Національна академія наук України інститут демографії та соціальних досліджень міграційні

З часом на зміну організованим міграціям прийшли стихійні індивідуальні переїзди, у яких також були задіяні численні контингенти осіб. Цьому сприяли значна уніфікація способу життя по всій території єдиної держави (в усякому разі в міських поселеннях), а також наявність робочих місць по всій країні, внаслідок чого громадяни колишнього Союзу мали впевненість в отриманні роботи, а, отже, і засобів існування після переїзду і тому відносно легко наважувались на міграцію.
Впродовж 1960-80-х рр. сальдо міграцій населення України не перевищувало ±100 тис. осіб на рік. Більшу частину періоду цей показник був невеликим додатним, забезпечуючи 5-10% (в окремі роки – до чверті) загального приросту населення. Згідно з переписом населення колишнього СРСР 1989 р. 44,4% постійних жителів України хоча б один раз на протязі життя змінили місце проживання. При цьому майже 14 відсотків мешканців нашої держави народилися за її межами.

Потягом періоду переходу до ринкових відносин в Україні міграційні процеси зазнали суттєвих трансформацій. Значно зменшився міграційний оборот, багатократно зросла амплітуда щорічних коливань сальдо міграцій на тлі різкого зниження інтенсивності стаціонарних міграцій (які пов’язані із зміною місця проживання і фіксуються державною статистикою), набули широкого поширення нові для пострадянського простору форми міграційних переміщень – зовнішня трудова міграція, рух біженців, транзит нелегальних мігрантів.

Основними тенденціями міграцій населення в Україні в період між останнім переписом населення колишнього СРСР (1989 р.) та першим переписом населення незалежної України (2001 р.) стали:

- зниження загального рівня мобільності населення;

- зменшення інтенсивності міграційних зв’язків із колишніми республіками СРСР;

- розширення контактів з країнами "старого" зарубіжжя: становлення потоку постійної еміграції з України до країн Європи, Америки та Ізраїлю (спочатку представників окремих етнічних груп – євреїв, німців, греків, угорців, чехів та ін., згодом – українців і росіян), а також ротація учбових мігрантів з країн, що розвиваються;

- набуття міграціями більш "сімейного" характеру – зменшення частки молоді і збільшення питомої ваги осіб середнього віку серед мігрантів, перш за все серед зовнішніх;

- значний міграційний приріст населення країни на рубежі 1980-1990-х рр., який змінився тривалим періодом перевищення вибуття над прибуттям (більш як на 100 тис. осіб щорічно), починаючи з 1994 р.;

- поява і розвиток нових для пострадянського простору форм міграційних переміщень: трудової міграції, руху біженців, транзиту нелегальних мігрантів, повернення та облаштування представників раніше депортованих народів.

Згідно з даними Першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р. 37,2% постійних жителів України хоча б один раз на протязі життя змінили місце проживання. Порівняно з 1989 р. (за результатами останнього Всесоюзного перепису) цей показник зменшився більш як на 7 відсоткових пункти. До України з проголошенням незалежності повернулося чимало етнічних українців та представників депортованих народів, натомість відбулося повернення до країн походження численних груп росіян та представників ряду інших етносів колишнього СРСР. Перепис 2001 р. зафіксував зростання порівняно з 1989 р. питомої ваги осіб, які народилися в Україні, при помітному зниженні частки народжених у більшості держав СНД і Балтії (табл. 3.1.1). Деяке підвищення питомої ваги народжених в Узбекистані відбулося внаслідок повернення кримських татар, частина з яких народилася вже після депортації.

Таблиця 3.1.1 - Розподіл жителів України за місцем народження, %

(за переписами 1989 та 2001 рр.).

Країна народження	1989	2001
Україна	86,2	88,9
інші держави кол. СРСР	13,6	10,1
в т.ч.
Росія	10,1	7,5
Бєларусь	0,8	0,6
Казахстан	0,7	0,5
Молдова	0,4	0,3
Узбекистан	0,3	0,5
за межами СРСР	0,7	0,6
Невідомо	0,2	0,4

Щорічна кількість мігруючих різко зменшилася (йдеться про стаціонарну міграцію, яка пов’язана із зміною офіційного місця проживання і реєструється державною статистикою): з 3-3,5 млн. осіб на рубежі 1980-1990-х років до 1,5 млн. в середині першого десятиліття ХХІ ст. Високий рівень міграційної мобільності у радянські часи був результатом значної уніфікації способу життя по всій території єдиної держави (в усякому разі в міських поселеннях), а також наявності робочих місць по всій країні, внаслідок чого громадяни колишнього Союзу мали впевненість в отриманні роботи, а, отже, і засобів існування після переїзду і тому відносно легко наважувались на міграцію. Зменшення ж обсягів міграційного обороту відбулося у 1990-х роках внаслідок економічної кризи та зниження рівня життя населення, відсутності у широких мас людей засобів, необхідних для здійснення переїзду, а також появи безробіття і проблематичності працевлаштування практично в усіх регіонах, в результаті чого наші громадяни нині більше, ніж у радянські часи, цінують своє робоче місце. Іншою причиною зниження мобільності став розпад Радянського Союзу: різко посилилися відмінності в соціальному, зокрема мовному середовищі між колишніми республіками, у кожній із них прийнято специфічне законодавство, введена власна валюта. Загальний обсяг міждержавної міграції зменшився істотніше, ніж внутрішньодержавної – з близько 1,5 млн. осіб на рубежі двох останніх десятиліть ХХ ст. до 74,2 тис. осіб у 2006 році. Більше того, у другій половині 1990-х років та на початку ХХІ століття зменшення міграційного обороту відбувалося виключно за рахунок зовнішньої міграції (табл. 3.1.2). В останні роки помітна тенденція до деякого підвищення внутрідержавної міграційної мобільності населення при подальшому зменшенні зовнішнього міграційного обороту.

Таблиця 3.1.2 - Обсяги внутрідержавної та

зовнішньої міграції у 1995-2006 рр.

тис. осіб

	1995	2000	2002	2004	2006
Міграція населення - всього	1899,2	1627,5	1553,8	1586,4	1517,5
Внутрідержавна	1476,2	1473,5	1435,1	1501,6	1443,3
Зовнішня	423,0	154,0	118,7	84,7	74,2

Джерело: Дані Держкомстату України

Так, у 1988 р. до України з колишніх республік СРСР прибуло 500 тис. осіб, а вибуло до цих країн 400 тис., у 1996 р. – відповідно 124 та 194 тис. осіб, у 2000 р. – 49,7 та 55,4 тис.осіб, у 2002 р. – 36,3 та 49,5 тис. осіб, а у 2006 р. – 34,3 та 21,4 тис.осіб. І якщо обмін населенням з найбільш етнічно та географічно близькими державами колишнього СРСР – Російською Федерацією, Білоруссю та Молдовою можна вважати відносно активним, то міграційні зв’язки з країнами Балтії практично зійшли нанівець, а контакти з Закавказькими та Центральноазіатськими державами набули одностороннього характеру – гостра економічна і політична ситуація в Грузії, Вірменії, Азербайджані та Таджикистані, а також процес репатріації представників депортованих народів та етнічних українців – жертв політичних репресій і радянської політики перерозподілу населення, підтримують на досить значному рівні інтенсивність прибуття населення з цих регіонів до нашої держави, тоді як зворотний потік поступово згасає.

Із зняттям “залізної завіси” у другій половині 1980-х років активізувалася еміграція за межі колишнього СРСР. Якщо в останні роки існування СРСР на країни "старого" зарубіжжя припадало 10-12% усіх вибулих за межі України, то у першій половині 1990-х років – близько 20%, на початку нинішнього століття – 40%, а нині – майже 30%. Основними країнами еміграції (за межами колишнього СРСР) були й залишаються Ізраїль, Німеччина та США, з 2001 р. на першу сходинку вийшла Німеччина, випередивши Ізраїль, наступного року Ізраїль перемістився на третю сходинку, поступившись США, у 2006 р. Сполучені Штати стали лідером за кількістю вибулих з України серед країн "старого" зарубіжжя. Четверту сходинку до 2004 р. протягом тривалого періоду посідала Канада, нині її випереджають Чехія, Польща, Угорщина та Китай. Збільшення кількості вибулих з України до країн Центральної Європи вочевидь є свідченням формування тенденції до переходу частини трудових мігрантів у статус постійних емігрантів. При цьому, однак, за відносною інтенсивністю вибуття з України Ізраїль продовжує посідати перше місце із значним відривом, далі йдуть Молдова, Росія, Білорусь, Німеччина та більшість країн СНД. Основними міграційними партнерами по прибуттю населення до України (за відносними показниками) є Молдова, Російська Федерація, Вірменія, Ізраїль та Білорусь.

У 2006 р. вперше зафіксовано додатне сальдо міграцій в обміні населенням між Україною та країнами, які не входили до складу колишнього СРСР. Це відбулося за рахунок значного (більш як на третину) зменшення кількості вибулих до цих країн (по–перше, через вичерпання етнічної складової цього потоку, по–друге, внаслідок пом’якшення дії факторів, які стимулюють від’їзд, по–третє, завдяки розширенню можливостей здійснення зворотної трудової міграції до цих країн без зміни місця проживання) при різкому збільшенні обсягів прибуття населення з країн Азії та Африки, перш за все з Індії, Йорданії, Сирії, Туреччини, Марокко, Тунісу, особливо з Китаю.

Загалом зареєстровані міграційні зв’язки України з країнами Азії (крім держав СНД та Ізраїлю), Африки і Латинської Америки характеризуються незначними масштабами та приблизною рівнозначністю прямого й зворотного потоків. Основним механізмом міграційного обміну населенням з цими регіонами світу є ротація навчальних мігрантів – повернення на батьківщину вихідців із відповідних країн, які закінчили навчання у вузах нашої держави, та заміна їх новими контингентами.

До 1990 року в Україні зберігався близький до нульового міграційний баланс. У 1991-1992 рр. спостерігалося різке зростання міграційного приросту до найбільшого за післявоєнні роки рівня - +288,1 тис. осіб (+5,5‰), в наступні два роки відбувся надзвичайно різкий спад – до -140 тис. осіб або -2,8‰ в 1994 році (рис.3.1.1). Після помітного зменшення модуля від’ємної величини міграційного сальдо у 1995 р. мала місце нова хвиля міграційних втрат у 1996 році – до -131,1 тис. осіб. Однак вже у наступному році модуль від’ємного міграційного сальдо знову зменшився більш як у 1,5 рази. Подальше помітне зниження показника зафіксовано у 1999-2000 рр. – більш як удвічі порівняно з 1998 р. Це було викликано в першу чергу зменшенням обсягів вибуття до Російської Федерації, спричиненого війною в Чечні.

Рисунок 3.1.1- Динаміка сальдо міграцій населення України в 1989-2006 рр.

(за даними поточної статистики)
В останні роки масштаби міграційних втрат населення України різко скоротилися, перевищення вибуття над прибуттям склало у 2002 р. 33,8 тис. осіб, у 2003 р. – 24,2 тис. осіб, у 2004 р. – 7,6 тис. осіб, а у 2005 р. відбувся перехід до додатного міграційного балансу (+4,6 тис. осіб), ця тенденція посилилась у 2006 р. (сальдо міграцій становило +14,2 тис. осіб) і за попередніми даними продовжується у 2007 р.

Згідно з даними форми статистичного обліку сільських поселень 1-село¹ існує обернено пропорційний зв'язок між людністю сіл, з одного боку, та інтенсивністю вибуття населення, а внаслідок цього – гостротою прояву демографічної кризи, з іншого боку. У дрібних селах перевищення вибуття над прибуттям спостерігалося навіть у період додатного сальдо міграцій усього сільського населення (табл. 3.1.3). Як результат – у найменших селах (з населенням менше 50 осіб) коефіцієнт старіння є майже у 2,5 рази більшим, а частка жінок найбільш репродуктивно активного віку (18-27 років) – майже удвічі меншою, ніж у великих селах (з людністю 1000 осіб і більше), співвідношення кількості народжених та померлих за період 2001-2004 рр. у найменших селах становить 1:8, тоді як у великих – майже 1:2.

Таблиця 3.1.3 – Показники демографічного розвитку

в залежності від людності сільських поселень

	всі сільські поселення	до 50	50-99	100-199	200-299	300-499	500-999	1000 і більше
коефіцієнт старіння на 1.01.2005 р.	24,5	48,5	38,2	32,3	29,1	27,3	25,7	21,6
питома вага жінок віком 18-27 років на 1.01.2005 р.	6,6	3,6	4,9	5,5	5,9	6,1	6,4	7,1
коефіцієнт життєвості2 за 2001-2004 рр.	0,46	0,12	0,22	0,31	0,36	0,40	0,44	0,53
коефіцієнт результативності міграцій3 за 2001-2004 рр.	0,95	0,53	0,65	0,77	0,83	0,87	0,93	1,05

Побудовано за даними: Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України: Стат. збірник. – К.: Державний комітет статистики України, 2006 р. – 207 с.

Помітних трансформацій у 1990-х роках зазнала статево-вікова структура мігруючих. Так, перевага молоді серед мігрантів стала не такою разючою, як 10-12 років тому: стаціонарна міграція в Україні набула переважно сімейного характеру. Позитивні зрушення 2004-2005 рр. відбулися головним чином за рахунок індивідуальних міграцій, в той час як баланс сімейної міграції у 2004 р. залишався однозначно від'ємним (рис.3.1.2): при коефіцієнті сальдо міграцій усього населення -0,16‰ сальдо міграцій вікової групи 17-18 років склало +0,14‰, тоді як у групі дітей віком 0-14 років цей показник дорівнював -0,23‰, а у групі їхніх батьків (23-34 роки) – -0,40‰. У 2005 р. при додатному міграційному балансі усього населення баланс сімейної міграції, наближуючись до нульового, залишався в цілому від'ємним (рис.3.1.3), а у 2006 р. став нульовим (рис.3.1.4).

Рисунок 3.1.2 – Відносне сальдо міграцій за віковими групами, 2004 р.


Рисунок 3.1.3- Відносне сальдо міграцій за віковими групами, 2005 р.

Рисунок 3.1.4 – Відносне сальдо міграцій за віковими групами, 2006 р.

Різні статево-вікові групи населення відзначаються неоднаковим ступенем участі в міграційних процесах. Основна частина переїздів припадає на учбову та шлюбну міграцію: більше половини (53,5% у 2006 р.) усіх мігруючих – особи віком 15-29 років. Так, міграційна мобільність 15- і 16-річних осіб, які закінчили здобуття неповної середньої освіти і включаються в учбову міграцію, є на порядок більшою, ніж 14-річних. Однак, учбова міграція випускників 9 класу не йде ні в яке порівняння зі ступенем залучення в міграційні процеси осіб, які закінчили середню школу. Коефіцієнт міграційної мобільності осіб віком 17 років майже в 4,2 рази більший, ніж попередньої однорічної групи і є найбільшим з усіх вікових показників. При цьому мобільність 17-річних жінок у 2006р. була у 1,3 рази (у 2004 р. у півтора рази) вищою, ніж їх однолітків-чоловіків, хоча загальні показники для чоловіків та жінок є майже однаковими (рис. 3.1.5, 3.1.6).

Рисунок 3.1.5 – Інтенсивність міграцій населення за віковими групами,

2004 р.

Рисунок 3.1.6 – Інтенсивність міграцій населення

за віковими групами, 2005 р.
Другий пік (після деякого зниження мобільності) зафіксовано для вікової групи 22 роки і пов’язаний в першу чергу з поверненням до місць походження осіб, які закінчили навчання. Після 22 років міграційна мобільність населення знижується досить різко і лише після віку 29 років темпи падіння коефіцієнту міграційного обороту уповільнюються.

Якщо підвищена загальна міграційна мобільність населення спостерігається у віковому діапазоні 17-23 роки, то активне залучення до зовнішніх міграційних переміщень починається з 20-21 року і триває до 33-34 років (пік припадає на вік 25 років), тобто до зовнішньої міграції залучаються переважно особи, які вже мають певний кваліфікаційний рівень (рис.3.1.7 і 3.1.8). Вражає той факт, що амплітуда коливань коефіцієнту міждержавної мобільності значно менша, ніж загального показника.

Рисунок 3.1.7 – Інтенсивність зовнішніх міграцій населення за віковими групами, 2004 р.

Рисунок 3.1.8 – Інтенсивність зовнішніх міграцій населення за віковими групами, 2006 р.
Загалом за 1994-2001 роки Україна, тільки за даними поточної статистики, втратила в результаті міграційного обміну населенням з іншими державами майже 680 тис. осіб. Перепис, проведений в кінці 2001 р., показав, що в дійсності міграційні втрати за цей період є в 1,7 рази більшими і становлять 1155,8 тис. осіб. Оскільки серед мігрантів переважають особи молодого та середнього віку, тобто представники найбільш продуктивних у репродуктивному та економічному відношенні прошарків населення, опосередковані втрати населення (через підвищення рівня старіння населення, яке неминуче викличе подальше зменшення чисельності народжених та природного приросту) є набагато суттєвішими, ніж прямі. При цьому основна маса вибулих з України не має наміру повертатися.

Від'ємне сальдо міграцій за умов його збереження протягом тривалого часу має значний вплив на демографічний розвиток. Розрахунок комбінованої таблиці смертності та міграцій населення України в умовах 2003-2004 рр. показав, що середня очікувана тривалість життя при народженні з врахуванням міграцій в Україні виявилася майже на рік (на 0,94 року) меншою, ніж відповідний показник без врахування міграцій. Міграційні процеси знижують життєвий потенціал новонароджених на 1,4%.

На жаль, недостатня достовірність вихідних даних ускладнює аналіз тенденцій міграційних процесів. Про низьку точність статистичних даних про міграції свідчить, зокрема, неспівпадіння кількості мігруючих між двома країнами, зафіксовану українською та російською статистикою (табл. 3.1.4). При цьому з часом розходження у відомостях стають все помітнішими. Слід, однак, відзначити той факт, що порядок величин обсягів міграційних потоків за даними Держкомстату України та Держкомстату Росії можна вважати однаковим. Більшою мірою співпадають величини кількості переміщенців з Росії до України, тоді як зафіксовані статистичними органами двох країн масштаби зворотного потоку суттєво відрізнялися ще на рубежі тисячоліть. За даними російської статистики¹, на противагу даним Держкомстату України, сальдо міграцій населення України в обміні з Росією у 2005-2006 рр. залишається від’ємним, більше того, модуль його величини суттєво збільшився порівняно з 2003-2004 рр. Вочевидь, до осіб, зареєстрованих російською статистикою як прибулі з України у 2005-2006 рр., потрапили контингенти фактично вибулих з України в попередні роки, які не одразу зареєструвалися за місцем проживання у Росії.
Таблиця 3.1.4 – Порівняльна характеристика

обсягів міграційних потоків між Україною та Росією

за даними Державних комітетів статистики двох країн

	1997	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Кількість мігрантів у потоці Росія-Україна
за даними Держкомстату України	72,8	35,0	27,1	23,4	22,1	20,5	20,1	20,2
за даними Держкомстату Росії	69,1	35,6	24,0	20,6	16,7	13,1	12,6	11,9
Кількість мігрантів у потоці Україна-Росія
за даними Держкомстату України	120,6	48,1	46,7	45,0	37,0	25,9	19,0	18,2
за даними Держкомстату Росії	138,2	74,7	36,5	36,8	23,4	17,7	30,8	32,7
Сальдо міграцій населення України в обміні з Росією
за даними Держкомстату України	-47,8	-13,1	-19,6	-21,6	-15,0	-5,4	1,1	2,0
за даними Держкомстату Росії	-69,1	-39,1	-12,5	-16,2	-6,7	-4,6	-18,1	-20,8

Одним із наслідків високої інтенсивності міграцій населення в колишньому СРСР стала наявність в країнах, котрі виникли внаслідок розпаду Союзу, численних контингентів вихідців з інших колишніх союзних республік.

Згідно з даними перепису населення Російської Федерації станом на 9 жовтня 2002 р. майже 3,6 млн. осіб або 2,5% населення країни народилися в Україні. Майже третина (31,8%) уродженців України зосереджена в Центральному федеральному окрузі, перш за все в Москві, Московській та Бєлгородській областях, де вони складають відповідно 3,8, 3,4 та 6,1% від загальної чисельності населення. У північних та східних регіонах Росії абсолютна кількість вихідців з України менша, однак тут вони складають більшу частку в населенні суб’єктів федерації: в Ямало-Ненецькому автономному окрузі – 15,4%, Чукотському автономному окрузі – 12,9%, Магаданській області – 12,7, Ханти-Мансійському автономному окрузі – Югри – 9,7, Мурманській області – 8,4, Таймирському (Долгано-Ненецькому) автономному окрузі – 7,7, Камчатській області – 7,6, Тюменській області – 7,4%. При цьому на Тюменщині зосереджена друга за чисельністю після столичної територіальна сукупність уродженців України (6,8% від загальної їх кількості в Російській Федерації). В європейській частині Росії (якщо не брати до уваги Москву та Московську область) найбільшу чисельність вихідців з України зафіксовано в Краснодарському краї (6,0% усіх народжених в Україні або 4,1% населення суб’єкту федерації) та в Ростовській області (відповідно 5,7 або 4,6%).

Кількість громадян України, що мешкають в Російській Федерації, становила на 9.10.2002 р. 230,6 тис. осіб. Всеросійський перепис зафіксував 35,2 тис. осіб, які тимчасово перебувають на території Російської Федерації, постійно проживаючи в Україні, з них 23,5 тис. осіб перебуває в Росії з метою прикладання праці. У складі останнього контингенту різко переважають чоловіки – 71,2%, однак слід відзначити, що їх перевага менш істотна, ніж серед працюючих в Росії мешканців інших країн: для жителів решти країн СНД відповідний показник становив 75,7-93,6%, для мешканців країн „старого зарубіжжя” – близько 90%.

Зафіксовані Всеросійським переписом контингенти громадян України, і тим більше постійних мешканців нашої країни, не відповідають реальній кількості українських заробітчан в Російській Федерації. Виявлені гастарбайтери з України становлять 15,1% від усіх трудових мігрантів або 22,1% представників країн СНД.

Із загальної чисельності наявного населення України згідно з даними перепису 2001 р. 48143,0 тис. осіб (99,35% від загалу) є громадянами України. У нашій державі нараховується 192,6 тис. іноземних громадян (0,40% населення) та 84,0 тис. осіб без громадянства (0,17%), ще 37,5 тис. осіб (0,08% населення) не вказали громадянство (в складі постійного населення країни іноземні громадяни становлять 0,35%, частка осіб без громадянства – така ж, як і в складі наявного населення).

Абсолютна більшість (85,5%) іноземців, що входять до наявного населення України, є громадянами країн СНД та Балтії. Більше половини усіх іноземних громадян та майже 63% контингенту громадян країн нового зарубіжжя становлять громадяни Російської Федерації (103,7 тис. осіб), численними також є групи громадян Молдови (15,1 тис.), Вірменії (10,7), Азербайджану (8,5), Грузії (6,4), Білорусі (5,9), Узбекистану (5,4) та Казахстану (5,2 тис.).

Громадян країн старого зарубіжжя в складі наявного населення нараховується лише 27,9 тис. осіб. Найчисельнішим серед них є контингент громадян В'єтнаму (5,0 тис. осіб), Китаю (3,0), Індії (2,3), Йорданії (1,7), Сирії (1,5), Ізраїлю, США та Польщі (по 1,1 тис. осіб).

Майже всі етнічні українці, що постійно проживають в Україні, є українськими громадянами, лише 0,13% від їх чисельності становлять іноземні громадяни та особи без громадянства. Так само мала кількість негромадян України серед представників більшості етносів колишнього СРСР (зокрема, серед росіян вона становить 1,3%) та серед етнічних груп, що здавна мешкають у нашій країні. Дуже висока частка негромадян серед вихідців із країн старого зарубіжжя: серед в’єтнамців – 85,0%, індопакистанців та китайців – по 77,3%, арабів – 59,9, афганців – 59,0, етносів, об’єднаних у групу “інші національності” (народи Африки, Латинської Америки, окремих країн Азії та Європи) – 53,0%. Серед етносів, що походять із сучасних та колишніх „гарячих точок” СНД (чеченці, таджики, азербайджанці, вірмени, грузини), цей показник становить 16-37%, як і для корейців та курдів (частина представників цих етносів в Україні – колишні громадяни СРСР та їх нащадки, частина – в останні роки прибулі з-за меж колишнього Союзу).

Серед негромадян України спостерігається перевага чоловіків, які у складі наявного населення становлять 54,1% іноземців та 51,2% осіб без громадянства, тоді як серед громадян України чоловіків менше, ніж жінок (46,3 проти 53,7%). Особливо значні гендерні диспропорції спостерігаються у структурі контингенту громадян країн старого зарубіжжя: у цій сукупності на 1000 жінок припадає 3404 чоловіків. Вихідці з країн, які не входили до складу колишнього СРСР, – це переважно студенти, які навчаються у вузах України, дипломатичні представники, працівники зарубіжних компаній та міжнародних організацій, біженці – серед усіх цих категорій осіб переважають чоловіки.

Серед представників країн нового зарубіжжя співвідношення статей є майже паритетним, при цьому підвищена частка чоловіків спостерігається в групах громадян Азербайджану (60,8%), Грузії (58,7), Таджикистану (57,6) та Вірменії (54,1%), тобто тих колишніх республік СРСР, які зазнали збройних конфліктів та пережили тривалі періоди політичної нестабільності (частину контингенту становлять біженці та вимушені переселенці). Помітна перевага жінок зафіксована серед громадян Білорусі (56,5), Казахстану (54,6%) та Латвії (54,2%). Щодо двох перших контингентів, то висока частка жінок в їх складі забезпечується за рахунок найвищих серед іноземців рівнів старіння (у старших вікових групах жінки різко переважають): для громадян Білорусі питома вага осіб віком 60 років і старше становить 19,0%, для громадян Казахстану – 20,6%, що лише трохи менше величини, зафіксованої для громадян України (21,4%).

Загалом же вікова структура контингенту іноземців характеризується пониженими частками літніх осіб та дітей (висока питома вага останніх притаманна лише громадянам Вірменії та Азербайджану) і підвищеною часткою молоді та осіб середнього віку (рис. 3.1.9). Особливо різке домінування представників молодших працездатних вікових груп спостерігається серед громадян країн старого зарубіжжя – майже 73% контингенту мають вік 18-39 років. Коефіцієнт старіння даної сукупності осіб становить лише 2,7%, серед восьми найчисельніших груп лише контингент громадян Польщі має дещо підвищений рівень старіння – 15,4%, тоді як для громадян Ізраїлю та США цей показник становить 7-9%, для громадян Китаю – 0,6%, громадян В'єтнаму, Індії, Йорданії та Сирії – не досягає і 0,1%.

Рисунок 3.1.9 – Вікова структура громадян України та іноземців
Іноземні громадяни в Україні концентруються переважно в міських поселеннях: тут мешкає 72,8% контингенту (за наявним населенням). Найбільший ступінь концентрації у містах притаманний громадянам країн старого зарубіжжя (понад 97%). Лише серед громадян Молдови сільських мешканців майже стільки ж, а серед громадян Узбекистану та Казахстану (за рахунок представників раніше депортованих народів, які ще не набули українське громадянство) – не набагато менше, ніж городян.

Найвища питома вага осіб, які не є громадянами України, зафіксована в м. Севастополі: громадяни інших держав (головним чином Росії) та особи без громадянства тут становлять майже 3,7% постійного населення, що у 7 разів більше загальнодержавного рівня. Цей показник перевищує 1% ще у двох регіонах – в АР Крим (громадяни Росії, Узбекистану та особи без громадянства) і на Одещині (особи без громадянства, громадяни Молдови та Росії). Найменші значення питомої ваги негромадян України спостерігаються в західних областях.

Громадяни Росії, які постійно мешкають в Україні, переважно зосереджені на Кримському півострові (біля чверті від загалу), а також у високоурбанізованих індустріальних регіонах. В АР Крим мешкають найчисельніші контингенти громадян Узбекистану та Казахстану (серед них чимало кримських татар), вихідці з держав Закавказзя концентруються головним чином у Донбасі, індустріальному Придніпров’ї, а також у Києві, на Харківщині та Одещині. Розосередження по території України громадян Молдови відповідає розселенню в нашій державі етнічних молдован (головним чином в Одеській, а також у Миколаївській, Вінницькій та Чернівецькій областях). Білоруські громадяни сконцентровані переважно в північних областях (найбільше – на Чернігівщині) та в м. Києві, громадяни країн старого зарубіжжя – у Києві, Харкові та Одесі, де знаходяться найбільші вузи України.

Серед вибулих за межі України різко переважають українські громадяни, які у 2006 р. становили 92,7% вибулих до країн СНД і Балтії та 86,3% вибулих до країн "старого" зарубіжжя. Натомість серед прибулих з країн колишнього СРСР громадяни України становлять близько половини, а серед прибулих з інших регіонів світу – лише чверть. Розподіл мігрантів, які не є громадянами України, за громадянством у цілому відповідає розподілу мігруючих за країнами прибуття (вибуття).

Міграційні переміщення, пов’язані із зміною місця проживання, що реєструються Держкомстатом України, не охоплюють усю різноманітність потоків зовнішньої імміграції. Згідно з даними Державної прикордонної служби кількість іноземців (та осіб без громадянства), які в’їхали в Україну, склала у 2006 р. 21,7 млн. осіб, виїхало з України – 20,8 млн. осіб. Безумовно вказані цифри, по-перше, відображають не кількість фізичних осіб, а число перетинів державного кордону (особа, яка приїздить до України два або три рази на рік, відповідно і враховується двічі або тричі), по-друге, серед осіб, які перетинають державний кордон, є не лише мігранти, але й туристи, особи, які здійснюють ділові поїздки, члени іноземних делегацій тощо. У 2004 р. зафіксовано безпрецедентне зростання кількості перетинів державного кордону негромадянами України – більш як у 4,5 рази порівняно з попереднім роком (рис. 3.1.10). Кількість в’їжджаючих до України стабільно перевищує кількість виїжджаючих – загалом за 2002-2006 рр. відповідне перевищення склало понад 5 млн. осіб.



Рис. 3.1.10 – Динаміка кількості перетинів державного кордону України іноземцями (за даними Державної прикордонної служби України)

У 2006 р. на обліку в органах внутрішніх справ перебувало 213,8 тис. іноземців, переважно це громадяни Російської Федерації (92,2 тис.), Молдови (12,0 тис.), Узбекистану (11,1 тис.), Азербайджану (10,0 тис.), Вірменії (8,3 тис.), Грузії (8,3 тис.), Китаю (8,1 тис.), Білорусі (5,4 тис.), особи без громадянства (4,9 тис.). Із загальної кількості іноземців 30,3% прибули до України у приватних справах, 16,3% навчаються у вузах України, 5,3% є нелегальними мігрантами, 3,1% прибули у службових справах.

жүктеу/скачать 4.41 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: