Курс лекцій Історична урбаністика

У Восточной и Юго-Восточной Европе ремесла также достигли высокого уровня развития, а Р. составляли заметный, хорошо организованный и культурный по тем временам слой населения.

В древнерусских источниках Р. упоминаются с XII в. Пространная «Русская Правда» ставит их на один уровень с высшими представителями княжеской или боярской дворни (штраф за убийство Р. 12 гривен, тогда как за крестьянина—смерда или за холопа—5 гривен). В этом случае речь идет о Р. зависимых, работавших на князя или боярина, по их заказам, но несомненно, что и тогда и гораздо раньше были в Древней Руси и свободные Р.— крестьяне и в особенности горожане. Об этом говорят обильные археологические материалы. В городах почти каждый исследованный раскопками дом был одновременно и мастерской Р.; остатки мастерских и орудия труда Р. найдены и в сельской местности.

Начало массового производства ремесленных изделий на Руси относится к IX—Х вв., но отдельные изделия встречаются и раньше. К концу Х в. ведущие отрасли промышленного производства — металлургия и обработ-ка металлов, ювелирное, оружейное, гончарное, кожевенно-сапожное дело и др. находились уже в руках Р. При этом в городах производились наиболее совершенные изделия, находившие сбыт зачастую далеко за пределами города и даже страны, в то время как сбыт изделий дере-венского Р. был ограничен, чаще всего ближайшей окру-гой радиусом 10—15 км.

Профессия Р. зачастую была наследственной, о чем говорит например, усложнение клейм на изделиях (сын вводил дополнения в клеймо отца). Семейный характер ремесленного производства выступает и в повествовании летописи о народном герое кожевнике Яне Усмаре, рабо-тавшем в мастерской отца вместе с тремя братьями (X в.). Вместе с тем уже очень рано (по крайней мере с XII в.) упоминаются Обучающиеся ремеслу (ученики,, отроки, уноты—юноши) по-видимому, не у родителей, а позже—даже в других городах. В XVI—XVII вв. отношения мастера и ученика определялись договорными записями, по которым ученик должен был длительный срок жить и работать в мастерской Р., подчиняясь ему во всем, а Р. обязывался учить ученика всему, «чему сам умеет» и по окончании ученья снабдить всем необходимым для начала собственного производства, а также «обуть, одеть, как в людях ведетца». Режим работы и быт таких учеников были в мастерской Р. зачастую весь-ма тяжелыми.

Развитие русского ремесла, как и повсюду в мире, шло прежде всего по линии углубления разделения тру-да. Так, уже очень рано специалисты по обработке ме-таллов отделились от металлургов, а в дальнейшем по-явились кузнецы, замочники (специалисты по холодной обработке металлов), оружейники, ювелиры (златокуз-нецы) и пр. К XVI в. существовало 23 профессии метал-листов, производивших более 200 разнообразных предметов от иголки до пищального ствола. В XIV—XV вв. в кожевенно-сапожном производстве выделились кожевни-ки и сапожники, а позже—подошвенники, голенищники,. шорники и пр. Всего в городах Московского государства насчитывалось в конце XVI в. более 20 профессий Р. По данным писцовых книг, Р. составляли в это время до-25% населения городов. Эта цифра представляется, однако, заниженной, так как не всегда учитывались Р., зависимые от крупных феодалов. Кроме того, ремеслам» занимались и военные — стрельцы, составлявшие основ-ной контингент армии. Правительство предоставляло-стрельцам значительные льготы при занятиях ремеслам» и торговлей, что ставило их в выгодные условия при конкуренции с другими Р. Другой важной линией эволюции\' ремесленной техники было упрощение производственного-процесса за счет уменьшения доли наиболее трудоемких работ. Установлено, что Р. заменяли более трудоемкие-операции менее трудоемкими: ткани сложного плетения вытеснялись тканями более простого плетения, сокращалась орнаментация изделий, в кузнечном оружейном производстве клинки со стальной сердцевиной заменялись железными с наваренной узкой полосой стали. Такие приемы повышали производительность труда Р., но в ряде случаев приводили к снижению качества изделий — их красоты и долговечности.

Вопрос о существовании в России цехов Р. решается в науке не однозначно, поскольку до сих пор не известно ни одного средневекового русского цехового устава-Большинство советских и зарубежных исследователей сходятся на том, что какие-то организации городских Р. типа цехов были еще в Древней Руси и сохранялись в Зпоху позднего средневековья. Об этом говорят расселение Р. определенных профессий в одних районах города\' (что отразилось и в топонимике—ср. древние названия-улиц Щитная, Красильницкая, Гончарная, Кузнецкий мост, Плотницкий конец и т. п.), объединений Р. вокруг патрональных церквей, которые иногда также включали: в свое название профессию Р. (Петр и Павел в Кожевниках, Успенье в Гончарах и пр.), наличие в музейных собраниях высококачественных произведений ремесла, явно» сделанных в подражание высоким образцам, распространенность такого термина, как «мастер» (а в XVII в.—и «подмастерье»), наконец, упомянутый уже институт ученичества и обязанность мастера снабдить ученика всем необходимым для самостоятельной работы. Некоторые источники указывают и на странствия учеников, во вся-ком случае—обучение в другом крупном городе (напри-мер, новгородец в XVI в. учился портновскому ремеслу в Москве).

3. Українські цехи.

Для міського ремесла України середньовіччя і ранньомодерного часу характерна цехова організація – об’єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста в спілки – цехи.

Особливою формою суспільної організації в Україні в часи пізнього Середньовіччя та раннього Відродження були ремісницькі цехи. Вони поєднували в собі два важливих правничо-демократичних принципи нової Європи: з одного боку - колективну творчість за певними напрямами розвитку міського (мануфактурно-індустріального) суспільства, з іншого - систему соціальної ієрархії за особистими здобутками та вмінням. Іншими словами, об’єднані у цехи ремісники репрезентували собою можливість члена суспільства здобути собі гідне місце в ньому згідно з індивідуальними потенціями та особистими заслугами і, навзаєм, право і обов’язок міста віддати такому громадянину дяку та пошану згідно з його особистими, а не становими, національними чи релігійними чеснотами. Не випадково, що тривалий час цехи були уособленням як ремісницької майстерності, так і соціальної організації громадян. Саме в цьому контексті Іван Крип’якевич писав про пізніші братства як інституції, які в XVI ст. “наблизились своєю організацією до цехів, а рівночасно поширили свої завдання”.

Розвинена цехова структура в Україні склалася вже в XV ст. У цей час цехи об’єднували представників понад 120 ремесел - ковалів, зброярів, ювелірів, слюсарів, сніцарів, лимарів, кравців тощо; саме ремісники разом з членами їхніх сімей і становили найчисленніший і соціальне дуже активний прошарок українських середньовічних міст: до 25-36 % всіх жителів. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. існувало понад ЗО цехів, які об’єднували майстрів більше 133 спеціальностей.

Ремісницькі цехи були жорсткою, хоча, водночас, і вельми демократичною громадською організацією. Жорсткість полягала в існуванні чіткої ієрархічної структури всередині цеху (учні - підмайстри - майстри - старші майстри), обов’язковому виконанні ухвалених рішень всіма його членами, боротьбі цеху за монопольне право виготовляти і збувати товар, регламентації кількості підмайстрів та учнів для майстра, фінансовій звітності, зрештою - функціонуванні (у випадку війни) цеху як окремої військової одиниці міського ополчення тощо. Демократичність цехової структури також мала багато вимірів: корпоративність інтересів, виборність керівних цехових посад, колегіальність управління (колегії столових), можливість зміни ієрархічного статусу, взаємопідтримка (зокрема економічна допомога бідним цеховикам або вдовам та сім’ям покійних майстрів) та рівність прав, взаємоповага, колективні збори (сходки) та ін.

Вельми прикметною у цьому контексті була лексико-семантична визначеність членів цеху: так, учнів іменували “хлопцями”, підмайстрів - “товаришами” чи “челядниками”, майстрів - “братами”, а старших майстрів - “старшими братами”; а чільна головна виборна особа цеху - цехмістер (цехмейстер) - взагалі іменувалася на духовно-родинний лад “панотцем”, як церковний батюшка³⁸. Це явно засвідчує тяжіння професійної спілки бути великою родиною, громадою вільних і здружених людей, братством. Порівняймо це твердження із фрагментом статутної цехової вимоги міста Гадяча: “Всі члени мають однакові права. Тільки старі члени, котрі відбули й приймали участь у керуванні організацією, дякуючи своїй досвідченості, користуються пошаною, й їхня думка завжди переважає на зборах. Ці старі члени, очевидячки, й передають цехові традиції, вони їх найкраще знають”.

Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цехо­вим майном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійсню­вали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією. Повноправними членами цехових об'єднань виступали тільки май­стри — власники майстерень, у яких працювало по декілька підмай­стрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси, За соціальним і майновим становищем члени цехових організацій не були рівними. Головува­ли в них найбільш багаті майстри. Нижчий прошарок цехової організації складали підмайстри, які експлуатувалися майстрами і усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конку­рентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісницьку продукцію належало лише його членам*.

Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах йшло швидкими темпами. Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише 4 цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісницькі організації виникли у галицьких і волинських містах. Наприкінці XVI ст. цехи з'явилися у Києві, Луцьку, Кремінці.

Окрім цехових ремісників, в українських містах була чимала група позацехових ремісників ("партачів"). Цей соціальний проша­рок міщан українських міст складали ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, внаслідок відсу­тності коштів, сільські ремісники, які працювали в місті, тощо.

З розвитком ремесла в українських містах чисельність позаце­хових ремісників неухильно зростала'головним чином за рахунок вихідців з села. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники складали понад 40% загального числа реміс­ників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в "партачах" конкурентів і намагалися не тільки не допустити їх у цехові організації, а й повністю паралізу­вати їх діяльність. З цією метою вони нападали на майстерні "партачів", виганяли їх за межі міста та ін. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдалими, бо "партачів" підтримувала шляхта і міська влада.

Значного розвитку в українських землях дістала міська торгів­ля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичові, Берестечку, Дрогобичі і Львові, наприклад, ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку — тричі на рік.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбуває­ться подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування у середовищі міського населення. Мешканці міст, як і раніше, поді­лялися на три групи: аристократію — патриціат, бюргерство і міську голоту — плебс**.

Міський патриціат, до складу якого входили впливові сім'ї польських, литовських і українських багатіїв, продовжували конт­ролювати усе життя.

В опозиції до патриціату знаходилось бюргерство. Міська аристократія намагалася не допустити бюргерство до заняття посад у міському магістраті і обмежувала на свою користь їх господарську діяльність. Зрозуміло, що бюргерство, невдоволене засиллям патри­ціату, прагнуло зменшити вплив останнього і поширити свої права. Однак бюргерство виступало лише проти тих крайнощів феодаль­ного ладу, які зачіпали його інтереси.

З зростанням міст поступово збільшувалася і чисельність плебсу — ремісників, що розорилися, підмайстрів, учнів, "парта­чів". Голота складала більшість населення у містах і була найбільш експлуатованою його частиною. Тому не випадково, що вона явля­ла собою найбільш радикальну силу, яка виступала проти соціаль­ного і національно-релігійного гноблення, утисків з боку феодалів і цехових майстрів.

Посилення експлуатації міських низів призводило до опору голоти. Вони утворювали власні організації "господи" для охорони від утисків і експлуатації з боку майстрів. У 1469 р. господа підмай­стрів ткацького цеху з'явилася у Львові, а у 1483 р. господа підмай­стрів швацького цеху була створена у Коросно. Боротьба підмайст­рів проти майстрів, хоча і велась досить довго і нерідко жорстоко, як правило, обмежувалася локальними конфліктами.

Цішки та печатки.

Как видно из приведённых примеров, в целом изображения на цеховых эмблемах можно условно разделить на три группы: инструменты труда (клещи, молоток, ножницы), результаты труда (кубок, горшок, бокал вина) и материалы труда (бык, козёл, оливковая ветвь, беличий мех). В основной массе цеховые гербы относятся к типу так называемых "аллюзивных" (armi alludenti), когда символическая фигура, изображённая на гербовом щите, призвана вызвать ассоциацию, напомнить о предмете или животном, связанном с видом деятельности того или иного цеха. Однако, классифицируя корпоративные печати, Дж.Баскапе считает нужным выделить цеховые печати с изображением "говорящих" фигур — например, изображение горшка на знаке гончара 5. На наш взгляд, принципиальной разницы между "говорящим" изображением горшка, помещённым в эмблеме гончарного цеха, и фигурой быка на инсигнии мясников нет, и разграничение корпоративных гербов на "говорящие" и "аллюзивные" избыточно, поскольку понятие "аллюзивные" гербы охватывает все типы ремесленнических эмблем

Цехова організація, поширена по всій Україні практично в усіх великих та середніх містах, часто охоплюючи і майстрів - мешканців сільських округ, зберігалася аж до XVIII ст., тобто до часу ліквідації адміністративно-політичної самобутності країни. Для імперії кісткою в горлі була не лише державна незалежність України, але й громадське здруження її людей, риси громадянського суспільства, демократичні засади організації суспільного життя її народу. Тому, разом із втратою політичної незалежності, в Україні почали ліквідовувати також громадянські об’єднання на кшталт ремісничих цехів. У 1722 г. Петром I було офіційно введено на території Росії цехову організацію. Городовое Положение 1785 г. различало Р. «цеховых, казенных и господских». Оно определяло, в частности. что в первой из этих категорий ученик должен был про-учиться 3-5 лет, затем пробыть еще 3 года подмастерьем и, только достигнув 24-х лет и пройдя двухстепенную апробацию» (испытания) мог стать мастером. При этом, подмастерьям предписывалось странствовать по разным городам, изучая местные особенности избранно-го ремесла. Цеховые ремесленники и в конце XVIII в. составляли лишь часть общего количества Р. в каждом городе (например, в городах Сибири—от 15 до 75%).

Проте у XVIII ст. на початку ХІХ ст. в українських містах цехи ще успішно працювали. З документів гончарного цеху м. Києва 1782 року відомо, що гончарі в кінці XVIII ст. проживали кількома компактними групами на Печерському форштадті. Гончарні горни цієї доби виявлені на Гончарах-Кожум’яках, на Видубичах, в районі Аскольдової могили, на Подолі біля будинку Петра I. Архівні матеріали свідчать, що вже в кінці XVIII ст. виробництво посуду у київських гончарів не відігравало головної ролі - вони спеціалізувались на спорудженні печей і груб, а також перепродавали продукцію гончарів з околиць - згадуються обухівські гончари та гончари з с. Петрівці. Можливо, саме з цим пов’язана масова поява в київських шарах XVIII - початку XIX ст. червоноглиняних мисок, прикрашених фляндрівкою, нехарактерних для київських ремісників. В документах є також згадки про те, що в гончарний цех приймали іноземних (голандських, німецьких) майстрів

После промышленной революции для судеб цехових ремісників. характерны три основные тенденции. Во-первых, ремесло пере-нимало капиталистические методы и постепенно само превращалось в капиталистическое производство. В результате Р.—мастера становились мелкими капиталистическими предпринимателями. Во-вторых, Р. попадали в различные формы зависимости от крупных капиталистических предприятий. В-третьих, многие мастерские разорялись, и Р. пауперизировались.

Так, к середине XIX в. в России наблюдалось общее падение ремесла, поскольку Р. не могли конкурировать с мануфактурным и фабричным производством. Особенно мало было Р., ремесло которых требовало искусства и отделки. Современники отмечали, что горожане вообще неохотно занимались ремеслами, а качество ремесленных изделий сильно снизилось. Сохранилось лишь небольшое количество Р., обслуживавших бытовые нужды горожан — сапожники, портные, кузнецы, слесари, часовщики, ювелиры.

5. 
   Цехи Полтавського полку XVIII ст.
   

Кількість цеховиків ніколи не була сталою, узятий навіть такий незначний проміжок часу, як 4 роки — 1718, 1721, 1722 роки, засвідчує, що кількість цеховиків значно варіювалася. Для міст Полтави та Великих Будищ слід відмітити теденцію до зростання кількості ремісників, для Старих та Нових Санжар, Біликів, Кобеляк навпаки — домінує тенденція до поступового зменшення цеховиків та й кількості цехів також. Найбільше чисельне зростання зафіксовано для кравецьких, кушнірських та шевських цехів. Кількість усіх майстрів м. Полтави та Великих Будищ на 1721 р. різко зросла, проте вже наступного року знову стала, орієнтовно наближеною до 1718 р. Таке масове приписування до цехів може побічно свідчити про складну ситуацію в України в ці роки — завершення гетьманування Івана Скоропадського, встановлення влади Малоросійської колегії, періодичні посилання козаків на примусові роботи до Росії (кінець, 1721,1722 р. — десятки тисяч відправлені на роботи по спорудженню Ладозького каналу, до Дербенту, на Дон та ін). Зменьшення кількості цеховиків, зникнення ремісничих братств можна пояснити, відміченою істориком А.Єршовим, наявною на XVIII ст., тенденцією втечі ремісників з цехів. [9,с.123] Пояснити її можна тиском місцевої адміністрації на цехи. Козацька старшина завершуючи еволюцію від військово-ленного до спадково-землевласницького суспільного стану у 1 пол. XVIIІ ст. посилює есплуатацію міщан та цеховиків. Ілюструвати цю тезу є можливість фактами боротьби ремісників гончарного цеху м. Глухова зі старшинською адміністрацією, яка розглянута Олесем Пошивайлом. [18, с.89-91] Гончарі були змушені ускаржатися гетьманам Івану Скоропадському та Данилу Апостолу на генеральну старшину, яка змушуючи працювати на себе та експропріюючи вироби призвела до жалюгідного стану цеху, який залишила значна кількість майстрів, поставивши, таким чином, саме існування цеху під сумнів. Такі випадки характерні для всієї території Лівобережної України. [18, с.89-91; 9,с.132; 16, с.161] На 1721 р. цехів вже не зафіксовано: у Старих Санжарах кушнірського, у Нових Санжарах ковальського, кушнірського, калачницького, У Біликах – ковальського і гончарського, у у Кобеляках – гончарського, кушнірського і колісницького, у Кишеньках – кушнірського, у Келеберді – кравецького.

Слід відзначити, що інколи під час ревізій цехи нібито “випадали” з уваги переписувачів. Так, полтавський кравецький цех, що нараховував у 1718 р. 43 особи, а у 1722 р. 60 майстрів, роком раніше взагалі не зафіксований, аналогічна ситуація з полтавським кушнірським, коли на 1718 р. у ньому працювала 1 людина, у 1722 р. жодної, а 1721 р. аж 81 цеховик. По інших містах такі “перепади” кількості цеховиків не помічені.Узагальнюючі дані по кількості ремісників у цехах по містах та містечках Полтавського полку на поч. XVIІI ст. виглядають так: на першому місці по кількості приписаних людей знаходиться шевський цех, на 2 –ткацький, на 3 – різницький, на 4- кушнірський, на 5 – кравецький, на 6- колісницький, на 7 – бондарський, на 8 – ковальський, на 9- гончарський. Отже, найчисельнішими традиційно були шевські цехи, а найменьшим за чисельністю, якщо не рахувати калачінського цеху, зафіксованого лише в одному містечку “Нових Санджарах” на 1718 р., були гончарські цехи. У Полтаві на поч. XVIІI ст. гончарський цех за кількістю поступався лише бодарському. Така ситуація не змінилася протягом століття. Розглянемо динаміку кількісних змін гончарського цеху м. Полтави протягом століття. (Табл.№10) У Румянцевському описі станом на 1765-66 р. подані відомості про трьох гончарів у яких було три наймані робітники та два учні [19, арк.181,201]. На кінець XVIII ст. за Топографічним описом Малоросійської губернії 1798-1800 рр. у місті з населенням 3211 “душ мужеска пола” нараховувалося одинадцать ремісників, які відносилися до категорії “горшечники и печники”. [21, с.65] Станом на 1806 р. гончарів налічувалося дев’ять чоловік з “447 душ мастеровых людей” [20, с. 25]) А через тридцять років ще меньше у 1836 р. гончарний цех налічував 5 чоловік був найменьшим серед десяти наявних у місті, як і століття перед цим [14, с. 69]. Наведена кількість гончарів навряд чи може ілюстувати Полтаву XVIII ст., як значний гончарний осередок, проте свідчить про безперервність розвитку ремесла в означений період.

Іншу картину бачимо у Великих Будищах. Гончарний цех не займав лідуючого положення за кількістю ремісників, проте їх чисельність була більшою. На 1767 р., за матеріалами перепису, встановлюється, що навіть серед козацького стану сотенного міста 39 господарств займалося ремеслами, з них одне – гончарством. [23, с. 24,125] Кількість гончарів на 1893 р. за спостереженнями етнографа Івана Зарецького становила 44 гончарі, з них 41 кахельник і 3 цегельники. [18, с.198]

Інколи на Лвобережній Україні в одному цеху об’єднувалися ремісники міста та навколишніх сіл [16, с. 158]. У Полтавському полку таке явище спостерігаємо для м. Полтави, де 1718 р. до кравецького цеху були приписані 5 ремісників з с. Мачохи, до різницького — 1 з с. Тахтаулове, до шевського 3 з с. Мачохи, до ковальського 2 з с. Мачохи, 1 з Тахтаулове, до ткацького 6 з с. Тахтаулове, 5 з с. Мачохи, до кушнірського 1 з Тахтаулове. У бондарському та кушнірському цеху всі майстри були з с. Мачохи. Відомостей про приписування мешканців навколишніх сіл до міських гончарних цехів на території Полтавського полку поки немає. Найчастіше села розмувалися неподалік від полкового міста та належали ратуші. Відповідно й ремісники рахувалися міськими цехо