Курс лекцій Історична урбаністика

План

1. 
   Закономірності видаткового аспекту діяльності міщан.
   
2. 
   Основні види податків міського населення.
   

1. Незаперечним є факт, що неможливо скласти вірне уявлення про досліджувану територію: місто чи село без вивчення соціального, професійного, національного складу населення, його чисельності, міґрації та розселення, станово-професійної структури.

Міські стани:

1. 
   козацька старшина (полкова, сотенна адміністрація)
   
2. 
   купці , лихварі, міські урядники, орендарі
   
3. 
   ремісники (цеховики, партачи), торгівці
   
4. 
   підсусідки, коморники, халупники, бобилі, городники, нацмити, жебраки.
   

Повинності цехів поділялися на: 1) грошові сплати, 2) натуральні поставки; 3) різні роботи.

Основними видатками з міщан, цехів були: драгунська сустентація, поштові видатки, збори на користь місцевої адміністрації (полковника, писарів, магістрату, війту, бурмистрів, сторожів), стація, Гетьманська стація, збори з шинкування, ярмаркові збори, витрати на ралець. Сплачувались на користь війська податки з диму, митні та орендні збори, податки з промислів, ремесла, землеробства. Існували різноманітні торгівельні та ярмаркові збори місцевого характеру.

На XVIII ст. у видатковій діяльності цехів Полтавського полку вимальовуються наступні тенденції.

• 
  по-перше, поступовий перехід від натуралізації зборів до їх зборів у грошовій формі. Поступового зникнення відробіткової форми робіт.
  
• 
  по-друге, активне використання козацькою старшиною економічного потенціалу цехів для зміцнення власного матеріального становища,. Втрата незалежності цехів, поступове підкорення їх магістратами та місцевою адміністрацією та старшиною поглиблювали цей процес. Про це свідчить велика кількість різнотипових податків, повинностей, зборів, які мусили виконувати та сплачувати цехові ремісники. Витрати на ралець, який мав майже обов’язковий характер, не захищали робітників цехів від зборів на користь козацької старшини. Видатки на користь старшини були комбінованими, при переважаючій грошовій формі.
  
• 
  по-третє, відбувається обмеження міщанського стану, коли домінуючим у ньому виступає торгівельний елемент, а цехові ремісники, ще зберігаючи певну осібність, все ж наближаються, за своїм положенням, до посполитства.
  
• 
  по-четверте, матеріальне становище цехів було різним. Якщо різницький, шевський, кушнірський цехи виглядають економічно стабільними, то гончарські, бондарські стабільно перебуваючими у скруті. Ця особливість простежується не лише за видатками з цехів, але й за чисельністю ремісників у цеху, яка напряму залежала від економічного положення організації.
  

2. 
   Драгунська сустентація.
   

Надто обтяжливою повинністю для селян і міщан було розквартирування у них на постій солдатів та офіцерів російської армії, а також «дачі на консистентів порцій і рацій», тобто безплатне постачання про­віанту та фуражу драгунським полкам. Розміщення регулярних військ у будинках місцевих жителів практикувалося протягом усього XVIII ст., а «порції та рації» були скасовані тільки в 1765 р. і замінені так званим «румянцевским рублевнм окладом» (по одному карбо­ванцю з кожного двору). Основний тягар по утриманню російських військ, природно, ліг на плечі посполитих, а також рядових козаків. Щоправда, останні, якщо перебували у поході, до свого повернення звільнялися від «порцій і рацій» Розмір і строки царський уряд не встано­вив, тому в їх рахунок збирали провіант для солдатів і фураж для ко­ней або гроші. Причому кількість провіанту та фуражу не була чітко визначена і в багатьох випадках залежала від місцевих умов. При роз­поділі «порцій і рацій» між посполитими та козаками істотну роль віді­гравало їх матеріальне становище з врахуванням вказівки гетьманського правління «кладучи двох козаков протнв едного посполитого», тобто від двох козацьких дворів одержували стільки «порцій і рацій», скільки від одного двору посполитого. Проте розміщені по хатах офіцери вимагали додатково до свого «довольствия» свічки, одяг, харчі, а коням — підвищені норми сіна та вівса. Нерідко разом з вищими вій­ськовими чинами жили їх родини, прислуга, яким також відводилися на постій квартири та призначалися «порції», а для їх коней — «рації». Це ще більше розорювало посполитих і рядових козаків. Крім того, досить часто постояльці застосовували щодо господарів насиль­ницькі засоби, що викликало різкий протест усього місцевого на­селення.

На економічному становищі народних мас Лівобережної України негативно позначалися також постійні закупки у них волів і коней для потреб діючої армії. Так, у 1737 р. було видано царський указ, за яким населення регіону мало виділити для армії 44 тис. волів з тим «обнадеживанием», що в недалекому майбутньому за них заплатять. Крім того, кожну пару волів повинен був супроводжувати погонич, що утримувався за рахунок посполитих. У 1738 р. уряд наказав продати ще 23 тис. пар волів. Внаслідок злиденного становища переважної більшості посполитих і рядових козаків вони не могли, як правило, своєчасно поставити таку велику кількість волів. Проте все ж властям вдалося зібрати в населення Лівобережжя кілька десятків тисяч воліві коней.Вартість волів, коней або провіанту для армії царський уряд обі­цяв виплатити населенню лівобережних полків одразу «по приеме», "в той же день і «без волокитн» . Однак насправді виплата проводи­лася надто повільно, затягувалася на кілька місяців, а інколи й зовсім не проводилася. Зрозуміло, що часті поставки волів і коней значно тіідривали рентабельність господарства посполитих та рядових козаків, оскільки позбавляли їх робочої худоби.

Поштові видатки.

Іншим обов’язковим збором, запровадженим у першому десятилітті XVIII ст. були поштові видатки. На початку століття вже буличітко окреслені кілька головних напрямків зв’язку українських міст зі столицею, які, щоправда, більш стало та офіційно оформилися лише 1765 р. На утримання поштарів та поштових та перевезення міські ремісники сплачували збори. У 1722 р. кожен цеховик сплачував близько 11-13 копійок на пошту, найбільші відрахування — по 30 копійок з двору.

Після 1722 р. міста були офіційно та політично підпорядковані російській владі, але це не захищало їх від визиску козацької старшини. історик Пилип Клименко наводить приклад звернення з приводу розорення цехів через надмірні неоплачувані роботи на користь старшини, а саме: слюсарського, котлярського, ковальського та гончарського цехів Кролевця до генерал-губернатора Лівобережної України П.Румянцева 1765 р.

Розглянемо спочатку повинності ратушних і магістратських міщан та підсусідків. Так, гетьман І. Мазепа вже в універсалі 1692 р., зазначав, що у Переяславі «здавна бывал такой звичай, же все цехи до ратуша меского належали и в купе з мещанами повинність одбували і У зв'язку з цим гетьман підтвердив право магістрату «отбирать послушенство з усіх переяславських цехів, ремісники яких «не суть в козацком реестре, а також дозволив місцевому полковнику викорнстовувати безкоштовно їх працю для особистих потреб (по одному реміснику від кожного цеху). Таке становище існувало й на початку XVIII ст. Старшина Чернігівського полку змушувала працювати на себе теслярів, шевців, рибалок, кравців, ковалів, гончарів, лучників, слюсарів, музикантів, ювелірів та ін. Крім того, вони мали надавати представннкам гетьманської адміністрації свої підводи для перевезення різних вантажів та постачати їм городину.

Великий обсяг ловинностей виконували посполиті безпосередньо на користь ратуші чи магістрату. Крім усяких «роботизн», з них, звичайно, збирався й «годовий оклад» грошима і натурою. Протягом тривалого часу «по особливим древннм прежним привилегиям и по жалованним грамотам> київські міщани зобов'язува­лися платити магістрату щорічно по 600 крб. (1742 р.). Незважаючи на це, полкова старшина змушувала їх виконувати також різні доручення, вимагала здавати крупу, борошно. За наказом київської губернської канцелярії вони рили за містом рви, будували палісадник «з великим иждивением»". Ці кошти витрачалися головним чином на плату адміністрації даного міста чи містечка, частково — на місцеві потреби, решта потрапляла у державну казну. Однак чималу частину натуральних та грошових поборів присвоювала старшина.

Селяни, міщани і підсусідки вільних військових сіл та містечок та­кож виконували різні повинності, які мало чим відрізнялися від провинностей ратушних і магістратських посполитих. З них у вигляді різних зборів і податків стягувалися кошти на утримання гетьмана, найма­них військ, оплату служби сотенної та полкової старшини, артилерій­ської прислуги тощо. В залежності від ступеня заможності посполитського двору в одних вільних військових селах і містечках побори сплачувалися натурою і грошима, в інших — лише грошима.

Міські урядовці збирали з цеховиків продукти їх виробництва. Кравецький цех, за свідченням цехмістра Федора у рік видавав атаману, війту, двом бурмистрам чотири кожухи. Як доповідав цехмістр різницький Андрій Чіндеберъ цех давав “на ратушу полтавскую лою пят камени”, на “суддиво” камень лою, войту, бурмістрам, ратушному писарю по каменю лою. Аналогічно, за словами цехмістра Василя Дмитренка, бондарі видавали бочки та кадолби на генеральський та полковницький двори та старшині, при чому кількість їх не вказується, тому вірогідно давали за вимогою. Адам Вакуленко, цехмістр шевскій, звітутвав, що війту, бурмістрам шевці давали по дві пари чобіт у рік. Гончарні цехи свої вироби не давали, це не правило, адже проте така практика була поширеною по Лівобережній Україні. Полкова адміністрація також не випускала можливості привласнити продукти праці ремісників-цеховиків. Полтавський різницький цех віддавав полковнику 2 камені лою, полковому писарю камень лою. Зборами користувалася не лише полкова але й сотненна старшина. Так, гончарний цех Великих Будищ сплачував два золотих сотенному сторожу.

Міщани Лівобережної України сплачували податок під назвою “стація”. Вона бралася в основному продовольством й шла на утримання українського та дислокованого на території України російського, війск. Її розмір не був фіксованим, а залежав від загальної військово-політичної ситуації країни та краю.

В першій чверті XVIII ст. посполиті, а також деякі козаки, що з різних причин не відбували військової служби, мали брати на «до-вольствие натурой» гетьманське наймане кінне та піхотне військо, ві­доме під назвою «сердюки», «компанійці» . Цей вид повинностей на­зивався «стацією».

Незважаючи на заборону згідно з царським указом 1723 р. збира­ти «стацію», вона в ряді місцевостей Лівобережної України продовжу­вала існувати. Наприклад, 24 липня 1729 р. гетьман Д. Апостол розі­слав універсал, в якому, зокрема, вказував: «В тих ведомостях показа-ни доходи, которне указами е.и.в. и нашими универсалами оньїх збирать не велено, а именно... с подсуседков казачих и мужичих стация». Отже, цілком очевидна помилковість тверджень В. О. Бар-вінського про те, ніби утримання компанійців посполитами припинило­ся ще до гетьманства І. Скоропадського.

Про розмір «стації» та способи її стягування в джерелах говориться дуже мало. Тому скласти конкретне уявлення про неї досить важко.

Торгівельні збори.

Окрім вищенаведених податків та зборів місцевого характеру існували ще торгівельні збори, які відрізнялися великою різноманітністю. Сюди входили сплати з вишинкованих горілки, меду, пива та торгівельні збори з возів та торгівельних лавок. У полковому місті ярмарки відбувалися чотири рази на рік з яких збирали на полковничі потреби “— берется ярмарковое на пна полковника полтавского в Полтаві по два алтини”, а на початку 2 десятиліття XVIII ст. стали відраховувати ту ж суму до державницької скарбниці — “а тепер зборщики отбирают”

Старшиною також усіляко підтримувалався звичай давати святкові подарунки — ралець. Олесь Пошивайло зазначає, що цехи приносили старшині у подарунок свої вироби або гроші двічі на рік — на Різдво та Великдень. [18, с. 91] Це підтвержується звітом великобудського цехмістра гончарського цеху Семена, який відзначав, що у рік на два свята дається “ралця” два рубля. За відомостями, які наводить Катерина Лазаревська, відносно гончарського цеху Київського Подолу 2 пол. XVIII ст., видатки на ралець були різними від 20 крб. 75 коп. до 1 крб. 71 копійки у різні роки, тобто найбільший збір становив близько 35 копійки на рік з особи. [13, с.305]

Крім того, посполиті виконували різні «роботизни» на користь ратуші чи

магістрату. За гетьмана Д. Апостола збір «стації» у Сосниці був скасований. Замість неї сосницькі міщани платили сотенній і полковій старшині, а також на канцелярські потре­би «поворотньїе деньги». У 1742 р. вони, зокрема, дорівнювали 18 крб. 68 коп., а в 1743 р. — вже 28 крб. 20 коп. Крім того, з міщан стягував­ся податок хлібом за торгівлю, а також щорічний податок на «всякие церковний потребности» (воск, ладан, вино тощо). На ратушному полі вони косили сіно, яким потім годували коней чиновників, що проїжд­жали через містечко".

Окрім сплат поширеною була також практика застосування міщан у різних роботах: ремонтах фортець, мостів, гребель, відбуванні пожежної, сторожової повинностей. Пожежна повинність та участь в її виконанні цехів для м. Полтави докладно описана істориком Дмитром Багаліем. Впродовж XVIII ст. відробіткові форми діяльності цехів поступово еволюціонували до грошових. Так, Катерина Лазаревська зафіксувала такі факти, що цеховики гончарського братства Києва 1709 р. були викликані магістратом для виготовлення печей у будках сторожів, а пізніше на роботи по лагодженню дніпровського мосту. Проте, вже наприкінці XVIII ст. видатки, які проходили під назвою “громадські обов’язки” сплачували грошима

На початку 20-х років XVIII ст. Петро І доручив чиновникам Ма­лоросійської колегії вжити ряд заходів, щоб обмежити утиски з боку старшини, міської адміністрації та духовенства магістратських, ра­тушних, відписннх та вільних військових посполитих, визначити мож­ливі розміри зборів і добиватися їх поступового збільшення, стабіль­ності надходження до державної казни. Поставлене завдання у зв'язку з різким посиленням експлуатації посполитих у таких маєтностях виконати не вдалося. У першій половині 40-х років знову порушувалося це питання. Зокрема, членам створеної царським урядом Комісії еко­номії доручили передивитися розкладку зборів у вільних військових маєтностях. У 1746 р. вони розробили проект, за яким посполиті, що мали «достатню» кількість орної землі, інші угіддя та робочу худобу, зобов'язувалися платити по 3 крб. на рік, а ті, які не мали орної зем­лі,— близько 1 крб., а «кой не имеют не токмо грунтов, по и промислов, — з таковьіх по разсмотрению и ниже рубля». Причому за пропо­зицією членів Комісії економії ці збори повинні були замінити «всякие работи и протчие владелческие доходи»34. Однак здійснити такий про­ект не вдалося через те, що Комісія не змогла внаслідок специфіки міс­цевих умов (насамперед дуже нерівномірного розподілу між посполити­ми землі та худоби) виробити оптимальний критерій платежів для різ­них груп дворів. Після ліквідації Комісії економії (1750 р.) посполиті вільних військових маєтностей мали платити грошовий «оклад» у Скарб військовий.

Тютюнова та медова повинності.

Для посполитих, шо тримали бджоли та вирощували тютюн, вста­новлювався спеціальний податок — медова і тютюнова десятини. Перші згадки про медову десятину після визвольної війни 1648—1654 рр. від­носяться до правління гетьмана І. Мазепи. Але ймовірно, що в той пе­ріод вона стягувалася з посполитих не в усіх полках. Медовий пода­ток брався з кожного десятого вулика, а де його «не достанет, з тих от жадного улия взимано очкового (очко — отвір у вулику) по 2 алти-на»,— повідомлялося в одному з тогочасних документів. Обсяг тю­тюну, який вилучався, залежав від розмірів плантацій. Спочатку ці збори сплачувалися головним чином натурою. Так, у 1722 р. з поспо­литих 6 лівобережних полків (Лубенський, Гадяцький, Прилуцький, Ніжинський, Полтавський, Миргородський) було зібрано 543 пуди 4 фунти тютюну37. З 1723 р. Малоросійська колегія вимагала, щоб медова та тютюнова десятини збиралися грошима 38.

Однією з найбільш поширених державних повинностей було на­дання селянами та міщанами підвод для потреб місцевої адміністра­ції в період воєнних дій. їх, як правило, використовували для переве­зення боєприпасів, військового спорядження, фуражу і т. п. У мирний час посполиті мали перевозити урядовців, доставляти казенну пошту і продукти в різні пункти. Особливо терпіли від підводної повинності мешканці міст, містечок і сіл, розташованих на великих трактах. Так, якщо жалуваною грамотою 1660 р. російським «ратним людям», а та­кож чиновникам, які їхали у Москву через Чернігів і не мали спеці альних грамот, гетьманських ратуш чи воєводських «відписок», не доз­волялося самовільно брати підводи у чернігівських міщан, то згідно з наступними постановами царського уряду та гетьманськими універса­лами міщани Чернігова мали «подводи ч корми давати почему дове-дется». Селяни с. Комарівка (Ніжинський полк) від «дачи подвод» й інших «тяжестей» на початку 30-х років XVIII ст. прийшли в «край­нюю нищету и разорение, а иньіе от той нестерпимий нуждьі в разньїе места разошлися». Причому комарівські жителі мали лише десять ко­ней з возами, а за наказом сотенних властей повинні були поставляти двадцять коней з возамн. їм нічого не залишалося, як наймати коней у місцевих заможних козаків з <последким своим разорением»

Великий обсяг державних повинностей виконували посполиті Мгарського Лубенського монастиря. Тільки в 1739 р. для перевезення у Кременчук військової артилерії й виконання робіт на державних кінних «заводах» вони виділили більш як 200 підвод, возів і саней. Якщо возів не вистачало, їх мали виготовляти самі посполиті м. Крім цього, монастирські селяни доставляли провіант, овес, сіно, дьоготь у різні «магазини» Лубенського полку, для ратуші возили дрова, виконували різні доручення місцевих властей4г.

Важкою повинністю для посполитих і рядових козаків була їх обо­в'язкова участь у будівництві міст, копанні каналів й рвів, несенні служби на оборонних «лініях>. Так, у 1715, 1721 та 1723 рр. на прокла­данні Ладозького каналу працювали 10 тис. козаків. Вони «без жадно­го огурства и лености щоденно возили пісок, забивали палі, які з «трудностию за кілка верст на своих плечах носили», будували греблі"". У 1724—1725 рр. на спорудження фортеці у Новочеркаськ було направлено близько 5 тис. козаків. Крім них, на будівництві фортифікаційних споруд використовувалася праця кількох тисяч поспо­литих, які супроводжували на своїх конях судна, постачали продо­вольство та фураж. Після таких тривалих і виснажливих робіт і вна­слідок постійних недоїдань і епідемій додому не поверталося від ЗО до60% козаків і посполитих.

Однією із традиційних статей розходів міщан XVI-XVIII ст., що мали значення для усього братства in corpore були, окрім традиційної десятини, витрати на офіри для церкви. Але процес формалізації церковних пожертв вже добре фіксується на початку XVIII ст. — вони обмежуються залишковим принципом витрат на свічки для братії: “на воск на свечи на церковъ”, “на свечи большие церковние”, “свечи до церкви божей ставляем”.

Крім вищеназваних повинностей, існувало ще багато таких, про які джерела лише згадують, але не дають чіткого уявлення.
Тема: Ремісничі цехи на українських землях.

План

1. 
   Історія утворення цехів
   
2. 
   Давньоруські цехи
   
3. 
   Цеховий устрій цехів за часів Литви та Польщі
   
4. 
   Цехи на українських землях XVIII-ХІХ ст.
   
5. 
   Цехи Полтавського полку XVIII ст.
   

У діяльності купецьких та ремісничих гільдій важливу роль відігравали суспільні та релігійні мотиви, проте на першому плані залишалися економічні інтереси. Із внесків членів братства створювався фонд, який йшов на допомогу хворим, нищитеним, вдовам, сиротам на поховання членів. Нерідко на честь святого покровителя даного ремесла влаштовувалися пишні та продумані до дрібниць релігійні церемонії. Цехи відігравали важливу роль в загальноміських святах, відповідали за постановку містерій на біблійні мотиви.

У Північній Европі купецькі гільдії склалися раніше на півстоліття ремісничих цехів. Своїм виникнення вони зобов'язані пожвавленю торгівлі та зростанню міст в 11 ст. Купці об'єднувалися для захисту на торгівкльних шляхах в каравани. Такі союзи, спочатку тимчасові, поступово ставали постійнодіючими. До 12 ст. гільдії фактично монополізували торгівлю у містах Італії, Франції, Фландрії. Спочатку до купецьких братств допускалися й ремісники, хоча вони й расташовувалися нижче в соціальній ієрархії. Пояснюється тим, що в цей час між купцом та ремісником не було чіткої межі та той факт, що гільдіїмаленьких містечок задовольняли інтереси тих та інших. Проте в великих містах розвиток торгівлі та промисловості призвело до збільшення кількості ремісників, які стали об'єднуватися за спеціальностями та стоврювати власні корпорації по типу купецьких, які отримали назви цехів. Процес утворення цехів полегшувалався компактінстю проживання ремісників. Цехи набували самостіності. Королі могли надати тому чи іншому цеху монопольні привілеї. Такими привілеями користувалися майжк усі цехи. До 13 ст. вони склалися в усіх містах Північної Европи та Англії, впродовж дво наступних століть досягли верщини свого розквіту. По мірі спеціалізації від них відмежовувалися нові. Так наприклад з текстильного виокремилися цехи чесальщиків, сукновалів, красильшиків, прядильників, ткачів.

В економічному вдношенні цехи обмежували конуренцію ремісників й таким чином забезпечували ремісникам прожитковий мінімум. Для этого регламентировалось число подмастерьев и учеников, работавших у каждого мастера, запрещалось переманивание рабочей силы, устанавливались правила, касавшиеся цеховой собственности, запасов сырья и технических устройств. Этой же цели служили ограничения при приеме в цех (требо-вание доказательств рождения в законном браке, «честное происхождение») и запрещение каких-либо работ не учитывавшихся цехом. Правовым выражением всего этого была обязательность принадлежности к цеху, це-ховая монополия, выражавшаяся, например, в запрещении продажи на городском рынке нецеховых товаров. Исключение делалось только для ярмарок. Ограничения еще более расширились с так называемым закрытием цехов в позднем средневековье, когда число мастеров в цехе стало жестко фиксированным. Но это уже отражало упадок средневекового ремесленного производства и его организации.

В политическом отношении цех защищал интересы своих членов перед городскими властями. Цеховая организация позволяла верхушке Р. временами играть заметную роль. Этому способствовала военная сила цехов в защите города. Во время войны Р. защищали определенные части городской стены или ворота, участвовали в городском ополчении.

В социальном отношении цехи помогали своим членам, попавшим в беду (болезнь, увечье, пожар и т. п.). Они строили собственные больницы или оплачивали места для больных в общих больницах, устраивали похороны и как-то обеспечивали семью умершего. Такие задачи ставили перед собой, например, братства подмастерьев, существовавшие в Германии в XV в. Но так как подоб-ные братства пытались бороться за повышение заработной платы и даже организовывали забастовки, а странствующие подмастерья обеспечивали их межгородской характер, они часто преследовались и запрещались городскими властями, действовавшими в интересах мастеров.

В культурно-бытовом отношении цехи были средоточием городской празднично-обрядовой жизни. Они устраивали шествия и карнавалы (например, нюрнбергские шествия ряженых), танцы (например, танцы бондарей с обручами), праздники стрелков, праздники весны, а также праздничные хождения в баню. Главными действующими лицами этого, прежде всего шествий, танцев и хождений в баню, были подмастерья. На этой поч-ве, а также на почве странствований подмастерьев воз-ник особый ремесленный фольклор (например, прощальные и шуточные песни). Цехи добились немалых культурных успехов. Так, с XIV в. в германоязычных землях была введена так называемая обязанность обучения — упорядоченная ремесленная подготовка в течение опре-деленного времени, по окончании которой ученик принимался в число подмастерьев. Затем начинались его многолетние странствования, во время которых он знакомил-ся со своим ремеслом у разных мастеров. Для приобретения собственной мастерской начиная с XIV в. надо было выполнить образцовую работу на звание мастера (нем. M\'eisterstuck, франц. che-d\'oevre). Несмотря на различные злоупотребления (в позднем средневековье особенно часто—покровительство сыновьям или зятьям масте-ров), эта система обучения привила уважение к ремесленному труду и сохранила его на века.