Тема: Міське управління в XVI-XVIIІ ст

1. 
   Поняття магдебурського права. Поширення його на Україні.
   
2. 
   Магістратське управління Полтави XVII-XVIIІ ст.
   
3. 
   Адміністративні будівлі українських міст (на прикладі Полтави).
   

1. Українські центральні землі і після приєднання їх до Литовської держави ще досить довгий час заховували свій устрій старовинний, правуючись "водле обичаю стародавнього". І життя міське і життя сільське спиралося ще на одну і ту-ж правну підвалину: на звичай давній і Правду Руську.

Але незабаром після унії Литви з Польщею при і після остаточного закріплення за Польщею (ще в часи Казимира В.) західно-українських земель — і в центральні українські земли стали через Польщу проникати народу нашому незрозумілі чужоземного німецького права, що вплинуло значно на переустрій старовинного українського життя і зокрема на перебудову життя міського, городського, і організацію цього останнього на цілком нових підвалинах. Власне процес перебудови українських міст спирався здебільшого на норми так званого магдебурського, а по части й хмелинського (німецького) права.

Що-ж власне розуміється під правом магдебургським? Яка його історія, зміст і якими зокрема шляхами й коли воно зявилося на Україні?

На сусідніх з Німеччиною словянських землях в Шлезьку, Мазовії, Великій і Малій Польщі вже з XII віку почало осідати чимало німецьких кольоністів, проникаючи аж до Угорщини і Семиградії. Провідна політична ідея німецького племені — nach drang osten вже в той час ясно визначалося. Для кольонізації німцями сусідніх з ними словянських територій було в той час чимало сприяючих умовин: землі вільної було багато, рук же для її обробки було мало, а тому так само, як в Чехії, і на Мораві королі чеські і маркграфи кольонистам землю у своїх володіннях, так і польські князі робили те саме на землях польських. Зокрема-ж поширилася ця німецька кольонізація словянських теріторій з ХIII ст. Оскільки поширилася ця кольонізація потім в Чехії видко хоча би із того свідчення одної чеської хроніки (початку ХIV в.), в якій розповідається про короля Вацлава І, що "krбl nedbal na pбny, a rozdмlil Nмmcщm dмdiny v lany".*) В заселенню пустовин у своїх володіннях були зацікавлені і багаті пани чеські і ріжні духовні інституції, як кляштори і монастирі, що посідали земельну власність. Що-ж торкається земель польських, то розпочавшись з початку (половина XIII ст.) на Шлезьку*) зокрема поширилася тут німецька колонізація за часи короля Казимира Великого (XIV в.) який дуже дбав про заселення пустуючих земель і переутворення їх шляхом обробки в культурні участки. Само собою, що німецькі кольоністи, осівши на словянських територіях і складаючи собою досить визначну групу населення, прагнули до того, щоб і тут, на нових місцях свого розселення, правуватися на підставі норм не словянського (чеського, польського і т. д.), а свого німецького права, яке вони принесли з Німеччини разом з собою. І так само, як в Чехії королі чеські, так і князі Великої і Малої Польщі пішли на зустріч цим бажанням німецьких колоністів, закріплюючи в нових осадах німецьких осібними привілеями користування німецьким правом (jus teutonicum). Звичайно костьолам, кляшторам і окремим панам давалася привілєя на закладання нових осад на німецькому праві; иноді-ж воно заводилося і в старих осадах. Справи з організацією нових кольоній на німецькому праві звичайно переводилися за участю т. зв. "льокатора" (locator), предпріємця, з яким відповідний землевласник складав листовну умову про організацію нової осади, права і обовязки кольонистів і т. д. Льокатори ці звичайно ставали спадковими війтами. Інститут війтівства в Польщі і був, по виразу професора Владимирського-Буданова**), одною із найхарак-терніших прояв німецького права в Польщі; "історія німецького права в Польщі, — пише названий вчений, — є історія тих форм, які прибрав інституту війтівства".

З розвитком в Польщі положень німецького середньовічного права війт тут набрав характерне значіння з одного боку адміністратора, а з другого судді; війт знаходиться в своєрідних "ленних" відносинах до свого пана, змелевласника. Одержавши за службу від короля землю, пан віддав її війту, який і повинен був за визначену платіжку заселяти пустовщини, організовувати нові кольонії, завідувати ріжними підприємствами в панському господарстві і прибутковими статтями — млинами, корчмами, сприяти розвиткові рімісництва, а також провадити суд і розправу по справах меньших спільно з обраними від місцевих осадників "лавниками".

Сама назва "війт" (латин. термін advocatus, — на погляд проф. Владимирського-Буданова, — вживається невірно; війт є judex seu praefectus judicii).**) І в самій Німеччині, із котрої був перенесений у Польщу інститут війтівства, війт (Landvogt) був суддя по карних справах. Одною-ж із форм війтівства у Польщі було так зване солтиство; солтиси (від szultz, scultetus) держали сві й уряд в приватно-панських містах і селах по праву ленному і в той час, як війти ставилися здебільшого із дрібної шляхти, солтисом міг бути кождий. Одною із головних повинностей солтиса було ведіння суду, і він вважався спадковим суддею (judex). І війтовства і солтиства (власне ленні права війтів і солтисів) продавалися, переходили по завіщанню, віддавалися у заставу і т. д.

Звичайно на чолі осади, зорганізованої на підставах німецького права, знаходився війт. Земля, що відводилася під нову осаду, розмірювалася льокатором (війтом) на т. зв. лани ("лан" від "leno", німец. Lehen), позаяк відношення, що утворювалися, походили на ленні, лани ці і віддавалися льокаторам радникам у спадкове користування за раз на завше визначену платню — чинш (латин. census, pensio tributum, німец. zins, чеськ. ъrok). Крім платіжки пану чиншу, осадники повинні були платити і ріжні податки натурою (яйцями, польовим плодами і т. п.). Від платіжки податків нові осадники, звичайно, звільнялися на де-кілька років, поки земля не буде більш-менш оброблена і взагалі на перший час, по утворенню осади, вони користувалися де-якими вільготами. Це німецьке право, спираючись на яке, земля віддавалася селянам у спадкове користування, иноді так і звалося — спадковим, або дідичним правом (jus heriditarium, нім. Erbecht). Такі відношення до землі селян, які сиділи в своїх осадах на німецькому праві і користувалися землею спадково, нагадували римське емфітевтичне право, а через це і право це на зразок колишнього римського jus emphytevticum так і звалося иноді правом емфітевтицьким.

Але німецьке право вплинуло в рівній мірі і на перебудову в сусідніх Німеччині словянських землях (Чехії, на Мораві, в Польщі) і мійського устрію. В Німеччині кожде місто мало свою округу (Weichbild). На Шлезьку і в Польщі вайхбільди відповідали старославянським поділам на землі, (Владимирський-Буданов). З розвитком-же муніципального права (Stadtrecht) Weichbild, по виразу проф. Владимирського-Буданова, вже обмежується "мурами міста" з ближчими до нього околичними селами, йому підвладними, при чому від міста відокремлюється земля — його колишня округа; разом з тим вже окремо од міського суду утворюється і осібний суд земський (дворянський). "Землею стало само дворянство, місто-ж негацією землі".*)

В першій половині ХІІІ в. один німецький дворянин Ейке фон-Репков склав збірник законів саксонських. Закони ці примінювалися у німецькому місті Магдебурзі; в основі-ж законів, що примінювалися в Магдебурзі, були норми права франконського. Збірник, який був складений Ейке фон-Репковим, одержав назву Sachsenspiegel; цей збірник містить в собі головним чином норми права публичного; але і сам город Магдебург склав свій власний збірник — т. зв. Weichbild. Ці закони, що примінювалися в Магдебурзі, і були з Німеччини занесені в Польщу "Sachsenspiegel i Weichbild" і складали право німецьке, тевтонське або магдебургське в Польщі" (Див. Кистяковського: "Права, по которымъ судится малор. народъ"; 60 ст.). Право це звалося також правом "шрод-ським". "Шродським" право це звалося тому, що м. Неймаркт в Шльоску почало раніше других уживати це право; по польському-ж Шродою звався Неймаркт.

Що-ж торкається права Хелминського, то "право хел-минське, — як опреділює його проф. Кистяківський, — було тільки відозміною права магдебургського", і ті польські міста, які приняли, свої права із Прусії, ті міста назвали його правом хелминським". В ХVI в. був вже виданий в Торні спеціяльний збірник права Хелминського (1584 р.)*). Крім Польщі, право магдебургське вже в першій половині XIII ст. поширилося і в Чехах і на Морав, зокрема в північних і північно-східних чеських містах.

Занесення у Польщу німецького мійського права в формах, вже досить розроблених в самій Німеччині, надзвичайно вплинуло на перебудову польських міст і на занепад в Польщі її колишняго старославянського мійського устрію. На погляд проф. Влади-мирського-Буданова власне з цього часу давній город став зватися "містом" (польське слово miasto цілком відповідає німецькому Stadt, що має означати характер.) З польщі німецьке муніціпальне право і стало потроху поширюватися і на українських теренах. Організація українських міст на кшалт німецький почалася вже в XIV в. і торкнулася перш за все тих українських земель, які увіходили в склад "коруни". Так одним із перших українських міст одержав привілєй на право німецьке город Львів (1356 р.) од короля Казимира Великого. Але король Казимир дозволив русинам м. Львова, коли б вони не хотіли підлягати німецькому присуду, судитися і своїм правом (Suae nationis jure) під головуванням війта міста.**)

Міста-ж українські у Великому Князівстві Литовському набули право магдебургське в ХV-XVI в. Звичайна путь, якою до міст українських прицеплювалося магдебургське право, це путь королівських привілєїв.

Сумніву не може бути в тому, що норми чужого, навязаного населенню наших міст, права мусили викликати цілу "революцію" в місцевих взаємовідношеннях, бо норми цього права не мали нічого спільного з нормами права звичайового, національного, на підставі котрого правувалися до того українські міста. До того часу, — як це ми вже і підкреслювали, — між городом і його округою був певний і постійний звязок; земля і місто тягли один до одного, один одного дополювали, один від одного залежали; або, — як виразно висловлюється професор Владимирський-Буданов, — "раніш місто було головою землі, головною громадою між иншими громадами, що творили землю. Землі складалися із менших громад, яких центром були також міста (пригороди), що підлягали центральній громаді". (Див. проф. Влад.-Буданов: "Нђм. право въ Польщђ и Литвђ"). На підставі ж норм права магдебургського місто цілковито відривалося від своєї округи, і його населення залишалося у своїх городських стінах зі своїми виборними на німецький зразок властями — бурмистрами, радами ілавами. Право це, — пише проф. Антонович, — "що було вироблено на чужому грунті, при инших умовах побуту і в досить далекі часи, не могло бути засвоєне мешканцями українських міст, в правничими поглядами і історичними спогадами, котрих воно не тільки не укладалося, але дуже часто розходилося в протилежному напрямі" (В. Антоновичъ: "Изслђдованіе о городахъ юго-западного края", 165 ст.). Не дивно через це, що мешканця українських міст і після надання їм права магдебургського — так би мовити — тяглися до джерел стародавняго звичаєвого національного права. "Не дивлячись на всілякі утиски, — пише той же історик, — стремління до удержання старовинних громадських форм побуту виявлялося в містах, які були наділені магдебургським правом, рівно як і у всіх других тубільних станів південно-руського краю: у селян, козаків, околичної шляхти" (там же, 170).

Цю-ж тенденцію до удержання норм свого рідного національного права з боку населення українських міст, яким надавалося магдебургське право, констатують і всі инші видатні знавці тогочасних правничих стосунків і взагалі тогочасного правного побуту. Так, напр., І.Новицький в одному із своїх трудів, який торкається історії "західно-руського" селянства в литовський період нашої історії, між иншим підкреслює цікавий факт, що городські міщане (які вже повинні були правуватись на підставі норм права магдебургського) "змагалися иноді судитися самі по старому звичаю конним судом, але уряд не визнавав законности подібних рішень, бо вони порушали права його власної юрисдикції" (Н. Новицький: "Очеркъ исторіи крест. сословія ю.-з. Россіи в XV—XVIII в.).

"Основним і характерним рисом цього німецького міського права на українськім грунті, — пише зі свого боку про магде-бургське право лівобічної України проф. Багалій, — являється бажання відокремити міщан в окрему замкнену в собі групу, яка б представляла по спромозі самостійну одиницю у соціальнім й економічнім значінню. Це годилося зовсім з устроєм Річі Посполитої, до якого по Люблинській унії мусила прино-ровлюватися Русь. По польських поглядах, кождий стан повинен був займатися властивим своїм ділом: шляхта повинна володіти мечем і хлопами, духовенство — молитися, міщани — займатися промисли, торговлею й

ремеслами, хлопи — слухати своїх панів і оброблювати їх ниви. Одначе українському народові трудно було вложитися в отсі рамки: се не гармонізувало з його минув-шиною".*)

Покликуючись на зауваження проф. Антоновича і прига-дуючи спостереження проф. Владимирського-Буданова, який "відкидав вагу звичаю в судових постановах магістратських судів", проф. Багалій висловив думку, що найбільш наближався в даному разі до правди А. М. Кістяковський, який висловив гадку посередню, "що нарівні з писаним законом, який не лишився мертвою буквою, мав теж силу звичай, що зі свого боку змінював, инколи ж і заступав закон".**) Тенденція до заховання і прикладання в практиці судів магистратських норм власного українського звичайового права тим більш зрозуміла, що норми права німецького, крім того, що були цілком чужі українському населенню в додаток відзначувалися суворістю і вже тому при їх прикладанню в практиці в багатьох випадках зовсім не відповідали правному почуттю української словянської людности. "Przeczytaж Speculum juris Saxonici", — писав ще Чацький, — ktуre magistraty Saxonem zwali, a tam widzieж te prawa, ktуrych srogosж oburza rozsadek.***)

На підставі привілєїв про надання права магдебургського українські міста, — як ми і зазначили вище, — одержували право адміністративної самоуправи і організації свого власного суду і де-якої автономії в господарчому відношенню.

Що торкається до самої організації місцевого само-управління в містах, яким було надано магдебургське право, то організація ця далеко не була в усіх цих містах тотожня. Обсяг ділання місцевих органів і взагалі весь місцевий устрій залежав од багатьох причин і перш за все од самого характеру тих прав, які були закреслені у відповідному привілєю при самому наданню кожному поодинокому місту магдебургського права.

В цьому відношенню міста з магдебургським правом поділялися на дві головні групи: міста, в яких мала чинність магістратська управа, і міста з управою ратушною. В той час, як в перших була більш-менш розвинена система самоврядування з цілою низкою визначених органів міської влади, в других порядок самоурядування був дуже упрощений: ратушними містами і містечками керували війт і два-три бурмістри.

Нормально, на підставі збірників права магдебургського (Saxon, Pozadek) судові органи влади відділювалися од органів влади адміністративної. Містом з магістратською управою керував магістрат, власне магістратська рада, в склад котрої увіходили бурмістри і райці. Це були органи адміністративні; в їх руках були зосереджені власне функції адміністративно-поліційні і фінансово-господарчі. Магістратські урядники повинні були дбати про забезпечення ладу та спокою в місті, "ежедневно сходясь въ ратушъ имђть совђтъ и старательство о всякомъ добромъ состояніи градскомъ".*) "Вони обовязані були, — пише про їх функції на Лівобічній Україні проф. Багалій, — регулювати ціни за поживу, доглядати над однаковостю і докладністю мір і ваг та записувати в осібну книгу ціну товарів, заборонювати гри — купальні огні, гру в кости, бійки, вечерниці, арештовувати волоцюг і жебраків, п'ятниць, вітрогонів, розпустників, старатися про будову й докладне утримання мостів, про чистоту в місті й накінці запобігати проти пожарів".**) Магістрат повинен же був дбати про стягнення в міську "скриньку" (городську касу) визначених податків — від млинів, броварень, гончарень, лазень, гостинних дворів, різницьких лавок, від купців за провадження торговлі в місті — "вагове", "помірне" і т. д. Кількість бурмистрів і райців в поодиноких українських містах була не однакова.

Що-ж торкається судівництва, то останнє (власне по справах карних) мусила провадити так звана лава, яка під головуванням війта складала із себе колегію із 11 лавників*) ( присяжних), однак для винесення присуду могло бути і меньш суддів: 6, 4, навіть 3. Але в дійсності адміністративні органи і бурмистри і радці теж увіходили у склад магистратського суду і взагалі провадили судівництво, хоч по Саксону і Порядку**), які були в ужитку на Україні, судова влада належала лише війту і лавникам. Характерно між иншим, що вже у XVIII в. проект "малороссійських прав", про котрий ми згадаємо нижче, в цьому відношенню "відступав від провідних книг магдебургського права",***) зафіксовуючи і на Лівобережжю "живу дійсність".†) Таким чином суд не був в магдебуріях фактично відділений від адміністрації; фактично "рада" зосереджувала у своїх руках і суд і адміністрацію. "І державна влада і самі міщане неясно уявляли собі ріжницю між бурмистрами, радцями і лавниками", пише про устрій в містах з магдебургським правом проф. Владимирський-Буданов. Приписи королівських привілєїв про відділення судової влади від адміністративної части в самій основі порушалися. З'окрема часто траплялися такі порушення в містах з довічними війтами. "Всякі судові справи, — пише той-же професор, — карні і цивільні, переводяться спільно урядом, себ-то лейтвійтом, бурмістром, радцями й лавниками. З другого боку, лавники, нарівні з радцями беруть участь в справах адміністрації". Порушався в корені і принцип довічности лавників на їх уряді: "Замісць довічности, принявся звичай, вибору лавників на неозначений час".††)

Що-до апеляції, то тут не додержувалися фактично якогось сталого порядку — ясно закресленого: на рішення магистратського суду апелювали і до місцевого старости*) і до короля; крім того, вищою апеляційною інстанцією для магістратських судів вважався і суд міст з взірцевим магдебургським устрієм: так для Галичини (воєводства Руського) і Поділля Львівський магістрат був вищим апеляційним судом.**) На лівобережну-ж в гетьманщині апелювати треба було до полкового суду або полкової канцелярії, а в половині XVIII в. до генерального військового суду. ***)

Головна роля в містах з магдебургським правом належала Приписи королівських привілєїв про відділення судової влади від адміністративної части в самій основі порушалися. З'окрема часто траплялися такі порушення в містах з довічними війтами. "Всякі судові справи, — пише той-же професор, — карні і цивільні, переводяться спільно урядом, себ-то лейтвійтом, бурмістром, радцями й лавниками. З другого боку, лавники, нарівні з радцями беруть участь в справах адміністрації". Порушався в корені і принцип довічности лавників на їх уряді: "Замісць довічности, принявся звичай, вибору лавників на неозначений час".††)

Що-до апеляції, то тут не додержувалися фактично якогось сталого порядку — ясно закресленого: на рішення магистратського суду апелювали і до місцевого старости*) і до короля; крім того, вищою апеляційною інстанцією для магістратських судів вважався і суд міст з взірцевим магдебургським устрієм: так для Галичини (воєводства Руського) і Поділля Львівський магістрат був вищим апеляційним судом.**) На лівобережну-ж в гетьманщині апелювати треба було до полкового суду або полкової канцелярії, а в половині XVIII в. до генерального військового суду. ***)

Головна роля в містах з магдебургським правом належала війту, який знаходився на чолі міської управи. Війта призначав король і иноді доживоття, але війта в де-яких містах на підставі королівського привілєю і обирало місцеве міщанство з під-твердженням потім цього обрання королем. Иноді війтами іменувалися місцеві старости, і це тягло за собою до тяжких наслідків, позаяк місцева самоуправа попадала тоді вже і в безпосередню залежність од замкового уряду. Зокрема тяжко це відбивалося на становищу місцевого мійського населення з огляду на тенденцію польської влади іменувати війтами лише католиків (поляків).

Що торкається инших урядових осіб в місті — бурмистрів, радців, лавників, то їх повинно було обирати із місцевого поспольства — православних, католиків або уніатів.

Жиди-ж мали свій власний кагальний устрій.

В більш ширшому обсязі ми спинимося на адміні-стративному і судовому устрію в наших магдебуріях, коли будемо оповідати про "Населення" в Литовсько-Українській державі.

По компетентному свідченню проф. Кістяківського, Porzadek Варфоломея Гроїцького й була та книга, на яку переважно перед другими збірниками права магдебургського спосилалися в своїй практиці суди в Польщі, Литві і Україні. Той же автор (Варфоломей Гроїцький) склав ще т. звані Artykuli prawa Magdeburskiego. Porzadek, а також і Saxon, і проф. Багалій*) вважає зі свого боку "провідними" книгами магдебургського права в литовсько-польський період", які в ужитку в судах Польщі, Литви і Правобічної України. З Правобічної-ж України ці книги з правобічними містами міста України Лівобічної дістали магдебургське право пізніше (XVII і XVIII в.). Таким чином Saxon Щербича і Porzadek Гроїцького і були тими книгами права магдебургського, які були в ужитку в магистратських судах на Україні і після повстання Богдана Хмельницького.

Отже ми бачимо, що магдебургське право поширювалося у нас шляхом використування в урядовій практиці окремих збірників цього права — збірників,) що були складені польськими компиляторами мовою польською. Ужиток на Україні цих польських збірників магдебургського права в відомій мірі зявляється зрозумілим, бо право магдебургське, — як ми і зазначили, — прийшло до нас з Німеччини вже через Польщу і перш ніж на наших теренах вже досить довгий час примінювалося на теріторіях етнографично-польських, де і було перероблено польськими юристами і шляхом судової практики в польських судах набрало в себе і елементу польського. Ясно, що уживання польських збірників права магдебургського, — як ми зазначили вище, — не могло не ширити і на українських теренах ідею "польськості", сприяючи польонізації краю.

Однак, починаючи вже з другої половини ХVII в., на Україні робилися спроби по перекладу "Saxon'a" i "Porzadk'у" на "руську" мову. Зокрема-ж такі спроби, — а разом і спроби по складанню самостійних збірників магдебургського і взагалі діючого в той час на Україні права — почали ширитися у XVIII в. власне у другій половині; по виразу проф. Багалія юристи "мусіли" складати для своїх практичних потреб збірники діючого права з витягами із Литовського Статуту "Саксона", "Порядку" і навіть указів російського уряду. Так, в 1760 р. зявилася "Книга указная Василія Петрова сына Кондратьева, коштомъ и трудами его в 1760 году здђлання для себя" з витягами із Лит. Статуту, Саксона, Порядку і навіть з Уложення царя Олексія Михайловича. Тому-ж автору належить також "Книга Статутъ и прочія права малоросійскія и другія служащія къ тому переписки трудовъ и собранія Василія Петрова сына Кондратьева". Мова всіх подібних компіляцій із Саксону і Порядку і перекладів з них була вже власне мовою мішаною російсько-українською, через те, що в другій половині XVIII в. польська актова мова на Лівобережжю почала вже уступати потроху місце мові російській. Але вже й перед тим — ще в першій половині XVIII в. — була зроблена, з доручення російського уряду (указ 1728 р.), спроба загальної кодифікації "малоросійських прав" шляхом утворення спеціальної на те комісії, на чолі котрої в 1734 р. перебував генеральний суддя Борозна. Комісія ця й занялася перекладом з мови польської законів, що діяли на Україні. Крім перекладу Литовського Статуту (про що вже було вище), комісія ця переклала також Зерцало Саксонське з польської редакції Щербича, цивільне Магдебургське право з редакції того-ж Щербича ("Saxon sev prawa Polski Magdeburskiy"), право Хелминське, а крім того і Магдебургське право, що було видане мовою латинською Миколи Яскера. В наслідок робот цієї комісії був складений в 1743 р. проект своду "малоросійськихъ правъ" ("Права, по которымъ судится малороссійскій народъ"); в склад цього збырнику, що не був однак стверджений владою, увійшов між иншим 26-й уступ, що містить в собі постанови, які відносилися до міського самоврядування в гетьманщині на підставі норм магдебургського права. На думку професорів Кістяковського і Багалія*) оцей власне 26 уступ "Прав" і з'являється головним джерелом для з'ясування тих порядків, які істнували в дійсності на Лівобережній Україні в її містах, щоправувалися на підставі магдебургського права, через те, що комісія, що склала проект совду, брала під увагу умови місцевого життя і одступала в поодиноких випадках од основних джерел — Саксона і Порядку, які були складені ще в XVI в.

Сумніву не може бути в тому, що на нормах права магдебургського, яке примінювалося в Польщі, Литві і Україні, досить виразно відбилися і впливи права римського, в якому в той час були добре свідомі тогочасні юристи і зокрема ріжні компілятори поодиноких правничих норм. Та і взагалі на чисто німецькому магдебургському праві впливи права римського, яке панувало тоді в Зах.-Европі, відбилися досить помітно. Тхнення римського права і надавали праву магдебургському в уяві тогочасної правничої думки особливий авторітет. Всім цим, на погляд проф. Кістяковського, і можна зясувати через що така книга, як Porzadek Варфоломея Гроїцького — книга цілком приватного походження, що з початку мала характер руководства для вивчання магдебургського права, зробилася в решті книгою діючих законів, книгою, "на котру судді Польщі, Литви і нарешті і України раз-у-раз спосилалися і котру постійно цітують в своїх присудах" Магдебургське право, — як ми вище і зауважили, — надавалося нашим містам королівським привілєями; але не тільки виключно королі надавали це право: окремі поодинокі великі пани-землевласники, використовуючи в своїх маєтностях середньовічні "феодальні" права, також надавали иноді привілєї на право магдебургське тим чи иншим містам і містечкам, що знаходилися вмежах їх панських володінь. З огліду-ж на те, що пани, надаючи міста магдебургське право, вносили в привілєї ріжні обмеження з метою удержання у своїх руках повної влади над мійською громадою, становище приватно-панських міст з правом магде-бургським було ще більш тіжким, ніж міст, які одержали ці привілєї од короля.) Проф. Влад.-Буданов характерізує магдебургське право в панських містах, як право цілковито залежне од волі дідича і не забезпечене урядом. Самосуд і управа в цих містах — на думку названого вченого — були позірні: "як суд, так і управа належала властиво до замку".

Правом магдебургським (або, як його звуть иноді наші джерела, право "маїтборське") наші міста почали наділюватися вже з кінця ХIV століття. Перші міста взагалі в цілій державі Литовсько-Білорусько-Українській, в яких було заведено управління по магдебургському праву, були — Вільна і Троки (в 1387 р.). В 1499 р. одержав право магдебургське Полоцьк, також Минськ. Із українських же міст раніш других одержали це право ті міста, які раніш других підпали під безпосередню владу польську, а власне міста Руси Червоної і Зах. Поділля. Так, напр., Львів, — як ми вже згадували, — одержав привілєй на німецьке право ще в 1356 році. Із міст сучасної Наддніпрянщини одержав привілєй на магде-бургське право раніш других Кам'янець на Поділлю. Як гадають, Камянцю право магдебургське було надано ще кн. Коріятовичами в кінці XIV ст.; в 1448 р. його одержали на Поділлю Смотрич, Хмельник, Червоногород. За Камянцем і иншими містами на Поділлю скоріше других одержали це право ті міста, що географично знаходилися ближче других до Польщі: Кременець — в 1431 р., Луцьк — 1432 р., Володимир на Волині в кінці XV ст., Ковель — в 1518 р. Київ і Житомир одержали привілєй на магдебургське право коло половини XV в.) Чигирин одержав надання на магдебургське право в 1592 р., Канев — 1600, Винниця коло 1630 р. Із міст Лівобережної України по праву магдебургському правувалися Чернигів, Стародуб, Ніжин, які дістали привілєї на магдебургське право за панування Сигизмунда III, Яна Казимира і Володислава IV,) Преяслав, Остер, Козелець, Мглин, Погар і Новгород-Сіверський. Із цих міст переяслав одержав привілєй на магдебургське право ще за панування Степана Баторія в 1585 р.

колишнього старовинного словянського її устрію і до переутворення самої Польщі в своєрідну "федерацію панів",) в своєрідну шляхецьку республіку. В сфері життя державного німецьке право сприяло власне значному підриву королівської влади, вплинувши надзвичайно на корінну зміну соціяльного устрію Польщі. На погляд компетентного знавця цього права проф. Владимирського-Буданова німецьке право цілковито змінило уклад життя сільського населення в Польщі, його особові і маєткові права; воно-ж одночасно сприяло переутворенню самого поняття про місто на цілком нове і надало організації міського життя цілком инший вигляд, цілком нову правно-побутову форму. Оскільки міцні були впливи права німецького в стародавній Польщі, свідчить, хоча би те, що в де-яких сумежних з Німеччиною польських територіях право німецьке сприяло майже цілковитому винародженню місцевого польського елементу. Так, напр., по свідченню того-ж вченого, наслідком розповсюдження німецького права в Шлезьку зявилася там майже повна згуба словянської народности; вже в XIV віці німецьке право було так розповсюджено в Шлезьку, що на підставі його там правувалися вже тоді не тільки всі міста, але навіть і села. В XV віці німецьке право виперло совсім з польських сел і міст колишній їх словянський устрій. В решті-решт — по влучному виразу проф. Владимирського-Буданова — склалося так, що Польща стала більш німецькою, ніж сама Німеччина" (Див. Влад.-Буданова: "Німецьке право в Польщі і Литві"). Отже не дивно через це, що через Польщу і німецьке муніципальне право проникло і то вже в готових формах й на Україну, яка після унії 1569 року майже в цілому вже комплексі своїх земель знаходилася у складі польської держави, і, хоча право німецьке й не розвинулося тут так, як на території самої "коруни", себ-то, на теріторії власне польській, але і на Україні німецьке мійське право в польській вже його переробціспри-чинилося значно до перебудови старовинного устрію українських міст на нових німецьких підвалинах. Додамо ще до вище нами зазначеного, що, на погляд проф. Багалія, сфера розповсюдження німецького мійського права була на Україні значно ширша, ніж можна було думати. По слідах названого вченого німецьке мійське право примінювалося не тільки виключно в судах магістратських, але почасти навіть і в судах полкових і сотних; в цих останніх судах німецьке право зявлялося ніби як "доповнення до Литовського Статуту".*)

Право магдебургське проістнувало на теріторії б. російської України аж до 1831 року, коли вже при царі Миколі І-му чинність цього права була припинена; з того часу в бувших українських "магдебуріях" був вже заведений устрій на основі загально-російських законів.

Про право магдебургське на Україні — див. зокрема: 1. Володимира Антоновича: "Українські міста"; 2. Влад.-Буданова: "Німецьке право в Польщі і Литві"; 3. Багалія: "Магдебургське право на Лівобічній Україні" (в укр. перекладі надр. в т. XXIII-XXIV Рус. Іст. Бібліотеки у Львові 1904 р.); 4. Кістяковського: Права, по которымъ судится малорос. народъ. (Кыев. Ун. Изв. 1875 р. 1876, 1877, 1878 р. і окремо); 5. Тарновського; "Обзоръ памытниковъ магдебургського права западно-русскихъ городовъ Литовской эпохи" Варшава 1897.; 6. Н. Теличенка: Очеркъ кодификаціи малорос. права". (Кіев. Старина на 1888 р. і окремо). Див. також "Акты, относ. къ исторіи Западной Россіи", томы I-V.**)
3. Питання чи мала Полтава магдебурзьке право в XVII- 1 пол. XVIII ст. залишається відкритим. Румянцева В. наводить перелік міст, що у 1 пол. XVII ст. мали магдебурзьке право, серед яких і Полтава. В.В. Панашенко серед 17 міст Лівобережної України, яким у XVII-XVIII ст. надавалося або підтверджувалося магістратське правління наводить й Полтаву. Дядиченко В.А. аналізуючи міське управління кін.XVII ст. - поч. XVIII ст., спираючись на “Экстракт из указов…собраніх в правительствующем Сенате … 1786 года» та за міськими судовими книгами XVII ст. реконструює, що у місті адміністративно-судові функції виконував магістрат, що управлявся традиційно для магдебурзьких міст: війтом, бурмістром з колектою. Самі ж сучасники — мешканці Полтави XVII-XVIII ст. вживають у актових книгах ці назви паралельно: “писан в ратушу” (1665 р.); “ратуш Полтавкая”(1670 р.) Проте зазаначают, що уряд міський керується магдебурським правом, наприклад: “ [1666 р. 26.11] “Грицько Броварник, що у Василевем пустом броваре [поховали крадене]… плаття поховав у солому на Івановум Шевченковим гумне…. угледівши в справи Майдебурские, в порядку, на листу 201(?) описаном, що треба о том бачити, приказали смо декретом нашимъ, жебы петро Андреенко был мучон.” й аналогічні судові справи у XVII ст. порівняно часто зустрічаються. В.Барвінський прийшов до висновку, який ми підтримуємо, що назви ратуша та магістрат вживалися без різниці. Як відомо за Правами по яким судиться Малоросійський народ, міста поділялися на привельовані та непривельовані. Перші управлялися магістратом у складі війта, бурмистра, райців, лавників; ратушні складалися з війта, трьох бурмистрів.

Документом, єдиним відомим на сьогодні про надання місту магістратського самоврядування, є датований 25 серпня 1752 р. універсал гетьмана Кирила Розумовського, у якому є згадки про навність в минулому магістрату: "испрежде в томъ городе магистрат был", а документи погоріли “во времябывшой подъ Полтавой з шведом войны”. Проте, посилання на колишню наявність магістрату, може бути лише підтверджуючим аргументом “старини” такого звичаю, права і т.д. Думку, що Полтава отримала магдебургію лише 1752 р. поділяє А.К.Швидько, яка відзначала, що на цей час воно стало явним анахронізмом, оскільки вже не забезпечувалося реальними умовами міського життя. та, власне, й соціально-політичного ладу Лівобережної України.

У 1770 р. міський голова подав таку характеристику урядовим будівлям “полковая канцелярия и бывшая ратуша. что ныне магистрат”.

Спробуємо відтворити його вигляд магістрату: початку XVIII ст. — за планом Бішева 1722 р., на якому будівля позначена, як двоповерхова, на дві половини, з чотирисхилим да­хом, що завершувався двома шпилями; другої половини XVIII ст. — за Ру­мян­цевським описом: “Магістрат дерев’яний старий, у ньому житлових покоїв п’ять, та одного — для канцелярії. Для приїжджих генералітетів покоїв нових чо­тири та да для караулень старих покоїв два, та дві старі для поклажи…” Отже, магістрат, за виключенням наявності у ньому житлових та гостин­них покоїв, може бути віднесений до п’ятого типу урядових будівель Геть­манщини кін. XVIII ст., виділеного С.А.Таранушенком. На гравюрі Стадлера 1804 р. зображено вже мурований двоповерховий будинок магістра­ту. Його спорудження припадає на межу XVIII-ХІХ ст., оскільки за То­по­графічним описом 1798-1800 рр. у Полтаві було три адміністративні міські бу­динки, з них два дерев’яні. В одному розміщувався магістрат, міська дума, сирітський та словесний суди. В іншому — караульня. Вживалося слово “шелваг”, слуги “шелавшние” ті, що обсуговували караульню. Третій кам’яний на цей момент був ще недобудований.

До адмінстративних або урядових будівель полкових міст можна віднести споруди: магістрату, ратуші, цехових будинків, шпиталів, судів, полкової та сотенної канцелярії, майдани, арсенали, цейхгаузи, тюрми, аптеки, магістратські шинки, гостинний дім, полковий архів.

Насьогодні об’єктів окресленого часу чи принаймні їх залишків на території Полтави не зберіглося, це пов’язано з переважним дерев’яним будівництвом у XVII-XVIII ст. та переплануванням міста на початку ХІХ ст. В межах Полтавської губернії кам’яних будівель було вазалі дуже мало, за відомостями про XVIIІ ст.: до 1700 р. побудовано 5; 1701-1725 рр. – 6; 1726-1750 – 5; 1751-1775 рр. – 11; 1776-1800 рр. – 22; т.б. усього 49; але в Полтаві їх було не більше двох десятків, враховуючи й 12 храмових буддіель, зведених у період 1700-1800 рр. Урядові будинки полків Полтавщини були майже усі дерев’яні, єдиним винятком можна вважати приміщення полкового архіву Лубенського полку.

Розглянемо адміністративні споруди Полтави XVII-XVIII ст.

Судочинство XVII ст. здійснювалося також у магістратському будинку, а покарання виконували, поряд на майдані, “на ринку”. Зокрема цей ілюструється судовими справами від 1665 року коли “... Костю.. посеред ринку казали карать с маткою…” 1665 8.03 “…худобу отобрат, а самых [Василя Стропченкового овчара, Грицько Опанасова овчара] у ден сей на ринку бит” Таке положення справ розміщення “на публечном месцу городовом” ратуші де відбувалися судові справи характерно для більшості Лівобержних міст XVII-XVIII ст. (наприклад, Гадяч, Сосниця, Новгород-Сіверський, і т.д та знаходить прямі аналогії зі справою від 1723 р. у м. Сміла, де зазначено стосовно підсудної Громчіни велю тебе посеред замку посторонками бити. Найчастіше на ринку, виконувалися стовпові покарання. Прив’язування до стовпа застосовували також при допиті. повторному відбуванні провини. У Полтаві, традиційно, стовп для покарань розміщувався на місці торгів — на Соборному майдані, попереду собору. Це підтверджується наприклад рішенням полтавського суду по справі 1649 р. у присуді якої зазаначалося, що “Мартиниху Криворотую і Івана Сердюка публице в понедилквой торг до стовпа дати, з якою карностю обох наказаны одпустити”Традиція карати на ринку збереглася, згідно Литовського статуту й у XVIII ст. так, за справою від 1753 р. про вбивство чоловіка Евдоху Щербанівну засуджено було до страти, перед якою мусили “по ринку водячи клщами тло то(р)гати”

Поблизу собору також розміщувалася в’язень — “огороженъ ветхим тыном, внутри коего три деревянных старых хат”. У полтавських судових книгах кін. XVII ст. зустрічаються згадки про те, що утриманя ув’язненних було покладено на мешканців міста. Традиційно, “турма” або в’язень розміщувалися в приміщенні ратуші. Найчастіше стосовно цієї будівлі вживається слово “секвεстръ”. .Повну назву знаходимо у справі 1711 року : “коновод приведенный з секвестру по(л)тавского туре(м)но(го)”. При чому поділу на чоловічу та жіночу частини у секвестрі не було, про що яскраво засвідчує справа від 25 вересня 1753 р. про утримання в секвестрі Катрі Кушнеровни, що за час перебування там “чиныла с(ъ) колодникомъ Игнатом Пивоваромъ блудодяніε” та народила двох блізнят. Вищенаведений приклад ілюструє також, що закріплений чіткий устрій в’язниць не дотримувався Так, за Правами по яким судиться малоросійський народ видно, що від місцевої влади вимагалося, “щоб везде при судах и урядах турми були построени крепкие, одни низкие, сподние, другие верхние” для утримання кримінальних злочинців у нижніх, у справах “розправлчних” у верхніх з добрими замками і ключами “при особливой из судов опредляемой строже” Проте, у Полтаві окремі камери для утримання злочиннців були впроваджені лише у середині ХІХ ст. — 1845-54 рр. вже у новій в’язниці. Вона на початку ХІХ ст. була перенесена на початок Кобищанського яру.

Шпиталі

Шпиталі — церковно-громадські балгодійні установи, будувалися або розміщувалися при церквах церквах і монастирях та мали відповідну назву. Вони призначалися для “нищих прошаков и скалеченных особливо безобразием и такою болезнею, которую поврежденный человек не токмо без настоящего об нем присмотру и ко уврачевания страдания неменуемо с тем умирать принужден будет”. Занепад цих благодійних організацій відбулося після 1789 р. (законів про закріпачення та закриття церковних братств). За реєстром міста Полтави 1735 р. було шість шпиталів Опис будівлі шпиталя Успенського маємо на 1766 р. — він зафіксований у Румянцевському переписі. На Криловській вулиці (тій, що вела до Криловської брами) збудований “шпиталь для нищих старая деревянная в ней два покоя построена от Соборной Успенской церкви коштом доброхотних подателей ”

У центрі фортеці розміщувалися допоміжні споруди військового призначен­ня. Так, “за церквою” розташовувалося “порожне казенне місце”, огород­же­не забором, де зберігали ядра та бомби гарнізону фортеці. Поряд місти­ли­ся полковий артилерійський двір, що складався з житлового дерев’яного бу­дин­ку, комори та порохового льоху. За Топографічним описом 1799-1800 рр. во­ни називаються “магазены”. На безіменній вулиці, що також починалась від майдану був “артилерийский цейхгауз в нем три амбара старих деревянних для поклажи разных артилерийских припасов”

У зв’язку із державною підтримкою щодо заснування до описуваної категорії будівель слід віднести аптеки, що опікувалися урядом. З 1721 р. за наказом Петра І в губерніях і провінціях дозволялось засновувати аптеки. Наприкінці XVIII ст. у Полтаві діяли приватна аптеки лікаря Г.Тама, та С.Логинова: На серпень 1770 р. у Полтав дяла аптека Тамма: “аптека есть партикулярная, которую содержит абшиственный лекарь Тамм и имеется полковой лекарь». Указом від 24 серпня 1782 р. була відкрита «в Полтаве на форштадте в собственном доме» аптека Петра Логінова. Аптека та лікарня Тишевського І. заснована у 1789 р. У 1804 р. викуплена містом з призначенням нового аптекаря Іванна Сесса. Визначити де вони знаходилися допомагають археологічні джерела. Так, на розі перетину пр. Першотравневого та сучасного Воскресенського узвозу у розкопі №5 (розкопки Цетру охорони та досліджень пам’яток археології) у господарській ямі знайдений кубооктаедровий аптечний важок XVIII ст. — унція (28.80 г). Під час археологічних досліджень по всій ділянці розкопок траплялися знахідки аптекарського посуду, як фрагментів так і цілих форм. Особливо, інтенсивна на місці котловану, що розмістився на ділянці пр. Первомайського №№ 5-9, та території прилеглої до розкопу №5. Керамічні знахідки, аптечне скло, важок дають підстави локалізувати тут одну з найстаріших аптек.

В Гетьманшині пошта набула яскраво вираженого офіційного характеру. Листування здійснювалося переважно через “посольства” т.зв. нарочних. Посилання оформлялося у вигляді листа із підписом та печаткою. Один з найперших таких офіційних листів — лист Мартина Пушкаря 1657 р. У Глухівських статтях 1669 р. Демьяна Многогрішного один з пунктів передбачав організацію пошти із залученням “охотних людей”. На сьогодні невідома організація пошти у Полтаві на XVII ст., проте для наступного століття відомості є. На початок XVIII ст. вже чітко визначилося кілька головних напрямків зв’язку українських міст з російською столицею, одним з яких був Запоріжжя — Полтава— Охтирка— Севськ— Калуга— Москва, що передбачало налагодження в цих містах поштових станцій. У 1708 р. за наказом Петра І, що перебував у Полтаві було налагоджений поштовий зв’язок із Сумами, тобто виникло локальне відгалудження пошти, викликане військоговими потребами, яке проте пізніше продовжувало функціонувати. В.А. Дядиченко зазначає, що цей поштовий тракт, був встановлений вже 1700 р. 31 травня 1765 р. за підписом Катерини ІІ виходить наказ “Учереждение о конной почте в Малой Росии”. Того ж року був розроблений розкалд поштових днів. За ним дізнаємося, що з Глухова до Полтави відправлення поштових підвод відбувалося на понеділок та п’ятницю — о 8 годин вечора. В Полтаву звозилася кореспонденція з Росії через Стародув, Конотоп, Прилуки, Переяслав, Ромни, Лубни, Гадяч, Миргород, Опішню і вже звідси розходилася по навколішним населним пунктам. До Полтваи пошта надходила у неділю і четвер о першій годині дня. Головні напрямки поштового зв’язку у які була включена Полтава: на Глухів, на Київ, Стародуб, на Чернігів. У Полтавському полку на 1765 р. було 4 поштаря та 18 коней, по 4 на кожного поштаря, що є найбільшим показником по полках. Місце розташування поштової станції встановити важко, одна з версій пропонована Гладишем К.В. Він вважає, що у XVIII ст. двір кінної поштової станції розміщувався по сучасній вул. Жовтневій, 6. Ця версія на мій погляд має логічне обгрунтування, оскільки ця вулиця була продовженням шляху на Київ, майже поруч з Київською ворітною брамою.

На початку Київської вулиці знаходилася полкова канцелярія «в ней жи­лых покоев пять, около них хат ветхих одна». В 1769 р. Полтавська полкова канцелярія звернулася до малороссійської колегії з клопотанням про абсолютне підпорядкування магістрату полковій канцелярії, та стягнення штрафу за невиконня її приписів.

Місце проживання урядових людей, військових, що жили у Полтавський фортеці та їх кількість дозволяють на 1735 р.визначити матеріали Полтавської полкової канцелярії дворів: 10 старшинських, 6 значкових товаришів, служищих полкової артилерії та прочих 37, комісарських

Школи

На 1735 р. нараховувалося шість шкіл, вони були створені при церквах та називалися відповідно ним: Воскресенська, Пречиская (від Святоуспенського собору), Спаська, Стрітенська, Никольська, Подільська Різдва Богородиці (від розміщення церкви Різдва Богородиці на Подолі). Інших навчальних закладів, зокрема училищ не було навіть на кінець XVIII ст., так станом на 1770 р. це підкреслювалося у донесенні міського голови: “не имя в себе учережденных училищ”. Проте В.А.Дядиченко наводить факт, що на поч. XVIII ст. діти старшин “навчались в колегіях Чернігова, Полтави, інших міст”.