Ріст чисельності міського населення, кількості міст, особливо великих, – невід'ємна риса цивілізації. В XX ст. кількість міст у світі з мільйонним населенням зросла у 10, а з 5-мільйонним – у 20 разів. За цей же період чисельність жителів 25 найбільших міст зросла у 4 рази. Середня кількість жителів таких міст становить вже не 2, а 16 млн. чоловік. Різко зросла і частка міського населення – від 14% у 1900 р. до 46% у 1990 р. Одночасно збільшується територія, зайнята містами. Вже тепер не рідкість міста площею 500-1000 км2 і більше, що відповідає розмірам річкових басейнів, які належать до категорії малих і навіть середніх.
Швидко зростають міста і в Україні, що, безперечно, посилює вплив на малі річки, які протікають по їх територіях і загострюють загальну екологічну обстановку. У республіці 429 міст і 916 селищ міського типу, в тому числі десять міст з населенням понад півмільйона чоловік (з них п'ять – понад мільйон), 12 міст з кількістю жителів від 250 до 500 тис. За 1959-1989 р. чисельність міських жителів зросла на 80%. Саме в містах, зокрема великих, екологічна обстановка оцінюється як найбільш напружена.
Особливості урбанізації, які визначають специфічні риси водокористування, і зміни, що вносяться в гідрологічний цикл, зумовлені органічним зв'язком урбанізації з розвитком промислових комплексів, систем комунікацій, підприємств сфери обслуговування.
Вплив урбанізації на елементи гідрологічного циклу, водні ресурси, режим та якість вод визначається трьома основними напрямами:
-
залученням у водообіг для задоволення потреб міського населення і промисловості великої кількості води, яка у багатьох випадках перевищує місцеві водні ресурси;
-
докорінною зміною і перетворенням ландшафту, що порушує природні співвідношення елементів водного балансу – опадів, стоку і випаровування;
-
кліматичними змінами, пов'язаними з тепловим забрудненням повітряного басейну, зміною циркуляції повітря.
Для задоволення побутових і господарських потреб у воді сучасного міста з населенням понад 100 тис. чоловік необхідно подавати щодоби 400-450 л на людину. В республіці на ці потреби витрачається в середньому 360 л води, а в окремих містах, як правило, великих, водоспоживання зростає. Так, у 1989 р. кожним жителем міст з мільйонним населенням витрачалося 443-483 л води на добу. Найбільші питомі витрати води відмічені в Маріуполі (532 л на добу), Луганську (522), Сімферополі (508), Запоріжжі (494 л на добу). У Кривому Розі в 1989 р. за добу витрачалося 708 л води.
Навіть тільки вирішення проблеми водокористування в таких масштабах, скид промислових стічних і забруднених зливових вод в річки та водойми викликають істотні зміни їх гідрологічного і гідрохімічного режиму. Не менші зміни спричинюють і порушення ландшафту, зумовлені будівництвом житлових і господарських споруд, покриттям асфальтом вулиць, шляхів, площ, створенням водопровідної, дренажної і каналізаційної мереж, які приводять до докорінного перетворення процесу інфільтрації, поверхневої акумуляції води, а отже, режиму стоку і співвідношення між його поверхневою і підземною складовими.
Засипання малих річок, струмків, ярів, створення штучних водойм також є причиною зміни природного водного режиму території. Порушення природних шляхів ґрунтового стоку, втрати води в системі водопостачання і каналізації, наявність твердого покриття, що перешкоджає випаровуванню ґрунтових вод, значно змінює структуру водного балансу.
Наведемо кілька типових прикладів із життя малих річок, водотоків і водойм на урбанізованих територіях України (за матеріалами газети “Вечірній Київ”):
<...>
...Либідь, Сирець, Нивка, Курячий Брід, Буслівка, Клов, Віта, Дарниця, Почайна, Кияна... Деякі з цих назв для багатьох представників молодшого покоління киян вже зовсім не асоціюються з річками. Хоч це назви саме річок, які протікають у Києві. Вірніше, того, що від них залишилося. І навіть якесь блюзнірство сьогодні вимовляти ніжне ім'я чарівної сестри легендарного засновника стольного міста щодо стічної канави. Просто глузуванням звучить назва Віта (життя) вимираючої річки. Жоден бусол не опуститься на берег Буслівки і ніяка курка вже не ризикне хоча б наблизитися до Курячого Броду. Тихенько животіє загублена киянами Кияна...
Віками маленькі струмочки, вирвавшись якось на поверхню землі, набираючись сил, напивалися снігом і дощем, намивали м'які піщані береги, стрімко бігли вперед, прокладаючи собі річища серед світлих лук і густих заростей. І всього два-три десятки років знадобилося людині для того, щоб довести їх майже до повної загибелі...
Житель Києва М. Момот ще пам'ятає той час, коли вода в Либеді текла по зарослому лозою і травою річищу і була кришталево чистою. Тепер річку одягли в бетон, і вона стала різнокольоровою: синя, блакитна, біла, а то й з райдужними плямами. Восени пливуть по Либеді гнилі овочі і фрукти, а влітку, під час зливових дощів, ця невиразна річечка перетворюється у брудний бурхливий потік. Вода піднімається більш як на півметра, виходить з берегів, затоплює і територію заводів “Ленінська кузня”, “Транссигнал” і ТЕЦ-3, і підвали житлових будинків, і комунікації...
Той бетонний лоток, в який одягнута сьогодні Либідь, здатний пропустити 70 м3/сек води. Будівельний брухт і комунікації, що перетинають річище, знижують цю цифру до 50 м3. А за розрахунками спеціалістів, максимальна витрата води під час повені досягає 109 м3/с. Ось чому річка виходить з берегів.
Така ситуація виникла не раптом. Протягом тривалого часу допускались різні прорахунки, пов'язані з розміщенням забудови на берегах річки, що ускладнювало її благоустрій і регулювання. Що ж це за прорахунки? Спробуємо розібратися.
Але насамперед кілька слів про саму Либідь. Особливість цієї річки в тому, що вона протікає в центральній частині міста. Площа водозбору – 64 км2. Початок бере з джерел на Караваєвих дачах. Найбільша притока – Скоморох – впадає в Либідь на площі Перемоги. В XIX ст. він був взятий у колектор. Така ж доля рано чи пізно спіткала і інші струмки, що впадають у Либідь – Китаївський, Старик, Хрещатик, Кадетський Гай, Відрадний, Шулявка, Поньківський, Кловський, Звіринецький, Протасів Яр, Совський, Горіховський. Та й сама Либідь наполовину взята у колектор. Довжина її – 13,5 км, і тільки шість з них тече під відкритим небом.
Стародавні кияни знали крутий норов річки і не поспішали оселятися в її заплаві. Влаштовували тут вигони, городи. Але час йшов, технічні можливості людини зростали, і вона почала тіснити річку. Прискорило цей процес і прокладання в XIX ст. залізниці вздовж Либеді. Вже у 1908-1910 рр. в районі залізничного депо Либідь по обох берегах затиснули в лещата високих бутових стін завдовжки майже 3 км. Призначення їх – тримати русло у суворо визначених межах. Причому якщо в ті часи річці все ж залишали 10-18 м ширини, то пізніше ще стиснули до 8 м, а на території промислових підприємств – навіть до 6 м.
Впритул до русла підходить і міська забудова. Ось, наприклад, відповідно до опису берега, датованого 1957 р., тільки в районі вулиці Льва Толстого ряд житлових будинків розміщено на відстані 8 м від бровки берега, а два двоповерхових будинки – в 1,5-2,5 м від правої бровки. Тобто тиск на річку досяг межі. Що ж їй залишалось? Під час злив, повеней Либідь виходила з визначених людиною берегів, завдаючи чималого клопоту і шкоди місту. Несподівано виявилась ще одна обставина: чим щільніше забудовувалось місто, чим більші площі покривали асфальтом і бетоном, тим більше лиха чинила Либідь. Пояснювалося це просто: тверде покриття вулиць не давало змоги дощовій і талій воді проникати в землю, збільшувало швидкість її стоку. На жаль, навіть у 1960-і роки цей факт якось не брали до уваги.
Другий, не менш серйозний аспект проблеми – забруднення Либеді. Звалища різного брухту на берегах річки вже у XVIII-XIX ст. були звичайним явищем. Але основного удару завдала поява міської каналізації, яку без довгих мудрувань ввели в Либідь, яка стала, по суті, стічною канавою. Щоправда, на початку століття каналізаційні води сховали в колектор, але до того часу в річку надходила значна кількість промислових стоків. Надходять вони і тепер. І ось результат: Либідь була забруднена настільки, що в 1934 р. при розробці генерального плану Києва про неї як про річку вже не йшлося. Мовилося лише про упорядкування міського водостоку.
У наш час Либеді не полегшало. Нині недоторканий природний берег зберігся лише на 500-метровій ділянці. На прилеглій до річки території розміщені десятки підприємств, автобаз, інших об'єктів, які далеко не всі мають очисні споруди, а отже, є джерелом забруднення річки. За даними досліджень, в р. Либідь концентрації нафтопродуктів перевищують гранично допустимі значення в 62, міді – в 20, цинку – у 18, аміаку – в 4, хрому загального – у 2 рази. Проведене в 1989 р. обстеження річки в межах Печорського району показало, що гідрохімічний режим її далекий від природного через перевантаження стічними водами. Вміст нітратів у воді, що є показником органічного забруднення, зокрема фекального, перевищує допустимі норми у 30-900 разів. Дуже високою є забрудненість води нафтопродуктами, біогенними компонентами, важкими металами, іншими речовинами. Низька здатність річки до самоочищення виключає можливість її господарського використання без спеціальної підготовки.
Заради справедливості зауважимо, що ще в довоєнні роки пропонувались заходи по врятуванню Либеді. Але для цього необхідно було забезпечити її нормальний санітарний стан, насамперед за рахунок переобладнання і реконструкції систем господарсько-побутової і зливової каналізації, встановлення потужних насосних станцій для підживлення річки з підземних джерел. Складність і висока вартість робіт не дали змоги впровадити ці заходи.
Для запобігання затопленню центру міста пропонувалося відвести частину стоку Либеді в басейни сусідніх річок – Нивку, Віту або ж прямо у Дніпро. Проект передбачав в районі Повітрофлотського мосту зробити колодязь паводкового водоскиду глибиною 50-60 м, звідти спеціальним колектором перекидати воду у інші річки. Але й цьому проекту не судилося здійснитися, бо центральна частина міста так “нашпигована” всілякими комунікаціями, що неможливо було прокласти подібний колектор. Інший проект – перекрити Либідь кількома греблями з утворенням ставків-нагромаджувачів, що дозволило б регулювати рівень вод під час повеней. Колись на Либеді все так і було. Але нині такий проект сприймається як утопія, тому що для ставків просто немає місця. Та і з санітарної точки зору це небезпечно – настільки Либідь забруднена. Є ще один можливий варіант – повністю забрати Либідь у колектор і врятувати її від промислових стоків, щоб припинити забруднення вод Дніпра.
От і виходить, що і за минулі помилки, і за сьогоденні зручності (як, наприклад, компактність центру) ми маємо платити долею Либеді. Сумно, що йдеться про річку, назва якої пов'язана з історією створення Києва, яка для кожного киянина дещо більше, ніж водний потік.
Затиснута в бетонні обійми задихається й маленька річка-струмочок Сирець. Шлях воді заступили купи землі, зрізані дерева. На цьому місці розгорнулося будівництво – струмок втискують у бетонні короби, ховають його в землю. Подалі від людських очей, поглибше, щоб навколо не було чути запаху шкідливих речовин, які невдовзі понесе річка. Вона стане частиною колектора, по якому підуть брудні води з вулиць Академіка Туполєва, Щербакова, з проспекту Перемоги, з території заводу верстатів-автоматів. Нечистоти і раніше скидали в річку, але варто було пройти зливі, як вони через невелику пропускну спроможність труб виливались в озера парку. Ось що писав до редакції газети “Вечірній Київ” один з робітників Інституту металофізики АН УРСР: “Пропускна здатність труби, по якій стікали в Сирець нафта, мазут, емульсія, кислоти, вже не влаштовувала підприємства, шляхові служби. Тому вирішили збільшити її діаметр, замаскувати промислові стоки, взявши річку в бетон. Щоб ніхто і не бачив, що тече у Дніпро. Для цього і гроші знайшлися, і матеріали, і виконавці. Де ж їхня совість?”
Мабуть, не вижити на цей раз річці – будівельники знищать її. Але ж в неї стікає вода з джерел, впадають маленькі струмочки. Місцевість, де протікає Сирець, люди колись називали боярком (великим яром). Вона позначена на карті Ушакова 1695 р. І було в ті часи на річці дев'ять водяних млинів, п'ять бродів. Є дані, що в сирецьких озерах раніше розводили форель. І саме з водойм Сирця брали воду для першого водопроводу Києва, збудованого в 1749 р. Та все це в минулому. У наші дні біля річки спостерігається справжній зелений розбій. Спробуйте пройти вздовж берега. Нелегко. Навколо зрізані дерева, викопані ями з водою, гілки. З ранку до ночі, взимку і влітку терпить Сирець нашу людську суєту, або, як висловлюються спеціалісти, антропогенне навантаження. І все ж таки неубієнна ця маленька річка! Ми душимо її, засипаємо тоннами брухту і сміття, травимо стоками, а вона тримається. Чи зуміє витерпіти?
Довідка: р. Сирець починається поблизу станції метро “Святошин” і впадає в Дніпро за 2 км від київської гавані. Має лівобережну притоку Курячий Брід, яка протікає по Куренівці. Довжина річки – 9 км, площа басейну – 13 км2, значна частина його порізана глибокими ярами, нижня частина проходить у межах рівнинної Оболоні. Живиться атмосферними опадами і численними джерельцями.
Сумна доля стародавніх київських річок Либеді, Кияни, Почайни... Але, мабуть, не менш трагічна доля Дарниці. Знищена не тільки сама річка, а навіть ім'я її – і географічне, й історичне. У стародавні часи вона була відома, згадується у літописах XIII-XV ст., а от у наш час...
У Броварському районі бере початок ця тиха річка. Там, у витоку, вона холодна і прозора – хоч форель розводь. А як виходить на територію Київського заводу хімікатів – без протигазу до води і підходити ризиковано. В неочищених стоках цього підприємства, за висновками спеціалістів інспекції з охорони природи і санітарних служб, містяться десятки шкідливих для здоров'я людини речовин. Таких, наприклад, як ртуть і хлор. Названа тепер жителями Лівобережжя Отруйною, смердюча річка держить свій шлях до Дніпра.
Завод хімікатів – єдине в Києві підприємство, яке допускає агресивні викиди у Дніпро в об'ємі 6000 м3 за добу. Вчені давно вже ставлять питання про перепрофілювання цього заводу, виведення з нього деяких особливо шкідливих виробництв. Але поки що ці зусилля розбиваються об бюрократичний хвилеріз або ж потопають в обтічних відписках, розходяться, мов круги на воді. А брудна річка тече й тече, отруюючи Лівобережжя Києва.
Не так давно Дарниця була чарівною річкою, яку з любов'ю згадують старожили. Слухаєш їх і здається, що читають вони стародавній літопис: “Річка була повноводною і дуже чистою, з неї пили воду. По берегах духмяні трави і море квітів. Сірі журавлі і білі лелеки, ластівки та летючі миші водилися тут”. Це розповідь В. І. Кардаша, який живе біля річки з 1948 р.
А ось спогади інших жителів.
Ю. М. Федін: “Ми росли на річці, цілими днями не вилазили з води. Харчувались грушами, ягодами, горіхами, яких було безліч на березі та в лісі за лукою”.
О. В. Якубовська: “Виросли мої ровесники на річці, взимку і влітку ловили рибу. Наш провулок називався Купальним, тому що тут розміщувались купальні хазяїна, німця Фрея, який від річки відвів дерев'яний канал із шлюзами, міняв воду в купальнях. У 1930-і роки все це було зруйновано. Часто розповідаю дітям і онукам про колишню красу річки. На жаль, не побачать вони тієї Дарниці”.
О. В. Белухін: “Перед війною спеціальний робітник кожного ранку чистив річку. Ми, жителі, обов'язково косили траву на березі і дотримувалися порядку”.
О. О. Шевченко: “У брата боліли легені. Вилікувався на цій річці, лікарі навіть здивувалися”.
Старожили згадують, що в 1937 р. будівництвом ДШК почали занапащати річку. Уночі цей комбінат скидав у неї різні стоки... Потім будувались завод “Хімволокно”, ТЕЦ-4. Закінчив убивство річки завод хімікатів. І сьогодні ці підприємства, а також ДОК, ЗБК, ДВРЗ цілодобово скидають у неї токсичні відходи...
<...>
Де ж взяти богатирську силу, щоб зупинити, нарешті, знущання над живою природою?
Донецька агломерація. Тут сконцентровані гірничодобувна, металургійна, хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів. Тільки в Донецьку діють більш як 200 підприємств і об'єднань. У місті площею 358 км2 проживає більше мільйона жителів. На території міста розташовано 108 териконів, які займають 522 га міських земель.
Основна річка Донецька – Кальміус. Загальна її довжина в межах міста – 28 км. Водозбір у річку здійснюється через сім балок, річки Бахмутку та Грузьку. Крім того, в Донецьку 56 ставків, з них тільки 30 придатні для купання. І ще 26 ставків використовуються як відстійники для очищення стічних вод. Сорок промислових підприємств щодоби скидають у відкриті водойми більш як 186 тис. м3 стоків, з них 2 тис. м3 не відповідають встановленим санітарним нормам. Дослідженнями річки Грузької встановлено, що її донні відклади містять 55 хімічних елементів та їх сполук, частина з яких належить до отруйних речовин.
Каналізаційні мережі міста, збудовані ще в 1940-50-і роки, перебувають у незадовільному стані. Колектори фізично зношені. Шахтні виробки призводять до просідання ґрунту. У місті щороку реєструється 3-4 тис. аварій на каналізаційних колекторах із скидом неочищених господарсько-побутових стоків.
Звичайно ж, підприємства та громадськість міста і області ведуть роботу щодо зменшення забруднення водойм. Розчищено 90 джерел, 50 км річищ малих річок, проведено експедиції по річках Кальміус, Вовча і Бахмут. За рішенням природоохоронних органів з участю громадськості розроблені “Територіальна комплексна схема охорони природи в Донецькій області до 2005 р.”, а також довготермінова науково-технічна програма по охороні природи і раціональному використанню природних ресурсів.
Кривий Ріг – місто, яке донедавна з гордістю називали “сталевим серцем Країни Рад”, – сьогодні потопає в газових і пилових викидах, недоочищених і високомінералізованих водах. “Крематорієм”, “газовою камерою” починають називати тепер його жителі. За останнє п'ятиріччя у Кривбасі скидання стічних вод у річку Інгулець збільшилося у 1,5 рази, з них 40% особливо шкідливих, сильнозасолених і забруднених. Металургійні підприємства міста продовжують скидати щороку 60 млн. м3 забруднених вод. Річку Саксагань перетворено на стічну канаву, по якій в Інгулець постійно надходять засолені шахтні води.
Сучасні принципи планування міст сприяють поліпшенню формування водного режиму. Раніше будівлі споруджували одну біля одної і безпосередньо до їх периметру примикали непроникні дорожні покриття, які спліталися в єдину мережу. Нині таке планування майже не застосовується. Систему шляхів у межах окремих частин міста слід проектувати так, щоб не створювати великих потоків снігової і дощової води. Для цього вздовж таких потоків доцільно споруджувати зливостоки, з яких, до речі, вода може надходити на масиви зелених насаджень і витрачатися на інфільтрацію. Надзвичайно важливо підтримувати чистоту міських кварталів і вулиць, особливо там, де напружений транспортний рух.
Нарешті, слід поставити питання про доцільність створення в межах міста ланцюгів ставків, використовуючи для цього балки чи копані, обладнані водозливними греблями. Частина дощових вод, які стікають з території міста, акумулюватиметься в таких ставках-відстійниках і звільнятиметься від наносів та частково від розчинених органічних речовин внаслідок їх окислення. Посиленню ефекту сприятимуть каскади ставків. Наведені заходи разом із скороченням, а потім і припиненням скидання забруднених вод, безумовно, дадуть змогу поліпшити санітарний стан міста і разом з тим і його естетику.
У зв'язку із сказаним виникає питання: чи доцільно у великих масштабах засипати і вирівнювати дрібну гідрографічну мережу в межах міста? Мабуть, краще використовувати її для створення ставків-відстійників.
***
Слід відзначити, що тривогу про загибель наших річок першими виявили не професіонали, а громадськість. Відомо, як свого часу на всі лади вихвалялись наші “успіхи” у боротьбі з природою. Однак дедалі частіше нині звучать голоси про екологічну катастрофу.
|