Проблема об'єднання Кореї. Міжкорейський діалог
\ Корейський півострів понад 50 років є джерелом напруги в іАзіатсько-Тихоокеанському регіоні. Тут сходяться геополітичні іта економічні інтереси таких країн, як США, Японія, Китай, Ро-;ія, зосереджені великі військові контингенти, існує небезпека зозповсюдження ядерної зброї. Корейські держави розвивають-;я за різними моделями, мають великі розбіжності в економіч-їих, політичних, ідеологічних системах. Лідери і КНДР, і РК неодноразово Заявляли про свою готовність до співпраці у розв'язанні проблеми об'єднання Кореї.
Ще в 60-х роках КНДР висунула ідею конфедерації, яка тоді означала об'єднання шляхом проведення загальних виборів. У 1980 р. ця ідея була конкретизована, зміст її зводився вже до створення конфедеративної держави, в якій кожна частина розвивалась би своїм шляхом, і в той же час вирішувались би спільні проблеми. З другої половини 80-х років Північна Корея пропонувала ввести заходи довіри на Корейському півострові, які б включали обмеження військових навчань, заборону маневрів іноземних військ. Південнокорейські ініціативи зводились до розширення економічних і гуманітарних контактів. В 1990-1992 рр. міжкорейський діалог успішно розвивався, відбулося 8 зустрічей на рівні прем'єр-міністрів двох держав. КНДР відмовилась від тези «дві делегації - одне місце», після чого обидві корейські держави були прийняті в 00Н (вересень 1991 р.). КНДР і РК підписали Угоду про примирення, ненапад, обміни і співробітництво (грудень 1991 р.) і Спільну декларацію про без'ядерний статус Корейського півострова (лютий 1992 р.). Почало налагоджуватись економічне співробітництво. В цей час США звинуватили Північну Корею в розробці ядерної зброї (1993), хоча підтвердити факт наявності в неї військової ядерної програми не змогла жодна міжнародна інспекція, включаючи МАГАТЕ. США виходили з того, що країна мала ядерні реактори на АЕС і теоретично могла виготовити атомну бомбу. Конструктивні міжкорейські контакти було перервано, багато спільних проектів заморожено.
У 1993 р. Кім Ір Сен висунув «Програму великої національної консолідації всієї нації для об'єднання батьківщини» з 10-ти пунктів. Пропонувалось створити Демократичну Конфедеративну Республіку Коре, в якій співіснували б різні соціально-економічні, ідеологічні, політичні системи Півночі й Півдня. На чолі об'єднання, мала стати Верховна національна конфедеративна рада з рівної кількості представників КНДР і РК та певної кількості співвітчизників із-за кордону. Спільний уряд координував би роботу обох регіональних урядів. Це
113
об'єднання повинне було мати без'ядерний статус, на його території заборонялось розміщення іноземних військ, військових баз, виробництво, ввезення, застосування ядерної зброї. Корейський півострів навічно перетворювався в зону миру.
Офіційні власті Південної Кореї виступали за попередню уніфікацію двох систем перед об'єднанням, що означало б поглинання однієї держави іншою. Вони вважали, що після введення політики відкритості їхня система буде добровільно сприйнята на Півночі. Лідер південнокорейської опозиції, нинішній президент Республіки Корея Кім Де Чжун запропонував програму «Три принципи і три етапи». Трьома принципами об'єднання він назвав «мирне співіснування, мирні обміни і мирне об'єднання». Створення спільної корейської держави, на його думку, має відбуватися в три етапи, по мірі створення необхідних умов: 1) конфедерація двох незалежних держав; 2) федерація двох регіональних частин; 3) об'єднання, при якому утворюється «одна країна, одна нація, один уряд». Перший етап проекту Кім Де Чжуна близький до ідеї створення Демократичної Федеративної Республіки Коре. Виникла основа для пошуку компромісів і співпраці.
В 1995 р. «корейська ядерна криза» була врегульована. США зняли свої звинувачення в обмін на заміну північноко-рейськйх реакторів АЕС на ядерні легководневі реактори, що не здатні виробляти плутоній для ядерної зброї. Велику активність у розширенні господарських зв'язків виявляють найбільші корпорації Республіки Корея. Розпочато створення на території КНДР індустріальних комплексів. Компанія «Х'юнде» планує побудувати в провінції Хванхе-Намдо комплекс, де розмістяться об'єкти 850 південнокорейських фірм. Концерн «Самсунг» збирається випускати в Північній Кореї на базі новітніх технологій стереосистеми та іншу продукцію, використовуючи місцеву дешеву робочу силу. У свою чергу, Республіка Корея готова імпортувати з КНДР метали, сталь,, морепродукти, лікарські рослини. Триває міжкорейське співробітництво у сфері транспорту і торгівлі. Відкрите регулярне, сполучення між південнокорейським портом Пусан і портом Наджином на Півночі, де планується створити спеціальну економічну зону. Розвиваються контакти в галузі туриз-^ му і спорту. Концерн «Х'юнде» будує в Пхеньяні спортивний комплекс загальною вартістю 57 млн. дол. Планується ствод | рення міжнародного курорту Кимгансан в Алмазних горах...„|
В червні 2000 р. відбувся міжкорейський саміт на найвищск| му рівні в Пхеньяні, в ході якого лідер КНДР Кім Чен Ір і пр^»| зидент РК Кім Де Чжун обговорювали подальші перспектиЗДЬ<|
співробітництва. „.^
"• ї ^•яя
114
20. СІНГАПУР
Суспільно-політичний лад
Назву Сінгапур одночасно носять острів, країна, місто і ріка. Сінгапур був колонією Португалії, Голландії, а потім Великобританії. В 1959 р. він добився самоврядування в рамках Бри-їанської співдружності, в 1963-1965 рр. входив до складу Федерації Малайзії, 9 серпня 1965 р. проголошена державна незалежність Сінгапура.
Сінгапур - республіка з парламентською формою правління. Однопалатний парламент обирається за мажоритарною системою прямим голосуванням на 5 років. Президент раніше обирався парламентом на 4 роки. В рамках багатопартійної системи діє 20 партій, які не відіграють у політиці помітної ролі. Правлячою партією, яка всі роки з моменту отримання незалежності має абсолютну більшість у, парламенті і формує уряд, є Партія народної дії. Її лідер і незмінний прем'єр-міністр з 1959 р. по 1990 р. Лі Куан Ю був прихильником ідеї «керованої демократії» і вважав, пю демократичні свободи західного зразка можна запроваджувати після створення ефективної економіки і забезпечення достойного рівня життя. Режим має авторитарний характер, права і свободи громадян певною мірою обмежуються і поетапно розширюються. В 1991 р. до конституції була внесена поправка, за якою президент почав обиратись шляхом загальних прямих виборів на 6 років. На парламентських виборах 1997 р. Партія народної дії завоювала 81 місце, а опозиція - 2.
Сінгапурське суспільство багатонаціональне і багатоконфесійне. Тут проживає 77,3% китайців, 14,1% малайців, 7,3% індійців, а також вірмени, індонезійці, араби, японці, корейці, європейці та інші національні меншини. Буддизм сповідують 29% населення, християнство - 19%, іслам - 16%, таоїзм - 13%. Влада приділяє велику увагу узгодженню інтересів етнічних і релігійних общин та їх співпраці. Державними е китайська, англійська, малайська, тамільська мови. Правляча еліта прагне об'єднати всіх громадян навколо ідеї єдиної нації, синтезуючи все краще з їх традицій і не зачіпаючи основ культур певних народів. Поставлено мету до 2030 р. сформувати «велику малу націю» — побудувати розвинуте індустріальне суспільство.
За роки незалежності значно зріс рівень життя сінгапурців. 70% населення належить до середнього класу. Власне житло мають 90% громадян, власний автомобіль - 35%. Рівень розлучень - 6% від кількості зареєстрованих шлюбів, а це означає, що сім'ї там одні з найміцніших у світі. Середня зарплата неквалі-фікованого робітника становить 630 дол., випускника університету — 1 730 дол., тобто в 2,7 рази вища. Середньостатистичний
115
сінгапурець витрачає на харчування 34-35% прибутків, на житло - 20%, на транспорт і зв'язок - 12%. Від громадян вимагається висока свідомість і дисципліна. Заборонено грати в азартні ігри, жувати гумку, палити в громадських місцях, смітити, забруднювати довкілля вихлопними газами тощо. До поруш-/ ників правил, яких значною мірою виявляє саме населення, зас-і
тосовуються високі штрафи.
Економічний розвиток
Англійські військово-морська і військово-повітряна бази, які до 1967 р. знаходились на території Сінгапура, давали заробіток 75% працездатного населення. Після їх ліквідації гостро постала проблема зайнятості і створення національної економіки. Керівництво держави, підприємницькі кола зробили ставку на вигідне географічне положення і потенційні можливості, пов'язані з кліматом. За короткий час Сінгапур перетворився на регіональний і міжнародний торговий, фінансовий і транспортний центр. Тут розвивалися наукоємні галузі і налагоджувалось виробництво комп'ютерів і компонентів для них, електронного і телекомунікаційного обладнання, лазерної оптики. Розроблялись біотехнології. Створювались національні програми комп'ютерної і робототехніки.
Сінгапур має значні суднобудівні і судноремонтні підприємства. В 1997 р. його компанії, пов'язані з цим виробництвом, мали замовлення на продукцію до 2005 р. Країна займає друге місце у світі після США по виробництву пересувних бурових установок для розробки покладів на морському дні. Сінгапур перебуває на третьому місці у світі після Х'юстона і Роттердама за переробкою нафти (близько 20 млн. т на рік). Високорозвинена військова промисловість поставляє на експорт стрілецьку зброю, швидкісні патрульні морські катери, радіоапаратуру, боєприпаси.
Сінгапур є важливим фінансовим центром. Щоденний оборот його валютної біржі сягає до 160 млрд. дол., хоча ця сфера постраждала під час кризи 1997-1998 рр. В економіку вкладено 10 млрд. дол., а основними інвесторами є Великобританія, США, Японія. Через дефіцит землі власне сільське господарство в країні практично відсутнє. Понад 90% продуктів харчування імпортується. Вся питна вода надходить водопроводом з Малайзії. Розвивається виробництво на експорт орхідей, оголошених національною квіткою Сінгапура. В 1995 р. за їх продаж місцеві
компанії одержали 60 млн. дол.
Великі кошти вкладені в туристичний бізнес. Туризм дає" 25% ВНП. Щороку країну відвідують до 7 млн. туристів, які* | приносять прибуток в 7 млрд. дол. Створені такі екзотичні за- І повідники, як Крокодиларіум, природний резерват Букит Тімах?
116
де збережений куточок первісних дощових лісів, найбільший ^океанаріум Азії «Підводний світ». Водний парк. Парк орхідей, ,Парк метеликів. Музей риб тощо. Тут можна також відвідати ^селище перших поселенців, форт Сілозо, Музей флоту, Музей ВПС, Меморіал Другої світової війни, який включає фрагмент японського концтабору для британських військовополонених. Щорічно проводиться продуктовий фестиваль. Між собою змагаються представники китайської, південноіндійської, малайської, корейської, японської, європейської, американської кухні.
21. В'ЄТНАМ, ЛАОС, КАМБОДЖА
Війна Опору в Індокитаї (1946-1954). Женевські угоди
В роки Другої світової війни країни Французького Індокитаю - В'єтнам, Лаос, Камбоджа - були загарбані Японією. Після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною профашистський уряд маршала Петена погодився на японську окупацію Індокитаю за умови збереження там французької колоніальної адміністрації.
Японія встановила в країнах Індокитаю свій «новий порядок». Вона вивозила рис, кукурудзу, вугілля, апатити, залізну і марганцеву руду тощо. Були скорочені посівні площі під продовольчі культури і примусово введене вирощування бавовни і джуту, яких гостро потребувала японська промисловість. За рахунок різкого збільшення податків з населення утримувалась окупаційна армія. Звичайним явищем стали репресії проти мирних громадян, екзекуції, страти.
Народи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі зробили свій внесок у боротьбу проти японських загарбників. Важливу роль у цій боротьбі відіграла Комуністична партія Індокитаю на чолі з Хо Ші Міном, яка виступала під патріотичними лозунгами. 2 вересня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В'єтнам, в якій встановився комуністичний режим.
Після закінчення Другої світової війни Франція прагнула відновити колоніальні порядки в країнах Індокитаю. Вона ввела війська в Лаос і Камбоджу, окупувала південь В'єтнаму. Робилися спроби відвовити в повному обсязі діяльність колоніальної адміністрації. Патріотичні сили В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі піднялися на боротьбу за національну незалежність.
В 1945-1946 рр. комуністичний уряд ДРВ, королівські уряди Лаосу і Камбоджі вели складні переговори з Францією, добиваючись визнання суверенітету своїх країн. Особливу активність виявив король Камбоджі Нородом Сіанук (1941-1955), який
117
кілька разів особисто їздив у / Париж, зустрічався з французь- / ким президентом, з політиками різних рангів і поглядів. Спо- і чатку Франція зробила певні, поступки. В березні 1946 р. вона підписала з ДРВ попередню угоду, яка ще підлягала ратифікації. Франція визнавала незалежність ДРВ у рамках Французького Союзу. ДРВ одержала право мати свій парламент, уряд, армію, фінанси. Питання про статус Південного В'єтнаму, окупованого Францією, мав вирішити всенародний референдум, результати якого Франція зобов'язувалась визнати. ДРВ погоджувалась прийняти фран-
"'v""- ' цузькі війська терміном на п'ять років у кількості 15 тис.
чол., які розміщувались не лише на півдні, але й на півночі В'єтнаму. Представники Лаосу і Камбоджі також одержали обнадійливі обіцянки.
Проте незабаром політична ситуація у Франції змінилась.
Велика буржуазія вимагала від уряду більш жорсткого курсу і збереження колоній. Франція порушила попередні зобов'язання. У грудні 1946 р. вона розв'язала колоніальну війну в Індокитаї, яка дістала назву війна Опору (1946-1954). Народи Індокитаю вели її спільно. Справедливу боротьбу у В'єтнамі очолювала Ліга незалежності В'єтнаму (В'етмінь), у Лаосі - Фронт визволення Лаосу (Нео Лао Ітсала), у Камбоджі - Єдиний національний фронт Камбоджі (Кхмер Іссарак). Пізніше був організований Єдиний національно-визвольний фронт (1951) для спільних дій.
У важко доступних районах створювались визволені райони
й опорні бази патріотів. Їх основною тактикою була партизанська. Бої набули затяжного характеру, французькі війська, проводячи операції в джунглях, несли значні втрати. В лютому 1949 р., прагнучи надати своїм діям видимість законності, Франція створила маріонеткову Державу В'єтнам, очолювану імператором Бао Даєм, від імені якого подавались тепер ті чи інші, рішення. В'єтнам оголошувався привілейованою сферою вкладення французьких капіталів.
1949 р. став переломним у війні Опору. Після виникнення,^
КНР змінилось співвідношення сил у регіоні, комуністи;
п я
Індокитаю одержали вагому підтримку. До ситуації в цій частині світу все більшу зацікавленість стали проявляти великі держави, виходячи зі своїх інтересів. У січні 1950 р. ДРВ була визнана СРСР та іншими прорадянськими державами, в лютому 1950 р. баодаевський режим визнали СІЛА і Англія. З 1951 р. патріотичні сили спільними зусиллями перейшли в наступ. Намагаючись закріпитись у більш розвиненому В'єтнамі, Франція вимушено визнала незалежність Лаосу і Камбоджі (1953). В 1954 р. французькі війська були наголову розбиті біля в'єтнамського міста Д'єнб'енфу. Військовий, політичний і моральний крах колоніальної політики в Індокитаї, героїчна боротьба за незалежність його народів примусили Францію визнати свою поразку. За період війни вона втратила в Індокитаї 460 тис. чол.
З 26 квітня по,21 липня 1954 р. в Женеві відбувались переговори міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, СІЛА, СРСР і КНР щодо Індокитаю, які закінчились підписанням відповідних документів. Делегація СІЛА не поставила свій підпис під Женевськими угодами, а лише заявила, що в цілому їх підтримує. Бойові дії у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі припинялись, французькі війська виводились. Створювалась міжнародна комісія з представників Канади, Індії і Польщі по спостереженню і контролю за припиненням стану війни. Передбачалось, що ДРВ, Держава В'єтнам, Лаос і Камбоджа не будуть входити ні в які військові союзи, на їхній території не буде іноземних військових баз. В заключній декларації учасники наради зобов'язались поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі і не втручатись у їхні внутрішні справи. В 1955 р. в Лаосі і Камбоджі намічалось провести вільні вибори. У В'єтнамі встановлювалась тимчасова демаркаційна лінія по 17-й паралелі. В 1956 р. передбачалось провести загальні вибори в обох частинах і відновити територіальну цілісність В'єтнаму на демократичній основі.
Женевські угоди стали важливим кроком на шляху ослаблення міжнародної напруженості. Вони відкривали для країн Індокитаю можливість самостійно вирішити свою долю, побудувати свої суверенні національні держави. Ці перспективи не були реалізовані внаслідок втручання у внутрішні справи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі великих держав - СРСР і СІЛА. Їх суперництво на міжнародній ареаі та ідеологічна експансія виявились у підтримці антагоністичних сил і призвели до затяжного збройного конфлікту в Південно-Східній Азії.
В'єтнамо-американська війна
Демократична Республіка В'єтнам приступила до будівництва «основ соціалізму» за радянським сценарієм, орієнтуючись на допомогу СРСР. Радянські керівники неодноразово виступали
119
з заявами про свою готовність надати підтримку «братній соціалістичній країні» в її боротьбі проти «світового імперіалізму».
В жовтні 1955 р. на півдні В'єтнаму під егідою США був проведений референдум про форму правління. Імператор Бао Дай, настроєний профранцузьки, був скинутий. Створювалась Республіка В'єтнам. Влада перейшла до рук проамериканськи настроєного генералітету. Розпочалося формування добре озброєної і навченої південнов'єтнамської армії. Південний В'єтнам був включений у сферу дії блоку СЕНТО. Почалося прискорене будівництво військових баз. Військові диктатори Республіки В'єтнам провели ринкові реформи в банківській справі, промисловості і сільському господарстві. Вони залучали іноземні інвестиції, орієнтуючись у першу чергу на американський капітал. Поряд з ним розгорнули свою діяльність у Південному В'єтнамі монополії Японії, Гонконгу, Тайваню, Німеччини та ін. Нерідко ігнорувалися інтереси національної буржуазії. Антинаціональний курс привів до зародження в Південному В'єтнамі руху опору режиму.
В 1960 р. був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Він сформулював такі програмні вимоги: ліквідація проамериканського режиму, створення демократичного уряду, мирне об'єднання країни. НФВПВ мав підтримку в масах. Він співробітничав із властями ДРВ, одержував від них постійну допомогу, яка доставлялась «стежкою Хо
ШіМіна».
Виникнення Національного фронту визволення Південного
В'єтнаму і початок збройних сутичок ставили під загрозу і сай-гонський режим, і «життєві інтереси» США в регіоні. Президент Джон Кеннеді прямо заявив: «Відмова від наших зусиль у Південному В'єтнамі означала б крах не лише в Південному В'єтнамі, але й у Південно-Східній Азії; отже ми збираємось там залишитись». З середини 1961 р. США почали вести «особливу війну» у В'єтнамі, яка полягала в розробці планів, що мали допомогти сайгонському уряду впевнено контролювати всю територію країни. Був прийнятий план Стенлі-Тейлора, яким передбачалось насильницьке переселення сільських жителів у «стратегічні селища» . Уздовж кордонів із ДРВ і зон партизанського руху створювався «мертвий пояс» шляхом знищення рослинності сильними отрутохімікатами. План Макнамари (1964) передбачав будівництво стратегічного плацдарму в дельті р. Меконг і наступ на збройні сили НФВПВ. Обидва плани не дали очікуваних результатів, населення Південного В'єтнаму їх не сприйняло.
У 1965 р. розпочалася відкрита агресія США в Південному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ. З весни 1965 р. в Південний В'єтнам почали перекидатись американські війська, які брали безпосередню участь у бойових операціях проти сил виз-'
120
волення. Застосовувались варварські методи ведення війни (напалм, хімічна зброя, каральні акції проти мирного населення). Була розроблена спеціальна схема бомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувала всі більш-менш важливі об'єкти. Основні удари були завдані по портах.
За допомогою Радянського Союзу, який поставив найсучасніші види озброєння, ДРВ за короткий час створила ефективну систему протиповітряної оборони. За 1965-1968 рр. над територією ДРВ було збито 2 942 американські літаки.
В Південному В'єтнамі американські і сайгонські війська провели три масштабні операції проти сил НФВПВ, які закінчилися невдачею.
На початок 1969 р. у в'єтнамській війні брало участь 550 тис. американських солдатів, а також 7 флот США, який налічував 200 військових кораблів і 80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягнені війська союзників США по військових блоках -Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду, Нової Зеландії.
З кінця 1968 р. СІЛА почали поступово виводити свої війська з Південного В'єтнаму і висунули ідею «в'єтнамізації війни», коли сайгонський режим сам мав знайти відповідні засоби і сили, щоб залишитися при владі. В 1969 р. в одному з визволених районів була проголошена Республіка Південний В'єтнам і створений її уряд.
В 1972 р. Сполучені Штати зробили останню спробу завершити в'єтнамську війну на свою користь. Протягом 10 місяців тривала ескалація бойових дій на Півдні В'єтнаму і масовані бомбардування ДРВ, які не змінили загальної ситуації. Американська агресія у В'єтнамі зайшла в глухий кут. США втратили вбитими 57 тис. чол., пораненими — близько 300 тис. чол., витратили на війну 352 млрд. дол. «Брудна війна» викликала масові протести світової і американської громадськості.
27 січня 1973 р. в Парижі представники ДРВ, Республіки В'єтнам, Тимчасового революційного уряду Південного В'єтнаму і США підписали; угоду про припинення війни і відновлення миру. СІЛА зобов'язувалися припинити бойові дії у Південному В'єтнамі і збройні акції проти ДРВ. Протягом 60 днів вони повинні були вивести війська, військових радників і персонал та демонтувати військові бази. Уряд США давав обіцянку поважати право народу Південного В'єтнаму на самовизначення.
Створення СРВ. Ринкові реформи на сучасному етапі
Після виведення американських військ у В'єтнамі розпочалася громадянська війна, яку ДРВ вела проти Республіки В'єтнам. Вона закінчилась перемогою комуністичної Півночі. 2 червня 1976 р. створена Соціалістична Республіка В'єтнам.
121
Розпочався демонтаж капіталістичної системи на Півдні. Головною метою стало будівництво соціалізму в масштабах усієї країни при неухильному дотриманні радянських догм і вказівок. На початку 80-х років комуністичний В'єтнам знаходився в стадії затяжної і надзвичайно болісної для народу кризи, не
маючи чітких орієнтирів виходу з неї.
В 1986 р. під впливом радянської перебудови Соціалістична Республіка В'єтнам розпочала реформи. В пошуках нового курсу, який би враховував конкретні умови країни, її Специфіку, в'єтнамське керівництво розробило власну концепцію розвитку. Головна увага приділялась економічним перетворенням при збереженні в цілому старого політичного механізму. Перебудова господарства включала такі напрямки: 1) свободу діяльності і рівні права всіх секторів економіки: державного, приватного, змішаного, дрібнотоварного, натурального; 2) декооперування сільського господарства, передачу землі в довготривалу оренду;
3) .оздоровлення товарно-грошового обігу; 4) політику «відкритих дверей» по відношенню до іноземного капіталу.
Перші результати нової економічної політики виявились досить швидко. Відбулося насичення ринку товарами як національного виробництва, так і імпортними. Була подолана гіперінфляція, яка досягла 1 000% на рік, річний індекс росту цін знизився до 20-30%. Помітно зросло виробництво сільськогосподарської продукції. Країна перестала завозити продовольство
' і почала експортувати рис.
Одним із пріоритетних напрямків стало відкриття спеціальних експортних зон на взаємовигідній основі. Іноземні інвестиції направляються в розвідку і видобуток нафти і газу на континентальному шельфі, в будівництво нафтопереробних заводів, фармацевтичних фабрик, в здійснення новітніх проектів гірничодобувної галузі (освоєння багатих родовищ апатитів, залізної руди, бокситів). Значні кошти вкладаються також у налагодження промислового виробництва натурального каучуку, кави, чаю, тутового шовкопряда, агар-агару. Велику активність проявляють Франція, Німеччина, Англія, Австралія, Японія, країни АСЕАН. В'єтнам має реальні можливості використати іноземні інвестиції в національних інтересах і перетворитися з часом у країну, що
динамічно розвивається.
Поряд з безсумнівними успіхами економічна ситуація залишається складною. Третина державних підприємств в умовах ринку працює неефективно. Зростає кількість безробітних. Негативно впливає на стабільність господарства його аграрний характер.
Керівництво Комуністичної партії В'єтнаму виступає за обережний підхід до політичних нововведень і демократизації суспільства. Вважається, що спочатку треба завершити економічні
122
перетворення, підвищити життєвий рівень народу і тільки на цій основі переходити до політичних змін. Певні заходи в цьому напрямку проведені. Прийняті закони про громадянство, про місцеве самоврядування, про релігійні організації, про пресу. Всі ці процеси мають поступовий характер. В 1992 р. була прийнята нова конституція В'єтнаму, яка враховувала ринкові зміни в країні. Водночас зберігалась монополія компартії на владу.
У зовнішній політиці В'єтнам проводить багатовекторний курс з акцентом на регіоналізм, деідеологізацію і розширення економічної співпраці з країнами світу. В'єтнам є повноправним членом АСЕАН. Поступово нормалізуються відносини з СІЛА.
Достарыңызбен бөлісу: |