Международная научно-практическая конференция «депортация народов в эпоху тоталитаризма: исторические уроки»
жүктеу/скачать 1.32 Mb. Pdf көрінісі
|
| квітні 1940 року повезли далеко на схід, у різні сторони Казахстану
і Сибіру…»[8,с.8]. Пам'ять автора зберегла усі подробиці трьохтижневої подорожі, яка розпочалася 13 квітня 1940 р. на залізничній станції Львів, куди протягом кількох днів вантажними автомобілями привозили родини засуджених, як правило, жінок, дітей, інших родичів. «Нам дозволили збиратися всього кільканадцять хвилин» [8,с.10] і помістили у «вагон-теплушку». Цей примітивний транспорт став символом розриву з колишнім життям і початком нового. Усім людям у вагоні доля нагло перетяла їхнє життя. Усі малі й великі справи, будована роками доля, була перерізана наче ножем, коли брутальна сила захопила усіх уночі і вкинула до цього вагону. Кожний досі ішов спати з якимсь завтра, а тут цього завтра цього не було. Справи любові і ненависті, гніву, жалю, щоденних турбот і радості, - все залишалося по тому боці запломбованого вагону. [8,с.11]. Мізерне харчування, нестача води перетворювали транспортування людей на виснажливе випробування. Ранок починається тим, що з вікна сусіднього вагону все один і той самий дівочий голос зачинав кричати щосили: – Води, води! 93 Скоріше чи пізніше, змучені або знуджені тим криком конвоєнти (конвоїри – Л.Р.) отвирають (відчиняють – Л.Р.) один за одним вагони та випускають по дві особи по воду… Інколи приносять нам хліб. [8,с.19]. У дорозі депортовані зазнавали не лише фізичних страждань, але й приниження людської гідності. Вагон сниться мені завжди таким, яким був він уночі. Може це тому, що вночі кожний з нас вглиблювався у себе, у свої справи. Вночі вагон був навантажений п’ятдесятьма людськими трагедіями. Удень приходили до голосу, набирали значення люди – з їх проблемами їсти, пити і навіть віддихати (справляти природні потреби – Л.Р.), бо і це було проблемою. [8,с.10]. Найважче випробування випали на долю найстарших та хворих: майже одночасно з нами внесли до вагону на фотелі (кріслі – Л.Р.) стареньку пані. За нею, ридаючи, увійшла друга жінка і внесла якісь старосвітські торби і валізи. Тим самим стали вони нашими сусідами в цій дорозі до пекла. [8,с.21]. Не краще доводилося і маленьким дітям: «Ми всі спимо мало. Тільки діти мають можливість лежати» [8,с.19]. Місцем призначення для засланих з Західної України стала «маленька станція серед степу у цій частині Казахстану, що колись називалася Сибкраєм» [8,с.27]. Ймовірно, родина Уляни Любович була відправлена на поселення до північного Казахстану: автор згадує колгосп Каргали та районний центр – село Жарму: Стоїть погідний день навіть вітер устав. В’їздимо в Каргали. Широченна, одна вулиця заросла травою. Обабіч стоять хати з невипаленої цегли – саману, з плоскими дахами. Хати боком до вулиці, ні одне віконце не виходить на вулицю. Де-не-де поміж хатами дерева [8, с.33]. Як з’ясувалося, прибулі з Західної України поповнили контингент «чужинців» у казахстанських степах. На окраїні села був колгосп так званих «спеців». Так скорочено називали переселенців з часів розкулачування. Ці були з під Ленінграду. Вони жили в довгих сірих бараках-хатах [8,с.89]. Депортовані залучалися до важкої фізичної праці у різних галузях промисловості, на лісозаготівлях (як наприклад, герої роману «Сибіріада польська»), будівництві, у сільському господарстві. жүктеу/скачать 1.32 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|