– Розвіяре!
Яска поклала руки йому на плечі. Благально дивилася знизу вгору. Щось казала; він бачив, як ворушаться її губи. Підійшов Лукс і притулився теплим боком; пасма волосся прилипли до лоба звіруїна, очі гляділи благально.
Яска звала його увійти; він здригнувся. Увійти в цей дім одразу після того, як увійшла, відчинивши уявні двері, руда дівчинка… Увійти, щоб побачити все, що лишилось від людського життя…
– Там сховок. – Яска зазирала йому в очі. – Сховане. Скарб.
– Або могила, – сказав Розвіяр.
– Або… – Вона відступила. – Ми мусимо…
Він усміхнувся:
– Для кого мусимо?
* * *
Сталеве лезо ледве не зламалось, вивертаючи з фундаменту чорний, замшілий камінь.
Під каменем була пустота. Сховок, про який Розвіяр не пам’ятав і не міг знати, тому що маленьким дітям таких речей не показують.
У ямі, серед зітлілої тканини, лежали кілька золотих монет і дерев’яна фігурка. Розвіяр узяв її в руки; це була іграшка, вирізьблена з твердого дерева, білка з очима з зелених скелець. Дерево потемніло і де-не-де було поточене жучком, але зелені очі дивились ясно й навіть весело.
У животі в білки знайшлись дверцята. Розвіяр повернув малесеньку залізну клямку. Іграшка розкрилась, як скринька. Усередині лежало два пасма волосся, одне довге, жорстке й дуже чорне. Друге дитяче, теж чорне, але м’яке, воно злиплося джгутом.
Розвіяр озирнувся. Лукс та Яска стояли поряд. Лукс дивився, щільно стиснувши губи. Яска стримувалася, щоб не заплакати.
– Відійдіть, – пошепки попросив Розвіяр.
Вони відійшли, спустились із ґанку в дві сходинки.
Розвіяр обережно закрив іграшку-скриньку, знов глянув у зелені очі дерев’яної білки. Багато років вона пролежала під каменем, але її мордочка досі берегла вираз веселої безтурботності.
Він скоцюрбився, притиснувши іграшку до грудей, і просидів так майже годину.
Потім випростався. Поставив білку перед собою й поглянув у її зелені очі.
– Мідний королю, – його голос не здригнувся. – Мідний королю. Візьми, що ціную. Подай, що потребую.
* * *
Йому здавалося, що згори б’є стовп світла. Кожен листок, кожна травинка й кожен камінь відкидає окрему, чітку тінь. А Розвіяр стоїть у сліпучім стовпі, не мружачись, і дивиться перед себе широко розплющеними очима.
Потім світло потроху пішло, а тепло залишилось. Сліпі комахи з лісу прилітали на його тепло, бились у гарячі щоки й падали на землю.
А може, це були не комахи, а чиїсь душі. Або просто нічні страхи. Або випадкові думки. Розвіяр сидів над розкритим сховком і думав, поки в лісі не стемніло.
Бабця розповідала, що в давнину ліс повставав проти загарбників. Люди рубали й випалювали дерева, щоб сіяти свої колоски, а вночі в селища приходили горілі пні й витягали хліборобів із ліжок. А потім, коли людей стало багато, ліс покорився й замовк. Тільки іноді, коли ставало зовсім несила, горілі пні підкрадалися близько до селищних загородок…
Це казка, зрозумів Розвіяр. Це така ж небилиця, як і Болотяна Свекруха. Не було ніяких горілих пнів. Були зазубрені стріли й темні мечі… Гекса нічого не сіють і не вирощують, не стрижуть і не доять; вони промишляють мисливством, як нагори, і війною… Людське м’ясо дешеве на війні… Вони були тут, полишили свої стріли й свої трупи. Пригірці, плем’я хліборобів, що воює тільки з лісом, не здалося без бою…
Маму вкусила білка багато років тому. Вона сама стала білкою; де вона?
Він підвів голову. У темних кронах потроху розгорялися світлячки.
* * *
Лукс розвів велике багаття віддалік від загиблого селища. Заграва пробивалася між стовбурами. Він хоче, щоб я побачив вогонь здалеку, подумав Розвіяр і всміхнувся.
Коли він увійшов у коло світла, дівчина й звіруїн про щось тихо розмовляли. Яска, хоч сиділа спиною, відчула Розвіяра перша й стривожено озирнулась.
Він підійшов, усміхнувся, опустився на коліна. Поцілував її замазану в попіл руку:
– Спасибі. Ти знайшла для мене… дуже цінне.
– Нема за що. – Яска, здивована, вглядалася в його обличчя. – Я… а де вона? Де ця білка?
– Не знаю, – сказав Розвіяр. – Якби ж то знати.
– Розвіяре…
– Не думай, що я з’їхав із глузду з горя. – Він сів поряд. – Усе, що тут сталося, закінчилось багато років тому.
Яска і Лукс перезирнулись.
– У тебе такі очі, – тихо сказала дівчина, – ніби ти щасливий.
– Я щасливий. – Він погладив її по голові. – Я певно знаю чого хочу. Що можу. І що треба тепер робити.
Дівчина та звіруїн дивились, не наважуючись перервати його.
– Яско, – він ніжно стис її долоню, – я хочу сказати тобі одну річ. У клані нагорів, чиїх звичаїв ми з Луксом дотримуємося, дружина вершника стає дружиною його брата. Ти стала моєю дружиною, а значить, належиш тепер і Луксові.
Звіруїн випрямився. Його смагляві щоки зблідли. Він нервово облизнув губи.
– Як? – тихо спитала Яска.
– За давнім законом, – м’яко сказав Розвіяр. – Я кохаю тебе й паную над тобою. Сьогодні ти належатимеш Луксу – це його ніч.
– Розвіяре, – сказала вона ледь чутним, тремтячим голосом.
Він кивнув, заспокійливо всміхнувся:
– Так. Усе буде добре. Слово вершника.
Лукс подався вперед. Припав до землі біля ніг Яски, обійняв її коліна. Поглянув знизу вгору вологими, сяйними очима:
– Я кохаю тебе. Не бійся мене. Я… вмію бути таким ніжним, що ти здивуєшся.
Розвіяр встав і відступив. Яска подивилася на нього поверх кудлатої голови звіруїна. Лукс сміявся, цілував її долоні й щось казав, а вона дивилася на Розвіяра зупиненим, гарячковим поглядом.
Він ковтав клубок у горлі. Страшенно захотілося крикнути: ні, я передумав! Моя!
– Вір мені, – сказав він пошепки, ніби гамуючи раптовий біль. – Так треба.
Частина друга
Розділ перший
Імперський патруль, спустившись на дальньому кордоні неподалік від міста Череватий Бір, потрапив у засідку.
Маг, арбалетник і звіруїн напали зненацька, коли вартівники розташувались у недобудованій заставі, щоб відпочити й перекусити. Якби багаття розпалили всередині застави, як пропонував спочатку щербатий Варник, – устигли б підпалити димовуху, випустити стовп червоного диму, закликаючи на допомогу. Під захистом стін, відстрілюючись із бійниць, дочекались би підмоги. Але всередині недобудованої споруди було темно й вогко, смерділо цвіллю, тоді як на лужку біля річки так звабно зеленіла травка; щербатого не послухали і поплатилися за це сповна.
Варника нападники вбили першим – стрілою в лоб. Провідника, Малого, оглушив із засідки маг. Третій, прищавий Замай, опинився один з мечем проти звіруїна й стрільця, у той час як його власний арбалет лежав далеко на траві, під трупом щербатого. Атака була така блискавична й безгучна, що дурепа-крилама, пивши воду нижче за струмком, навіть не сполохалась.
– Клади меч на траву.
Товстий Малюк лежав на спині, вирячивши очі, не маючи сил поворухнутись. Замай відчував, як ллється піт під сорочкою й кольчугою. Кольчуги вони залишили, от молодці, а шоломи – зняли…
Меч вислизнув з пальців. Підійшов звіруїн і зв’язав Замаєві руки за спиною. Велів сісти й зв’язав ноги. Це був молодий ще, але дуже кремезний і м’язистий звіруїн зі смугастою шкірою, посіченою тонкими шрамами, у добротній шкіряній куртці з оперізкою для двох коротких клинків. Його волосся, вигоріле на сонці майже до білого, було зібране на потилиці в коротку косу.
Віддалеки стояв, дожидаючи, стрілець у тонкому чорному плащі до п’ят. Під плащем виднілась куртка, перетягнута ременями, шкіряні штани й високі чоботи. На боці в нього був сагайдак, у правій руці – зведений арбалет, за спиною – руків’я довгого меча. Замай вглядівся в його обличчя, і піт по спині під сорочкою потік удвічі швидше: стрілець був гекса-напівкровка.
Той самий, застукотіло в скронях. Той самий. А ми сіли тут їсти й пити… Ми, імперські вартівники, бодай цьому Малюкові, він провідник, він відповідає…
З-за замшілого каменя вийшла й спинилась поряд із гекса висока худорлява дівчина, коротко й нерівно підстрижена, з непокритою головою. На ній був такий самий чорний плащ поверх бузкової селянської сукні. На тонкому пальці темнів перстень, цілком вирізаний з дерева. Чарівниця, подумав Замай, гублячи хоч якусь надію. Живим не залишать.
– Ти ж розумієш, живими ми вас не випустимо, – м’яко сказав гекса.
Замай коротко кивнув – смикнув головою.
– Це не привід журитись. – Гекса всміхнувся. – Адже можна померти легко й навіть приємно.
– Приємно – це ти… занадто, – сказав Замай, дивлячись, як паралізований Малюк пускає бульби.
– Твій друг усе чує й розуміє, тільки не може поворушитись, – сказав гекса. – Не домовимось із тобою – він буде в запасі.
Малюк захрипів. Замай відвів погляд; до пелени чарівниці пристали сухі травинки, з-під сукні виднілись чоловічі чоботи. Це за нею, шмаркачкою, ганялись патрулі над Стрілкою, і над Бором, і над самою Чорною Бучею. Її буцімто бачили то там, то тут, то взагалі на Осиному Носі. Через неї заміщено, або й страчено шанованих, могутніх людей, наближених до самого Імператора. Це її давно мріяв захопити Замай: світлі перспективи тоді ввижались йому. Кар’єра, служба в Столиці, одруження з Гвен…
Він ще молодий, наймолодший у патрулі. Він такий молодий, не встиг нічого, і вже не встигне; Замай поглянув на гекса, але не зміг витримати його погляду й опустив очі.
– Однаково вас злапають, – сказав із тугою. – На службі в Імператора десятки магів. Тисячі стрільців. Ви помрете.
– Усі помруть, – сказала дівчина-маг. У неї був хрипкуватий, хлопчачий голос.
Але не тепер, подумки заблагав Замай.
Гекса підійшов. Ледь доторкнувся чоботом до щоки провідника. Малюк забулькав; гекса полишив його, сів навпроти Замая на м’яку, пружну травку.
– Не здумай брехати, гаразд? Ми дізнаємось, якщо ти збрешеш.
Замай важко дихав. Доводилося заздрити Варнику: той умер, не встигнувши зазнати ні ганьби, ні страху, навіть не зрозумівши, від чого вмирає.
– Куди летимо? – недбало спитав гекса.
Замай облизнув губи. Звіруїн, улігшись на траву смугастим животом, помішував юшку в киплячому казані; п’ять хвилин тому куховарив Варник.
Гекса приплющив очі. Замай ще раз глянув на нього – і спустив очі, мов обпалившись.
– Як звичайно, – сказав, ненавидячи себе за квапливість у голосі. – Патрулюємо… дальні кордони.
– Не найпочесніша робота, правда?
– Краще, аніж… багато хто.
– Накази?
Замай коротко глянув на чарівницю.
– Вас шукають. Особливо її. А після того, як ви… нас… Тут неба не буде видно від крил.
– До речі, про крила. Як керувати птахом?
– Довго навчатись. – Замай із жалем усміхнувся. – Ви її… не втримаєте. А звіруїна вона взагалі на п’ять кроків не підпустить.
Гекса глянув на чарівницю. Та кивнула.
– Шкода. – Гекса всміхнувся. – Ця палка, що стирчить перед нею з землі… що значить?
– Це тростина погонича… Тростина в землі – знак сидіти й чекати. Крилама слухається того, у кого в руках палка. Але ви однаково не втримаєте… Можете спробувати, але краще не треба. – Замай ширше розтягнув губи.
– Він вірить у те, що каже, – крізь зуби пробурмотіла дівчина.
– Добре, – погодився гекса. – Що в Нагір’ї?
– Війна.
– Імператор досі не може приборкати нових громадян?
– Точно не знаю. Війська загрузли…
– Що у Фер? Дотягнувся Імператор чи ще ні?
– Ні… Спершу треба встановити мир у Нагір’ї. – Замай закашлявся й раптом, червоніючи, пристрасно попрохав: – Вам нема потреби мене вбивати. Однаково… Нас шукатимуть. Здіймуть тривогу…
Він тремтів з бажання бути переконливим. Гекса помацав кінчик білого зламаного носа:
– Може, твоя правда.
Замай задихав частіше. Повітря було повне запахів, духмяніли трава й вода, і білі хмари то прикривали сонце, то випускали його на волю.
– Я збираюсь одружитись, – сказав він пошепки.
Гекса кивнув:
– Добре… Коли ви маєте повернутись до птахівні?
– Завтра вдосвіта.
– Якщо ви не повернетесь… Буває так, що патруль не повертається вчасно?
– Буває.
– Що його може затримати?
– Злива, гроза, сильний вітер… Вони підождуть до полудня. Тоді вишлють людей на пошуки.
– Скільки?
– Три птахи… Можливо, більше, тому що ці місця вважаються небезпечними. Тут зникнув бунтівний маг.
– Зрозуміло, – гекса кивнув. – Про що ще ти хотів би нас повідомити? Які-небудь цікаві чутки, в обмін на які можна подарувати життя?
– Е-е… – Замай облизнув губи. – Бачили гекса. Розвідників. Убили.
– За що всі так не люблять гекса? – напівкровка всміхнувся. – Ти не знаєш?
– Е-е-е… – Замай кашлянув. – Я не… не…
– Ти їх любиш? – напівкровка знущався.
– Е-е-е… Це не ми їх убили, інший патруль із нашої ланки.
– Де це було?
– На Жовтій Лисинці. Вони вийшли на відкрите, і…
Допитувач перестав усміхатись:
– Так близько? Чому, як ти думаєш?
– На болотах знову мало м’яса. – Замай говорив швидко, довірчо, ледь подавшись уперед. – Їх жене голод. Розвідники вийшли майже до кордону. Дуже худі. Так уже бувало.
– Вони насправді людожери?
Тепер Замай не міг зрозуміти, знущається молодий гекса – чи насправді чекає відповіді.
– Е-е-е… Так.
Напівкровка насупився:
– Дякую… як тебе звати?
– Замай.
– Спасибі, Замаю. Де ваша птахівня?
– Біла Гора, півдня летіти просто на південь.
– Там є вежа?
– Ні. Там квартири нашої ланки. Наш командир розчарувався в магах після того, як цей… один із них так зганьбився.
– Ваш командир?
– Корунх. – Замай ковтнув і невідомо навіщо додав: – Він близький друг Малюка. Будь ласка…
– Так-так… – Гекса недбало кивнув. – Він прийме рішення відправлятись на пошуки?
– Так. Йому дано владу вирішувати… від Імператора.
– Що з селищем на Камінній Стрілці? – раптом спитала чарівниця, і її голос очистився, зробившись дзвінким. – Там не збудували вежу?
– Яке… селище? – перепитав Замай, одразу ж здогадавшись, про що вона питає. І вона почула нещирість; її темні очі зробилися чорними:
– Не бреши. Мені.
– Яско, – тихо сказав гекса.
Замай ковтнув. Селище, звідки родом була втекла дівчина-маг, стерто з лиця землі багато місяців тому. Імператор визнав небезпечним лишати живими кілька сот людей, що стали свідками безкарного бунту. Замай благально глянув в очі гекса.
– Кажи далі, – тихо велів той.
Замай знову ковтнув. Він не брав участі в тій каральній експедиції.
– Мене там не було, – сказав він пошепки. – Я… не брешу. Мене там не було. Я їх не… Я не винен.
Дівчина скинула руку. Замай закричав; йому здалося, що його голову сунули в розпечену пічку.
– Що?! Що з ними зроби…
У цю мить Замай помер, легко й навіть приємно, бо смерть була порятунком від мук. Гекса опустив арбалет; вартівникове тіло впало на спину. У переніссі стирчала стріла.
* * *
Провідникові Малюку пощастило менше. Він брав участь у каральній експедиції на Камінну Стрілку. Його ретельно допитали, і він, захлинаючись кров’ю, розповів, як ланка знизилась. Люди стояли тісним натовпом, і один піднімав над головою райдужний папірець зі словами Імператора, що тужить за кожним своїм підданцем. Вартівники не стали стріляти в імператорську грамоту – мешканці селища були громадянами, хоч і бунтівними. Їм зачитали вирок і тільки потім убили – усіх, хто був вищим за стремено крилами. Дітей і підлітків завели на галеру за камінною косою й вивезли в рабство. Про хлопчика-мага Малюк не знав нічого: ймовірно, за ним прилітали напередодні з самої Столиці. Вартівників повідомили, що селище винне в заколоті. Очільник виконує накази, він на службі, він усього лише виконує накази, він робить, що звелять…
М’ясна каша, якою збирались пообідати патрульні, википіла й перелилась у багаття. Запахло горілим.
Нарешті Малюк умер. Яска дивилася на нього, поки не затихли останні корчі, поки тіло не витяглося на потовченій на кашу траві – під час допиту руки вартівника рвали її з корінням. Коли він затих, Яска підвелась і, похитуючись, пішла до берега.
Лукс догнав її, обійняв, щось зашепотів у вухо. Вона спершу намагалася випручатись, різко, навіть грубо, а потім припала до нього й розридалась. Лукс тремтячою рукою гладив її по голові; Розвіяр був йому дуже вдячний. Звіруїн робив що треба і, таким чином, лишав вершнику час для роздумів.
Він підняв голову. Хмари розтяглися по небу, підтягнені, напружено-вигнуті, ніби вітрила. Там, у високості, їх гнав сильний вітер. Сонце проривалось і гасло. Гладінь води за сотню кроків від вогнища поблискувала гострими іскрами.
Не вірилося, що гекса так близько. Його плем’я; убивці його сім’ї. Людожери з блідими витягнутими обличчями, з високими вилицями, з випнутими надбрівними дугами. Самі проти цілого світу; їх убивали всі, хто мав для цього досить сили. Золоті розтрощили їхній флот на приступах до Мірте, і гнали по морю, і добивали на березі. Імперські війська методично нищили їх усюди на своїй території. Гекса огризались, спустошували села й міста, часом вигравали бої, але ніколи – війни.
Вони не були дурноголовими дикунами. Навіть в Імперії знали, що гекса майстерні ремісники: в роботі зі шкірою й металом їм нема рівні. Вони ніколи не визнавали над собою нічиєї влади; переможені й позбавлені земель, загнані на болота, вони жерли змій та одне одного, а потім увірвались у Чорну Бучу… П’ятнадцять років тому.
Розвіяр потер обличчя. Роззирнувся. Тіла в сріблясто-чорних панцирах валялись біля догорілого багаття. Віддалік, поряд з розкритими сідельними сумками, лежали шоломи з тонкими кольчужними сітками – прикривати обличчя. Крилама ще топталась на протилежному березі річечки. Поряд у мулистий берег було устромлено палку з голівкою.
Яска затихла. Лукс погойдував її, як дитину, і поверх її чорного сплутаного волосся виразно дивився на Розвіяра.
Він підійшов. Поклав одну долоню на маківку дівчині, другу – на плече звіруїна.
– Ми помстимось.
– Вона ніколи нікого не допитувала, – мов перепрошуючи, сказав Лукс. – Вона…
Розвіяр кивнув:
– Ми помстимось і за це теж. Але більше плакати не можна. Ховатись – не можна. Ми почали війну. Яско… поглянь на ці хмари.
Вона слухняно підвела до неба запалені очі в оточенні склеєних довгих вій.
– Ти пам’ятаєш, що я обіцяв з тобою зробити, коли ти ще раз мені скажеш «не можу»?
Вона злякано вгледілась йому в обличчя:
– Розвіяре… Пожалій мене.
– Ні.
Лукс насупився.
– Чого ти хочеш? – уриваним голосом спитала Яска.
– Я бачив мага, який страшною зливою майже змив зі скелі величезний замок… Лукс теж його бачив.
Яска мовчала.
– Маги вміють наказувати хмарам. Я хочу, щоб ти влаштувала грозу.
– Я не…
Вона закусила губу.
– Подумай про це, – м’яко сказав Розвіяр.
* * *
Дівчинка в самій короткій сорочці вибігла з дому в своїх справах; охнула, відхитнулась, притислась до земляної стінки. Хутір ховався від людських очей, дахи стелились майже нарівні з землею і були вкриті дерниною. Хутір пережив багато лих, але, вочевидь, іще не все за свого віку. Не все.
Розвіяр пройшов повз влипле в стіну дівчисько вниз, у землянку. Не стукаючи розчахнув двері. Жінка, яка схилилась над рукоділлям, злякано підвела голову. Підскочила:
– Панове… Ми чекали… Батьку! Варта…
Розвіяр відкинув металеву сітку, що прикривала обличчя. Увійшла Яска з шоломом під пахвою і Лукс у сріблясто-чорній кольчузі, яка за кольором дуже пасувала до смугастої шерсті звіруїнячої спини. Жінка втратила дар мови й опустилась на стілець, неначе в неї підкосились ноги.
Скрипнули плетені двері, що вели до сусідньої кімнати. Квапливо ввійшов чоловік, ще зовсім не старий, але присадкуватий і згорблений, ніби людина, що провела все життя під низькою стелею. Побачивши незваних гостей, завмер.
– То кого ви чекали? – Розвіяр дивився на жінку.
– Патруль, – насилу промовив чоловік. – Ми бачили… бачили, як вони пролетіли до застави.
– Зраділи?
– Патрулю не радіють, – сказав чоловік, виштовхуючи кожне слово.
– Коли як, – Лукс осміхнувся. – Хотіли спекатись? Чекали, що нас приб’ють нарешті?
Жінка боялась поворухнутись. На верстаті перед нею лежала тонка тканина, уся в мереживних візерунках; на підставках горіли, освітлюючи кімнату й рукоділля, дві прозорі чашки зі світлячками.
– Ми не кликали вартівників, – не звертаючи уваги на Лукса, чоловік дивився Розвіяру в очі. – Тепер ви підете, а нас уб’ють за пособництво. – Його голос затремтів. – Спалять хутір…
– Не ви перші, не ви останні. – Яска раптом підняла голову. – Спалено мій дім і Розвіярів дім. Чому ваш має вціліти?
Лукс поклав їй руку на плече. Яска відкинулась назад, привалилась потилицею до стіни, замружилась.
У рукодільниці затремтіли губи.
– Можливо, спалять, – м’яко сказав Розвіяр. – А може, й ні. Можливо, ми підемо, а може, зостанемось. Одне можу сказати напевно: ми нагородимо тих, хто до нас добрий, і покараємо решту.
Він зупинився біля рукодільниці. Та згорбилася сильніше.
– Акко, ти добре попрацювала. Мені подобається цей візерунок.
– Спасибі, – у відчаї прошепотіла жінка. – Послухай…
Він узяв її за підборіддя. Закинув обличчя, примусивши дивитись собі в очі. Вона часто задихала:
– Ти… занапастиш усіх. За що? Хіба ми не були… до тебе… гостинні?!
– Гостинні? Ти – ні. Поки що ні. Але ти маєш шанс.
Яска ледь повернула голову. Поглянула на Розвіяра; перевела погляд на Лукса. Її плечі піднялися й опали.
– Нам кінець, – приречено пробурмотів чоловік.
– Яка ти гарна, Акко, – сказав Розвіяр, дивлячись у розпачливі очі рукодільниці. – Я хочу, щоб сьогодні ввечері ти надягла оце мереживо.
Яска звузила очі. Відвернулась.
– Ти можеш тримати в страху наш хутір, – сказав чоловік, дивлячись прямо перед собою. – Ти можеш одного разу перебити патрульних. Але що… що ти зробиш, якщо прилетить ланка?
– Ланка? – Розвіяр таки випустив підборіддя рукодільниці. – Авжеж, прилетить. Але я не сказав вам усього: у лісі з’явились гекса. На Жовтій Лисинці, так сказали вартівники.
Чоловік мовчки взявся за голову.
– Гекса з’їдять нас, а потім їх перестріляють згори, – тремтячим голосом промовила жінка. – З усіх боків смерть. А діти… Будинки… Хутір…
– Смерть усюди, – недбало сказав Розвіяр. – Ти могла померти вже сто разів: немовлям від застуди, в дитинстві з голоду, утопитись, розбити голову, захворіти, повіситись. Але ти досі жива. Як на мене, це привід радіти.
У дверях завмерло дівчисько в короткій сорочці. Дивилось на нього круглими блакитними очима.
* * *
Хазяїн мав рацію: вони тримали в страху весь хутір. Відходили, повертались, перечікуючи облави з повітря. Стягали данину у вигляді одягу, зброї й припасів. Ночували в будинку Акки, удови, та її батька: це був найкращий дім у всьому хуторі. Ніхто не смів перечити Розвіяру: він легко взяв владу над цими людьми. Він міг би стати бароном на цьому маленькому хуторі, якби захотів.
І якби їх не переслідували, не шукали, не виглядали. Якби не доводилося витрачати час і сили на маскування, прикриття, маневр. Імперські патрулі ніяк не хотіли губити сліду бунтівного мага; весь Череватий Бір, усі містечка й села було прочесано ніби густим гребінцем, і тільки до втопленого в землю хутора під самим лісом досі не дійшла черга.
Поки що.
Напад на патруль був нечуваною зухвалістю. Розвіяр знав: тільки в нападі можна вціліти. Ховаючись, криючись, обороняючись – усього лише відтягнеш неминучий кінець.
У зухвальстві – порятунок.
* * *
– Я зробив усе точно. Усе за кресленням. Але в мене ж нема досвіду, я ніколи раніше за таке не брався…
– Спасибі, майстре, – сказав Розвіяр. – Давай-но приміряємо.
Велике сідло зі шкіри печірки лягло на спину Лукса. Затяглись ремінці під білим м’яким черевом. Розвіяр підтяг стремено, умисно стараючись не поспішати. Тугі смужки шкіри, круглі залізні пряжки не піддавались без зусилля.
Достарыңызбен бөлісу: |