Національна академія наук України інститут демографії та соціальних досліджень міграційні

7.3 Етнодемографічна політика

Забезпечення прав етнічних меншин стало одним з провідних політико-правових напрямів діяльності у становленні багатьох незалежних держав світу. Як свідчить досвід розвинутих поліетнічних країн, механізм соціального захисту національних меншин здійснюється через створення та реалізацію спеціальних економічних, соціальних та культурних програм, а також законодавчих актів на загальнодержавному, регіональному та етнотериторіальному рівнях.

Після Другої світової війни тема захисту прав людини стає головною як на міжнародному, так і на національному рівні. Права людини набули статусу загальнолюдської цінності. Серед цих прав чільне місце займають права людини як члена етнічної групи. Зазначена тема вийшла за межі конкретної держави і стала світовою.

Актуальність питання захисту національних меншин різко зросла із загостренням міжнаціональних відносин у ряді європейських країн і після “оксамитових революцій” 1989 р. та падіння Берлінської стіни. Зіткнувшись з ризиком нестабільності в Європі, Парламентська асамблея запропонувала Комітетові Міністрів розробити особливий протокол або конвенцію щодо захисту меншин. У Рекомендації Асамблеї 1990 р. йшлося про ряд гарантій, необхідних для такого захисту. Лише у листопаді 1994 р. Рада Європи прийняла Рамкову конвенцію про захист національних меншин (перший в історії Європи багатосторонній документ, який мав юридичну чинність щодо захисту національних меншин) і 1 лютого 1995 р. Рамкова конвенція про захист національних меншин була підписана державами-членами Ради Європи.

Протягом 1990-х років кілька міжнародних організацій прийняли спеціальні документи, присвячені правам людини. Так, у 1992 р. ООН схвалила Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин.

До основних документів-регуляторів міжетнічних відносин, прийнятих на міжнародному рівні, належить Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин, Європейська конвенція про захист меншин, Декларація ООН про права осіб, що належать до національних, етнічних, релігійних та мовних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту, Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин, Лундські рекомендації щодо ефективної участі національних меншин в суспільно-політичному житті тощо.

Положення Рамкової конвенції, яка є базовим загальноєвропейським документом, наголошують на тому, що особам, які належать до національних меншин, гарантується право рівності перед законом та право на рівний правовий захист. Будь-яка дискримінація на підставі приналежності до національної меншини забороняється. У країнах, які підписали Рамкову конвенцію, мають створюватися необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності (релігію, мову, традиції та культурну спадщину).

15 вересня 1995 р. в м. Страсбурзі Україна підписала Рамкову конвенцію про захист національних меншин, а Законом України від 9 грудня 1997 р. ратифікувала її. Дана Конвенція стала частиною національного законодавства. З часу імплементації положень Рамкової конвенції, значну увагу приділено приведенню нашого законодавства з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин у відповідність до європейських норм.

5 листопада 1992 р. держави-члени Ради Європи підписали Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, згідно з якого до регіональних мов або мов меншин відносяться мови, які традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша від решти населення цієї держави, відрізняються від мови цієї держави та не включають діалекти офіційної мови держави або мови мігрантів. Крім того, в межах території, де такі мови використовуються, законодавством має бути забезпечено створення умов для розвитку регіональних мов або мов меншин з метою їх збереження; сприяння використанню таких мов в усній та письмовій формі, у суспільному та приватному житті; можливість вивчати рідну мову за своїм бажанням тощо.

Від імені України Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була підписана у травні 1996 р. та ратифікована у травні 2003 р. Законом України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”. Згідно з цим законом, положення цієї Хартії застосовуються до мов 13 національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.

Міжнародні документи узагальнюють досвід демократичних держав у сфері захисту прав національних меншин. Водночас у них поєднуються нові підходи до вирішення політичних, етнокультурних, освітніх, мовних проблем поліетнічних суспільств. Основні ідеї, що закладені в них, є досить прийнятними для нашого суспільства. Вони слугують орієнтиром при розробці правових актів, які регулюють міжнаціональні стосунки в Україні.

За роки незалежності в Україні накопичено значний досвід з питань реалізації чинного законодавства, спрямованого на задоволення етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності етнічних спільнот, які проживають на її території. Відзначається певний рівень готовності до відродження своєї самобутності та усвідомлення своєї етнічної приналежності в середовищі етнічних груп.

Практичне вирішення питань, пов’язаних з міжетнічними відносинами в Україні, здійснюється на основі чинного законодавства України, зокрема, законів України “Про національні меншини України”, “Про мови в Українській РСР”, “Про освіту”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про громадянство України”, “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, Декларації прав національностей України, Конституції України, основ законодавства про культуру тощо. Закони України про національні меншини та громадянство були визнані експертами ОБСЄ як найпрогресивніші та найдемократичніші серед усіх аналогічних законодавчих актів країн СНД, що створюють демократичну базу для задоволення відповідних потреб етнічних меншин.

Одним із перших законодавчих актів незалежної України став закон “Про національні меншини в Україні” (25 червня 1992 р.), положення якого багато в чому перегукуються з підходами до проблем вирішення міжетнічних відносин, зафіксованими у документах міжнародного та світового рівня.

Основним законом – Конституцією України – гарантується вільний розвиток мов національних меншин, а також сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх національних меншин України; держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій та культури.

Українським законодавством передбачено також захист прав і свобод національних меншин шляхом укладення міжнародних договорів. Прикладом є договори між Україною і Російською Федерацією, Азербайджанською Республікою, Румунією, Федеративною Республікою Німеччиною, Литвою, Молдовою тощо.

Чинне законодавство України належним чином забезпечує збереження етнічними меншинами своєї ідентичності та культурної самобутності, але досить швидкий розвиток міжнаціональних процесів та зростаюча активність представників етнічних спільнот вимагають вдосконалення механізмів реалізації та формування правового поля державної етнонаціональної політики.

Звичайно, при формуванні етнічної політики повинні враховуватися такі особливості, як неоднакова чисельність, компактність та дисперсність розселення етнічних спільнот та різний соціально-економічний і культурний розвиток регіонів України.

Активність сучасних процесів глобалізації вимагає пошуку шляхів удосконалення правової бази у сфері забезпечення прав національних меншин та розробки нових законодавчих актів. Вже запропоновано Проект “Закону про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні”, де, зокрема, на відміну від попереднього Закону чітко окреслюється поняття етнічної меншини. Даний закон обговорювався та доопрацьовувався із залученням експертів ОБСЄ і Венеціанської комісії, керівників громадських організацій національних меншин України, вчених, відомих громадських діячів. Підготовлено і проект Закону України “Про концепцію державної етнонаціональної політики України”, в якому окреслені принципи, мета і завдання, основні напрями державної етнонаціональної політики України. Проте безліч проблем на цьому ґрунті залишаються не вирішеними. Нової редакції вимагає Закон України “Про мови”, прийнятий ще у жовтні 1989 р., корекції – Закон “Про місцеве самоврядування”. Потребує прийняття й Закон “Про статус кримськотатарського народу”, затвердження Закону “Про реабілітацію та права осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України”. Доцільним є реалізація окремих завдань “Стратегії демографічного розвитку України на 2006-2015 роки”, серед яких – сприяння поверненню етнічних українців, представників раніше депортованих народів та залучення обмежених груп вихідців з афро-азіатських країн. Тому певною мірою можна констатувати, що належні правові норми для захисту інтересів і титульного етносу, і етнічних меншин в Україні створені лише частково.

Реалізація чинного законодавства у сфері міжнаціональних відносин вимагає підвищення ролі структурних підрозділів обласних державних адміністрацій як координуючих центрів у цій сфері, налагодження відкритого характеру співпраці з лідерами національно-культурних товариств, пошуків взаємоприйнятних шляхів вирішення існуючих проблем та прийняття відповідних рішень, зорієнтованих на кінцевий результат.

На шляху вдосконалення етнічної політики повинні стати сприяння розвитку етнічних груп, а особливо тих, які відчувають у цьому потребу; подолання перешкод на шляху якнайповнішої участі етнічних меншин у житті суспільства; вивчення в навчальних закладах історії, культури тих етнічних меншин, представники яких компактно проживають в окремих місцевостях; виховання міжетнічної толерантності; прийняття цільових програм розвитку етнічних меншин тощо. Окремим важливим кроком на шляху вдосконалення етнополітики повинно стати приділення уваги мовному питанню. Представникам тих етносів, які щойно прибувають до України, слід надавати допомогу у вивченні державної мови України з метою допомогти стати їм повноцінними учасниками суспільного життя країни. З метою запобігання етнічній нерівності варто розширити перелік мов, якими ведеться навчання в середніх навчальних закладах до 18. На початку ХХІ ст. 70% учнів середніх навчальних закладів навчалися українською мовою, 29% – російською і лише 1% – іншими мовами: румунською, угорською, молдавською, кримськотатарською, польською, словацькою, болгарською, а також англійською, яка не є рідною мовою для жодного з народів України. Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється, крім української, російської та англійської мови, лише угорською та румунською мовами (причому останньою – тільки у вузах І і ІІ рівнів акредитації). До 2015 року потрібно розширити перелік мов викладання (принаймні на 8) шляхом сприяння відкриттю національних шкіл та створенню національних класів у міських українських та російських школах, заохочення підтримки цих заходів з боку урядів країн походження відповідних етнічних груп. Найреальнішим видається запровадження навчання грецькою, гагаузькою та албанською мовами в регіонах компактного проживання відповідних етнічних меншин, а також білоруською, німецькою, татарською, вірменською та азербайджанською мовами – в ряді великих міст України.

Особливої уваги з боку державних органів при формуванні етнонаціональної політики потребує ситуація у Криму. Специфічними рисами етносоціального розвитку Криму, які впливатимуть на майбутні соціально-демографічні тенденції, є:

• 
  перевага у складі населення нетитульного етносу України – в решті регіонів країни українці складають більшість населення, перевагу неукраїнців зафіксовано лише на рівні адміністративних районів;
  
• 
  надзвичайно висока частка немісцевих уродженців серед населення, значна частина яких походить з-за меж України;
  
• 
  наявність досить чисельної групи осіб, предки яких мешкали в Криму протягом багатьох поколінь і рідною вважали російську мову – в інших регіонах України російськомовні громадяни (за дуже незначними винятками) є або російськомовними в другому-третьому (а помітна частина – навіть в першому) поколінні, або недавніми переселенцями з-за меж України та дітьми цих переселенців.
  

У будь-якому випадку інтеграція росіян Криму та кримських татар в Українське суспільство відбуватиметься повільніше порівняно з інтеграцією етнічних груп інших регіонів України, тому основною метою державної соціальної політики щодо АР Крим є інтеграція етнічних груп Криму, формування єдиної поліетнічної спільноти кримчан як складової частини народу України. Політика включає три основні взаємодоповнюючі напрями дій:

• 
  сприяння порозумінню між окремими групами населення Криму;
  
• 
  всебічне задоволення культурних потреб та прав громадян різних національностей;
  
• 
  рішуча протидія сепаратизму, спробам посіяти міжнаціональну ворожнечу.
  

1. 
   Регулярне проведення круглих столів щодо соціальних та міжнаціональних проблем із представниками центральної та місцевої влади, громадських організацій; трансляція круглих столів у прямому ефірі, при цьому предметом обговорення не може бути автономний статус Криму та приналежність Криму до України;
   
2. 
   Інвентаризація земель, створення реєстру святинь представників різних народів та різних конфесій;
   
3. 
   Трансформація системи шкільної освіти в АР Крим та в України;
   
   1. 
      на рівні АР Крим:
      

1. введення в школах обов’язкового вивчення усіх трьох основних мов Криму (української, російської, кримськотатарської); вводиться для середніх класів, при цьому старшокласники, які розпочали навчання до введення вивчення трьох мов, мають пройти курс основ кримсько-татарської мови;

2. сприяння розвитку навчання мовами етнічних меншин;

3. введення в середніх класах шкіл курсу „Нариси історії Криму”, де буде висвітлено епізоди героїчного минулого різних періодів кримської історії, діяльність представників різних етнічних груп, які в різні часи мешкали у Криму;

4. введення в старших класах шкіл курсу „Історія Криму”, де будуть подані різні думки та підходи щодо історичного розвитку півострова; до підготовки матеріалів підручника залучити провідних українських, російських, турецьких, західноєвропейських істориків;

2. 
   на загальнодержавному рівні:
   
   1. 
      введення до курсу історії України тем, що висвітлюють історію Криму та інших земель, в т.ч. окремих тем щодо історії давньогрецьких держав, скіфських державних утворень, готського володіння у Криму, Хазарського каганату, історії кочівників Північного Причорномор’я, візантійських та італійських володінь, князівства Феодоро, Кримського ханства; при вивченні курсу показати, що відносини між різними етнічними групами, між різними державними утвореннями на території сучасної України постійно змінювалися: періоди війн ворожнечі чергувалися з періодами добросусідства та взаємовигідного співробітництва;
      
   2. 
      введення в старших класах курсу „Культура народів України”, де ознайомити школярів з культурою, звичаями, релігійними обрядами різних етнічних груп населення України.
      

Складовою частиною політики щодо пом’якшення ризиків соціальної стабільності в АР Крим є організація моніторингу етносоціальної ситуації на півострові. Система моніторингу повинна включати відстеження змін етнічного та мовного складу населення, народжуваності, смертності та міграції різних етносів, поширеності міжнаціональних шлюбів, рівня освіти та зайнятості представників різних етнічних груп, відомостей про етнічний склад керівників та осіб, які мають заняття, котрі пов’язані з високим соціальним статусом, рівня та умов життя різних етнічних груп, відношення до різних етнічних груп, структуру тиражу газет, теле- і радіомовлення за мовами, залучення представників різних етносів до організацій, діяльність яких спрямована на дестабілізацію ситуації у Криму.

Очікуваний приток мігрантів із країн, що розвиваються, та Закавказько-Центральноазіатського регіону призведе до трансформацій етнічного та релігійного складу населення України. Відповідно проблеми підтримки етнічної злагоди та релігійного миру ще більше загострюються. Для подолання (або принаймні пом’якшення) існуючих етноконфесійних протиріч необхідно: популяризація шанобливого ставлення до традицій і звичаїв етнічних меншин України (проведення відповідних уроків у школах, стимулювання створення культурологічних теле- і радіопередач, видання науково-популярної літератури); розширення переліку мов, якими здійснюється навчання у школах та виховання в дитячих дошкільних закладах; запровадження практики привітань з боку вищих посадових осіб держави громадян, які належать до етнічних та релігійних меншин, з їх головними святами; сприяння порозумінню між керівництвом різних зареєстрованих конфесій (зокрема, проведення регулярних нарад вищих сановників під егідою Президента України); утвердження духовної єдності православних України, зокрема підтримка практики сумісних богослужінь та спільного святкування християнських свят священиками та віруючими різних конфесій у регіонах.

Важливе місце на шляху вдосконалення етнонаціональної політики посідає і створення чіткої нормативно-правової бази щодо відновлення прав депортованих осіб за національною ознакою. Її відсутність значно ускладнює процес повернення та облаштування раніше депортованих народів і дає підстави говорити про порушення прав людини в Україні на міжнародному рівні, а також створює етнічну напругу в суспільстві. Етнонаціональна політика повинна будуватися на задоволенні основних (право на самобутність, недискримінацію) та компенсаторних (право на мову, освіту, власні організації, інформацію, політичне представництво тощо) прав етнічних меншин.

Особливим напрямом етнодемографічної політики має стати політика інтеграції ромського етносу, поліпшення становища ромів (циган) та запобігання міжетнічних конфліктів між ромами та представниками інших етносів України. Основні зусилля слід сконцентрувати на сприянні працевлаштуванню працездатних ромів, подоланні неписемності серед представників цього етносу, забезпеченню максимального охоплення ромських дітей шкільною освітою. Важливим завданням є також проведення спеціального перепису ромського населення – за розрахунками О.О. Данилкіна-Щербицького кількість ромів в Україні досягає 200 тис. осіб, що більш як у 4 рази перевищує чисельність етносу, зафіксовану переписом 2001 р.

жүктеу/скачать 4.41 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: