Тенденції зовнішніх трудових міграцій та економічного туризму

3.4 Тенденції зовнішніх трудових міграцій та економічного туризму

При обмежених можливостях працевлаштування на офіційному ринку праці України, зайнятість в зареєстрованому секторі економіки держави не лише не гарантує добробуту, але й часто не забезпечує потреб відтворення робочої сили працюючого. У цих умовах чимало носіїв економічної активності прагнуть використати нестандартні способи її реалізації: працюють на двох (або більше) роботах, займаються неформальною або тіньовою діяльністю, веденням особистого підсобного господарства або ж стають учасниками трудових міграцій. Трудові міграційні поїздки українських громадян за кордон стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем.

На відміну від стаціонарних, трудові міграції не призводять до зміни чисельності населення країни та регіонів (за винятком випадків переходу трудової міграції у постійну) і відповідно прямого впливу на життєвий потенціал, статево-вікову структуру та рівень освіти населення майже не здійснюють. У той же час, по-перше, трудові міграції виступають важливим чинником реалізації трудового потенціалу, по-друге, опосередкований вплив трудових міграцій на трансформації демографічних процесів може бути досить сильним.

Вплив трудових міграцій на демографічну ситуацію є неоднозначним. З одного боку, трудові міграційні поїздки спричинюють підвищення рівня несталості шлюбів (через послаблення сімейних зв’язків внаслідок від’їзду одного з подружжя на тривалий термін), що може негативно відобразитися на народжуваності, і крім того, часті поїздки та виснажлива праця погіршують здоров’я індивідів, наслідком чого може стати передчасна смерть. Але з іншого боку, кошти, зароблені особами в результаті трудових міграцій та човникових поїздок, покращують можливості домогосподарств утримувати дітей, а також розширюють доступ індивідів до якісного медичного обслуговування та відпочинку.

Першочерговими завданнями дослідження трудових міграцій є оцінка їх масштабів та виявлення основних напрямів (розподілу трудових мігрантів за країнами призначення). У вітчизняній науковій та публіцистичній літературі наводяться різні оцінки щодо чисельності зовнішніх трудових мігрантів. Згідно з даними обстеження “Життєві шляхи населення України”, проведеного у березні 2001 р. на засадах додаткового модуля до обстеження з питань економічної активності населення, яке щоквартально здійснюється Держкомстатом, у 2000 р. за межами України працювало (за наймом) 380,5 тис. жителів 8 областей Західної України та Донбасу, що в 70 (!) раз більше контингенту, зареєстрованого державною статистикою (5579 чол.) [16, с. 206]. Рівень участі усього населення в трудових міграціях (відношення кількості осіб, які протягом року брали участь у трудових міграціях до загальної чисельності населення віком 15–70 років) склав 3,2%, в т.ч. рівень участі в цьому процесі осіб віком 20–49 років – 4,9%. При цьому виявлений обсяг трудових міграцій населення 8 областей України є мінімальною оцінкою, свого роду нижньою межею довірчого інтервалу масштабів явища. Поєднання результатів обстеження з інформацією інших джерел дозволяє оцінити обсяг трудових міграцій по усій державі, як мінімум, в 1 млн. осіб.

Найбільш масові потоки трудової міграції мешканців прикордонних регіонів, згідно з даними згаданого обстеження, спрямовані до Росії (37,2%), Польщі (18,7%), Чехії (16,9%), Італії (8,5%), Португалії (3,8%), Угорщини (2,5%), Греції (2,2%), Словаччини (2,0%), Білорусі (1,7%). У цілому на країни Західної і Центральної Європи (включаючи Туреччину і Кіпр) припадає майже 60% загального потоку трудових мігрантів з 8 областей України. У т.ч. країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) акумулюють 2/5 обсягу трудових мігрантів або 2/3 потоку міграції до країн нового зарубіжжя. Майже 40% українських трудових мігрантів працює в державах СНД і Балтії, на частку неєвропейських країн (США, Канада, Аргентина) припадає менше 1% трудових мігрантів.

Подібні дані щодо основних країн прикладання праці наших співвітчизників за кордоном були отримані і в ході перепису 2001 р., згідно з яким для більшості (54,8%) трудових мігрантів з України місцем прикладання праці виступали країни СНД. На частку країн ЄС (на дату перепису, до розширення) припадало 31,5% українських зовнішніх трудових мігрантів, колишніх соціалістичних країн Європи і колишніх прибалтійських союзних республік – 9,4%. Серед країн СНД домінувала Росія (на неї припадало 96,4% українських зовнішніх трудових мігрантів у цих країнах), серед країн ЄС – південноєвропейські (Греція, Іспанія, Італія, Португалія на них припадало 90,3% українських зовнішніх трудових мігрантів у країнах ЄС).

Стосовно осіб, які для працевлаштування за кордоном користувалися послугами офіційних посередників, то у 2006 р. найпривабливішою країною для них виступив Кіпр. Там знайшли роботу 28% зареєстрованих гастарбайтерів. Серед інших країн-лідерів, що є привабливими для офіційного працевлаштування українців, слід назвати Грецію, Росію, Великобританію, Ліберію, Латвію та Німеччину (табл. 3.4.1).

За даними форми статистичного обліку сільських поселень 1-село (розробляється раз на п'ять років, востаннє – станом на 1 листопада 2005 р.) за кордоном працювали 91,2 тис. мешканців сільської місцевості України. На жаль, використання даних про кількість працюючих за кордоном ускладнене, оскільки щодо майже чверті усіх учасників трудових поїздок не відомо, де саме вони працюють (за кордоном чи в міських поселеннях України). Дійсно достовірною інформацією про трудові (в т.ч. маятникові) міграції слід вважати лише відомості про загальну кількість сільських мешканців, які працюють за межами свого населеного пункту. Таких у 2005 р. нараховувалося 1523,8 тис.

Як свідчать результати обстеження, підвищений ступінь участі сільського населення в трудових поїздках (зовнішніх та внутрішніх разом) притаманний, по-перше, областям, центри яких є крупними містами і де спостерігається високий рівень урбанізації (Львівська, Київська, Донецька, Харківська, Луганська, Дніпропетровська, Одеська), а по-друге, західним прикордонним областям. Причому максимальний рівень залучення сільських мешканців до роботи за межами свого поселення зафіксовано на Львівщині (71,8% від загальної чисельності зайнятого населення), де поєднується дія обох факторів. Логічним буде припущення, що висока питома вага міського населення та наявність в області крупних міст є чинниками, що стимулюють розвиток внутрішньої трудової (маятникової, сезонної тощо) міграції сільського населення. Тоді напрошується висновок, що інтенсивність зовнішніх трудових міграцій безпосередньо залежить від близькості регіону до західних кордонів України.

Таким чином, найважливішим для дослідження трудових міграцій результатом обстеження за формою 1-село є висновок про те, що найбільша інтенсивність явища спостерігається в Західних регіонах держави. Це співпадає як з підсумками обстеження “Життєві шляхи населення України”, так із даними ряду інших досліджень.

За експертними оцінками МЗС України, на початку ХХІ ст. за кордоном на заробітках нелегально перебувало понад 2 млн. громадян України, з них половина – в Російській Федерації (у сезонний пік ця чисельність збільшувалася втричі), у Польщі працює 300 тис. наших громадян, в Італії – 200 тис., в Чехії – 100–200 тис., у Португалії – 150 тис., Іспанії – 100 тис., Туреччині – 35 тис., у США – 20 тис., Словаччині – 5 тис., Аргентині та Білорусі – по 4 тис., у Греції – 3 тис. [71, с. 18]. Згідно з оцінкою Державного центру зайнятості, здійсненої на основі даних МЗС України, Інтернет-видань та інших джерел, на початку другої половини першого десятиліття ХХІ ст. за кордоном працює орієнтовно 2,1-2,2 млн. українських громадян, в т.ч. 1 млн – у Росії, 360 тис. – в Іспанії, 300 тис. – в Польщі, 200 тис. – в Італії, 60-100 тис. – в Чехії, 50-100 тис. – в Португалії, 50 тис. – в Словаччині, 35 тис. – в Туреччині, 15-20 тис. – в Греції, 15 тис. – в Ірландії, 5-10 – в Нідерландах, 7 тис. – в Угорщині.

Отже, дані експертних оцінок МЗС та ДЦЗ щодо сумарної кількості трудових мігрантів практично співпадають з оцінками Тернопільського обласного центру зайнятості, в той же час ряд аналітиків називає набагато більші цифри. Так, фахівці Міністерства праці та соціальної політики України оцінюють трудову міграцію за кордон у 2,5–3,5 млн., враховуючи “зниклих” з національного ринку праці осіб працездатного віку. Спеціалісти Держкомстату України на основі даних про кількість працюючих в економіці України, кількість осіб, які навчаються з відривом від виробництва, безробітних та ряду інших категорій населення, визначили чисельність трудових мігрантів у 2,4–3 млн осіб. Однак не виключено, що частина громадян, які не потрапляють у жодну з зафіксованих державною статистикою категорій осіб, працює у тіньовому секторі економіки в межах України. В доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини називається цифра у 5 млн трудових мігрантів [71, с. 41].

Згідно з даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, що здійснюється Інститутом соціології НАН України, досвід роботи за кордоном мають представники 15% домогосподарств. Якщо припустити, що в жодному домогосподарстві немає більш, ніж однієї дорослої особи з досвідом зовнішніх трудових поїздок, ми отримуємо обсяг трудових міграцій у 2,6 млн. осіб, а враховуючи вірогідну поширеність поїздок двох і більше членів одного домогосподарства – 2,8–3,1 млн трудових мігрантів. Однак у цьому випадку мова йде не про осіб, які працюють за кордоном в конкретний момент часу, і не про тих, що виїздили працювати за кордон протягом певного періоду, а про громадян, які хоча б один раз за життя брали участь у трудових міграціях.

Отже, трудові міграційні поїздки українських громадян за кордон стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем, масштаби якого за різними оцінками становлять від 1 до 5-х млн осіб, за найбільш реальними оцінками – від 2 до 2,7 млн. Основними центрами тяжіння трудових мігрантів з України є Росія (40–50%), Польща, Чехія, Італія, Іспанія, Португалія (по 5–15%).