, брат мого батька, візьме на себе це і виведе вас звідси під охороною свого полку. Я довідався, що є інший шлях через гори, який Інфадус вам покаже. Прощавайте, брати мої, відважні білі люди! Не шукайте більше зустрічі зі мною, бо я не зможу цього знести! Слухайте мене! Я видам наказ, і його оповістять, передаючи з одного гірського хребта на інший, щоб усі дізналися про нього.

Відтепер народ шануватиме ваші імена подібно до імен наших покійних королів, і Смерть буде чекати на того, чиї вуста вимовлять їх знічев’я¹. Отож, пам’ять про вас вічно житиме в нашій країні.

Ідіть же тепер, поки мої очі, подібно до очей жінки, не стали лити сльози. Коли-небудь, коли ви постарієте і зберетеся разом погрітися біля вогню - бо сонячного тепла вже буде недостатньо, щоб зігріти вас - ви згадуватимете, як ми стояли пліч-о-пліч у великій битві, результат якої вирішили наперед твої мудрі слова, Макумазане. Ви згадуватимете, як ти, Бугване, був вістрям рогу, що ударив по флангах Твали, як ти, Інкубу, стояв, оточений кільцем Сірих, і люди падали під ударами твоєї сокири, як колосся під ударами серпа. Ви згадуватимете про те, як Інкубу змів силу дикого буйвола Твали і розсипав на порох його пиху. Прощавайте ж назавжди, Інкубу, Макумазане і Бугване, мої повелителі й друзі!

З цими словами Ігнозі підвівся. Упродовж якогось часу він удивлявся в наші обличчя, а потім накинув на голову край плаща, неначе для того, щоб приховати від нас своє обличчя.

Ми мовчки пішли.

Удосвіта наступного дня ми покинули Луу. Нас супроводжували полк Буйволів і наш старий друг Інфадус, який важко переживав неминучу розлуку з нами. Хоча було ще дуже рано, уздовж головної вулиці міста стояли полки і просто юрби людей. Вони вітали нас королівським салютом, коли ми проходили повз них, а жінки кидали нам під ноги квіти і благословляли нас за те, що ми звільнили країну від Твали. Все це справляло надзвичайно хвилююче враження і було зовсім не схоже на те, з чим зазвичай доводиться стикатися, живучи серед тубільців.

Проте не обійшлося без кумедного епізоду, який нас, засмучених, трохи розвеселив.

Коли ми наблизилися до околиці міста, з натовпу вибігла прегарна юна дівчина. У неї в руці був букет чудових лілій, які вона піднесла Гуду (чомусь він подобався жіноцтву, - гадаю, тут неабияку роль відігравали монокль і єдина бакенбарда на щоці, що, очевидно, мало особливу романтичну звабу в їхніх очах). Дівчина сказала, що у неї є прохання.

- Говори.

- Хай білий вождь покаже своїй рабині його прекрасні білі ноги, щоб вона могла зберегти на все життя цей спомин і розповідати про це своїм дітям. Його рабиня йшла чотири дні, щоб побачити ці ноги, бо слава про них рознеслася по всій країні.

- Хай йому грець, нізащо! - розлючено вигукнув Гуд.

- Ну що ви, друже, - усміхнувся сер Генрі. - Ви ж не зможете відмовити леді у проханні.

- Не покажу! - уперся Гуд. - Це дико й непристойно! Проте на наші умовляння він врешті-решт погодився закасати холоші до колін під захоплені вигуки жінок, особливо ж вдячної молодої леді. У такому вигляді йому довелося плентатись далі, аж поки ми не вийшли за околицю міста.

Боюся, що ніколи вже ноги Гуда не будуть предметом такого захоплення. До його рухомих зубів і навіть до прозорого ока за час цей кукуани якось звикли, чого не можна сказати про його “чудові білі ноги”.

Дорогою Інфадус розповів нам, що є інший перевал через гори, на північ від Великої Дороги царя Соломона, або, точніше, є місце, де можна спуститися зі схилу скелястого хребта, що відділяє Країну Кукуанів від пустелі. Це той хребет, на якому підносяться величезні вершини двох гір Цариці Савської. Виявилося також, що десь років два тому кілька кукуанських мисливців спустилося цим шляхом з гір у пустелю у пошуках страусів, пера яких дуже цінуються в країні як прикраси до військових головних уборів. Під час полювання вони забрели далеко у глиб пустелі і ледве не загинули від спраги. Побачивши на обрії контури дерев, вони попростували туди і натрапили на великий родючий і пишний оазис, що простягся на кілька миль. За планом Інфадуса, наш зворотний шлях мав пролягати повз цей оазис. Ми схвалили його план, оскільки він позбавляв нас труднощів гірського переходу. На додачу, нас узялися супроводжувати до оазису кілька мисливців, які колись його відкрили. Вони твердили, що з того місця помітили вдалині в пустелі інші родючі оазиси².

Ми неквапно просувалися вперед і на четвертий день нашої подорожі знов опинилися на гірському кряжі, що відділяє Країну Кукуанів від пустелі, що її піщані бархани тяглися, скільки сягне око, північніше гір Цариці Савської.

Удосвіта наступного дня наші провідники привели нас до місця, звідки починався крутий спуск до пустелі, з висоти не менше двох тисяч футів.

Тут ми розпрощалися з нашим вірним другом, стійким старим воїном Інфадусом. Він урочисто побажав нам щастя і успіху, при цьому трохи не вронивши сльозу від смутку.

- Ніколи більше, мої повелителі, - сказав він, - не призначено моїм старим очам побачити людей, схожих на вас. Як Інкубу долав у битві ворогів! Пам’ятаєте видовище, коли він зніс одним ударом голову Твали? Це було дивовижно, просто чудово! Більше ніколи я не побачу такого удару, хіба тільки в блаженних сновидіннях.

Нам теж було неабияк шкода з ним розлучатися. Гуд так розчулився, що навіть подарував йому на згадку свій монокль! (Згодом ми виявили, що у нього був ще один, запасний.) Інфадус був просто у захваті, передчуваючи, що володіння таким предметом колосальна підвищить його престиж. Після кількох марних спроб йому все ж таки вдалося вставити монокль собі в очницю. Ніколи я не бачив нічого більш безглуздого, ніж цей старий воїн із моноклем в оці. Це не зовсім пасувало до плаща з леопардової шкури і плюмажу з чорних страусячих пер.

Потім, упевнившись, що наші провідники захопили із собою достатньо води і провізії, і вислухавши громовий прощальний салют Буйволів, ми міцно потиснули руку старого воїна і почали спуск із гірського хребта. Це виявилося вельми нелегкою справою, але, так чи інакше, надвечір того ж дня ми благополучно дісталися підніжжя гори.

- А ви знаєте, друзі, - щиро зауважив сер Генрі, коли ми сиділи тієї ночі довкола багаття і дивилися на навислі над нами кручі, - мені здається, що на світі є чимало місць, які значно поступаються Країні Кукуанів, і часом я відчував себе тут набагато щасливішим, ніж будь-де, хоча зі мною ніде й ніколи не траплялися такі дивні речі. А ви як гадаєте?

- Я відчуваю, що майже жалкую за тим, що покинув цю країну, - зітхнувши, зізнався Гуд.

Що ж до мене, то я подумав: як добре, що все скінчилося гаразд, адже упродовж усього мого життя, повного небезпек, мені ніколи не випадало стільки разів бути на волосині од загибелі, як за ці два місяці. При одному спогаді про битву, в якій мені теж довелося брати участь, у мене аж мороз сипле по шкірі, а що вже казати про наші поневіряння в підземеллі!

Наступного ранку ми вирушили у важкі мандри через пустелю. П’ятеро провідників несли чималий запас води. Ніч ми провели просто неба, а удосвіта рушили далі.

Третього дня нашої подорожі, десь ополудні, ми побачили дерева того оазису, про який розповідали наші провідники, і надвечір ми вже знову йшли по траві і чули дзюрчання води.

Розділ XX