Мертва зона пролог 1 Н

Розділ тринадцятий

1
- Ти не розумієш, - переконливим, безмежно терплячим тоном умовляв Грег Стілсон хлопця, що сидів у задній кімнаті поліційної дільниці в Ріджуеї. Хлопець, голий до пояса, сидів, відкинувшись на складаному стільці, й пив із пляшки пепсі-колу. І поблажливо посміхався до Грега Стілсона, не розуміючи, що більш, як двічі, Грег нічого не повторює; він розумів тільки те, що хтось один у кімнаті - велике лайно, а от хто саме, він ще цілком не усвідомив.

І оце усвідомлення належало в нього вселити.

При потребі - й із застосуванням сили.

Надворі був ясний і теплий серпневий ранок. На деревах співали пташки. І Грег відчував, що його щаслив ва доля десь зовсім близько, ближче, ніж будь-коли. Отож треба бути обережним з цим юним поганцем. Це ж бо не якийсь там кривоногий патлатий мотоцикліст, від якого смердить потом. Цей хлопчина вчиться в коледжі, волосся в нього помірно довге й чисто вимите, аж блищить; до того ж він племінник Джорджа Гарві. Хоча Джордж і не дуже ним переймається (Джордж у 1945 році з боями пройшов Німеччину й для цих довгогривих жевжиків має всього три слова, і то далеко не “з днем народження”), та все ж рідна кров. А в муніципальній раді Джордж має неабияку вагу. “Ви там повчіть його розуму, - сказав він Грегові, коли той доповів, що начальник поліції Віггінс заарештував сина його сестри. - Тільки не перебирайте міри. Все ж таки рідна кров”.

Хлопець дивився на Грега з лінивою зневагою.

- Я-то розумію, - сказав він. - Ваші пси забрали в мене футболку, і я хочу, щоб її повернули. А от вам не завадить дещо зрозуміти. Якщо мені її не віддадуть, я нацькую на вас Американську лігу захисту громадянських свобод.

Грег підвівся, перейшов до сталево-сірого канцелярського сейфа, що стояв проти сатуратора-автомата, дістав в’язку ключів, вибрав потрібний і відімкнув сейф. На паці бланків реєстрації дорожньо-транспортних пригод лежала червона футболка. Він узяв її і розправив так, що стало видно напис: “Ляж під мене, крихітко”.

- Ти ходив у ній, - мовив Грег тим самим м’яким тоном. - По вулицях.

Хлопець гойднувся на задніх ніжках стільця й ковтнув ще трохи пепсі. На обличчі його блукала все та сама поблажлива, майже глузлива посмішка.

- Ходив, - сказав він. - І хочу, щоб її мені повернули. Це моя власність.

У Грега починала боліти голова. Цей зухвалий шмаркач не розуміє, як просто все робиться. Кімната звуконепроникна, і крику з неї не чути, це вже не раз перевірено. Ні - він не розуміє. Не тямить.

Легко сказати. Та й зробити звичайно неважко. Але часом... часом він не знав упину.

Грег сягнув рукою в кишеню і дістав газову запальничку.

- То ви нагадайте своєму гестапівцю Віггінсу й моєму дядечку-фашистові, що перша поправка до конституції... - Хлопець раптом замовк, і очі його розширились. - Що це ви... Гей, ви!

Анітрохи на нього не зважаючи, принаймні зовні цілком спокійно, Грег клацнув запальничкою. Газове полум’я метнулося вгору, і він підпалив футболку. Зайнялася вона добре.

Передні ніжки стільця грюкнули об підлогу, і хлопець метнувся до Грега з пляшкою пепсі в руці. Його самовдоволена посмішка зникла, в розширених очах спалахнули занепокоєння, подив і гнів - гнів розбещеного шалапута, якому надто довго все дозволяли.

- Ану, віддай! - закричав хлопець.

Грег тримав футболку, затисши її зверху двома пальцями й напоготові упустити на підлогу, коли припече.

- Віддай, чуєш, лайно! Вона моя! Вона...

Грег поклав руку хлопцеві на голі груди й штовхнув його скільки було сили - а сили було вдосталь. Хлопець відлетів у другий кінець кімнати, і гнів його змінився тривогою, а потім - нарешті - і страхом, чого й хотів Грег.

Грег кинув димлючу футболку на кахляну підлогу, підняв хлопцеву пляшку й вилив на футболку рештки пепсі. Вона лиховісно зашипіла.

Хлопець поволі підводився, спираючись плечима на стіну. Грег перехопив його погляд. Очі в хлопця були карі й широко-широко розплющені.

- Нам треба порозумітися, - мовив Грег, і власні слова долинули до нього наче здалеку, приглушені болісним стугоном у голові. - Ми зараз влаштуємо просто отут, у цій кімнаті, невеличку співбесіду й з’ясуємо, хто з нас лайно. Ти вловив мою думку? Нам потрібно дійти певних висновків. Ви ж там у коледжі любите це робити? Доходити висновків?

Хлопець уривчасто втягнув у себе повітря. Тоді облизав губи, наче хотів щось сказати, і раптом заволав:

- Поможіть!

- Атож, помогти тобі таки треба, - сказав Грег. - І я тобі поможу.

- Ви ненормальний, - бовкнув племінник Джорджа Гарві, а тоді знову заволав, ще голосніше: - Поможіть!

- Може, й так, - мовив Грег. - Цілком може бути. Але нам, синку, треба з’ясувати, хто тут лайно. Розумієш, до чого я веду?

Він позирнув на пляшку від пепсі у своїй руці й зненацька люто торохнув нею об ріг сейфа. Пляшка розлетілася вщент, і, побачивши на підлозі скалки, а в руці Грега наставлену на нього шийку пляшки з гострими зазубреними краями, хлопець заверещав. Його джинси, витерті до білого між ніг, раптом потемніли. Обличчя набрало кольору старого пергаменту. А коли Грег ступив до нього, чавлячи скло важкими черевиками, що їх носив і взимку і влітку, хлопець безпорадно притиснувся до стіни.

- Коли я виходжу на вулицю, я надягаю білу сорочку, - промовив Грег і вискалив білі зуби. - Іноді й з краваткою. А ти виходиш на вулицю, начепивши на себе якусь ганчірку із сороміцьким написом. То хто з нас лайно, хлопчику?

Племінник Джорджа Гарві щось проскімлив. Його вирячені очі не відривалися від зазубреної скляної шийки в Греговій руці.

- Ось я стою тут чистий і сухий, - провадив Грег, підступаючи трохи ближче, - а в тебе тече по обох ногах у черевики. То хто з нас лайно?

Він почав злегенька тицяти скляними гостряками в голі й пітні хлопцеві груди, і племінник Джорджа Гарві заплакав. “Ось через таких і країна розколюється, - подумав Грег. Каламутна, хмільна лють гула й нуртувала в голові. - Через отаких смердючих шмаркатих плаксіїв, як цей”.

- І говорю я, як людина, - сказав Грег, - а ти, хлопче, верещиш, наче свиня в брудній калюжі. То хто ж лайно?

Він знову тицьнув шийкою пляшки хлопцеві в груди; один з гострих зубців ледь проштрикнув шкіру під правим соском, і там виступила манюсінька крапелька крові. Хлопець завив.

- Я розмовляю з тобою, - сказав Грег. - І раджу тобі відповідати так, як ти відповідаєш своїм учителям. То хто з нас лайно?

Хлопець щось запхикав, але розібрати ті звуки було годі.

- Відповідай, якщо хочеш скласти цей екзамен, - не вгавав Грег. - Я ж випущу з тебе тельбухи, синку. - І в цю мить він був здатен на таке. Тим-то й уникав дивитись на ту краплю крові, щоб не знавісніти остаточно, бо тоді б йому стало байдуже, чи то племінник Джорджа Гарві, чи будь-хто інший. - Ну, то хто лайно?

- Я, - мовив хлопець і захлипав, як мала дитина, що боїться лихого розбійника, який чигає вночі за дверима спальні.

Грег посміхнувся. У голові гупало, в очах спалахували різноколірні цятки.

- Ну що ж, це вже добре. Для початку. Але цього не досить. Я хочу, щоб ти сказав: “Я лайно”.

- Я лайно, - промовив хлопець, і далі хлипаючи.

З носа в нього потекли шмарклі й так і повисли. Він утер їх затиллям долоні.

- А тепер я хочу, щоб ти сказав: “Я велике лайно”.

- Я... я велике лайно.

- Ну, а тепер ще одне, і, мабуть, на цьому й закінчимо. Скажи: “Дякую, що ви спалили цю. погану футболку, мер Стілсон”.

Тепер хлопець був ладен на все. Перед ним відкривався вихід на волю.

- Дякую, що ви спалили цю погану футболку. В очах у Грега спалахнуло, і він черкнув скляним

гостряком по м’якому животі хлопця, так що показалася смужечка крові. Скло ледь дряпнуло шкіру, але хлопець завив так, наче за ним гналися всі чорти з пекла.

- Ти забув сказати “мер Стілсон”, - мовив Грег, і раптом усе минулося.

Біль востаннє гупнув у голові, просто між очима, і зник. Грег ошелешено дивився на шийку пляшки в своїй руці й ледве пригадував, звідки вона взялася. От бісова дурниця. Мало не полетіло все шкереберть через цього паршивого недоумка.

- Мер Стілсон! - кричав хлопець. Він уже не тямив себе зі страху. - Мер Стілсон! Мер Стілсон! Мер Стіл...

- От тепер добре, - сказав Грег.

- ...сон! Мер Стілсон! Мер Стілсон! Мер...

Грег сильно ляснув його по обличчю, і хлопець стукнувся головою об стіну. Тоді замовк, безтямно витріщивши очі.

Грег підступив майже впритул до нього. Простяг руки, повільно взяв хлопця за вуха й притягнув його голову до себе, так що вони аж діткнулися носами. Очі їхні розділяло не більш як півдюйма.

- Так от, твій дядечко в цьому місті велика сила, - тихо промовив він, тримаючи голову хлопця за вуха, як за дужки. Очі в того були величезні, карі й мокрі від сліз. - І я також сила... скоро буду... хоч мені й далеко до Джорджа Гарві. Він тут народився, виріс і все таке. І якщо ти розкажеш дядечкові про те, що тут сталося, він може надумати покласти край моїй діяльності в Ріджуеї.

Губи хлопцеві сіпались у майже безгучному плачі. Грег повільно труснув його голову за вуха, і їхні носи знову діткнулися.

- Та, певно, не надумає... ти його добряче вивів із себе цією футболкою. Але може. Кревні зв’язки - то неабищо. Отож подумай про це, синку. Якщо ти розкажеш дядечкові, що тут сталося, і дядечко потурить мене звідси, я, мабуть, порішу тебе. Ти мені віриш?

- Так, - прошепотів хлопець.

Щоки його блищали від сліз.

- Так, сер, мер Стілсон.

- Так, сер, мер Стілсон.

Грег пустив його вуха.

- Атож, - мовив він, - я порішу тебе, але перед тим розкажу всім охочим слухати, як ти тут обпудився, ревів і пускав шмарклі.

Він одвернувся й швидко відійшов, так наче від хлопця погано тхнуло; а тоді знову рушив до сейфа. Дістав з полиці коробку пластиру й кинув через кімнату хлопцеві. Той злякано відсахнувся й не зловив її, потім квапливо нахилився й підняв коробку з підлоги, видимо боячись, що Стілсон нападеться на нього й за це.

Грег показав рукою.

- Туалет отам. Опорядися. Я дам тобі іншу футболку. Пришлеш її назад випрану, без слідів крові. Зрозумів?

- Так, - прошепотів хлопець.

- Сер! - гримнув на нього Стілсон. - Сер! Сер! Сер! Не можеш запам’ятати?

- Сер, - простогнав хлопець. - Так, сер. Так, сер.

- І чого вас тільки навчають. Ніякої поваги, - сказав Грег. - Ніякої.

Біль у голові озвався знову. Грег вгамував його, але тепер болісно бурувало в шлунку.

- Ну гаразд, годі. Хочу тільки ще дати тобі одну добру пораду. Коли ти восени, чи коли там, повернешся до свого бісового коледжу, то не уявляй собі, ніби тут сьогодні було щось не так. Не обманюйся щодо Грега Стілсона. Краще про це забути, хлопче. І тобі, й мені, і Джорджеві. Якщо ти станеш про це думати й тобі зрештою здасться, що ти зможеш на мені відігратись, то буде найбільша помилка в твоєму житті. І, може, остання.

З цими словами Грег вийшов, кинувши на хлопця презирливий погляд: той стояв з переляканими очима, губи його тремтіли, на животі й грудях запеклися цяточки крові. Він скидався на цибатого десятирічного хлопчиська, якого вигнали із шкільної бейсбольної команди.

Грег подумки побився об заклад із самим собою, що більш ніколи не матиме клопоту через цього хлопця, - і виграв. Через кілька днів Джордж Гарві зупинився біля перукарні, де голився Грег, і подякував йому за “дещицю здорового глузду”, яку той вклав у голову його племінникові.

- Вмієте ви ладнати з молодими, Грег, - сказав він. - Не знаю... але здається мені, вони мають до вас повагу.

- Нема за що дякувати, - відповів Грег.

2
Тим часом як Грег Стілсон спалював у Ріджуеї, штат Нью-Гемпшир, футболку з непристойним написом, у Бангорі, штат Мен, Уолт і Сейра Хезлітти сиділи за столом і снідали. Уолт читав газету.

Раптом він з брязкотом поставив на блюдечко чашку з кавою і сказав:

- Ти диви, Сейро, твій давній приятель потрапив у газету.

Сейра годувала Денні. Вона була в халаті, з незачесаними косами й ледь розплющеними очима. Відсотків на вісімдесят вона ще спала після вчорашньої вечірки. Почесним гостем був Гаррісон Фішер - конгресмен від третього округу Нью-Гемпширу ще з доісторичних часів і певний кандидат на переобрання наступного року. Отож вечірка мала для них з Уолтом політичне значення. Політика. Це слово останнім часом не сходило в Уолта з язика. Вчора він випив куди більше за Сейру, та ось уже зранку одягнутий і бадьорий, а вона мов з багнюки вилізла. Хіба ж це справедливо?

- Кака! - сказав Денні й виплюнув фруктову суміш.

- Фе, як негарно, - мовила Сейра і обернулась до Уолта. - Це ти про Джонні Сміта?

- А то про кого ж.

Вона підвелась і перейшла до того краю столу, де сидів Уолт.

- Що там з ним? Усе гаразд?

- Судячи з того, що тут написано, він живий-здоровий, і сам чорт йому не брат, - сухо відказав Уолт.

У Сейри майнула була невиразна думка, чи не пов’язано це якось з її недавніми відвідинами Джонні й отією історією, але величезний заголовок приголомшив її:
ДРАМАТИЧНА ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ:

ПАЦІЄНТ ПІСЛЯ ТРИВАЛОЇ КОМИ

ВИЯВЛЯЄ ЗДІБНОСТІ ЕКСТРАСЕНСА
Репортаж написав Девід Брайт. На вміщеному в тексті фото Сейра побачила Джонні: він стояв, усе такий же худий, жалюгідний і геть розгублений у безжальному світлі фотоспалаху, над простертим на підлозі чоловіком - то був, як сповіщав підпис, Роджер Дюссо, репортер льюїстонської газети. Над фотографією стояло: “Наслідок одкровення: репортер непритомний”.

Сейра сіла на стілець поруч Уолта й почала читати. Це не сподобалося Денні, і він затарабанив по відкидному столику свого високого крісельця, вимагаючи ранкового яєчка.

- Здається, він тебе кличе, - сказав Уолт.

- Може, ти сам його погодуєш, любий? Він же в тебе завжди краще їсть. - “Далі на стор. 9, шп. З”. Вона розгорнула газету на дев’ятій сторінці.

- Лестощами всього доб’єшся, - поступливо мовив Уолт. Він зняв спортивну куртку й надяг на себе Сейрин фартух. - Уже даю, хлопче, - заспокоїв він малого й узявся годувати його яйцем.

Дочитавши репортаж, Сейра повернулася до початку й стала читати ще раз. Очі її знов і знов привертала фотографія - розгублене, вражене жахом обличчя Джонні; люди, що з’юрмилися навколо непритомного Дюссо й дивились на Джонні майже перелякано. Вона могла це зрозуміти. Їй пригадалось, як вона тоді поцілувала Джонні і на його обличчя набіг отой дивний відчужений вираз. А коли він сказав, де її загублена обручка, вона й сама злякалася.

- Ну, ще трохи, молодче, - почула вона, мовби звідкись ген здалеку, Уолтів голос.

Сейра звела очі на чоловіка й сина: вони сиділи поруч у пасмузі пронизаного порошинками сонячного світла, в Уолта між колінами теліпався її фартух, - і раптом її знов охопив переляк. Вона мовби навіч побачила, як обручка, перевертаючись, поринає на дно унітаза. Почула, як вона тихенько дзенькнула об фаянс. Згадала про маску Джонні в переддень Усіх святих, про хлопця-підлітка, що сказав: “Це ж така втіха - бачити, як ви його обдираєте”. Подумала про обіцянки, що їх даєш і ніколи не виконуєш, і погляд її знову звернувся до худого, страшенно змученого й нещасного обличчя на газетній шпальті, що вражено дивилося на неї.

- ...а все це просто хитрий трюк, - казав Уолт, вішаючи на місце її фартух.

Він таки примусив Денні з’їсти яйце, все до останньої крихти, і тепер їхній нащадок задоволено смоктав із пляшечки сік.

- Що? - Сейра поглянула на нього, і він підійшов до неї.

- Я кажу, для людини, яка має сплатити майже півмільйона за лікарняними рахунками, це з біса вдалий трюк.

- Про що ти говориш? Який трюк?

- Авжеж, - мовив Уолт, не помічаючи її гнівного тону. - Він міг би написати книжку про ту катастрофу й про свою кому і заробив би на цьому тисяч сім чи нехай і десять. А от коли він вийшов з коми ясновидцем, тут уже відкриваються безмежні перспективи.

- Та це ж просто казна-що! - вигукнула Сейра, і голос її дзвенів від люті.

Уолт обернувся до неї, на обличчі в нього був подив, та за мить його змінив вираз порозуміння. Той порозумілий вираз розлютив Сейру ще дужче, ніж будь-коли. Якби вона відкладала по п’ять центів щоразу, як Уолт Хезлітт вважав, що він ЇЇ розуміє, вони могли б уже полетіти на Ямайку в першому класі.

- Пробач, що я завів цю розмову, - сказав він.

- Запідозрити Джонні в облуді - це все одно що запідозрити папу римського у... у... ну, ти знаєш, у чому.

Уолт голосно зареготав, і в цю мить Сейра ладна була схопити його чашку з кавою і пожбурити в нього. Та вона тільки зціпила під столом руки й міцно стисла їх. Денні здивовано витріщився на батька, а тоді й собі зайшовся сміхом.

- Серденько, - сказав Уолт, - я нічого проти нього не маю і проти того, що він робить, теж. Власне, навіть поважаю його за це. Коли отой замшілий гладкий шкарбан Фішер за п’ятнадцять років у конгресі зумів із збанкрутілого адвоката стати мільйонером, то й цей хлопець має цілковите право гребти скільки може, вдаючи з себе ясновидця...

- Джонні не облудник, - монотонно промовила Сейра.

- Це ж просто знахідка для всіх отих бабуль з підсиненими кудельками, які читають бульварні журнальчики й належать до Всесвітнього клубу книголюбів, - весело провадив Уолт. - Хоч мушу визнати, що трохи прозирання не завадило б і при доборі присяжних у тому бісовому процесі Тіммонса.

- Джонні Сміт не облудник, - повторила Сейра і знов почула голос Джонні.

Воно-то, звісно, так, але як зреагував би Уолт на те, що вона викинула ту першу обручку в унітаз і спустила воду? Навряд чи він зрозумів би раптовий напад страху, що спонукав її до цього, - того самого страху, який відбивався на обличчях інших людей на газетній фотографії, та й на обличчі самого Джонні. Ні, Уолт цього не зрозумів би. А зрештою, і справді є щось неподобно-символічне в тому, що ти кидаєш свою обручку в унітаз і спускаєш воду.

- Ну гаразд, - сказав Уолт, - він не облудник. Але я просто не вірю...

Сейра тихо промовила:

- Поглянь на цих людей позад нього, Уолте. Поглянь на їхні обличчя. Вони вірять.

Уолт кинув побіжний погляд на фотографію.

- Авжеж, так само як дитина вірить фокусникові на сцені.

- То, по-твоєму, отой Д юсе о був, як ти кажеш, підставкою? Але ж тут пишеться, що він і Джонні ніколи раніше не зустрічались.

- А тільки так і спрацьовують трюки, Сейро, - терпляче сказав Уолт. - Ніякий фокусник не стане витягати кролика з клітки - тільки з капелюха. Або Джонні Сміт щось знав наперед, або з біса влучно вгадав з поведінки Дюссо.

У цю хвилину Сейра просто-таки ненавиділа його, їй був гидкий цей добродушний чоловік, за якого вона вийшла заміж. Хоч, як по правді, нічого поганого за його добродушністю, врівноваженістю й лагідною іронією не стояло - просто він непохитно вірив, така вже була властивість його душі, що всі прагнуть здобути головний виграш і кожен вдається до своїх маленьких хитрощів. Сьогодні вранці він міг назвати Гаррісона Фішера замшілим гладким шкарбаном, а вчора ввечері аж падав зо сміху, слухаючи Фішерову розповідь про такого собі Грега Стілсона, дивака мера з якогось там містечка, що, певно, зовсім зсунувся з глузду й наступного року збирався балотуватись на виборах до палати представників як незалежний кандидат.

Ні, в світі Уолта Хезлітта не було місця ні екстрасенсам, ні героям, там цілковито панувала одна доктрина: ми повинні змінити систему ізсередини. Він був добрий, спокійний чоловік, любив її і Денні, але душа Сейрина раптом порвалася до Джонні, гірко тужачи за тими п’ятьма роками, які в них украдено. Або й за цілим спільним життям. І за дитиною, що мала б темніше волоссячко.

- Ти б ішов уже, любий, - тихо мовила вона. - А то вони таки запроторять твого Тіммонса за грати, на каторгу чи куди там ще.

- Твоя правда. - Уолт усміхнувся до неї: підсумки підбито, засідання закрито. - Ми друзі?

- Друзі. - Аж ж він знає, де була обручка. Знав.

Уолт поцілував її, легенько притримуючи правою рукою за потилицю. Він завжди однаково снідав, завжди однаково цілував дружину, одного дня вони переїдуть у Вашингтон, і ніяких екстрасенсів немає.

Через п’ять хвилин він вивів заднім ходом на Понд-стріт їхній невеличкий червоний “пінто”, дав, як звичайно, короткий прощальний гудок і поїхав. Сейра залишилася з Денні, який саме ризикував задушитися, намагаючись злізти зі свого високого крісельця-сто-лика.

- Ти ж не так це робиш, молодче, - сказала вона, переходячи кухню й від кидаючи перекладку із столиком.

- Кака! - обурено мовив Денні.

До кухні перевальцем, лінивою ходою неповнолітнього правопорушника зайшов їхній кіт Помідор, і Денні, радісно захихотівши, обхопив його обома руками. Помідор прищулив вуха й скорився своїй долі.

Ледь помітно всміхаючись сама до себе, Сейра прибирала зі столу. Закон інерції. Тілу, що перебуває в стані спокою, властиво залишатися в ньому й далі - а вона й перебуває в стані спокою. Що з того, як Уолт і має свої вади, - вона теж їх має. Отож пошле вона Джонні вітальну листівку на Різдво, та й по всьому. Так буде краще, безпечніше... бо тілу в русі властиво рухатися далі. А їй і тут добре. Вона пережила втрату Дена, пережила втрату Джонні, якого так несправедливо забрала в неї доля (але ж скільки в цьому світі несправедливості!), пройшла через свої пороги та бистрини до цієї тихої заводі, і тут вона й залишиться. Оця її сповнена сонця кухонька - зовсім непогане місце. Найкраще забути всі ті окружні ярмарки, Колеса Фортуни і образ Джонні Сміта.

Поки в мийницю з брудним посудом наливалася вода, Сейра ввімкнула радіо й почула початок останніх вістей. Перше ж повідомлення змусило її завмерти із щойно вимитою тарілкою в руці, втупивши тривожний, занурений погляд у простір за їхнім маленьким задвірком. Матір Джонні розбив інсульт, коли вона дивилася телевізійний репортаж про прес-конференцію її сина. Вона померла сьогодні вранці, годину тому.

Сейра витерла руки, вимкнула радіо й визволила Помідора з обіймів Денні. Потім віднесла малого до кімнати й посадила в манеж. Ображений Денні чимдуж заревів, але Сейра наче й не чула його. Вона пішла до телефону й набрала номер Східного медичного центру. Телефоністка на комутаторі, якій уже, судячи з голосу, набридло без кінця повторювати те саме, сказала, що Джон Сміт залишив лікарню вчора ввечері, незадовго до півночі.

Сейра поклала трубку й сіла на стілець. Денні й далі ревів у своєму манежі. З кухні чувся хлюпіт води, що текла в мийницю. Трохи згодом Сейра встала, пішла до кухні й закрутила кран.