На правах рукопису
Відповіді на питання інтрев’ю
жүктеу/скачать 1.46 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Раніше я не думала
- Смерть бабусі вже не здається такою жахливою, навіть нормальною [Зміни у ставленні до смерті] .
| Відповіді на питання інтрев’ю.
Авт. – Як ви справлялися з цими неприємними переживаннями? Що Вам допомагало? М: «Та особливо ніяк. Багато плакала(ПК), мабуть як і всі. Для цього і існують похорони, щоб спокійно наридатися (ПК). Я і зараз можу плакати, коли згадую її. Згадувала приємні історії з бабусею, думала про її життя і дійшла висновку (ПК), що воно було досить довгим, гарним і точно не даремно прожитим. Це мене якось заспокоювало і гріло». Авт. – Ця подія щось змінила у Вашому житті? М: «Не знаю. Раніше я не думала про смерть взагалі, а зараз не думати про неї просто не виходить.[Зміни у рівні усвідомлення] Ця безглузда війна! Хлопці, дівчата, які ще молодші за мене уже мертві. Смерть бабусі вже не здається такою жахливою, навіть нормальною [Зміни у ставленні до смерті]. Жила людина довго і померла від старості. А от померти від людської дурості значно страшніше! Ці події змусили мене задуматися [ЗЖД: активація потреби змінюватися], що життя минає швидко. Бабусине життя можна описати в мемуарах і видати книгу, стільки вона всього встигла зробити. А якщо мене сьогодні не стане, то нічого й написати буде.» Лі Гун – китаянка, жителька Шанхаю, 20 років, студентка – ситуація зіткнення зі смертю «похорон бабусі». «У дитинстві я часто проводила час з бабусею. Вона померла 3 роки тому. Їй було 89 років. Вона хворіла і прийшов її час до подорожі [КК]. Похорон організували батьки. У нас похорони були у селі. Хто має гроші робить великий похорон: люди, їжа, організаторські приладдя. Я не хотіла йти на сам похорон, бо він йде досить довго (може й до цілого дня затягнутися), але є традиція віддати пошану тим, хто закінчує свій земний шлях». Авт. – Що Ви при цьому переживали? Який у Вас був стан, відчуття? Лі: «Було сумно [ЕК]. Страшно [ЕК] було дивитися на труну і труп. Тому я не підходила близько і не дивилася в ту сторону.» Авт. – Як ви справлялися з цими неприємними переживаннями? Лі: «Я думала, що колись маю так зробити і своїм батькам. Це наш обов’язок [КК]. Кожен мав своє завдання [ПК]. Я вирізала паперові гроші на церемонію, спілкувалася з сестрами, що допомагали. Час пройшов швидко. Далі приїхала сюди, нова країна, навчання – все це мене закрутило у вирі нових думок, завдань, роботи [ПК] і я не думала про погане і сумне». Авт. –Щось змінилося у Вашому житті після цієї події? Лі «Та ні, нічого. Здається, все як і було раніше». жүктеу/скачать 1.46 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|