Марина та Сергій Дяченки Мідний король
жүктеу/скачать 2.44 Mb.
|
|
Лукс присвиснув. – Дуже добре, що ти наш друг, Яско, – довірчо повідомив Розвіяр. – Тому що бути твоїм ворогом – небезпечно. Вона почервоніла, ніби в неї плеснули фарбою: – С-спасибі. Тільки скажи… У чому ще ти брехав? – Навряд чи у вашому селищі зведуть вежу. – Це правда. – Вона потягнула повітря носом. – Це правда… У нас замале селище, мало людей, не місто… Розвіяр мовчав. – Добре. – Вона всміхнулася, заспокоюючись. – Тобто шкода. Але нічого… Послухай, а раніше ти мені брехав? Він підсунувся до неї ближче й обійняв за плечі: – Яско… Чоловік коли-не-коли має брехати жінці. Це закон природи. Роби вигляд, що віриш, гаразд? Вона притислася до нього. Обхопила за шию. Пригорнулася. * * *
– У чім ти їй брехав? – пошепки спитав Лукс. Яска спала. Багаття догоріло. Розвіяр лежав на спині й дивився на зірки. – У чім ти їй брехав, ну хоч мені можеш сказати? Розвіяр схилився до самого його вуха: – Скоріше за все, її селища більше не існує і сусіди мертві. Лукс затамував дихання. – Через нас? – запитав ледь чутно. – Чи не однаково? – Ну… Якби ми її не вкрали… – Вона гідна жити й бути вільною. – А ті люди… Їх же більше… – Луксе, – Розвіяр підійнявся на лікті, – не буває мірки, щоб міряти життя. Не можуть сто життів бути важливішими за одне. – Чому? Адже сто клинків краще, ніж один. – Не краще. У тебе що – сто рук? Вони помовчали. – Розвіяре, – спитав Лукс так само тихо, – куди ми йдемо? Навіщо? – У Чорну Бучу. – А що там? – Родичі. Батько. – Ти ж чув, що кажуть. Пропала Чорна Буча. Може, там і люди більше не живуть. Самі тільки чудовиська. А батько… Якби твій батько був живий, хіба тебе продали б у рабство? – Він мертвий. Але він однаково там. – Але ж ми живі. Навіщо туди йти? Розвіяр заплющив очі. Побачив шорстку батькову щоку й залізну сергу в маленькому темному вусі. Щока затуляла собою весь світ, потім відсунулась, і Розвіяру відкрився довгий стіл на краю колоскового поля. За столом сиділи односельці, в кольорових сорочках і шатах. Старші – у темно-синіх. Молодь у світлому, синьо-голубому вбранні; діти в червоних, мов крапельки крові. Наречений у білому сидів при кінці столу, а поряд із ним була глиняна лялька в уборах нареченої, у білій хустині, вишитій золотими нитками, з намистом зі зміїних шкірок. Усі вдають, що лялька – це і є наречена; батько шепоче Розвіяру на вухо: це викрут для Болотяної Свекрухи, щоб її обдурити… Він задрімав усього на хвилину. Багаття ще не встигло догоріти; він озирнувся, не розуміючи, де знаходиться. Давно вже сни-спогади про домівку не були такими яскравими й опуклими, такими відчутними. Він торкнувся обличчя: шкіра пам’ятала доторк колючої щоки… Його власна щока поросла короткою шорсткою бородою і вже майже не кололась. – Безглуздо, – прошепотів він. – Безглуздо? – жваво озвався Лукс, він не спав. – Таж і я кажу, що йти в цю Бучу… – Безглуздо все весільне застілля провести поряд із глиняною лялькою. – Розвіяр усміхнувся. – Луксе… як у вас, у нагорів, одружуються? Який обряд? – Ідуть до озера Плодючості, – помовчавши, сказав Лукс. – Заходять у воду по шию. І… і все. – Усі вчотирьох? – Не обов’язково. Спершу вершник, його брат і перша дружина, тоді вершник, його брат і друга… Або одразу четверо, якщо наречені домовлені разом… – «Кажучи про плодючість, нагори мають на увазі народження дітей. Вони не обробляють піль і плантацій, а промишляють мисливством; плодючість для них – здатність самки приносити дитинчат…» – Розвіяре… – Лукс ковтнув. – Вона тобі подобається? – Так.
– Ти мені віддаси її… на другу ніч? Розвіяр мовчав. – Розвіяре? – Потім поговоримо, – сказав Розвіяр, повернувся на бік і зробив вигляд, що спить. * * * Другого дня, десь надвечір, вони вийшли до кордону – нового, ледь позначеного. Це був стовп із райдужною грамотою, що твердила: землі та люди на південь належать Імператору, а на північ належатимуть, і що на цьому місці буде збудована тимчасова імперська застава. – Колись Імперія захопить увесь світ? – спитала Яска. – «Світ настільки великий, що ти не можеш уявити, любий читачу. Найпотужніша імперія на його карті – не більше, ніж відбиток дитячої долоні на небі», – сказав Розвіяр. – «Любий читачу»? – Яска обачливо на нього покосилась. – Із ким це ти розмовляєш? – Я вголос читаю книгу. – Яку? – «Дороги й мандри». – Розвіяр зітхнув. – Ходімо. Вони мовчки перейшли кордон і зупинились під стіною лісу. Він був вищий і густіший, ніж усі пройдені досі ліси, і відчутно темніший. – Це і є Чорна Буча? – похмуро спитав Лукс. – Ще ні. – Розвіяр озирнувся. – Але вже скоро. Ходімо. * * *
Він дочекався, поки Яска рано-вранці піде до річки вмиватись. Пішов слідом; річка була повільна й неглибока, дівчина досталася до води, по гомілки вгрузаючи в намулі. Увійшла по коліно, присіла, заходилася митися, шикаючи крізь зуби – вода була холодна. Вимившись, тремтячи від холоду, Яска повернула, щоб іти назад. Розвіяр стояв перед нею на березі. Просто стояв і мовчав. Вона поточилась назад. – Х-холодно, – сказала, стукочучи зубами. Насилу витягаючи ноги з намулу, він пішов до неї. Вода піднялась до колін. Він зупинився; йому здавалося, що, дотикаючись до його гарячої шкіри, річка закипить, але вона так само текла, розчісуючи довгі водорості, відносячи вниз скіпки й рідке сухе листя. – Послухай, Розві…яре, – злякано пробурмотіла Яска. – Може… Він підняв її на руки. Краплі зривалися з її босих ступнів, розходились по воді кола, перехрещувалися, зливалися. Він виніс дівчину на берег. Поклав на траву. Яска тремтіла сильним дрожем. Він ліг, навалившись на неї, затиснувши між землею й своїм тілом, зігріваючи. Зв’язуючи. – Не мовчи, – прошепотіла вона. – Скажи щоь! – Моя, – сказав Розвіяр. І сталося за словом вершника. У його житті було багато жінок. Він мимохідь згадав, як уперше зустрів дівчину Джаль. Як цілував безіменну, покірну Криламу. Сухі травинки врізалися в коліна й лікті, мовби гостре пір’я з матрацу трактирниці; ні для кого він не був першим і ні для кого він не був владарем, а дівчина-маг ніколи перше не знала чоловіка. Поборовши її слабкий опір – опір страху, – він зробив її жінкою й зробив своєю. На мить побачив піднебесне місто Мірте на обрії, золоті шпилі й бірюзові арки, білі мости й малинові хмари, підсвічені сонцем. Вона жалісно скрикнула – тихо, мов боячись його розсердити. – Моя, – повторив Розвіяр, притискаючи її до землі. І додав: – Дружина. * * *
Ліс змінювався з кожною годиною шляху. Іти прямо давно вже не можна було – доводилось маневрувати між заростями, а іноді прорізати собі шлях у переплетенні пагонів. Кинджали затупились, Розвіяр і Лукс знесиліли. Потім полегшало – здається, вони набрели на покинуту дорогу. Раз у раз траплялися маленькі чисті озерця. Коріння й гілля мінялось тут місцями, забувши про власне призначення. Гілки вростали в землю, корені тяглися до неба. Відкривались підземні нори – спершу вузькі й маленькі, а потім більші, і все частіше траплялися тунелі, куди людина могла ввійти не нахиляючись. Лукс був страшенно веселий із ранку, правив теревені, а часом навіть співав і часто позирав на Яску. Дівчина йшла, спираючись на руку Розвіяра, задумлива й бліда. Ніздрі її тремтіли. – Ти щось відчуваєш? Патруль?! – Ні. Інше. Смердить. – Погоня? – Ні. – Далеко? – Ми до цього йдемо… Наближаємося. Лукс зупинився. – Розвіяре. Чому нам не з’ясувати спершу, що це за смердючка, до якої ми йдемо? І тільки потім… – Як ми з’ясуємо? Стоячи на місці? – Як ти гадаєш, це небезпечно? – запитав Лукс у дівчини. Вона ковтнула. Підняла очі на Розвіяра: – Ти мене кохаєш? – Так.
– Скажи ще. – Так.
Вона притулилась до нього. Її ніздрі розширились. – Я себе відчуваю магом, – сказала дівчина, міцно замружившись. – Тільки тепер. – Значить, він каже правду. – Лукс нервово всміхнувся і знову покосився на Розвіяра. – Яско, – Розвіяр погладив дівчину по голові, – веди нас на запах. Нічого не бійся. * * * Вони знайшли тунель під корінням, глибокий і гнилий. Запалили суху гілку; під склепінням із переплетеного коріння й моху багато років тому знайшли свію загибель люди. Возик на двох колесах лежав на боці, і навкруги валялися тіла, не менш як десяток, і бліда трава проростала крізь обвітрені ребра. – Дивися, – сказав Лукс. Він висмикнув із грудей одного з трупів короткий широкий клинок. Ребра скрипнули. – Добряча річ, – Лукс розсік клинком повітря. – Дивись, тут є ще! Яска стояла, вчепившись у руку Розвіяра. Другою рукою він тримав перед собою запалену гілку. – Ти можеш дізнатись, що тут було? – І так усе ясно, – пробурчав Лукс. – Одні купці. Інші розбійники. Одні дорого продали своє життя. Інші… – Біженці, – тихо сказала Яска. – Не купці… Вони тікали. – Від чого? – Не знаю. Вони тікали… їх гнав страх. Вони тікали, мов звірі від пожежі. – Від пожежі? – повторив Розвіяр. Йому згадався стугін полум’я над дахом батьківської оселі. Горів будинок, і горіло все село, але хто їх підпалив? – Розвіяре, – зміненим голосом сказав Лукс. Він стояв над одним із трупів. Той лежав на боці, затиснувши в кістлявій руці дуже довгий, прямий меч. Чорне волосся переплуталось із травою. Лукс дивився йому в обличчя. Гілка догоряла. Розвіяр обережно вивільнив руку – Яска неохоче розтиснула пальці. Підпалив другу гілку – стало світліше. Зробилося видно окремі предмети в купі мотлоху з візка: чавунок. Вузол із прогнилим ганчір’ям. Яска мала рацію: не купці. Біженці. – Подивись на нього, – сказав Лукс. Розвіяр підійшов і поглянув в обличчя мертвому. Обличчя майже не лишилось, шкірився череп, але надбрівні дуги були такими широкими, що Розвіяр не сумнівався ні хвильки. – Гекса. – Ти їх бачив коли-небудь? – У дзеркалі. – Ну, в тебе не так, – пробурмотів Лукс. – Тебе… не всі впізнають, тільки ті, хто знає… – Що таке «гекса»? – спитала Яска. – От ще один. – Розвіяр перевернув мерця на спину. – Луксе… збери зброю, яку знайдеш. І ходімо звідси. Яско, ходімо. Вони йшли до смерку, бажаючи зайти якнайдалі від тунелю з мерцями. І тільки коли Яска сказала, що майже не чує того запаху – зупинилися на нічліг. – Світлячки, – сказав Розвіяр. Високо на лісовому склепінні горіли дві яскраві крапки, блакитна й опалова. – Далі їх буде більше. – Розвіяр мимоволі всміхнувся. – Я пам’ятаю. Лукс дуже нервувався. Сидів, обхопивши руками плечі. Глядів на вогонь. Яска повела носом: – Що з тобою? – Нічого, нічого. – Лукс напружено всміхнувся. – Розвіяре… – Що? Вони якийсь час дивились один на одного. Потім Лукс відвів очі: – Ну, коли нічого… Ти вирішуєш. Ти вершник. * * *
Довгий темний клинок, витягнутий з руки мертвого гекса, виявився зручним, з ідеальним розподілом ваги. Розвіяр як міг зчистив бруд та іржу, але клинок не зробився світлішим. Широкий меч, видобутий із грудей мерця, Лукс узяв собі. Мовчки йшов спереду, крутив у руках клинок, зрубав тонкі гілки. Прослизав у вузькі лази під корінням. Перебирався через величезні туші дерев, що повалилися на бік, але продовжували рости й давати пагони. Довгий тунель, через який їм довелось пробиратись ближче до обіду, виявився дуплом у тілі неймовірно старого дерева. Розвіяр хотів крикнути Луксу, щоб той зачекав – але Лукс, не озираючись, пірнув у дупло. Посипалось порохно, задрижало павутиння, натягнуте в гіллі над головою. Розвіяр обмер: йому здалося, що він чує важке дихання, звуки боротьби, падіння тіла… Лукс вийшов із того боку. Розвіяр побачив, як він піднімається, і досі не озираючись, по відкритому схилу, і хвіст його збиває китиці трави. – Що з ним? – тихо спитала Яска Розвіяра. – А що? – Він… ніби йому щось болить. – Ти відчуваєш? Із запаху? – Ні, – відповіла вона, зсунувши брови. – Я просто бачу. – Не дуже легкий шлях. – Розвіяр, стиснувши зуби, ступив у просмерділе сирістю дупло. – Але ми вже близько. Він чекав миті, коли ліс навколо них зіллється з лісом зі снів і спогадів. Спогади – перше в житті, що дав Розвіярові Мідний король, і, може, найцінніше. Люди, яких він пам’ятає, не могли зникнути зовсім. Дерева й каміння не могли щезнути. Навіть книжки, які він записував з пам’яті, робились реальністю – з оправою, закладинками, жорсткими шелесткими сторінками. Але ж його спогади не були книгою, це було життя з яскравими квітами, з травою під підошвами ніг, із прожилками дерева під кінчиками пальців, і він не вірив, що це життя могло щезнути безповоротно. Щось залишилось, казав він собі. Ще трохи – і я впізнаю місця. Яска йшла, роздуваючи ніздрі. – Що там попереду? Ти відчуваєш? – Н-не знаю. – Вона ставала все менше й менше певна. – Там щось є. – Люди? – Не знаю. Н-не думаю. Розумієш, мене ж ніхто не вчив… – Ти знову за своє? Вони вийшли на відкрите місце, Розвіяр спробував свій новий меч. На ходу розсік ліану, повислу з гілки, спритно зголив зі старого стовбура кору та мох. Уявив ворогів, що оточують рідну хату, і вбив їх багато разів поспіль. – Ти боєць, – сказала Яска, спостерігаючи за ним із радісним страхом. Розвіяр хмикнув. Йому були приємні її слова, а особливо вираз обличчя. Ніколи раніше на нього так не дивились. Лукс і досі йшов попереду, не обертаючись. Мигцем глянувши йому в потилицю, Розвіяр притяг дівчину до себе й поцілував. Вона обмерла; Розвіяр різко відсунувся і ледь підштовхнув її вперед, і вона пішла, раз у раз озираючись через плече. – Розвіяре… – Так? – Хто ти? Ти мені розповіси, хто ти? – Розповім. – Послухай, я тебе боялась… дарма. – Не дарма. – Він засміявся. – Якщо на нас нападуть, ти їх уб’єш? Сам – усіх? – Хто на нас нападе? – насторожився Розвіяр. – Ти щось відчуваєш у лісі? Вона обережно понюхала повітря: – Мені здається, поблизу нікого нема. Тільки дрібні тваринки, птахи там, змії… – А згори? – Пусто. – Її голос зробився певнішим. – Вони нас загубили. Ніколи не знайдуть. – Тоді зробимо привал. – Розвіяр схопив її за драний каптур і пригорнув до себе. – Зараз? – Так. – Розвіяр щасливо розсміявся. – Луксе! Привал! Час полювати! Звіруїн завмер. Потім, так само не повертаючи голови, кинувся вбік і зникнув за стіною переплетених ліан. * * *
– Розвіяре? Була ніч. Вони лежали в темряві, і зовсім поряд, під низькими гілками чагарника, горіли розсипом світлячки. Ліс був повен затишних куточків, альковів, альтанок, закутків; ліс поважав чужі таємниці. Він цінував право на особисте життя. – Так? – Як там мої? Сестра? Брат? Що вони роблять? – Не знаю, – відповів Розвіяр, і в його словах не було брехні. Яска зітхнула. – Ці люди з возом, які тікали… Які померли багато років тому. Вони тікали з Чорної Бучі. – Я здогадався. – Там сталося щось погане. – Ще б пак. – Ти не боїшся туди йти? – Чого мені боятись? – Примар. Горілих пнів. Гекса. – Я сам гекса. – Ти – ні. – У її голосі проступив страх. – Я не боюся примар. Мені плювати на горілі пні. Не боюся. – Розвіяре… – Так?
– Лукс дуже… не розумію. Може, він ревнує? Ці звіруїни, вони… люди? У них почуття, як у людей? – Так, – повільно сказав Розвіяр. – І почуття, і решта всього. Їх народжують звичайні жінки. Яска здивовано помовчала. – Він твій… друг? – Він мій брат. – Розвіяр дивився, як світлячок над головою міняє колір з бірюзового на смарагдовий. – Розвіяр… – Так? – Мені просто подобається твоє ім’я. Я можу його повторювати й повторювати. Я можу його співати. Я… якби все повторилося спочатку, я б учинила, як учинила. Я побігла б за тобою босоніж. Попливла б… Я кохаю тебе. Навіть коли… мені боляче. У неї була дуже тонка шкіра. Будь-який грубий доторк залишав синець. Розвіяр потягнувся до її губів: – Так боляче? Вона напружилась під ним і затремтіла. – А так?
Миготіли світлячки, їхні холодні відтінки робились теплими і навпаки. Яска глибоко дихала, всміхалася, розмазувала сльози. – Давай спати… Спіть, ваша могутносте. Спи, моя дівчинко. І вони заснули, обійнявшись. * * *
Другого дня йшли повільно, хоча шлях став набагато легшим. Підлісок дедалі рідшав, відкривався простір між стовбурами. Подорожні йшли вздовж нескінченної колонади, через велетенську похмуру залу з височезним склепінням. Розвіяр ступав, не дивлячись під ноги, іноді спотикаючись. Картинки з його минулого, яскраві й опуклі, були реальніші від цього лісу. Ліс здавався примарним, особливо вранці, коли туман піднімався на людський зріст, і Яска тонула в нім і йшла, вхопивши Розвіяра за руку. Туман розвіявся. Там, нагорі, вийшло сонце. Яска, мов не помітивши цього, не випустила лікоть Розвіяра. Йому доводилось тягти її вперед: так часто вона зупинялась і навіть подавалась назад. – Попереду щось є. Погано… пахне. Вони знайшли перекинутий віз. Купу ганчір’я. Кілька стріл з темними зазубреними наконечниками. – Гекса, – сказав Розвіяр. Трохи пізніше вони натрапили на стару могилу. Пагорок провалився, заріс травою, із землі стирчало іржаве вістря коси. – Там, попереду, є живі? – Зважаючи хто, – туманно відповіла Яска. – Не знаю. Стали траплятися горілі ділянки. Молода зелень затягнула згарище, але не повністю. Подорожні надибали горілий пень, вивернений із землі, спертий на коріння, ніби на довгі вузлуваті ноги. Пень чомусь був поштриканий стрілами. – Обійдімо, – пошепки попросила Яска. Вони обійшли пень, не наближаючись до нього. Ближчав вечір. – Страшнувато тут ночувати, – почала Яска слабким, але навмисне бадьорим голосом. – Можливо… І стала мов прикипіла. Попереду між стовбурами виднілися зелені зарості – стіна переплетеного листя й стеблин. – Там щось є, – глухо сказала Яска й потерла ніс. – Пахне… Відійдіть! Не підходьте туди! Розвіяр і Лукс водночас вихопили зброю. – Ворог? – уривисто спитав Розвіяр. Яска смикнула ніздрями: – Не знаю. Не ворушиться. – Труп? – Розвіяр опустив клинок. – Дуже великий. Не людина. Розвіяр, стиснувши зуби, приступив до стіни з переплетеного листя. Ударив і відскочив; за зеленою щільною завісою не було нічого, крім каменя. Він осмілів, ударив ще й ще, вибив іскру і раптом відхитнувся: у дірці прозирнуло темне обличчя. Скрикнула Яска за його спиною. Розвіяр затремтів; ні мох, ні вільгість не торкнулись Мертвої Статуї: величезна людина лежала на боці, заплющивши очі. – Це безпечно, – сказав Розвіяр, стараючись, щоб голос звучав упевнено. – Це Мертва Статуя. Я пам’ятаю. – Він живий. – Яска ковтнула. – Не рухається… але живий. Хто це? – Велетень. – Розвіяр розрубав мечем гілки, листя падало на обличчя статуї і скочувалось по гладенькій щоці. Відкрилось підборіддя, на якому видко було завитки короткої бороди. – Стара історія. Його вбив маг… оглушив. Великий маг. Більш як сто років тому. Моя мама в дитинстві бачила, як він піднімає повіки. Яска відступила ще на декілька кроків. – Маги можуть… отак? – Ще й не так. – Розвіяр вдивився в камінне обличчя, намагаючись розгледіти лють або відчай, або біль подоланого, але велетень був байдужний. – Маги можуть… Послухайте, це роздоріжжя. Тепер я маю впізнавати місця. * * *
– Назбираю квіточок – пофарбую сорочку… Дівчинка йшла босоніж по стежці, ішла перед Розвіяром, він бачив її розсипане по плечах руде волосся. Хотів покликати її, але не смів. Між ним і дівчинкою стояли майже п’ятнадцять років. – Павутинки напряду, вив’яжу хустинку… Дівчинка пройшла повз дерев’яну галузку, на яку було натягнуто товсте павутиння; його відмивають від липкої павучої слини й вивішують сушитись. Із павутиння плетуть мереживо, фіранки на вікна, вив’язують сукні… Розвіяр пройшов повз обгоріле дерево, поросле мохом. Дівчинка загубилася з очей; він наддав ходи, відчуваючи, як дихають у спину Яска та Лукс. Дівчинки насправді немає. Звідки їй узятись, це спогади… Тіні. Розвіяр швидко йшов тепер по коліно в крижаній росі, а згори падали теплі краплі. Поблиски, відсвіти, світлячки; стежка зникла б із лиця землі, але давним-давно хтось виклав її пласкими камінцями… Плескали по камінцях босі п’яти. Дівчинка, його двоюрідна сестра, ідучи, зірвала паросток трави. – Сопілко, сопілко, сопілочко-свищику… Мугикаючи пісеньку, вона відкусила від стеблини верхівку та корінь. Покрутила в пальцях, піднесла до губів: долинув тихий, уривистий свист. У відповідь затріскотіла над головою білка; дівчинка засміялась. Розвіяр згадав: сопілка з трави може принаджувати лісових тварин, котрі добрі. Він ще пришвидшив ходу, боячись загубити свою проводирку з очей. Дівчинка вийшла з лісу на поле, відкрилося справжнє небо з хмарами, заблищало під сонцем колосся; Розвіяр ішов крізь молодий ліс, де подекуди ще росли колоски, дрібні й здичавілі, тісно притиснувшись один до одного, немовби залишки розбитої армії. – Куди ти? – голосно запитала Яска за спиною. Він не озирнувся. Дальнім краєм поля пробігла фігура на ходулях. Розвіяру здалося, що за бігуном несеться ніби руда хвиля, стеляться по землі вогняні спини, летять пухнасті хвости… Одна хвилька – і зникла людина, і зникли білки, але дівчинка й далі йшла попереду, й руде волосся погойдувалось у неї на плечах. – Розвіяре, послухай… – Зажди, не заважай! Стежка знову заглибилась у гущавину. Ззовні сонячний день. Над кронами, у недосяжній високості, розливається сліпуче світло. Тут, унизу, зеленуватий присмерк, і рідкі промені, неначе спиці, летять у присмерку, водячи по листю крапками яскравих поблисків. Вогняні крапки спалахують на потилиці дівчинки попереду – руді іскри у волоссі. – Розвіяре, що з тобою?! Яска забігла вперед і перегородила йому дорогу. Він вдивився в її обличчя, насилу впізнаючи. – Тут… немає ніяких чарів? – спитав над силу. – Де? Тут просто дуже старий ліс, колись була пожежа… Люди розбігались, їм було страшно… Їхній страх заплутався тут, у гіллі… Я відчуваю, так, але це не чари. Це просто… Розвіяре, що з тобою? Невже ти досі вірив, що твоє селище вціліло?! Таж ти віриш, що вціліло твоє селище, хотів сказати Розвіяр. Але втримався. Лукс стояв осторонь, опустивши голову, ворушачи жовнами. Розвіяр зрозумів, що не чув його голосу вже декілька днів. Подивився вперед; стежина вела крізь сутінь між деревами, а далі виднівся просвіт, і руда дівчинка встигла зайти далеко… Він побіг слідом і майже наздогнав її. Дівчинка озирнулася. Поманила рукою. Попростувала до хати. Піднялась по двох сходинах на поріг, штовхнула важкі двері, прочинила… – Зажди!
Вона ввійшла в будинок. * * *
Ґанок на дві камінні сходинки почорнів од давньої пожежі. Дверей не було, як не було стін і даху. Серед трави й чагарника темнів остов пічки. Крізь рештки домашнього начиння виростав ліс. Усе, що робило його вільним у рабстві, що снилось йому, що радувало, – у цю хвилину зникло назавжди. Він ніколи в житті більше не побачить, як біжить батько на ходулях уздовж обніжка і як блищить під сонцем колосся. Не згадає обличчя матері, рудого волосся сестри. Усе, що скрашувало його пам’ять, зникло в цю мить; пригадуючи ліс, він побачить обгорілі руїни. Рідна оселя насниться йому тільки в жахливих снах. Він устромив меч глибоко в землю. жүктеу/скачать 2.44 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|