Мертва зона пролог 1 Н

“Запобіжники в нього перегоріли, чи що?” - подумала вона й невпевнено ступила крок уперед - і раптом перед нею виринуло з темряви обличчя, навіть не обличчя, а жаска подоба, яку побачиш хіба що в моторошному сні. Вона світилася примарним мертвотно-зеленкуватим світлом. Одне око було широко розплющене й дивилося на Сейру злякано й мовби зацьковано. Друге неначе лиховісно підморгувало, ледь видніючись крізь стулені повіки. Ліва половина обличчя - з розплющеним оком - була нібито нормальна. А от права, здавалося, належала якомусь чудиську: неприродно викривлена, товсті губи розтягнуті, і так само примарно світяться в темряві ощирені хижі ікла.

Сейра здавлено зойкнула й відсахнулася назад. Та ось спалахнуло світло, і замість якоїсь темної печери вона знов опинилась у знайомій кімнаті Джонні: на стіні - карикатурний Ніксон, зображений як торговець старими автомобілями, на підлозі - плетений килимок, зроблений матір’ю Джонні; кругом пляшки від вина, що правлять за свічники. Жаска подоба перестала світитись, і Сейра побачила, що то просто маска, такі продають у дешевих крамничках до Дня всіх святих. За порожньою очницею до неї підморгувало голубе око Джонні.

Потім він скинув маску й став перед нею такий, як завжди: у вицвілих джинсах, та брунатному светрі, з приязною усмішкою на обличчі.

- Із святом тебе, Сейро! - мовив він.

Серце її і досі злякано калатало. Джонні таки добряче її настрахав.

- Дуже смішно, - мовила вона й повернула назад до дверей. Такі жарти були їй не до вподоби.

Джонні перепинив її уже в дверях.

- Гей... Я вибачаюся.

- І таки є за що. - Сейра дивилася на нього холодно - чи принаймні намагалась. Гнів її уже майже минув. На Джонні просто не можна було сердитися довго, ось у чім річ. Любила вона його чи ні - то була й для неї самої ще загадка, - але сваритися з ним надовго чи таїти на нього зло ніяк не випадало. Сейра подумала: а чи міг хто коли-небудь довго мати зуба на Джонні Сміта? - і сама ця думка видалась їй такою кумедною, що вона мимоволі всміхнулася.

- Ну, отак воно краще. А то я вже подумав був, хлопче, що. ти хочеш мене покинути.

- Я тобі не “хлопче”.

Джонні окинув її поглядом.

- Та це я вже й так знаю.

Сейра була в грубому хутряному пальті - штучний єнот чи щось таке ж загальноприступне, - і простодушний натяк Джонні знову викликав у неї усмішку.

- В. цій шкурі й не добачиш, - мовила вона.

- Е ні, я добачаю, - заперечив Джонні.

Тоді обняв її і поцілував.

Вона не хотіла відповідати на його поцілунок, але, звісно ж, відповіла.

- Пробач, що я тебе налякав, - сказав він і, добродушно потершись носом об Сейрин ніс, пустив її. Потім підняв маску над головою. - Я ж то думав, ти посмієшся. У п’ятницю надіну її в класі.

- Ой, Джонні, та це ж буде порушення дисципліни.

- Е, якось переживу, - осміхнувся він.

І таки пережив би, хай йому абищо.

Сейра щодня приходила до школи у великих “учительських” окулярах, стягши коси в такий тугий вузол, що, здавалось, вона от-от зойкне від болю. Спідниці носила до колін, тим часом як у більшості її учениць вони ледь прикривали штанці (“А ноги в мене однаково кращі, ніж у будь-якої з них”, - зловтішно думала Сейра). Вона суворо стежила, щоб учні сиділи в класі за алфавітом, - згідно із законом середніх чисел, це мало принаймні тримати бешкетників на певній відстані один від одного, - і рішуче відсилала порушників спокою до заступника директора, виходячи з міркування, що за свої каральні функції він отримує додатково п’ятсот доларів на рік. Та все одно її робота в школі являла собою повсякденну боротьбу з демоном, що вселяється майже в кожного вчителя-початківця. З демоном Дисципліни, А ще більше турбувало Сейру те, що вона постійно відчувала присутність негласного колективного суду - чогось ніби учнівської громадської думки, - який оцінював кожного нового вчителя, І що його присуд був щодо неї не дуже сприятливий.

А от Джонні, здавалося б, зовні аж ніяк не відповідав усталеному уявленню про доброго вчителя. Він переходив від класу до класу, мов сновида, занурений у якісь солодкі мрії, і часто запізнювався на уроки, спинившись побалакати з кимось під час перерви. Він дозволяв учням сидіти де їм заманеться, отож вони щодня опинялися на інших місцях, причому найзапекліші шибайголови незмінно тяжіли до задніх рядів. Сейра за такого безладу навряд чи запам’ятала б усі імена й до весни, а Джонні, здавалося, вже тепер міг назвати кожного учня.

Він був високий на зріст, трохи сутулуватий, і діти прозвали його Франкенштейном¹. І Джонні це начебто анітрохи не дратувало, а навпаки, навіть тішило. Та попри все те, на його уроках завжди було тихо і діти з них майже не тікали (тим часом як Сейра мала постійний клопіт з прогульниками), а отой колективний суд ставився до нього видимо прихильно. Джонні належав до тих учителів, яким літ через десять присвячують шкільні щорічники. А Сейра - ні. І, намагаючись збагнути причину цього, вона часом аж шаленіла.

- Може, склянку пива на дорогу? Чи вина? Чи ще чого?

- Ні, але я сподіваюся, ти сьогодні багатий, - сказала вона й узяла його під руку, поклавши собі більш не сердитись. - А то ж я менш як три сосиски не їм. А надто на останньому окружному ярмарку року.

Вони виправлялися в Есті, містечко за двадцять миль на північ від Клівз-Мілза, що його єдиною претензією на сумнівну славу було проведення Найостаннішого сільськогосподарського ярмарку року в Новій Англії. Ярмарок закривався у п’ятницю ввечері, перед Днем усіх святих.

- Зважаючи на те, що платня в нас у п’ятницю, споряджений я непогано. Маю вісім доларів.

- Ого... хвалити бога, - мовила Сейра, закотивши очі догори. - Я завжди знала: як буду безгрішна, то здибаю колись багатенького дядечка.

Джонні посміхнувся й кивнув головою.

- Еге ж, дитинко, наш брат сутенер гребе хіба ж такі-і-і гроші! Ось тільки надягну куртку, і вирушаємо.

Сейра дивилася на нього з болісною ніжністю, і внутрішній голос, що озивався тепер дедалі частіше, - коли вона стояла під душем, читала книжку, готувалася до уроку, лаштувала самотню вечерю, - раптом вихопився знову, наче один з отих півхвилинних рекламних роликів посеред телевізійної передачі.

Він дуже милий хлопець, з ним легко ладнати, він веселий, ніколи не доведе тебе до сліз. Та чи кохання це? Тобто чи досить усього цього для кохання? Навіть коли ти вчилася кататись на двоколісному велосипеді, тобі довелося не раз упасти й збити собі коліна. Можна сказати, плата за науку. А то ж був сущий дріб’язок.

- Я ще зайду до туалету, - гукнув їй Джонні.

- Ну-ну... - Сейра ледь помітно всміхнулася.

Джонні був з тих людей, які бозна-чому вважають за необхідне сповіщати всіх і кожного про свої природні потреби.

Вона підійшла до вікна й визирнула на Головну вулицю. До автостоянки біля О’Майкового закладу, де подавали піццу й пиво, сходилися підлітки. Раптом їй захотілось опинитися там серед них, залишивши позаду свої нерозв’язні проблеми - або ж відклавши їх на майбутнє. В університеті все було простіше. Неначе в казковій Небувальщині, де й студенти, і навіть викладачі могли почувати себе товаришами Пітера Пена й ніколи не ставати дорослими. А на роль капітана Гака¹ завжди знайшовся б якийсь Ніксон чи Агню².

Вона познайомилась із Джонні лише у вересні, коли вони почали вчителювати у школі, але обличчя його запам’ятала ще із загальноосвітнього курсу, обов’язкового для всіх студентів. Вона тоді прикипіла серцем до Дена, а Джонні і Ден не мали між собою нічого спільного. Ден був майже бездоганний красень, дотепний і невтримно-гострий на язик - від чого Сейра завжди трохи ніяковіла, - дуже охочий до чарки й палкий у любощах. Добре підпивши, він часом ставав брутальним. Сейрі особливо запам’ятався один такий випадок у барі “Бронзова стойка” в Бангорі. Чоловік у сусідній кабіні докинув якийсь жарт до Денової розповіді про університетську футбольну команду, і Ден, умить скипівши, запитав, чи не заважає йому голова на в’язах. Той вибачився, але Ден хотів не вибачень - він хотів бійки. Він почав робити образливі зауваження на адресу жінки, що була з тим чоловіком. Сейра поклала руку йому на плече й попросила вгамуватися. Та Ден скинув її руку, і в погляді його сірих очей зблиснула така лють, що решта слів застрягла у неї в горлі. Зрештою Ден і той чоловік вийшли надвір, і Ден почав його бити. Бив аж доти, доки той - не молодий уже, років під сорок, із помітним черевцем чоловік - заверещав. Сейра ніколи ще не чула, ,як верещить чоловік, і більш ніколи не хотіла б цього почути. Потім вона й Ден мусили мерщій забиратися геть, бо власник бару бачив, як усе було, й викликав поліцію. Сейра охоче подалася б додому сама (“Ой, та невже?” - глузливо запитав її внутрішній голос), але до університетського містечка було дванадцять миль, автобуси вже не ходили, а “голосувати” вона боялася.

Дорогою назад Ден мовчав. На щоці в нього була подряпина. Усього одна подряпина. І коли вони доїхали до її гуртожитку, Сейра сказала Денові, що більш не хоче його бачити. “Як тобі завгодно, крихітко”, - озвався Ден так байдужно, що вона аж похолола; і коли він удруге подзвонив їй після тієї пригоди в “Бронзовій стойці”, Сейра знов пішла до нього. Хоч у глибині душі й зневажала себе за це.

Так тривало цілий осінній семестр її останнього року в університеті. Ден і страхав її, і водночас вабив. Він був її перший справжній коханець, і навіть тепер, за два дні до Всіх святих 1970 року, він залишався її єдиним коханцем. Із Джонні до цього в неї ще не дійшло.

Зв’язок з Деном урвався раптово, на початку цього року. Він завалив екзамен і покинув університет.

- Куди ж ти тепер? - боязко спитала Сейра, сидячи на ліжку його товариша по кімнаті, тим часом як Ден жбурляв у дві валізи свої речі.

Їй хотілося спитати про інше, більш особисте. Чи буде він десь поблизу? Чи піде працювати? Чи вчитиметься далі на вечірньому факультеті? Чи є в його планах на майбутнє якесь місце для неї? А втім, ось про це вона нізащо б не зважилася спитати. Бо сама не була готова почути його відповідь. Та й відповідь, яку дав Ден на оте її єдине загальне запитання, прикро вразила Сейру.

- Мабуть, у В’єтнам.

- Як?..

- Невже не можна уникнути цього?

- Ні. А може... Не знаю. - Він запалив сигарету. - Навряд чи я захочу уникати.

Сейра приголомшено дивилася на нього.

- Обридло мені все це. Закінчуй університет, іди працювати, а там шукай собі жіночку. Гадаю, ти б не від того, щоб стати нею. Не думай, я теж про це мізкував. Але не буде діла. І ти це добре знаєш, і я. Ми з тобою не пара, Сейро.

І тоді, почувши відповіді на всі свої запитання, вона пішла й більш не бачила Дена. Згодом вона кілька разів зустрічала його товариша по кімнаті в гуртожитку. За півроку той отримав від нього три листи. Дена призвали й відправили кудись на південь проходити загальновійськову підготовку. То була остання звістка про нього, яку дістав його товариш по кімнаті. І остання звістка, яку дістала Сейра Брекнелл.

Спершу їй здавалося, що все минеться безболісно. Усі ті сумні, зворушливі пісеньки, що їх начебто тільки й чуєш по радіо в машині після півночі, її не обходили. Так само як і затерті слова про розбите кохання й згорьоване серце. Вона не підчепила собі на зло іншого хлопця, не стала вчащати до барів. Майже всі вечори тієї весни вона просиджувала у своїй кімнаті в гуртожитку й старанно гризла науку. І знаходила в цьому полегкість. Вона нічим не забруднила себе.

І тільки після того, як познайомилась із Джонні - минулого місяця, на танцювальній вечірці молодих учителів, де вони обоє волею щасливого випадку були без пари, - тільки тоді Сейра збагнула, яким жахіттям був той її останній семестр в університеті. Коли живеш таким життям, цього просто не помічаєш, бо воно стає невіддільним від тебе самої. Як в отій оповідці про двох віслюків, що зустрілися, припнуті до однієї огорожі, в якомусь східному місті. Перший віслюк - міський, і на спині в нього тільки сідло. А другий - з геологічної партії, нав’ючений ящиками, наметами, куховарським начинням, а зверх того ще й чотирма п’ятдесятифунтовими мішками з рудою. Так що аж хребет у нього вгинається. От перший віслюк і каже: “Ну й навалили ж на тебе тягар!” А другий йому на це: “Який тягар? Де ти його бачиш?”

Тепер, з відстані часу, Сейру жахала саме та порожнеча, в якій вона прожила цілих п’ять місяців, - наче під скляним ковпаком. А власне, усі вісім, як рахувати й минуле літо, коли вона найняла невелику квартирку на Флег-стріт у Візі й тільки те робила, що шукала місця вчительки та читала романи в паперових обкладинках. Уранці вставала, снідала, йшла довідуватися з приводу роботи - до школи чи в інші місця, які визначала наперед, - тоді поверталась додому, обідала, лягала трохи подрімати (часом те “трохи” тривало години чотири), потім вечеряла, десь до пів на дванадцяту читала, дивилася телевізор, а коли її починав брати сон, лягала спати. Вона не могла пригадати, чи за весь той час думала бодай про що-небудь. Життя її ішло механічно. Вряди-годи вона відчувала глухий біль десь у лоні - біль невтамованої жаги, як іноді писали дами-романістки, - і вживала проти нього один засіб - холодний душ. Згодом і душ почав завдавати їй болю, і вона зносила це з гіркою, відчуженою втіхою.

Протягом тих місяців Сейра не раз привітала себе з тим, як добре, цілком по-дорослому вона тримається. Адже їй і на думку не спадає той Ден... Ден Як-там-його, ха-ха!.. - Тільки згодом вона усвідомила, що всі вісім місяців ні про що інше й ні про кого іншого не думала. За ті вісім місяців країна зазнала неабияких струсів, але Сейра все це навряд чи й помітила. Марші протесту, полісмени в захисних шоломах і протигазах, шалені нападки Агню на пресу, заворушення в Кентському університеті, літні спалахи насильства з боку чорних екстремістів, що відкрито вийшли на вулиці, - всі ті події напевне висвітлювались у вечірніх випусках телевізійних новин. Але Сейра наглухо замкнулася у своєму власному світі, цілком удоволена тим, як чудово переступила вона через Дена, як легко призвичаїлась до нового життя і як добре їй тепер ведеться. Де там той тягар?..

Потім вона почала вчителювати у клівз-мілзькій середній школі, і то був справжній переворот у Ті житті - після шістнадцяти років навчання самій опинитися за вчительською кафедрою. А далі - ота вечірка і знайомство з Джонні Смітом (чи не безглуздо, що реальна, з плоті й крові людина може мати таке безособове ім’я та прізвище - Джон Сміт?). Того вечора Сейра, дарма що була замкнута в собі, все-таки помітила, як він дивився на неї, - не хтиво, але із здоровою чоловічою цікавістю, видимо оцінивши належним чином її вигляд у ясно-сірій плетеній сукні, яку вона надягла на вечірку.

Він запросив її в кіно - у “Тіні” показували “Громадянина Кейна”¹, - і Сейра не відмовилась. Вони добре провели час, хоч Сейра й відзначила подумки: “Дотепністю він не вражає”. Прощаючись, Джонні поцілував її, і їй це було приємно, та все ж вона подумала: “Ні, він не Еррол Флінн²”. Говорив він жваво, кумедною скоромовкою, і Сейра несамохіть усміхалась, а собі думала: “Під Хенні Янгмена працює”.

Потім, уже пізнього вечора, сидячи у своїй спальні перед телевізором, на екрані якого Бетт Девіс зображувала затяту жінку-кар’єристку, Сейра нараз пригадала деякі з тих своїх думок і аж завмерла з відкушеним шматком яблука в роті, трохи приголомшена власною несправедливістю.

І її внутрішній голос, що майже цілий рік мовчав, - голос не так сумління, як надії, - раптом вихопився назовні.

“То ти вважаєш, що йому далеко до Дена? Так?”

“Ні! - запевнила вона себе, тепер уже справді приголомшена. - Я й думати забула про Дена. Все те... було так давно...”

“Де ж пак, давно! - заперечив голос. - Не давніш, як учора”.

Аж тут Сейра усвідомила, що сидить сама в квартирі пізнього вечора, їсть яблуко й дивиться по телевізору фільм, який її зовсім Не цікавить, - і тільки тому, що це простіше, ніж думати, бо коли всі твої думки крутяться навколо тебе самої і твого втраченого кохання, вони лягають на душу важенним каменем.

Тепер вона була геть приголомшена.

І гірко заплакала.

Джонні запросив її вдруге і втретє, і Сейра приймала його запрошення. Вона наново відкривала себе й у цьому - таку, якою стала тепер. Вона не могла сказати, що її зустрічі із Джонні- просто невинні побачення, бо це було не так. Дівчина вона була звабна, гарненька, І після того, як закінчився роман з Деном, її не раз запрошували провести разом вечір, але вона всім відмовляла і лише кілька разів пішла з Деновим товаришем по кімнаті на біфштекси до “Грота”, та й то, як тепер зрозуміла (з відразою до себе й похмурим гумором), аби тільки вивідати в бідолашного хлопця що-небудь про Дена. Де там той тягар?..

Більшість її подруг-однокурсниць після закінчення університету зникли з обрію. Бетті Гекмен, на превеликий розпач її заможних, респектабельних батьків, подалася з “Корпусом миру” до Африки, і Сейра часом із цікавістю думала, як ті угандці мають липнути до Бетті, з її молочно-білою, несприйнятливою до засмаги шкірою, попелясто-білявим волоссям та гарненьким холодно-офіційним личком. Діні Стабс вступила до аспірантури в Х’юстоні. Рейчел Юргенс вийшла заміж за однокурсника й тепер ходила вагітна десь у глушині на заході Массачусетсу.

Сама з себе дивуючись; Сейра зрештою мусила визнати, що Джонні Сміт - перший новий залицяльник, який з’явився в неї за довгий-довгий час; а вона ж була колись, у випускному класі своєї школи, “міс Популярність”! Щоправда, вона пішла була на побачення й з двома іншими клівзькими вчителями - просто так, щоб не втрачати перспективи. Один з них був Джін Сідеккі - новий математик, але він виявився страшенним занудою. Другий, Джордж Раунде, одразу ж дав волю рукам. Сейра вліпила йому ляпаса, та другого дня в нього ще вистачило нахабства підморгнути їй, коли вони зустрілися в шкільному коридорі.

А Джонні потішав її, з ним було напрочуд легко. До того ж він збуджував її фізично; якою мірою - Сейра ще не могла сказати, принаймні поки що. Минулої п’ятниці, коли їх звільнили від уроків для поїздки на осінню вчительську конференцію в Уотервіллі, Джонні запросив її ввечері до себе додому на спагетті власного приготування. А коли в каструльці забулькав соус, раптом зірвався й побіг до крамниці на розі по вино. Повернувся він з двома пляшками сидру. Як і оті оголошення про відвідини туалету, це було цілком у стилі Джонні.

Після вечері вони сіли дивитися телевізор, але замість того почали обійматись, і хто зна, чим би все воно скінчилося, коли б не надійшли два приятелі Джонні, викладачі університету, зг проектом факультетської заяви щодо академічних свобод. Вони хотіли, щоб Джонні проглянув той папір і висловив свою думку. Він зробив це, проте далеко не з такою охотою, з якою звичайно брався до всякого діла. Сейра помітила його нехіть, і її затопила тепла хвиля таємної втіхи. Таку саму втіху викликав у неї і знайомий біль усередині - біль невтамованої жаги, - і тієї ночі вона не стала виганяти його холодним душем...

Сейра одвернулась од вікна і підійшла до канапи, де Джонні поклав свою маску.

- Із святом Усіх святих, - мовила вона й тихенько засміялася.

- Що-що? - озвався голос Джонні.

- Я кажу, якщо ти зараз же звідти не вийдеш, и поїду без тебе.

- Уже йду.

- Ну й чудово!

Вона провела пальцями по масці з обличчями Джекіла і Хайда¹: ліва половина - добрий доктор Джекіл, права - жорстокий звіроподібний Хайд. “Як буде в нас на День подяки²? - подумала Сейра. - А на Різдво?..”

Від цієї думки по всьому її тілу перебіг дивний нервовий дрож.

Джонні подобався їй. Він був цілком звичайний милий хлопчина.

Вона знов поглянула на маску: страхітлива подоба Хайда, мов ракова пухлина, виростала просто з обличчя Джекіла. Маска була вкрита люмінесцентною фарбою, тим-то й світилася в темряві.

А що таке “звичайний”? Ніщо, ніхто. А втім, ні. Якби він був такий уже звичайний, чи спало б йому на думку надіти Чугаке казна-що в класі й не вважати це порушенням порядку? А як можуть учні називати його Франкенштейном, а проте любити й поважати? То що ж таке “звичайний”?..

Прослизнувши крізь намистяну завісу, що відокремлювала спальню й ванну від вітальні, з’явився Джонні.

“Якщо він сьогодні захоче лягти зі мною до ліжка, я, мабуть, погоджуся”.

Від цієї думки враз стало тепло, як ото коли повертаєшся додому з далекої дороги.

- Ти чого всміхаєшся?

- Та нічого, - відказала Сейра, кидаючи маску на канапу.

- Ні, скажи. Це щось приємне?

- Джонні, - мовила вона, поклавши руку йому на груди й зводячись навшпиньки, щоб поцілувати його, - є речі, про які не заведено говорити. Ну ж бо, ходімо вже.

2
Вони на хвильку спинилися у вестибюлі, і, поки Джонні застібав свою теплу джинсову куртку, Сейрин погляд мимохіть звернувся до плаката з написом “Страйкуйте!” і стиснутим кулаком на вогнистому тлі.

- Знов буде студентський страйк, - сказав Джонні, помітивши, куди вона дивиться.

- Проти війни?

- Цього року не тільки проти війни. В’єтнам, призов резервістів, події в Кентському університеті - все це розворушило студентство як ніколи раніш. Гадаю, і в нас тут залишилося зовсім мало рохкал.

- Яких рохкал?

- Узірцевих діточок, котрим аби тільки одержати диплом, а потім дістати посаду з платнею десять тисяч доларів на рік - цим і обмежується їхній інтерес до державної системи. Рохкалу начхати на все, крім власної шкури. Але настав інший час. Тепер і в більшості з них відкрилися очі. Попереду великі переміни.

- Це для тебе таке важливе? Навіть тепер, по закінченні університету?

Джонні виструнчився.

- Мадам, я ж його вихованець. Джон Сміт, випуску сімдесятого року. Не пошкодуймо нічого задля нашого старого доброго Мену!

Сейра посміхнулася:

- Ну ходімо вже. Я хочу покататися на круговерті, поки там не зачинили на ніч.

- Чудово, - сказав він, беручи її під руку. - Цілком випадково в мене є твоя машина, що стоїть за рогом.

- І вісім доларів. Нас чекає казковий вечір.

Погода була хмарна, але суха й досить тепла як на кінець жовтня. На небі серпик місяця намагався пробитись крізь запону хмар. Джонні обняв Сейру за стан, і вона пригорнулася до нього.

- Ти знаєш, Сейро, я дуже багато думаю про тебе. - Тон його був начебто недбалий, але тільки начебто, її серце на мить завмерло, а тоді забилося часто-часто.

- Справді?

- Мені здається, той Ден чимось скривдив тебе, так?

- Я й сама не знаю, що він зі мною зробив, - щиро призналася Сейра.

У спалахах жовтої мигавки за квартал позад них їхні тіні то виникали, то зникали на цементованому тротуарі під ногами.

Джонні, як видно, обмірковував її слова.

- Я не стану тебе кривдити, - промовив він зрештою.

- Так, я знаю. Але, Джонні... дай мені час...

- Еге ж, - зітхнув він. - Час... Ну що ж, час ми маємо.

Вони звернули за ріг, і Джонні відчинив їй дверцята машини. Тоді перейшов на другий бік і сів за кермо.

- Тобі не холодно?

- Та ні, - відказала вона. - Вечір же он який теплий.

- Справді теплий, - погодився він і від’їхав від бровки тротуару.

А Сейра повернулася думкою до тієї дурної маски. Половина обличчя - Джекіл, з голубим оком Джонні в порожній, здивовано розширеній докторовій очниці (“Слухайте, я вчора винайшов новий коктейль, але його навряд чи подаватимуть у барах”), і з тією половиною все гаразд, бо під нею видно частку самого Джонні. То друга половина, Хайдова, так безглуздо налякала її, бо око там приплющене і за тією щілинкою може ховатися хтось інший. Хто завгодно. От хоч би й Ден.

Та на той час, як вони приїхали на ярмарок в Есті, де на головній алеї мигтіли в темряві голі лампочки й ходили вгору-вниз довжелезні неонові шпиці чортового колеса, Сейра вже забула про маску. Вона була із Джонні, і їх чекав приємний вечір.

3
Вони пішли головною алеєю, тримаючись за руки, майже не розмовляючи, і Сейра впіймала себе на тому, що пригадує ярмарки свого дитинства. Вона виросла у Саут-Парісі, містечку з паперовою фабрикою, на заході штату Мен, а окружний ярмарок відбувався у Фрайберзі. Що ж до Джонні, хлопчини з Паунела, то він, мабуть, їздив на ярмарки в Топсем. Та, власне, всі ті ярмарки були однакові і не дуже змінювалися з роками. Залишаєш машину на брудній стоянці, платиш біля входу два долари і, тільки-но опинившись на ярмарковому майдані, одразу чуєш пахощі гарячих сосисок, смаженого перцю та цибулі, бекону, дешевих цукерок, тирси, солодкавий дух кінських яблук. Чуєш брязкіт візка на дитячій катальній гірці - його звуть “дикою мишею”. Чуєш виляски пострілів у тирах, металічний голос, що викрикує номери для гравців у бінго¹, - він лине з гучномовців, розвішаних навколо великого тенту, під яким наставлено ряди довгих столів та складаних стільців з місцевого похоронного салону. Рок-н-рол змагається в гучності з ревінням механічного органа. Без угаву лунає крик зазивал: два постріли за п’ятак, і ви можете здобути цього набитого тирсою і собачку для вашого дитинчати; гей, ви там, став, аж поки виграєш... Нічого не змінюється. І ти знов почуваєш себе дитиною і залюбки даси витягти з тебе все і до останнього цента.

- Осьде! - спинила вона Джонні. - Круговерть!

- Та вже ж, - заспокійливо мовив той.

Він подав жінці в касовій будці паперовий долар, і вона, майже не підвівши погляду від журналу “Фото-плей”, викинула йому два червоні квитки й дві десятицентові монети.

- Як розуміти твоє “та вже ж”? Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?

Джонні знизав плечима. Вираз його обличчя був цілком невинний.

- Важить не те, що ти сказав, Джоне Сміт. А те, як ти це сказав.

Круговерть зупинилася. Люди сходили з неї і вервечкою сунули повз них - здебільшого юнаки в цупких вовняних сорочках військового зразка чи в розстебнутих теплих куртках. Джонні повів Сейру на дерев’яний поміст і віддав квитки доглядачеві, що мав такий знуджений вигляд, наче йому остогидло все на світі.

- Нічого особливого, - сказав Джонні, коли доглядач посадив їх в одну з невеличких круглих шкаралупок і закріпив запобіжну перекладку. - Просто ці кабінки рухаються кожна по своєму замкнутому колу, чи не так?

- Так.

- Так.

- Еге ж, зараз видаси ще одну з твоїх небилиць, - мовила Сейра трохи розгублено.

- Коли тому хлопцеві було п’ять років, він упав з ґанку и дістав манюсіньку тріщинку в шийному хребці, отакеньку, з волосину. А через десять років він катався на отакій ярмарковій круговерті в Топсемі... І... - Він знизав плечима й співчутливо поплескав Сейру по руці. - Та гадаю, тобі це минеться гаразд, Сейро.

- Ой!.. Я хочу зійти...

А круговерть тим часом набирала розгону, і ось уже весь ярмарок і головна алея злилися в одну скісну пасмугу вогнів та облич. Сейра зойкала, сміялась і врешті заходилася молотити Джонні кулаками.

- Тріщинка з волосину! - гукала вона йому. - Ось я покажу тобі тріщинку, дай тільки зійдемо, брехун ти такий!

- А що, ти вже відчуваєш щось у шиї? - лагідно запитував Джонні.

- Ох ти ж брехун!

Вони мчали все швидше, швидше, і коли вкотре уже - вдесяте? вп’ятнадцяте? - пролітали повз доглядача, Джонні нахилився й поцілував її, а кабінка зі свистом кружляла по своєму колу, і губи їхні стискало міцніше, злютовувало в щось гаряче, збудливе й пругке. Потім велике кружало почало сповільнювати оберти, їхня кабінка також кружляла вже наче знехотя і нарешті, гойднувшись і клацнувши востаннє, зупинилася.

Вони зійшли з круговерті, і Сейра вхопила Джонні за шию.

- Тріщинка з волосину, ти, дурисвіте! - прошепотіла вона.

Повз них саме проходила якась огрядна жінка в голубих штанях і дешевих мокасинах. Джонні звернувся до неї, показуючи великим пальцем назад на Сейру.

- Мем, це дівчисько чіпляється до мене. Як побачите полісмена, скажіть йому, будь ласка. Гаразд?

- Ви, молоді люди, вважаєте себе надто великими розумниками, - зневажливо відказала огрядна дама й важко потюпала далі, до тенту зі столами для бінго, міцно затиснувши під пахвою свою сумочку.

Сейра не стримала сміху.

- Ти просто неможливий.

- Я погано кінчу, - погодився Джонні. - Моя мати завжди так казала.

Вони знову рушили поряд головною алеєю, чекаючи, поки все перестане хитатись у них перед очима й під ногами.

- Твоя мама дуже побожна, так? - спитала Сейра.

- Баптистка до самих кісток, - підтвердив Джонні. - Але загалом жінка непогана. Тримається в межах. Щоправда, коли я буваю вдома, вона не може вдержатись, щоб не підкинути мені кілька тих брошурок, але така вже її вдача. Ми з батьком до цього притерпілися. Я пробував був переконувати її: мовляв, з ким же це, в біса, міг жити Каїн у краю Нод, коли його тато й мама були перші люди на землі, і всяке таке інше, - та потім розважив, що це якось негарно, і облишив такі балачки. Два роки тому мені здавалося, що Юджін Маккарті здатен урятувати світ... а баптисти принаймні не висувають Ісуса кандидатом у президенти.

- А твій батько не побожний?

Джонні засміявся.

- От цього не знаю, але що не баптист, то напевне. - Тоді якусь хвилю подумав і додав: - Він тесля, - так наче цим усе пояснювалось.

Сейра всміхнулася.

- Що сказала б твоя мати, якби дізналася, що ти водишся з пропащою католичкою?

- Напросися до нас у гостину, - в ту ж мить відказав Джонні, - щоб вона могла накинути й тобі оті свої брошурки.

Сейра спинилась, і далі тримаючи його за руку.

- А ти хотів би повезти мене до себе додому? - запитала вона, пильно дивлячись на нього.

Приязне довгасте обличчя Джонні споважніло.

- Так, - відповів він. - Я хотів би, щоб ти познайомилася з ними... І вони з тобою.

- Навіщо?

- А ти не знаєш? - лагідно спитав він.

І раптом Сейрі здавило горло, загупало в скронях, так наче її вже душили сльози, і вона міцно стиснула руку Джонні.

- Ой, Джонні, ти мені так подобаєшся...

- А ти мені - ще більше, - серйозно сказав він.

- Покатай мене на чортовому колесі, - зненацька попросила вона й усміхнулася. Годі цих розмов, спершу треба все обміркувати, розважити, куди воно може завести. - Хочу злетіти високо-високо, звідки ми побачимо все довкола.

- А можна, я тебе поцілую в тій високості?

- Двічі, якщо встигнеш.

Джонні дав їй повести себе до каси, де залишив ще один доларовий папірець. Купуючи квитки, він сказав:

- Коли я ще вчився у школі, я знав одного хлопця, котрий працював на ярмарку, то він розповідав, що робітники, які складають ці колеса, завжди геть п’яні і залишають там усякі...

- Іди к бісу, - весело мовила Сейра. - Ніхто не живе вічно.

- Але всі цього прагнуть, хіба ти не помічала? - зауважив Джонні, сідаючи за нею в хитку кабінку.

Нагорі він таки встиг поцілувати її кілька разів, а жовтневий вітер куйовдив їм волосся, і ярмарковий майдан розлягався внизу, світячись у темряві, мов величезний годинниковий циферблат.

4
Після чортового колеса вони покаталися на каруселі, хоч Джонні чесно признався, що почуває себе найпослідущим дурнем. Ноги в нього були такі довгі, що, розвівши їх, він міг би вільно стояти над своїм гіпсовим коником. А Сейра лиховісним тоном розповіла йому, що знала в школі одну дівчину, в котрої було хворе серце, хоч ніхто про це й гадки не мав, і одного разу та дівчина пішла зі своїм хлопцем покататися на каруселі... і...

- Колись ти про це пошкодуєш, Сейро, - сказав Джонні спокійним і довірчим тоном. - Там, де неправда, не буває добрих взаємин.

Вона показала йому довгого язика.

Після каруселі був дзеркальний лабіринт, справді добрий дзеркальний лабіринт, і Сейрі пригадався епізод із книжки Бредбері “Щось лихе до нас іде”, де обернута на дівчинку стара вчителька мало не згинула без вороття в такому самому лабіринті. Сейра бачила, як віддалік від неї розгублено тупцяє Джонні й махає їй рукою. Десятки Джонні, десятки Сейр. Вони поминали одне одного, мигтіли по неевклідових кутах і нібито зникали. Вона повертала ліворуч, повертала праворуч, тицялася носом у ясні скляні площини й безпорадно хихотіла - почасти й зі страху перед тим замкненим простором. Одне із дзеркал обернуло її на. приземкувату карлицю, як ото в книжках Толкієна¹. В іншому перед нею постало карикатурно цибате дівчисько з ногами завдовжки із чверть милі.

Нарешті вони видобулися на волю, і Джонні купив дві гарячі сосиски й повну паперову мисочку смажених в олії картопляних пластівців, що смакували чи не краще, ніж колись, у дитинстві.

Вони пройшли повз веселий заклад. Перед входом стояли три дівулі в оздоблених блискітками спідничках і ліфиках. Вони пританцьовували під давню пісеньку Джеррі Лі Льюїса, а зазивайло вихваляв у мікрофон їхні принади. “Крихітко, прилинь до мене...” - ревів Джеррі Лі, і його рояль вихлюпував буги-вуги на посипані тирсою алеї. “Крихітко, прилинь до мене... крихітко, бери бика за роги... нащо нам слова облудні... хай весь світ двигтить із нами...”

- Клуб “Плейбой”, - із пафосом промовив Джонні й засміявся. - Колись такий заклад був у Гаррісон-Вічі. Тамтешній зазивайло присягався, що їхні дівулі із зв’язаними руками знімуть у клієнта з носа окуляри.

- Досить, цікавий спосіб підхопити непристойну хворобу, - зауважила Сейра, і Джонні зайшовся реготом.

Вони простували далі, і голос зазивайла в гучномовці помалу глухнув разом з уривистими звуками роялю Джеррі Лі - тією шаленою, жорстокою, гарячою музикою, що ніяк не хотіла вмирати й гриміла з давно віджилих і замовклих п’ятдесятих, мовби якийсь віщий знак. “Заходьте, чоловіцтво, заходьте, не соромтеся, та й дівчата наші не з соромливих, що ні, то ні! Найцікавіше в нас усередині... ваша освіта не буде повна, поки ви не побачите виставу в клубі “Плейбой”...”

- Ти не хочеш повернутися й поповнити свою освіту? - спитала Сейра.

Джонні посміхнувся.

- Курсову роботу на цю тему я свого часу написав. А з дисертацією можна трохи й почекати.

Вона позирнула на годинник.

- Ого, вже пізно, Джонні. А завтра ж знов до школи.

- Еге. Та все-таки завтра п’ятниця.

Сейра зітхнула, згадавши про свій п’ятий клас і про сьомий клас, де завтра мала урок сучасної літератури. І той, і той були страшенно бешкетні.

Вони вибралися назад, до середини головної алеї. Юрба дедалі рідшала. Похилий диск уже зачинили на ніч. Два робітники з дешевими сигаретами в кутиках рота напинали брезент на “дику мишу”. Розпорядник у “Став, аж поки виграєш” гасив світло.

- Ти маєш якісь плани на суботу? - спитав Джонні, несподівано знітившись. - Я розумію, трохи пізно про це питати, але...

- Та дещо є, - відказала вона.

- А-а...

Не в силі бачити, як він похнюпився, Сейра вирішила, що збиткуватися з нього далі було б нечесно.

- Я думаю провести час із тобою.

- Справді?... Зі мною? Слухай, та це ж чудово!

Джонні всміхнувся до неї, і вона всміхнулась у відповідь. І раптом почула отой внутрішній голос, часом такий виразний, що здавалося, то говорив хтось поруч.

Тобі знову добре, Сейро. Ти почуваєш себе щасливою. Хіба це не чудово?

- Ну звісно, - сказала вона. Тоді звелася навшпиньки й швидко поцілувала його. І, щоб не завагатись, відразу ж заговорила знову: - Знаєш, у Візі іноді так самотньо... То, може б, ти лишився зі мною і на ніч.

Джонні подивився на неї тепло, поважно й так допитливо, що її душа аж затріпотіла.

- Ти справді цього хочеш, Сейро?

Вона кивнула головою.

- Дуже хочу.

- Тоді все гаразд, - мовив він.

- Ти певен? - спитала Сейра трохи зніяковіло.

- Я тільки боюся, щоб ти не передумала.

- Не передумаю, Джонні.

Він міцніше пригорнув її до себе.

- Отож сьогодні мій щасливий вечір.

Вони саме проходили повз Колесо Фортуни, і Сейра потім пригадала, що то був єдиний ще не зачинений павільйон у тій частині головної алеї. Його хазяїн щойно змів сміття в купку й дивився, чи не видно там монеток, що могли скотитися з кону протягом вечора. Мабуть, збирається зачиняти, подумала Сейра. За прилавком було велике шпичасте колесо, облямоване дрібними електричними лампочками. Певно, хазяїн почув слова Джонні, бо в ту ж мить майже автоматично став на своє місце за прилавком, хоч очі його й далі видивлялися, чи не зблисне десь на брудній підлозі срібна монетка.

- Гей, містере, коли вам сьогодні щастить, крутніть Колесо Фортуни, оберніть свої центи на долари. Це колесо все може, спробуйте щастя. Усього десять центів, невеличка монетка - і воно закрутиться.

Джонні обернувся на звук його голосу.

- Джонні, ти чого?

- Мені сьогодні таки щастить, цей чоловік правду каже. - Він усміхнувся до Сейри. - Якщо ти не проти...

- Та ні, давай. Тільки не дуже довго.

Джонні знов подивився на неї отим щирим допитливим поглядом, так що Сейрі стало трохи млосно і вона подумала: як же їй з ним буде? У животі в неї щось повільно перевернулося, до горла підступила легка нудота, і нараз вона відчула приплив знайомої жаги.

- Ні, не довго.

Джонні поглянув на хазяїна. Алея перед павільйоном була вже майже безлюдна, хмари на небі розвіялись, і надворі похолодніло. Усі троє видихали клубочки пари.

- Спробуємо щастя, молодий чоловіче?

- Так.

Коли вони приїхали на ярмарок, Джонні переклав усі свої гроші в нагрудну кишеню й тепер видобув з неї все, що лишилося від восьми доларів. Там був долар і вісімдесят п’ять центів.

- Як хочете, їдьте до Лас-Вегаса. Що я можу ще сказати?

Та добрий гумор Джонні того вечора годі було потьмарити. Щоправда, на початку все мало не зіпсувала ота маска, але далі пішло пречудово. Як по правді, то такого гарного вечора він не міг пригадати за багато років, а може, й за все своє життя.

Він подивився на Сейру. Щоки її розшарілись, очі блищали.

- А ти що скажеш, Сейро? Вона похитала головою.

- Для мене це китайська грамота. Що тут треба робити?

- Поставити на котрийсь номер. Або на червоне-чорне. Або на чіт-нечіт. Або ж на серію з десяти цифр. Виграші скрізь різні. - Він пильно подивився на хазяїна, але той відповів йому безвиразним поглядом. - Принаймні мають бути різні.

- Постав на чорне, - сказала Сейра. - Якось воно інтригує, правда?

- Чорне, - мовив Джонні й кинув десятицентовика на чорний квадрат.

Хазяїн подивився на самотню монетку на широкому гральному полі й зітхнув.

- Ризиковий гравець. - Тоді обернувся до колеса.

Рука Джонні механічно звелася й торкнулася чола.

- Стривайте, - зненацька мовив він і поклав один із своїх трьох двадцятип’ятицентовиків на квадрат з числами 11- 20.

- Отак?

Хазяїн крутнув колесо, воно завертілося в кільці лампочок, і червоний та чорний кольори злилися в один. Джонні неуважливо потирав чоло. Колесо сповільнило оберти, і стало чути, як розмірено, наче метроном, поклацує маленький дерев’яний зубчик, ковзаючи по кілочках між номерами. Він проминув 8, 9, хотів був спинитись на 10, але проскочив далі, на 11, і, клацнувши востаннє, завмер.

- Дама програла, кавалер виграв, - сказав хазяїн.

- Ти виграв, Джонні?

- Та начебто, - відказав він.

Хазяїн поклав на його монету дві свої. Сейра тихенько ойкнула, ледь устигши помітити, як він змахнув з кону її десятицентовик.

- Я ж казав, сьогодні в мене щасливий вечір, - мовив Джонні.

- Раз - це тільки щасливий випадок, а два - то вже щаслива доля, - зауважив хазяїн. - Гей-гей, налітай!

- Зіграй ще, Джонні, - сказала Сейра.

- Гаразд. Той самий сектор.

- Крутити?

- Еге ж.

- А вони не шахрують з цими колесами?

- Раніше траплялося. Але тепер власті їх перевіряють, тож розрахунок у них тільки на мізерну виплату.

Колесо почало поклацувати, помалу зупиняючись. Стрілка проминула 10 і, дедалі сповільнюючи хід, увійшла в сектор Джонні.

- Ну, ну! - вигукнула Сейра.

Двоє підлітків, ідучи до виходу з ярмарку, стали подивитися на гру.

Дерев’яний зубчик дуже повільно поминув 16, 17 і завмер на 18.

- Кавалер знову виграв. - Хазяїн доклав до купки Джонні ще шість монет по двадцять п’ять центів.

- Ти багатій! - радісно вигукнула Сейра й поцілувала Джонні в щоку.

- Маєте талан, юначе, - завзято підхопив хазяїн. - Таку зисковну гру гріх покинути. Гей-гей, налітай!

- Зіграти ще? - спитав Джонні в Сейри.

- А чом ні?

- Давайте грайте, містере, - докинув один з підлітків. На куртці в нього був значок із Джіммі Хендріксом¹. - Цей добродій нагрів мене сьогодні на чотири долари, то я залюбки подивлюсь, як і його поскубуть.

- Тоді й ти постав, - мовив Джонні до Сейри і дав їй одну із своїх дев’яти монет, складених стовпчиком.

Трохи повагавшись, вона поклала її на 21. Як сповіщав напис на дошці, чистий виграш на окремі номери становив десять до одного.

- А ви й далі на свій сектор, юначе?

Джонні поглянув на стовпчик з восьми двадцятип’ятицентовиків, що стояв на кону, тоді знову потер рукою чоло, так наче в нього починався головний біль. І раптом згріб з дошки монети й побряжчав ними між стулених долонь.

- Ні. Крутніть для дами. Я подивлюся.

Сейра здивовано позирнула на нього.

- Джонні, ти чого?

Він знизав плечима.

- Та так, просто передчуття.

Хазяїн закотив очі, немов хотів сказати: “Боже, дай мені сили знести цих дурнів”, - і знову запустив своє колесо. Воно покрутилося, сповільнило оберти й стало. На двох нулях.

- Свій номерочок, свій номерочок, - проспівав хазяїн, і Сейрин двадцятип’ятицентовик зник у кишені його фартуха.

- Так чесно, Джонні? - ображено спитала Сейра.

- Нуль і два нулі - номери на користь закладу.

- То ти хитрий - свої гроші забрав.

- Виходить, так.

- Ну що, крутитимем далі чи я піду пити каву?

- Крутіть, - сказав Джонні й поставив свої монети двома стовпчиками по чотири на третій сектор.

Поки колесо дзижчало в своєму замкнутому кільці з лампочок, Сейра, не зводячи з нього очей, запитала в Джонні:

- І скільки прибутку може дати такий заклад за вечір?

Тим часом до підлітків, що спостерігали гру, приєдналося четверо дорослих - два чоловіки й дві жінки.

Кремезний чолов’яга, що мав вигляд робітника-будівельника, сказав:

- Десь від п’ятисот до семисот доларів. Хазяїн колеса знову закотив очі догори.

- Е, чоловіче, якби ж то...

- Ну, нема чого прибіднятися, - урвав його чолов’яга, схожий на будівельника. - Років двадцять тому я сам працював у такому закладі. П’ять-сім сотень за вечір, а в суботу дві тисячі за іграшку. І то крутячи чесно, без усяких штук.

Джонні вів очима за колесом, яке оберталося вже досить повільно, так що можна було розрізнити окремі номери. Промайнув нуль, два нулі, повільніше - перший сектор, ще повільніше - другий.

- Завеликий розгін, - обізвався один з підлітків.

- Постривай, - мовив Джонні якимсь не своїм голосом.

Сейра поглянула на нього. Його приємне довгасте обличчя було тепер дивно напружене, голубі очі потемніли, стали далекі й відчужені.

Колесо зупинилося на 30 і завмерло.

- Велика гра, зисковна гра, - скрушно проспівав хазяїн.

Невеликий гурт позаду Джонні та Сейри захоплено охнув. Чолов’яга, схожий на будівельника, ляснув Джонні по спині, так що той аж похитнувся. Хазяїн сягнув рукою під прилавок, дістав із сигарної коробки чотири срібних долари й поклав їх поруч з вісьмома двадцятип’ятицентовиками Джонні.

- Годі вже? - спитала Сейра.

- Ще один раз, - відказав Джонні. - Якщо виграю, цей добродій відшкодує нам ярмаркові витрати і твій бензин. А програю - ми втратимо всього пів-долара чи близько того.

- Гей-гей, налітай! - проспівав хазяїн. Він уже збадьорився і знову заторохтів: - Ставте куди кому до вподоби. І ви там ззаду, приставайте до гри. Цей спорт не для глядачів. Колесо крутиться, крутиться, не знати де спиниться!

Чолов’яга, схожий на будівельника, й двоє підлітків ступили вперед і стали поряд із Джонні та Сейрою. Підлітки, пошепотівшись, назбирали по кишенях пів-долара дрібняками й поставили на другий сектор. Схожий на будівельника чолов’яга, що назвався Стівом Бернгардтом, поклав долар на квадрат з позначкою “чіт”.

- А ви, юначе? - звернувся хазяїн до Джонні. - Залишаєте все на місці?

- Так, - відповів Джонні.

- Ой містере, - сказав один з підлітків, - спокушаєте долю.

- Та мабуть, - відказав Джонні, і Сейра всміхнулася до нього.

Бернгардт пильно подивився на Джонні й раптом пересунув свій долар на його третій сектор.

- Е, будь що буде, - зітхнув підліток, котрий сказав, що Джонні спокушає долю, і переклав туди ж таки п’ятдесят центів, що їх нашкрябав разом з приятелем.

- Усі яєчка в одному кошичку, - проспівав хазяїн. - То така ваша воля?

Гравці мовчки стояли на своєму. До гурту споглядачів прибилися два ярмаркові різнороби, один із них з подружкою, і тепер у напівтемній алеї перед Колесом Фортуни скупчилося чималеньке товариство. Хазяїн чимдуж крутнув колесо. Дванадцять пар очей спостерігали, як воно обертається. Та невдовзі Сейра впіймала себе на тому, що знов дивиться на Джонні, -й подумала, яке чудне в нього обличчя в цьому ясному, та водночас і трохи примарному світлі. І їй знов пригадалася та маска - Джекіл і Хайд, чіт і нечіт. У животі щось знову перевернулось, і вона відчула легку млість. Колесо уповільнило свій кругообіг і почало поклацувати. Підлітки закричали, підганяючи його далі.

- Ну ще трохи, любеньке, - примовляв і Стів Бернгардт. - Ще, ще далі, дорогеньке.

Колесо, повільно клацаючи, дійшло до третього сектора й спинилося на 24. З усіх горлянок вихопився радісний крик:

- Ти виграв, Джонні, виграв!

Хазяїн похмуро свиснув крізь зуби й виплатив виграші. Долар підліткам, два - Бернгардтові, десятку і два долари - Джонні. Тепер на кону перед Джонні лежало вісімнадцять доларів.

- Велика гра, зисковна гра. Гей-гей, налітай! Ще разочок, друже? Сьогодні колесо тебе любить.

Джонні подивився на Сейру.

- Як хочеш, Джонні, - сказала вона, але раптом відчула якийсь неспокій.

- Давайте, містере, - підбурював Джонні підліток із значком Джіммі Хендрікса. - Це ж така втіха - бачити, як ви його обдираєте.

- Гаразд, - мовив Джонні. - Останній раз.

- Ставте куди кому до вподоби...

Усі втупили очі в Джонні, а він стояв, замислено потираючи чоло. Його звичайно добродушне обличчя було тепер серйозне і зосереджене. Він дивився на колесо в облямівці лампочок, і пальці його невпинно ковзали по гладенькій шкірі над правою бровою.

- На місці, - мовив він зрештою.

З гурту споглядачів долинуло збуджене шепотіння.

- Ой, містере, це ви вже дражните долю.

- Розходився, - невпевнено сказав Бернгардт. Тоді озирнувся на дружину, але та лише знизала плечима, даючи зрозуміти, що все це для неї незбагненна річ. - Ет, де наше не пропадало, і я туди ж.

Підліток із значком поглянув на свого приятеля, і той здвигнув плечима й кивнув головою.

- Гаразд, - мовив перший, обертаючись до хазяїна. - І ми теж.

Колесо закрутилося. Сейра чула, як позаду один з різноробів заклався на п’ять доларів, що третій сектор більше не випаде. У животі в неї знову завирувало, але цього разу так не минуло, а щось там і далі переверталось, аж поки вона збагнула, що їй стає погано. На обличчі в неї проступив холодний піт.

Колесо, спиняючись, почало клацати на першому секторові, і один із підлітків аж руками махнув із злості. Проте нікуди не пішов. Колесо проклацало повз 11, 12, 13. Хазяїн нарешті повеселішав. Цок, цок, цок - 14, 15, 16.

- Ти диви, йде далі, - мовив Бернгардт. Голос його звучав уважено.

Хазяїн дивився на своє колесо так, наче от-от ладен був кинутись і зупинити його. А колесо вже відклацало 20, 21 і врешті спинилося на позначці 22.

І знову в натовпі глядачів, який тим часом зріс чоловік до двадцяти, розлігся переможний крик. Здавалося, всі, хто ще був на ярмарку, зійшлися сюди. Сейра наче здалеку почула, як різнороб, що програв свій заклад, віддаючи гроші, пробурчав: “Таким бісовим дурням завжди ведеться”. У голові в неї стугоніло. Аж раптом і ноги стали наче ватяні, усі м’язи дрібно тремтіли й не корилися їй. Вона закліпала очима, та від того їй тільки запаморочилось у голові й до горла підступила нудота. Весь світ гойднувся і похилився, так наче вона й досі була на круговерті, а тоді поволі став на місце.

То я з’їла несвіжу сосиску, пригнічено подумала вона. Оце тобі, Сейро, розплата за щасливий вечір на провінційному ярмарку.

- Гей-гей, налітай, - промовив хазяїн колеса без особливого завзяття й роздав виграші.

Два долари підліткам, чотири - Стівові Бернгардту й жмуток папірців Джонні - три десятки, п’ятірка і долар. Великої радості хазяїн не виявляв, проте був досить жвавий. Якщо цей довгий худий молодик з миловидою блондиночкою знов поставить на третій сектор, він, хазяїн, -напевне поверне своє. Поки молодикові гроші на кону, вони ще нічиї. А якщо він забере їх і піде? Дарма, хазяїн за сьогодні вже накрутив на колесі тисячу, то міг дозволити собі наприкінці й трохи потрусити гаманом. Чутка про те, що на колесі Сола Драммора був великий виграш, розлетиться швидко, і вже завтра сюди набіжать гравці, тільки встигай крутити. Такий виграш - добра реклама.

- Ставте куди кому до вподоби, - проспівав він.

Кілька чоловік із натовпу, протиснувшись наперед, і собі ставили на кін десяти- й двадцятип’ятицентовики. Та хазяїн дивився тільки на одного гравця.

- Ну що, приятелю? Є охота зірвати великий куш? Джонні обернувся до Сейри.

- А ти як... Гей, що з тобою? Ти біла мов привид.

- Живіт схопило, - відказала вона, силувано всміхнувшись. - Мабуть, від сосиски. Може, поїдемо додому?

- Ну звісно. Ще б пак. - Він уже забирав з кону жмуток зім’ятих папірців, коли це очі його знову спинились на колесі.

Дбайливе тепло, що сяйнуло було в них, миттю згасло. Вони знов неначе потемніли, стали холодні й зосереджені. “Він дивиться на це колесо, як хлопчисько на свій власний мурашник”, - подумала Сейра.

- ІЦе хвилинку, - мовив він.

- Гаразд, - відказала Сейра.

Тим часом їй усе дужче паморочилося в голові і млоїло в шлунку. А до того ще й бурувало нижче в животі, і це їй дуже не подобалось. Господи, аби тільки не пронесло...

Раптом вона подумала: “Він не заспокоїться, аж поки не програє все”.

А потім, з дивною впевненістю: “Але він не програє”.

- То як, приятелю? - запитав хазяїн. - Сюди чи туди, пан чи пропав?

- Узяв чи про...в, - докинув один з різноробів, і в натовпі почувся нервовий смішок.

Голова в Сейри йшла обертом. Раптом Джонні посунув свої папірці та монети на ріг кону.

- Що ви робите? - запитав хазяїн, щиро вражений.

- Усе на дев’ятнадцять, - відказав Джонні.

Сейра мало не застогнала, але стрималась. У натовпі зашепотілися.

- Не заривайтеся, - мовив Стів Бернгардт на вухо Джонні.

Джонні не відповів. Він утупився в колесо поглядом, у якому було щось близьке до байдужості. Очі його здавалися майже фіолетовими.

Раптом почувся якийсь дзенькіт, і Сейра в першу мить подумала, що то дзвенить їй у вухах. Та потім побачила, як інші гравці, що вже поставили гроші на кін, забирають їх, залишаючи Джонні грати самого.

“Ні! - хотілось гукнути їй. - Не можна так, не можна йому самому, це нечесно...”

Вона прикусила губу. Боялася розтулити рота, щоб її не вивернуло. З животом було зовсім погано. Вона побачила купку грошей, виграних Джонні, що самотньо лежала на кону під яскравим світлом голих лампочок. П’ятдесят чотири долари - а виграш на окреме число був десять до одного.

Хазяїн облизав губи.

- Містере, за законом штату, я не маю права приймати на окремий номер ставок понад два долари.

- Ану, крути! - рикнув Бернгардт. - За законом не можна приймати понад десять на сектор, а ти щойно дав йому поставити вісімнадцять. Що - перебздів?

- Та ні, я просто...

- Крутіть, - уривчасто мовив Джонні. - А ні, то я піду. Моїй дівчині нездужається.

Хазяїн обвів очима натовп глядачів. Ті дивилися на нього з неприхованою ворожістю. Кепсько. Не розуміють, що цей дивак кидає гроші на вітер, а він хоче його стримати. А, під три чорти. Всім однаково не догодиш. Хай він собі хоч догори ногами стане й програється до решти, то хоч можна буде зачинити на ніч.

- Гаразд, - промовив він. - Якщо серед вас нема державного інспектора... - І повернувся до колеса. - Колесо крутиться, крутиться, не знати де спиниться...

Він крутнув колесо, і цифри враз злилися в суцільну пляму. Якийсь час - здавалося, куди довше, ніж насправді, - не чути було ані звуку, тільки дзижчало Колесо Фортуни, десь хляпав на вечірньому вітрі край тенту і болісно стугоніло у Сейри в голові. Вона подумки просила Джонні, щоб той обняв її, але він стояв незворушно, поклавши руки на кін і прикипівши очима до колеса, яке начебто налаштувалось крутитися вічно.

Нарешті його оберти сповільнились так, що Сейра змогла розрізняти цифри й побачила 19 - одиницю та дев’ятку, виписані ясно-червоною фарбою на чорному тлі. Вони мигтіли вгору-вниз, вгору-вниз. Плавке дзижчання колеса змінилося рівномірним поклацуванням, що гучно лунало серед тиші.

Тепер номери проходили повз стрілку дедалі повільніше.

Один із різноробів здивовано вигукнув:

- Ох ти ж чорт, воно таки зупиняється!

Джонні стояв спокійно, дивився на колесо, і тепер

Сейрі здавалося (може, через недужний стан - тепер живіт їй болісно хапало й викручувало через однакові проміжки часу), ніби очі в нього стали майже чорні. Джекіл і Хайд, подумала вона й зненацька відчула перед ним незбагненний, підсвідомий страх.

Клац, клац, клац, клац...

Колесо прокладало другий сектор, поминуло 15 і 16, клацнуло на 17, а тоді, ніби мить повагавшись, і на 18. Ще “клац” - і стрілка опинилася проти номера 19. Натовп затамував віддих. А колесо подалось іще трохи вперед, і зубчик уперся в кілок між 19 і 20. Якусь мить здавалося, що кілок не вдержить стрілку і останні рештки інерції от-от посунуть колесо на 20. Та інерції не вистачило, колесо хитнулось назад і завмерло.

Якусь хвилю натовп ще мовчав. Ніхто не озвався й звуком.

Потім один з підлітків мало не побожно прошепотів:

- Гей, містере, це ж ви виграли п’ятсот сорок доларів!

А Стів Бернгардт докинув:

- Зроду ще не бачив такої гри. Ніколи в житті.

І зрештою натовп вибухнув радісним криком. Джонні ляскали по спині, штурхали. Люди протискалися повз Сейру, щоб доторкнутись до нього, і на мить, коли їх заступили одне від одного, вона відчула себе геть нещасною, і її охопив панічний страх. Знесилену, нездатну опиратись, її штовхали сюди-туди, в животі у неї все переверталося, а перед очима, розплившись у десяток чорних кружал, і далі оберталося колесо. У наступну мить Джонні вже знову був з нею, і вона з кволою радістю побачила, що це справжній Джонні, а не ота зосереджена, схожа на манекен, подоба, яка стежила за останнім обертом колеса. Вигляд він мав зніяковілий і стурбований.

- Пробач мені, серденько, - сказав він, і цього було досить, щоб Сейра сповнилася любов’ю до нього.

- Та все ніби гаразд, - відказала вона, далеко не певна, чи це так.

Хазяїн прокашлявся.

- Колесо зачинено, - оголосив він. - Колесо зачинено.

Натовп невдоволено, але порозуміло загудів. Хазяїн поглянув на Джонні.

- Мені доведеться дати вам чек, молодий чоловіче. Я не тримаю тут стільки готівки.

- Гаразд, мені байдуже, - погодився Джонні. - Тільки швидше. Дівчині справді недобре.

- Де ж пак, чека він дасть! - сказав Стів Бернгардт з невимовним презирством. - Він дасть вам такого чека, що його жоден банк не візьме, а сам ще до зими буде ген у Флориді.

- Шановний добродію, - почав був хазяїн, - запевняю вас...

- Запевняй свою матір, може, вона тобі повірить, - урвав його Бернгардт.

Тоді зненацька перехилився через кін і сягнув рукою під прилавок.

- Гей! - заволав хазяїн. - Це ж грабунок!

Та його крик не справив на натовп ніякого враження.

- Ой, будь ласка... - пробурмотіла Сейра.

Голова в неї йшла обертом.

- Пропади вони пропадом, ті гроші, - раптом мовив Джонні. - Пропустіть нас, будь ласка. Дівчині погано.

- Та ви що! - вигукнув підліток із значком Джіммі Хендрікса, але й він сам, і його приятель неохоче відступили вбік.

- Ні, Джонні, - сказала Сейра, вже тільки зусиллям волі стримуючи нудоту. - Забери свої гроші.

П’ятсот доларів була тритижнева платня Джонні.

- Ану, жени гроші, дурисвіте! - гарикнув Бернгардт.

Він видобув з-під прилавка сигарну коробку, та, навіть не глянувши, відсунув її вбік, а тоді знову запустив руку під прилавок і цього разу витяг сталеву скриньку, пофарбовану в сіро-зелений колір. Скринька важко гупнула об кін.

- Якщо тут нема п’ятсот сорок доларів, я з’їм на очах усього цього люду власну сорочку. - Він поклав на плече Джонні свою зашкарублу важку руку. - А ти, синку, трохи зажди. Вважай, що в тебе сьогодні день платні, не будь я Стів Бернгардт.

- Я кажу правду, сер, у мене немає стільки...

- Або ти платиш, - сказав Стів Бернгардт, нахилившись до хазяїна, - або я подбаю, щоб твою крамничку прикрили. Я кажу серйозно, можеш мені повірити.

Хазяїн зітхнув, застромив руку під сорочку й вивудив звідти ключика на тоненькому ланцюжку. Натовп безгучно охнув. Сейрі було вже несила терпіти. Живіт їй роздимало, і тепер він раптом наче омертвів. Усе, що в ньому було, геть усе, підступило до горла й невтримно, наче кур’єрський поїзд, гнало назовні. Вона, затинаючись, відійшла від Джонні й почала протискатися крізь натовп.

- Що з тобою, голубонько? - спитала якась жінка. Сейра тільки головою мотнула.

- Сейро! Сейро! - гукнув Джонні.

“Від Джекіла з Хайдом... ніде не сховатись”, - майнула недоладна думка. Коли вона пробігала повз карусель, перед її очима в темряві головної алеї невиразно замаячила ота світна маска. Сейра налетіла плечем на ліхтарний стовп, похитнулась, а тоді обхопила його руками, і тут її вивернуло. Здавалося, її вивертало всю, від самих п’ят. Шлунок судомно стискався, немов кулак.

“Неначе цукерками пахне”, - подумала вона і, застогнавши, виблювала ще раз, потім ще. В очах у неї танцювали якісь цятки. Блювати було вже нічим, і останній раз її вивернуло самим пінистим слизом.

- О боже, - кволо промовила вона й міцно вчепилася за стовп, щоб не впасти.

Десь позаду її гукав Джонні, але зараз вона не могла відгукнутись, та й не хотіла. Шлунок помалу вгамовувався, і в цю хвилину їй хотілось тільки одного: стояти отак у темряві й радіти з того, що вона жива, що пережила цей ярмарковий вечір.

- Сейро, де ти? Сейро!

Вона двічі плюнула, щоб трохи очистити рота.

- Я тут, Джонні.

Він вийшов з-за каруселі, де заклякли на скаку гіпсові коники. Сейра побачила, що він, сам того не усвідомлюючи, стискає в руці чималий жмуток паперових купюр.

- Одійшла?

- Ні, але вже легше. Мене вивернуло.

- Ох ти ж боже мій. Їдьмо додому. - І він лагідно взяв її під руку.

- Таки забрав свої гроші.

Він позирнув на затиснені в руці купюри й неуважливо засунув їх у кишеню штанів.

- Еге ж. Усі чи не всі - не знаю. Лічив той здоровило.

Сейра дістала із сумочки носову хустинку й почала витирати рота. “Мені б зараз попити, - подумала вона. - Душу б продала за склянку води”.

- Тобі треба стерегтися, - сказала вона. - Це ж купа грошей.

- Дурні гроші приносять нещастя, - похмуро мовив Джонні. - Це одна з приказок моєї матері. У неї їх мільйон. А азартні ігри - то смертний гріх.

- Запекла баптистка, - сказала Сейра і раптом уся здригнулася.

- Ти чого? - занепокоєно спитав він.

- Морозить, - відказала вона. - Коли сядемо в машину, ввімкнеш обігрівач до відпору і... О боже, знов підкочує...

Вона відвернулась і, надсадно стогнучи, виблювала ще якісь рештки. Її хитало. Джонні обережно, але твердо підтримував її під руку.

- Ти зможеш дійти до машини?

- Так. Усе вже гаразд. - Одначе голову їй ломило, в роті був гидкий присмак, а м’язи живота і спини так болісно звело, ніби вони позрушали зі своїх місць.

Човгаючи ногами по тирсі, вони помалу брели головною алеєю, повз ятки й намети, вже зачинені на ніч і сонні. Позад них із темряви виринула якась тінь, і Джонні сторожко озирнувся, мабуть, тільки тепер усвідомивши, що в кишені у нього великі гроші.

То був один з підлітків, років десь п’ятнадцяти. Він сором’язливо усміхнувся до них.

- Сподіваюсь, вам уже полегшало, - мовив до Сейри. - То все напевне від сосисок. І не помітиш, як з’їси погану.

- Ой, краще не нагадуй, - сказала Сейра.

- Допомогти вам довести її до машини? - спитав він у Джонні.

- Ні, дякую. Ми самі.

- О’кей. Тоді я зникаю. - Але він затримався на хвильку, і його сором’язлива усмішка розпливлась у зловтішну гримасу. - А приємно було побачити, як ви поскубли того типа.

І хлопчина бігцем подавсь у темряву.

Сейрин невеликий білий фургончик залишився на стоянці сам-один і скулився під ясним світлом ліхтаря, мов покинутий, занедбаний цуцик. Джонні відчинив дверці Сейрі, і вона обережно вмостилася на сидінні. Він сів за кермо і ввімкнув мотор.

- Почекай хвилини дві, поки стане тепло, - сказав він.

- Не турбуйся. Мені вже не холодно.

Джонні поглянув на неї і побачив, що обличчя її зросив піт.

- Може, завеземо тебе в “невідкладну допомогу” при лікарні? - спитав він. - Якщо це ботулізм, то справа серйозна.

- Ні, мені вже гаразд. Хочеться тільки швидше дістатись додому й лягти. А завтра прокинуся раненько, подзвоню до школи, скажу, що захворіла, і знову спати.

- Можеш навіть не прокидатися так рано. Я сам подзвоню й скажу.

Вона вдячно подивилася на нього.

- Подзвониш?

- Ну звісно.

Вони вже виїжджали на головне шосе.

- Пробач, що я не можу поїхати сьогодні до тебе, - сказала Сейра. - Мені дуже жаль, повір.

- Це ж не твоя вина.

- Та ні, моя. Хто з’їв погану сосиску? Невдаха Сейра.

- Я люблю тебе, Сейро, - мовив Джонні.

Отже, це слово прозвучало, його не можна було забрати назад, і воно зависло між ними в машині, що мчала по шосе є, й чекало якогось продовження. Сейра зробила що могла.

- Дякую, Джонні.

Далі вони їхали мовчки, і обом було хороше.