Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Моло-одший громадяни-ин Імперії? – з презирством протягнув Лукс.

– Так. Це коли ти хочеш, щоб у тебе не стріляли одразу, а перше бодай поговорили.

– Мені нема про що говорити з імперськими вартівниками.

– Мені теж. Тому в нас нема документів. І ми бунтівники. І за нами женуться.

Лукс розсміявся.

* * *

Розвіяр спав.

І ще – треба кожної миті жити наяву, сказав володар. Навіть коли ти спиш, ти маєш знати, чого хочеш.

Розвіяр розклепив повіки. Світало, Лукс спав, скрутившись калачиком, на його хутрі блищала роса. Дівчина Яска прокинулась і готувалась тікати – повільно, навшпиньки, відходила все далі в ліс. Правий її черевик розірвався, і в дірці було видно подряпаний палець.

– Доброго ранку, – сказав Розвіяр.

Вона здригнулась і зупинилась.

– Луксе, – покликав Розвіяр. Звіруїн прокинувся миттєво – просто розплющив очі.

– Будь ласкавий, пошукай поїсти, – сказав Розвіяр. – Нам сьогодні йти цілий день.

Лукс піднявся, із задоволенням отряхнувся, так що в різні боки полетіли холодні краплі роси. Дівчина зіщулилась. Лукс поглянув на неї, на Розвіяра, кивнув.

– Розклади вогонь, – сказав хрипким зі сну голосом. – Не сирим-бо жерти.

І пішов, отрушуючи на ходу росу з низько навислих гілок.

– Збирай хмиз, – велів Розвіяр дівчині. – Немає часу вилежуватись.

Вона дивилася на нього, не рухаючись із місця. Садно на лобі закипілось, очі запали, на щоці відбилися жорсткі травинки.

– Можливо, ти вмієш запалити вогонь очима? Бо все сире…

– Я нічого не вмію, – сказала вона тим самим хрипким, ламким голосом. – Навіщо я тобі? Я нічого не можу.

– Тільки оглушувати імперських магів?

– Це випадково. Я… розлютилась.

– Ти вмієш чаклувати, тільки коли розлютишся?

– Я не вмію чаклувати… Навіщо ви… Навіщо ти це зробив?! Тебе просили? Життя… то й що?!

– Ти не жалієш своє життя?

Вона схлипнула:

– Жалію… Але ж… я сама… вони всі… Навіщо тобі? Відпусти…

Розвіяр піднявся й підійшов до неї впритул. Вона поточилась назад.

– Бач, я маю на тебе право, – м’яко сказав Розвіяр. – Тому що я за тебе вирішив.

– Тебе не просили!

– Не просили. А я вирішив. Тепер ми з тобою пов’язані, як дві довбешки двоголової змії. Через тебе і нас уб’ють, якщо впіймають.

– Я не хотіла…

– Я хотів. Тепер я хочу, щоб ти нам допомогла… Ти ж маг.

– Я не можу, – повторила вона вкотре. – Я не маг. Я не вмію.

– Не вмієш?

Розвіяр ударив її по щоці, ніби несильно, але Ясчина голова хитнулась, і сама вона мало не впала.

– Не вмієш? А так?

Розвіяр знов її вдарив. Вона скинула руку, намагаючись відбити третього ляпаса. З тим самим успіхом могло захиститися пташеня ситухи.

– Завтра, щонайпізніше позавтра тут будуть справжні маги, – сказав Розвіяр. – Вони стануть шукати – за запахом – тебе. І нас. Коли я ще раз почую від тебе «не можу», ми прив’яжемо тебе до дерева отут, у лісі. І вони знайдуть тебе за запахом, а від нас відстануть.

Вона дивилася на нього з таким жахом, ніби він був личинкою вогнянки.

– Боїшся? Вони відчують запах твого страху. Можеш ти збити їх зі сліду?

– Не мо… – Вона закашлялась.

– Добре. Чогось ти навчилась. Тепер слухай: ти, нікчемна тварюко, накликала гнів Імператора на ціле село. Не врятувала дитини й нікого не спасла, тому що ти, нікчемна мерзотнице, взялась вирішувати за інших, і ти їх усіх згубила!

Дівчисько, ощирившись, скинула руки. Розвіяр сахнувся вбік – дарма. Світ перед очима залився білим світлом і зник. Коли Розвіяр знов розплющив очі – над головою погойдувались гілки, він лежав на спині, майже потонувши в ранковому тумані, тіло здавалося ватяним і руки погано слухались. Розвіяр підняв долоню до лиця; посеред лоба, трохи вище над переніссям, відчувалась гаряча вм’ятина. Торкатись до неї було так боляче, що Розвіяр засичав крізь зуби.

Скільки минуло часу? Шуу… Магу дісталося більше. На Розвіяра в неї не стало сил… Чи пожаліла?

Із лісу виринув Лукс, тягнучи в опущеній руці товсту двоголову змію. З нерозумінням у погляді витріщився на Розвіяра:

– Що… ти… Матінко Воф, та вона тебе…

– Лови, – утомлено сказав Розвіяр. – Далеко зайти не могла.

* * *

Коли Лукс притяг, бо вона пручалася, Яску, багаття вже горіло, шипіли сирі гілки, а туман тим часом здіймався вище. Стовбури оповилися білим; Яска верещала і дряпалась, впоперек щоки в Лукса тяглась довга кривава смуга.

Яска важко дихала. Її сукня була розірвана на плечі, висіла клаптем. Вона подивилась на Розвіяра, побачила ранку на його лобі й затрусилась.

– Сядь, – сказав Розвіяр.

Вона послухалась. Розвіяр глибоко зітхнув; дівчисько визнало його владу над собою. І вона теж.

– Значить, ти зовсім безпомічна? І мухи не вразиш?

Вона ковтнула.

– І ти не маг? Ти не маєш магічної сили?

Вона хотіла відвести погляд, але він не дозволив. Дівчисько затрусилось.

– Я сказав неправду, – промовив він повільно. – Твої сусіди виживуть. Можливо, взагалі нічого їм не буде. Може, ти нікого й не згубила… крім нас із Луксом. А ми ж ніц не варті.

Вона кліпнула, збита з пантелику. Потім сказала пошепки:

– Будь ласка… поясни, чого ти від мене хочеш.

– Інша річ, – він усміхнувся. – Я хочу, щоб ти захистила нас трьох від погоні. Від справжньої погоні, з магами й криламами. Коли нас шукатимуть із неба.

– Я не…

Вона замовкла й заплакала без сліз.

– Послухай, а що ж робити? Я розумію, це вперше. Але ж усе буває вперше. Ніхто не народжується двічі і не вмирає.

– Я спро…бую, – крізь сльози видавила Яска.

– Ти зробиш, – м’яко виправив її Розвіяр.

Туман густішав, обступаючи маленьке багаттячко, яке сичало в росі.

– Слухай, я жерти хочу, – меланхолійно завважив Лукс. – Власний хвіст готовий проковтнути, коли чесно.

* * *

На ходу вона погодилася держатися за плече Лукса. Розвіяр ішов з другого боку; у правій руці в нього був кинджал.

– Як це?

– Надзвичайно корисна вміння, – пробурмотів Лукс.

– Замовкни. – Розвіяр озирнувся. Спереду біля дороги темніли руїни – колись тут був, мабуть, придорожній готель. – Скажи, тебе хтось навчав відкривати й закривати очі в ляльки?

– Ні. – Дівчисько шкандибало, підбираючи праву ногу. – Мені завжди здавалось це… соромно.

– Що?! – Лукс уповільнив ступу.

– Це не як у всіх, – озвалась вона завмерлим голосом. – Ніби… каліцтво. Шостий палець. Бабця казала…

Вона замовкла.

– Бабця?

– Біля бочки, – задумливо повторив Лукс. – І ти повірила.

– Мені було п’ять років! Та й… я сама звикла, що це страшно і соромно.

– Бабця твоя була дуже мудра людина, – сказав Розвіяр. – Що ж вона племінника твого не навчила?

– Вона померла давно. – Яска кульгала все сильніше.

– Зрозуміло, – сказав Розвіяр. – Але іноді, коли ніхто не бачив, ти брала ляльку й відкривала їй очі.

– Так.

Вони зрівнялися з руїнами. У колодязі виявилася вода, каламутна, але «їстівна», як назвав її Лукс. Заповнили фляги. Яска сиділа на камені, згорбившись, опустивши плечі.

– Звіруїн може нести когось, крім свого вершника?

– Пораненого товариша, коли вершник накаже, – озвався Лукс. – Узяти її?

– Яско, – сказав Розвіяр. – Сідай верхи на Лукса.

Вона подивилася з несподіваним страхом.

– Ти чого? – спитав звіруїн. – Сідай, я допоможу.

– Я… – Вона ковтнула. – У мене кров іде.

Розвіяр і Лукс перезирнулись.

– Що я, крові не бачив? – недбало спитав Лукс. – Давай. Бо так не дійдемо нікуди.

* * *

– Нам дуже пощастило, – сказав Розвіяр. – Вони запізнюються з погонею. Напевно, маг не одразу опритомнів. А може, його покликали звітувати до самого Імператора.

– До Імператора, – повторила Яска. – Я його бачила… і ту ж людину бачитиме Імператор?

– Імператор його не похвалить, – сказав Розвіяр.

– А може, й не буде погоні? – безтурботно спитав Лукс, жуючи кусник павука. – Ми підемо далі й далі, і ніхто за нами…

– Розмріявся, – сказав Розвіяр. – Завтра. Обов’язково.

– Ні, – вирвалось у Яски.

Розвіяр виразисто на неї покосився:

– Що?

– Нічого. – Вона глибоко зітхнула.

– Будь ласка, не смійся з мене, – сказала вона тихо.

– Я не сміюся. Завтра вранці ми помремо або виживемо – залежить від тебе.

* * *

Його двоюрідна сестра допомагала тітці фарбувати полотно. Темно-сині, майже чорні квіти оборотки росли завжди на тому місці, де народилась дівчинка. Тому, казала бабка, матері ходять родити в ліс, де м’яка трава; якщо народиться дівчинка, у траві багато років ростиме оборотка…

Сестра збирала квіти на галяві, де народилася сім років тому. Складала в полотняний мішечок, перетягала ниткою, пускала в окріп; у казані потім витримували тканину – коли тримати добу, вона буде синя. Ніч – блакитна. А коли вийняти майже одразу, вона буде червона, яскраво-червона, здаля примітна. З такого полотна шиють дитячі сорочки…

– Назбираю квіточок – пофарбую сорочку… Дівчинка йшла босоніж по стежці, ступала перед Розвіяром, він бачив її розсипане по плечах руде волосся. Піднялась по двох сходинках на поріг, штовхнула важкі двері, увійшла в дім. Розвіяр поспішив слідом, хотів покликати її – і прокинувся.

Починався ранок. Яска сиділа над багаттям у тій самій позі, дивлячись у погасле вугілля. Губи її ворушились, очі подивились крізь Розвіяра, коли він кликнув її.

– Сьогодні? – запитала вона пошепки.

Розвіяр потакнув.

Рушили далі – Яска ліворуч від Лукса, Розвіяр праворуч. Ліс здавався навдивовижу порожнім. Було дуже тихо, шелестіли дерева просто над головами. Подорожні мовчали, і напружений ця хода нагадувала чи то шпигунський рейд, чи то поховальну процесію.

Опівдні їм навернулись під ноги руїни трактиру. Розвіяр зазирнув, пригнувшись, у дверний отвір; усередині нічого не було, крім плісняви й битого каміння. Меблі, речі, навіть внутрішня обшивка стін – усе або зітліло, або щезло.

– Ми могли б тут сховатись, – озвався Лукс.

– Марно, – відповів Розвіяр. – Зрозумій, ми можемо ховатись або ні – маг нюхатиме повітря й дізнається, де ми.

– Який ти освічений, – з огидою промовив Лукс.

Минали години, і що крок, то дожидатись погоні ставало гірше. Розвіяр стримував себе, щоб не дивитися щохвилі в небо. Лукс, розважаючись, ляскав лапами по стовбурах, збивав хвостом комах і кінець кінцем заходився збивати біло-сині гриби, що простяглись уздовж дороги.

– Це злі бажання, – сказала Яска, майже зовсім захрипла.

– Що?

– Не чіпай гриби. Це злі бажання. Якщо людина бажає зла комусь, вона має піти до лісу й сказати бажання вголос. Тоді виросте такий гриб, а зла не станеться, і сумління в людини буде спокійне, і на душі легко.

– Цікаві байки, – пробурмотів Розвіяр. – А чому вздовж старої дороги? Тут уже он скільки часу порожньо…

– Ці гриби ростуть по сто років. А вздовж дороги колись багато людей ходило. Товкотнеча, здирство на заставах… Злодії… Люди бажали одне одному зла. Але щоб не обтяжувати душу, вимовляли своє зло в лісі, і виростали гриби.

– Зрозуміло, – сказав Розвіяр.

– Ти що, у все це віриш? – здивувався Лукс.

– Не вірю, – Розвіяр не витримав і все-таки озирнувся. Небо над кронами лишалось чистим.

Яска слабко здивувалася:

– Чому?

Яска уважно на нього подивилась. Знизала плечима:

– Ти кажеш, як моя бабуся. Як стара бабця, що виховує онучків.

Розвіяр усміхнувся:

– Я не маю онуків. Поки що виховую тебе.

– Тут смердить. – Яска зітхнула. – Ходімо швидше, мабуть, могильник поблизу.

– Я нічого не відчуваю. – Лукс потягнув повітря носом. – Ніякого смороду… Може, вітер перемінився?

– Смердить уже давно, й дедалі сильніше, – уперто повторила Яска. – Може, просто затхле болото…

Розвіяр озирнувся. Ліс навколо не змінився, так само стояли окоренкуваті дерева з густими кронами, шелестіли кущі на узбіччях покинутої дороги, пахло розігрітою землею й травою…

– Яско, – сказав Розвіяр. – Ти їх чуєш.

– Кого?

Вона раптом зблідла так, що Розвіяр злякався: тепер знов зпритомніє. Він поглянув на небо в розривах гілля. Небо було чисте, але тільки в зеніті. Що робиться на горизонті – він бачити не міг.

– Арбалет би, – тужливо пробурмотів звіруїн.

Вони пробрались глибше в ліс, під найгустіше дерево, і сіли біля стовбура. Яска впала на купу сухого листя, затискаючи ніс. Щоки й чоло її набули зеленавого відтінку. Розвіяр сів поруч, підняв дівчину, узяв її за руку.

– Закрий нас.

Вона дивилася на нього, мов печірка, приведена на бійню.

– Закрий нас, – повторив він із натиском. – Роби.

– Вони… йдуть… просто за нами, – замогильним голосом промовила дівчина. – Почули… слід… де ми ночували…

– Звідки ти знаєш? – утрутився Лукс.

– Вона чує, – сказав Розвіяр. – Вона маг. Вона ще маленькою дівчинкою вміла відкривати ляльці намальовані очі.

– Не смійся! – У Яски тремтіли губи.

– Я не сміюсь. Закрий нас, хай вони не відчувають нашого запаху.

Яска замружилась. На скронях у неї дуже швидко, майже миттєво, виступили великі краплі поту й покотились униз, заливши щоки й шию.

Кілька хвилин усі троє сиділи дуже тихо. Розвіяр роздивлявся свій кинджал, прекрасно розуміючи, що зброя не допоможе. Піт струменів по запалих щоках Яски, шия пульсувала, Розвіяр відчував кожний поштовх її серця.

– Обійми мене, – сказала Яска хрипко, не розплющуючи очей.

Не перепитуючи, Розвіяр обхопив її за плечі й притяг до себе. Дуже маленька, дуже худа, гаряча, наче вугілля, мокра, у наскрізь промоклому одязі. Лукс привалився до Розвіяра з другого боку; вони стислись у єдиний клубок, серця їхні захапались, ловлячи ритм Ясчиного серця і зливаючись із цим ритмом.

– О-о, – низько протягнула Яска, і на губах у неї надувся пузир. – О-у.

Долинув і побільшав свист крил. Вітер шарпнув крони над головами принишклих людей. Судячи зі звуку, птахів було не менш як п’ять. Їхні крила затулили небо, затулили сонячне світло; крилами кружляли, кружляли над одним місцем, плавко знижуючись.

– Т…тікаймо, – прохрипіла Яска. – Загубили слід… спускаються.

Лукс підскочив. Розвіяр підсадив Яску йому на спину, і вони кинулися бігти геть від дороги, кривляючи між стовбурами й продираючись крізь кущі. Перескочили струмок, не помітивши. Вони бігли, і Розвіяр не відставав од звіруїна, а Яска сиділа на спині Лукса, трохи розтуливши рот, із широко розплющеними, безумними очима, і навіть Розвіяр відчував хвилі сили, що її випромінювала дівчина.

Вони бігли, поки не повалилися від утоми на мох. Лежали, не рухаючись, хрипко дихаючи, у цілковитій тиші – навіть вітер стихнув.

– Яско, – насилу вимовив Розвіяр. – Ти їх відчуваєш? Запах?

Вона помотала головою.

– Дай води, – сказав Розвіяр звіруїну. Той поліз у сумку; руки в нього трусились.

– Усе добре, – сказав Розвіяр, обіймаючи Яску. – Усе добре. Тихо, все.

– Приходь, ситушко, – промовила дівчина, слабко всміхаючись. – Молока повен кухоль…

– Я не думаю, що так уже добре, – сказав Лукс, підносячи кухоль до Ясчиних губ.

– Як гадаєш, вони нас загубили?

– Зараз – так. Але тепер вони шукатимуть уважніше. І не відступляться. Бунтівний маг – це не жарт.

– Догралися, – сказав Лукс і засопів.

– Твоя ідея.

– Але ж вирішив – ти!

Розвіяр засміявся. Обережно витер краплі води, що стікали по Ясчиному підборіддю.

– Вона могутній маг. Ти колись міг уявити, що ми з тобою матимемо свого могутнього мага?

– Я не твій маг. – Дівчина розплющила очі. – Ти мене не… привласнюй.

І знепритомніла.

* * *

– Це так, ніби накриваєшся ковдрою з головою, – призналася вона Розвіяру.

– Так просто?

– Ну… Спробуй сам.

Він розсміявся.

– А як ти думаєш, там ще той самий маг, на криламах, чи інший?

– Я їх не розрізняю. Я взагалі не відчуваю, що там люди. Просто смердить.

За декілька важких днів вони вийшли на берег річки, за якою лежав Череватий Бір – лісова земля, що сусідила, як то казали, з самою Чорною Бучею. Запах близького житла й диму чула не тільки Яска, але і Лукс, і, бувало, Розвіяр.

Вони спинилися на березі. Яска вимилася, сховавшись за кущами, випрала одяг і цілий день просиділа сама в прибережних заростях. Надвечір вийшла, у вологій ще сукні, і сіла біля вогнища.

– Як себе має ваша могутність? – спитав Розвіяр.

– Чого?

– Так в Імперії звертаються до магів. Ваша могутність.

Розвіяр усміхнувся.

В останній день вони не зустрічали вершників на криламах. Хотілось вірити, що переслідувачі відстали. Невідомо, що доповіли вартівники своїм начальникам і чим імперський маг пояснив свою невдачу.

– Може, вони вирішили, що я померла?

– Добре б, – сказав Розвіяр. – Але вони не такі дурні.

– Що там удома? – сказала вона гірко. – Дізнатись би.

– Ти ж маг. Що, не можеш дізнатись?

Вона помотала головою:

– Далеко…

– Я тобі скажу, що там. – Розвіяр прямо поглянув їй в очі. – Прилетіли вартівники. Твої сусіди й родичі віддали їм хлопчака. Поскаржились на нас, що ми, мовляв, викрали злочинницю, та й самі злочинці. Начальник патруля налаяв їх і відпустив по домівках.

– Правда?

– Авжеж.

– Так.

– І тепер, – почала знов, – його везуть у палац… Чи той маг усе брехав щодо палацу?

– Не брехав. Хлопець буде жити в палаці й навчатись.

– І стане могутнім магом?

– Так.

Дівчина помовчала.

– Авжеж. Якби вони дізнались раніше, що ти маг, прислали б криламу й за тобою.

– Відвезли б мене в палац, – протягнула Яска. – Подарували б сукню… з оксамиту… з каменями, розшиту золотом…

– Так.

– Так. І коли ти вмерла б, то потрапила б до усипальниці магів, у катакомбах під палацом самого Імператора. Вони там лежать, кожний зі своїм перснем на пальці, і мало хто з них умер своєю смертю.

– Чому? – по паузі спитала Яска.

– Чому лежать?

– Чому «не своєю смертю»?

– Не знаю, – зізнався Розвіяр. – Може, імператорська служба така небезпечна. Я бачив трьох магів, якщо не рахувати тебе. Один загинув перед моїми очима, а другий був уже мертвий, коли я його… зустрів. А третій… третього ти оглушила.

– Не схоже, щоб вони були такі вже могутні, – несподівано в’їдливо сказала Яска. – Коли так швидко всі перемерли. А цей третій, він же не зачув мене, не зрозумів…

– Він зрозумів в останню мить, – утрутився Лукс. – У нього було таке обличчя!

– Зворотний бік могутності, – пробурмотів Розвіяр. – Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати… простих людей. Нас. Але ж маги мають бути мудрими.

– Я буду мудрою, – помовчавши, сказала Яска.

– Гляди, – Розвіяр усміхнувся, – ти обіцяла.

* * *

– Це все ще Імперія? – здивувався Лукс.

Розвіяр показав йому на дерев’яну вежу, що височіла над міською стіною:

– Тут мешкає місцевий маг. А в місті – намісник.

– У вежі нікого немає, – сказала Яска. – Я відчуваю – там пусто.

– Значить, іще не встигли прислати.

Вони не стали наближатися до міста, обійшли його під прикриттям пагорба і рушили далі. Лукс був задумливий.

– От значить як, – сказав він нарешті. – У Нагір’ї… ти думаєш, теж збудували вежу?

– Гадаю, так.

Більше Лукс не починав розмов на цю тему, але Розвіяр бачив за його схиленою головою і насупленим лобом, що той продовжує думати про батьківщину.

Зате заговорила Яска:

– А якщо в нас у селищі збудують вежу, якщо Камінець… Мій племінник… виросте, і його пришлють до нас? Магом? Таке може бути, правда ж?

– Правда, – сказав Розвіяр.

Яска уважно подивилась йому в обличчя:

– Скажи ще раз.

– Правда. – Він усміхнувся.

Дівчина захитала головою. Її тонкі ніздрі затремтіли.

– Неправда! Ти брешеш тепер. Ти брешеш!

Розвіяр став. Спинився й Лукс. Яска зніяковіла, ледь зашарілась і відступила на крок:

– Вибач. Але ти кажеш неправду.

– Як ти це відчуваєш? – спитав Розвіяр після паузи.

Вона торкнулась пальцем носа:

– Я… мабуть, чую. Це запах.

– Нам кінець, – пробурмотів Лукс.

Вона швидко перевела погляд на Лукса. Потім знову на Розвіяра, насупилась:

– Чому його не можуть до нас прислати?

– Ходімо, – сказав Розвіяр. – Час збігає.

І вона послухалась, хоча їй дуже не хотілось.

Вони оминули павучу плантацію. Попереду йшов задумливий Лукс, за ним – занурена в свої думки дівчина; Розвіяр дивився в її тонку спину, дивився, як обережно вона пробирається слідом за звіруїном, пригинаючись під гілками, відвертаючи від обличчя уривки старого павутиння, легко ступаючи драними черевиками по сірій, мовбито вкритій попелом землі.

– Значить, Камінця не можуть прислати до нас у селище? – уперто спитала вона, коли, залишивши місто далеко позаду, вони сіли перепочити й підживитися.

– Не можуть, – погодився Розвіяр.

– І в цьому – твоя брехня?

Розвіяр скоса на неї поглянув:

– Так.

– Ні. Ти знову брешеш, я відчуваю!