Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год



бет27/101
Дата02.12.2022
өлшемі0.84 Mb.
#466246
түріЛекція
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   101
Лекції з ранньомодерної іст.Укр.

Третій етап – (1385- 1480 )- обмеження української автономії та запровадження влади намісників .
Четвертий етап – (1480- 1569)- посилення російсько- литовської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі» і остаточна втрата українськими землями автономних прав.


ЗМНИ ВЗАЄМИН МІЖ КНЯЗЯМ ВНАСЛІДОК МОНГОЛЬСЬКОЇ НАВАЛИ. . ПРИХІД ДО ВЛАДИ В ОКРЕМИХ ЗЕМЛЯХ ГЕДИМІНОВИЧІВ ( Лев Войтович).
У 1237-1241 рр. монгольська навала розрушила Київську Русь як державу. Київська Русь по своїй структурі найбільш була схожою з Германською імперією та Польшею. Подібно до цих держав, Київська Русь була і поліетнічною державою. Окремі її землі, наприклад Суздальська, де відбувалися складні асиміляційні процеси, в яких слов'янські чинники перемагали угро-фінські, готові були відірватись від Києва. Подібні тенденції були і в етнічнооднорідних землях, наприклад - у Полоцькій. Останнє дозволяє припускати, що етнічна відмінність між різними групами східнослов'янських племен, об'єднаних у Київській Русі, була не меншою ніж відмінність між лехітськими, мазовецькими і сілезькими племенами, об'єднаними у складі Польші.


Монголи не змогли підпорядкувати собі всі землі колишньої Київської Русі. Першою повністю зовойованою і підпорядкуваною була Володимиро-Суздальська земля. Орда стала ставити її сюзеренів, титулуючи їх великими князями володимирськими, скоріше всього за традицією, яка відбивала давні амбіції місцевих династів, починаючи від Андрія Боголюбського. Перший великий князь володимирський по традиції отримав і Київ. Але ординці не були зацікавлені у відродженні значення старої столиці. Вони хотіли підкреслити, що старший з князів уже не «київський імператор", а лиш «король володимирський", залежний від «імператора-царя" Золотої Орди і ним поставлений. Тому вже син Ярослава Всеволодовича - Олександр Невський отримав Київ без великнязівського достоїнства. Але великі князі володимирські хотіли бачити себе спадкоємцями великих князів київських і хотіли хоча б номінально бути старшими серед всіх Рюриковичів. Для підтримання своїх амбіцій вони вигадали легенду про перенесення столиці з Києва у Володимир на Клязьмі ще в часи Андрія Боголюбського. Новгород Великий визнав сюзеренітет Золотої Орди, як раніше визнавав сюзеренітет Києва. Але боярська республіка сподівалась проводити і надалі власну політику. Як безпосередні васали ханів великі володимирські князі стали посилати в Новгород своїх молодших родичів. Орда бачила в них своїх намісників, а великі володимирські князі - продовження старих традицій. Процес цей був нелегким і тривалим. Вже в 1266 р. Псков прийняв литовського князя Довмонта, а пізніше і Новгород, і Псков до самої втрати незалежності періодично запрошували Гедиміновичів і шукали противаги великим князям володимирським в союзі з Польсько-Литовською державою. Доказом була і присутність новгородської дружини у знаменитій битві під Грюнвальдом у 1410 р. ! все ж великим князям володимирським вдалося добитися визнання, хоча б з боку своїх ординських сюзеренів, Новгородської землі, як свого лену. Однак так само легко добитися визнання своїм леном МуромоРязанської землі, яка теж опинилася безпосередньо під монголами, їм не вдалося. З другої половини XiV ст. рязанські князі стали титулуватися великими князями, підкреслюючи свою незалежність від великих володимирських князів. Розорені Чернігівська, Переяславська і Київська землі спочатку опинились у сфері суперництва Ногая з золотоординськими ханами, а пізніше перебували під впливом різних окраїнних Чінгізідів. - 83 - Допомога цих Чінгізідів, які не хотіли ділитися своїми прибутками з ханами Золотої Орди, а також небажання самих ханів допомагати посилюватися великим князям володимирським, дозволили князям цих земель уникнути залежності від Володимира на Клязьмі. Смоленська і об'єднані Галицька і Волинська землі теж мусили номінально признати зверхність Золотої Орди. їх сюзерени стали безпосередніми васалами золоординських ханів на рівні великих князів володимирських. Але вигідне географічне положення дозволило їм шукати союзників і збирати сили для того, щоб позбутись ординської опіки. Всі спроби здійснити це в ХІІІ ст. закінчилися безрезультатно, але вже в XІVcт. ці землі звільнилися від ординської опіки, і, нарешті, Полоцька та Туровська землі взагалі не були васалами Золотої Орди. Володіння кожної гілки Рюриковичів залишилися за нею у тому вигляді як їх зафіксувала монгольська навала. Ці володіння стали роздроблюватись далі в тій мірі, в якій стимулювали це роздроблення практика успадкування і суспільно-економічні відносини. Монголи були зацікавлені в подальшому роздробленні князівств і у боротьбі між ними. Вони підтримували суперництво між князями навіть на рівні дрібних уділів і старались не допускати переваги окремих князів над сусідами. Виняток складали хіба князі московської династії, які з XІVcт. були вірними ординськими васалами і з допомогою ординців розширювали межі власного впливу, підбурюючи інших князів до антиординських повстань, а потім ці повстання придушуючи, або відкупаючи ординську данину-вихід. Це дозволило їм зробити спадковим титул великих князів володимирських і отримати під контроль більшість князівств Володимиро-Суздальської землі. Але контроль над ними самими з боку Чінгізідів, як і над їх суперниками великими тверськими та суздальськими князями і великими князями рязанськими, почав зменшуватися лише із розпадом Золотої Орди.
Було би дивним, як би розпад Київської держави не розбудив і не стимулював етнічні процеси різноплемінних основ земель, які входили в неї. Політичний розпад посилювався з процесами етнічної самосвідомості. Природньо, що литовські князівства, які в ХІІІ ст. стали реальною силою на політичній арені, були найближчими можливими союзниками, які теж побоювалися ординського сусідства. Тому галицько-волинські і смоленські князі, не кажучи вже про полоцьких та турівських, стали переходити від конфронтації з литовцями до союзницьких відносин.
Лише діяльність короля Міндовга (1219-1263) привела до об'єднання литовських і жемайтських князівств в одну сильну державу. В часи Міндовга литовські династи зайняли князівські престоли у Полоцьку і Вітебську. Данило Романович відразу ж оцінив вигоди союзу з цією державою і двічі підтвердив цей союз, скріпивши його бл. 1252 р. власним шлюбом з племінницею Міндовга, дочкою його старшого брата Довспрунка^ та шлюбом сина Шварна у 1255 р. з дочкою самого Міндовга. З
Між обома державами було встановлено тісні зв'язки і син Міндовга - Войшелк зблизився з галицько-волинськими князями. З його ініціативи Роман Данилович у 1253-54 рр. отримав Новогрудське князівство, можливо що і як литовський васал, бо цей уділ Городенського князівства був опанований литовцями раніше і сам Войшелк Міндовгович княжив у Новогрудку бл. 1249-1253/54 рр. Захоплений християнською проповіддю, князь Войшелк прийняв чернецтво у ігумена Григорія в Полонині" і намагався добратись до святих місць через Угорщину і Болгарію, але мусив вернутись назад. Войшелк був хрещеним батьком Юрія Львовича. Після загибелі Міндовга Войшелк втік у Пінськ. З допомогою свояка Шварна, який княжив у Холмі, він зумів здобути великокнязівський престол. Якийсь час Войшелк ділив владу в Литві з Шварном, а потім знову повернувся у чернецтво, передавши великокнязівський престол Шварнові Даниловичу. - 84 –
Однак рання смерть Шварна у 1269 р. обірвала короткочасну литовсько-волинську унію. Галицький князь Лев Данилович пробував змусити Войшелка передати йому литовський престол. Невдалі переговори закінчилися загибеллю Войшелка.
Розрив литовсько-волинської унії привів до довгої литовсько-волинської конфронтації. Литва знову приєднала Новогрудське князівство і його уділи. Про цю боротьбу збереглись туманні відомості в легендарній частині литовсько-білоруських літописів. Останні звістки про війну литовців з волинськими князями відносяться до 1315 р. Але це теж відомості з легендарної частини литовсько-білоруських літописів.

З межі XІll-XІVcт. литовські князі все частіше одружувалися з Рюриківнами, що було скріпленням відповідних союзних угод. Сам великий князь литовський Гедимін двічі був одруженим з Рюриківнами: Ольга була матір'ю Ольгерда та Кейстуга, а Ева - Коріата та Любарта. Обидві, напевно, були з полоцької династії, що полегшило Гедиміну завершити закріплення за Литвою Полоцької землі. Його син Ольгерд Гедимінович був одружений тричі: з незнаною з імені литвинкою, шлюб з якою відбувся перед 1327 р.; з вітебською княжною Марією (дочка вітебського князя Ярослава Васильовича, що помер у 1320 році) шлюб з якою відбувся у 1339 р. і яка померла до 1350 р. В цей період, напевно, кожна зміна князя, при відсутності прямого успадкування, вже супроводжувалася певною угодою з місцевою елітою. Звичайно, однією з головних умов подібних угод було збереження релігійної стабільності. Не випадково ж по смерті вітебської князівни Ольгерд , що одружився втретє на тверській князівні Ульяні (1351) , передав Вітебське князівство саме їй, оскільки вона була православною.


Отже, литовські князі з початку XIV ст.. почали з'являтися на князівських престолах, які раніше займали Рюриковичі, переважно використовуючи династичні зв'язки та угоди з місцевими елітами, які розраховували на литовську допомогу. Крім того литовські князі легко йшли на переміну релігії, нічого не змінювали у внутрішньому житті князівств і продовжували політику попередників.
Подібно утвердився на Волині і Любарт Гедимінович. існує певна доля вірогідності походу Гедиміна на Волинь у 1323 р., можливо пов'язаного з участю князя Лева Юрійовича в київській коаліції, яка була розбита литовськими військами на р. Ірпінь. Однак більш мотивованою виглядає думка Ф. Шабульдо щодо укладення перед 1323 р. литовсько-волинської угоди, скріпленої шлюбом Любарта Гедиміновича з дочкою Андрія Юрійовича. Не маючи прямих спадкоємців, Андрій та Лев Юрійовичі могли розглядати таким Любарта Гедиміновича.
Саме з дочкою Лева Юрійовича і одружився Любарт Гедимінович. Тому у 1324 р ., коли Юрій ІІ Болеслав тільки-но став галицько-волинським князем, Любарт Гедимінович міг претендувати на Володимирське князівство як на спадщину після Лева Юрійовича. Пізніше йому довелося уступити і задовольнитися незначним уділом на сході Волині з центром в Любарі. і лише по смерті Юрія-Болеслава Тройденовича Любарт став сюзереном Волині, а, згідно з угодою з галицьким боярством, очоленим Дмитром Детьком, - і галицьким князем. До кінця життя Любарт Гедимінович боровся за відродження Галицько-Волинської держави. Періодично йому це вдавалося. Якщо б Гедимін силою змусив волинських феодалів признати ДмитраЛюбарта Гедиміновича своїм князем, як вважають деякі дослідники, то тоді важко пояснити звідки взялась повна підтримка його волинським боярством і містами, а також значною частиною галицьких феодалів, що і дозволило йому протягом довгого часу, при загалом незначній допомозі литовських князів, не без успіхів вести боротьбу проти таких сильних держав як Польша та Угорщина. Якби Любарт Гедимінович був посаджений на Волині як литовський васал, то Литва неминуче взяла би участь у цій боротьбі не окремими загонами дрібних князів, а потугами литовсько-руської раті і відповідні угоди з Польшею були би укладені від імені великого князя литовського. Окрім цього відомості про збройну інтервенцію Гедиміна на Волинь не дуже певні. Юрій ІІ був союзником Гедиміна і його зятем.
Гедимін погодився на компроміс, визнавши Болеслава-Юрія галицько-волинським князем. 30.04.1325 р. дочка Гедиміна Альдона прийняла хрещення під іменем Анни, а 16.10.1325 р. відбувся й шлюб з спадкоємцем Владислава Локєтка - Казимиром.'" Перша грамота Юрія-Болеслава, яка дійшла до нас, датована 1325 р ., але коронація князя, напевно, відбулася у Володимирі ще восени 1324 р ., причому новий князь мусив підписати ряд з місцевими елітами, яким регулювалися умови його визнання. Любарт Гедимінович зберіг за собою східну частину Луцького князівства з Любаром. Зближення Литви і Польші і наступне зближення Галицько-Волинського королівства з Литвою, яке було закріплене у 1331 р. шлюбом Юрія-Болеслава Тройденовича з Офкою-Євфімією Гедимінівною, сестрою Любарта, виключало можливість для останнього виступів супроти сюзерена і свояка. результатом порозуміння Польші і Литви у 1325 р. було приєднання до Литви Берестейської землі і Підляшшя.
Отже прихід до влади Юрія-Болеслава був результатом компромісу Польші, Угорщини і мазовецьких князівств з однієї сторони і Литви з другої, при угоді з місцевими елітами. При цьому кожна з сторін вважали за можливе і потрібне розглядати Юрія-Болеслава як свого ставленика. При цьому слід додати, що галицько-волинському князю довелося ще й стати данником золотоординського хана Узбека.'" Зрозуміло, що таке становище князя Юрія-Болеслава спричинилося до різких поворотів і перемін в його політиці і привело до його передчасної загибелі. Він не зумів скористатися із союзу з Литвою, щоб позбутися польської опіки. Через свою непослідовність, а почасти може і через релігійну політику (князь то приймав православ'я, то повертався до католицької релігії), він не зміг знайти спільної мови з галицьким та волинським боярством. У 1335 р. на зустрічі у Вишеграді було заложено основи польсько-угорської унії. У випадку відсутності чоловічого потомства у польського короля Казиміра Ні, польський престол мав перейти до угорського короля Карла Роберта, одруженого з сестрою Казимира, та їх потомків. Взамін Угорщина брала на себе зобов'язання допомагати Польші проти Русі, Тевтонського ордену і других супротивників.
У 1350 році після довготривалої боротьби за Галицько-Волинську спадщину, яка розгорілася по смерті у 1340 році Юрія ІІ Болеслава, Казимир ІІІ як один із претендентів на неї (був дядьком Юрія ІІ Болеслава по батьківській лінії) мусив змагатися з згаданим Любартом Гедиміновичем, якого активно підтримували волинські і галицькі еліти, а також міщани.. І тоді король Казимир ІІІ) змушений був звертатися до свого свояка - угорського короля Людовіка, признавши в 1350 р. право Угорщини на Галицьку спадщину. У 1352 р., коли Казимір ІІІ привів своє військо під стіни Белза, йому на допомогу прийшли угорські війська. Сам король Людовік був поранений на приступі. Белз вистояв. На допомогу Любарту прийшли литовські князі, яким галицько-волинський князь почав роздавати уділи в своїх землях. В 1352 р. Казимир ІІІ і його васал мазовецький князь Казимир Тройденович мусили укласти мир з литовськими князями. З литовської сторони угоду підписали Євнут, Кейстут і Любарт Гедиміновичі, Юрій Наримунтович та Юрій Корятович. Князі перелічені в тексті угоди в порядку родового старшинства. За цією угодою Любарт зберігав Володимирську, Луцьку, Белзьку, Холмську і Берестейську землі."'
. За цю допомогу Любарт мусив роздати частину волинських земель. Старші литовські князі, які прийшли йому на допомогу теж отримали володіння на Волині, номінально визнавши сюзеренітет Любарта. Кейстут отримав Берестейське князівство. Відома грамота, видані ним від свого імені і імені Любарта, пишучи себе попереду, як старший за родовим рахунком серед Гедиміновичів.
У 1370 р ., у відповідності з угодою 1350 р ., Галицька земля перейшла до угорського короля, який успадкував і Польшу. Людовік Анжуйський розглядав Галицьку землю як королівство, з'єднане персональною унією з Угорщиною. Спочатку землею управляв староста Ян Кміта, а з 1372 р. родич короля сілезький князь Владислав Опольський, який титулувався «господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем^ та карбував власні гроші. ^ У 1370 р. Любарт повернув собі Володимир і був готовий продовжувати боротьбу за відновлення Галицько-Волинської держави при допомозі Кейстута Гедиміновича. У 1372 р. війна відновилась знову. Наприкінці 1376 - на початку 1377 р. волинсько-литовське військо Кейстута, Любарта Гедиміновичів та Юрія Наримунтовича дійшло мало не до Кракова. На початку літа Владислав Опольський мусив втікати в Угорщину. ^ У відповідь король Людовік Анжуйський зібрав велику армію. Сили головного союзника Любарта - Кейстута були зв'язані хрестоносцями. 7 тижнів обороняв Белз Юрій Наримунтович. Любарт не зміг прийти йому на допомогу белзький князь мусив здатися восени 1377 р. через нестачу припасів і можливий голод. ^ Великий князь литовський Ягайло Ольгердович послав в Угорщину свого брата Скіргайла, який добився звільнення з полону Юрія Наримунтовича. ^ У 1378-89 рр. колишній белзькій князь уже перебував на службі у Новгорода Великого. Напевно, що Ягайло добився звільнення белзького князя не як свого васала чи васала свого васала, а лише як родича, який вмішався у чужі справи за межами Литви. Однією з умов звільнення Юрія Наримунтовича була обіцянка перемістити його в інші землі за межами угорських інтересів. У 1392 р. Юрій Наримунтович разом з Іваном Ольгімантовичем допоміг Вітовту здобути Вільно. Він продовжував писатися Белзьким, не полишаючи надій з допомогою відродженого Великого Литовського князівства на повернення свого престолу. ^ Так писались і його нащадки. Белзьке князівство було приєднане до володінь Владислава Опольського. В 1382 р. цей князь вивіз з белзького замку ікону Богородиці візантійського письма з Хіі ст., яка нині відома як знаменита святиня - Богоматір Ченстоховська. Людовік Анжуйський помер у ніч з 10 на 11.09.1382 р., не залишивши спадкоємців-синів. Дві його дочки відразу стали об'єктами боротьби польських та угорських магнатських угрупувань. Короткочасна польсько-угорська унія перестала існувати. На з'їзді у Серадзі великопольські та мазо-- 104 - вецькі феодали схвалили ідею шлюбу князя равського, сохачевського, плоцького, гостинського, плонського, віського і куявського Земовита !V Земовитовича з молодшою дочкою Людовіка - Ядвігою і проголошення його королем, м Малопольські феодали, які розраховували на угорців, отримали від мужа старшої дочки Людовіка Марії -- Сігізмунда Люксембурга 12 тис. війська. Угорці почали загравати і з Любартом, повернувши йому Кам'янець, Олесько, Городло, Лопатин та Снятии. Тоді у малопольських феодалів виник план тісного союзу з Литвою, який би закріпив за Польшею значні території. Загроза з боку хрестоносців штовхала і литовських князів до цього союзу. Ядвіга була вже заручена і навіть таємно одружилася з герцогом Карінтії і Штірії Вільгельмом Габсбургом, але на це не зважили, а від герцога просто відкупились. 15.10.1384 р., розірвавши польсько-угорську унію, малопольські феодали коронували Ядвігу польською королевою. Наступним кроком було укладення Кревської унії. 14.08.1385 р. у Креве Ягайло, Скіргайло і Корибут Ольгердовичі, Вітовт Кейстутович і Лугвеній Ольгердович підписали угоду з депутацією польських феодалів на чолі із Владеком з Харбковиць та Миколою Оссолінським про прийняття литовськими князями, більшість яких були православними, католицької релігії, шлюб Ягайла з Ядвігою і передання йому польської корони. Приймаючи польську корону Ягайло залишався великим князем Литви. Таким чином Польша, об'єднувалась з Литвою династичною унією. Кревська унія вирішила на користь Польші боротьбу за Галицьку землю. Напередодні цих подій в Луцьку помер Дмитро-Любарт. Його син Федір був далеко не такий твердий і послідовний. Владислав Опольський пробував сам боронити галицькі землі. Не діставши допомоги з Угорщини, він проголосив себе васалом чеського короля. Однак саме ті німці і поляки, яким він дарував землі у своєму князівстві і яких вважав своєю опорою, спішили домовитись з новим господарем. За їх прикладом пішла і верхівка міст, теж переважно німецька. Владиславу Опольському довелося втікати. Польсько-литовському війську, яке в лютому 1387 р. вступило у галицькі землі,, практично ніхто не чинив опору. Сили були нерівними. У поході брали участь навіть війська дрібних білоруських та українських князів, залежних від Литви. В їх числі і дружина степанського князя Семена. Перемишль та Львів здалися без бою. Галич оборонявся, але, коли воєводі Бенедикту гарантували його володіння, він теж здав місто. Угорські гарнізони утримали лише окремі міста і замки у Прикарпатті.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   101




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет