Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького дмитрієв анатолій Іванович

У підрозділі 2.1. "Суверенітет Нідерландів як найважливіша передумова Вестфальського миру" проаналізовано міжнародно-правові основи набуття Нідерландами незалежності і міжнародної правосуб’єктності в ході роботи Вестфальського конгресу. Але закріпленню в Оснабрюцькому договорі механізму міжнародно-правової гарантії його виконання, та включенню у перелік держав-гарантів міжнародного договору саме Нідерландів (§§ 10, 11 статті XVII договору) передували складні міжнародні відносини, які досліджені. Показані історико-правові передумови виникнення цієї держави в її звичних для нашого сучасника територіальних кордонах.

Священна Римська імперія ще 1555 р. через політику династичних шлюбів Габсбургів розкололася на дві гілки — іспанську та австрійську. До іспанської Корони відійшли землі так званих історичних Нідерландів, які утворили 17 провінцій на території сьогоднішньої Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, частини Північно-Східної Франції. Історичні Нідерланди були територіально віддалені від Іспанії і пов’язані з нею лише морським шляхом. У північних провінціях Нідерландів через їх високорозвинене сільське господарство та торгівлю утворився своєрідний центр прогресивної буржуазної ідеології, що привела до нідерландської буржуазної революції 1566 р., яка поєдналася згодом з національно-визвольною війною проти Іспанії та тривала з перервами до 1648 р.

Однак, досягнення миру лише між Іспанією і Нідерландами виявлялося

Але не тільки само по собі залучення Нідерландів до переговорного процесу, а й організація Вестфальського конгресу стали для того часу істотною новацією для міжнародних відносин, дипломатичних традицій і міжнародного права. У монополярному європейському просторі, що визначався домінантою Священної Римської імперії, все виразніше виявлялися контури нових суб’єктів міжнародного права, нових суверенних держав, що прагнули до нового європейського правопорядку.

Проаналізовано відносини представників від окремих провінцій на Вестфальському конгресі, формування делегації, загальне керівництво якої здійснював Бартольд ван Гент. Приділено відповідну увагу формуванню переговорного процесу та позицій делегацій. Підкреслено політичні інтереси Франції, яка бажала дістати для себе вигоду з намірів Імператора скоріше досягти миру між Іспанією і Нідерландами. Визначено роль графа М.К. фон Трауттманс­дорффа — повноважного представника Імператора на конгресі, який суттєво впливав на переговорний процес.

Лише 30 січня 1648 р. між Іспанією і Нідерландами їх представниками був підписаний мирний договір, що складався з 79 статей і підлягав ратифікації сторонами. Ратифікація в Іспанії завершилася швидко, і вже в березні 1648 р. посланник Пенаранда привіз звістку про ратифікацію договору Філіппом IV. Ратифікація договору Сполученими Нідерландами тривала значно довше через розбіжності у позиціях керівництва провінцій. Обмін ратифікаційними грамотами між Іспанією і Нідерландами відбувся лише 15 травня 1648 р. в урочистій обстановці в залі ратуші м. Мюнстера.

Визнання нідерландського суверенітету в контексті розв’язання викладених вище проблем вводило країну до кола європейських держав. Іспано-нідерландський мир суттєво активізував переговорний процес на Вестфальському конгресі, прискорив парафування, а потім й підписання Оснабрюцького та Мюнстерського договорів.

У підрозділі 2.2. "Правові засада врегулювання територіальних спорів у Європі 1648 року" показано окремі причинно-наслідкові зв’язки прийняття важливих для європейських країн міжнародно-правових рішень з територіальних питань.

Оснабрюцький договір імперії зі Швецією формувався у надрах Вестфальського конгресу поступово, враховуючи відносини між сторонами з 1631 р. Спочатку шведський король Густав-Адольф, незабаром після висадки шведських військ на побережжі Німеччини, претендував на гавані Вольгаст, Узедом і острів Рюген на Балтійському побережжі. Це був намір використати землі Померанії як своєрідну заставу за свої воєнні витрати. По мірі військових успіхів апетити Швеції поширилися і на більші міста — Вісмар і Варнемюнде.

Іншим плацдармом, який шведи хотіли б забезпечити собі на німецьких землях, були міста Бремен і Ферден, що були також у сфері інтересів Данії,

Своєрідністю відрізнялася і французька позиція у конфлікті з імперією.

Незважаючи на передумови, які складалися, для досягнення миру за рахунок територіальних та інших поступок імперії відбувалося узгодження позицій усіх сторін, що брали участь у Вестфальському конгресі. Загальна кількість представників переговорного процесу складала 194, до яких належали 16 європейських країн, 140 представників імперських станів та 38 — інших представників з імперії. У тій ситуації виключно важливе значення надавалося вибору повноважного представника імператора Фердинанда ІІІ на конгресі, яким був призначений граф М.К. фон Трауттмансдорфф. Останньому як імперія, так і Європа загалом, багато в чому зобов’язана досягненням миру.

Відшкодуванню збитку Швеції шляхом передачі земель і супутніх цьому прав цілком присвячена стаття Х Оснабрюцького договору, що містить 16 параграфів, у яких дається перелік територій, міст, ленів, єпископств і архієпископств. В них викладена загальна картина делімітації прикордонних територій, які вказані вище.

Особливість Мюнстерського мирного договору полягає у наступному. По-перше, Оснабрюцький і Мюнстерський мирні договори складають єдине ціле — документальну договірну основу Вестфальського миру 1648 р. Багато їхніх положень є спільними й ідентичними. По-друге, за основу (в текстовому і змістовному значенні) прийнятий Оснабрюцький договір. По-третє, в тексті Мюн­стерського договору даються посилання на текст Оснабрюцького договору, а також підтверджується згода з багатьма його статтями. Тому за обсягом Мюн­стерський договір виглядає коротше, хоч змістовна його частина від цього не страждає. По-четверте, є відмінності в структурі обох документів: якщо Оснабрюцький договір складається з преамбули і сімнадцяти статей, у яких містяться 224 параграфи, то Мюнстерський договір складається з преамбули і 120 параграфів, нумерація яких враховує відсилання до ідентичного тексту Оснабрюцького договору.

Таким чином, поступка імперії територіальним суверенітетом над окремими районами, містами, фортецями і єпископствами, що вказані вище, на користь французької Корони закріплена в §§ 69, 70, 72, 73 і 74 Мюнстерського договору.

У підрозділі 2.3. "Вестфальський мир та його вплив на правове розв'язання внутрішньонімецьких питань" проаналізовано зв'язок міжнародних відносин та договірних зобов'язань окремих територій імперії з процесом реституції і амністії за обома мирними договорами.

Історично склалося так, що спадкові герцоги і маркграфи німецьких земель будували свої політичні та інші відносини з малими прикордонними державами досить самостійно. Наприклад, так складалися відносини Баварії і Карінтії (історична область в Австрії) з італійськими князями; Швабії з Бургундією; Лотарингії з Францією; Саксонії з Данією і т.п. Причому в цих прикордонних відносинах нерідко використовувалися воєнні аргументи і зіткнення, що закінчувалися часто укладанням недовговічних регіональних мирних угод.

Тому невипадково Вестфальський конгрес показав активність у переговорному процесі саме імперських спадкових станів, що сказали своє вагоме слово в досягненні миру. Мирні договори 1648 р. свідчать, що значна їх частина присвячена власне внутрішньонімецьким, у тому числі територі­альним питанням, за винятком міжконфесійних проблем. В Оснабрюцькому договорі такими є: стаття IV [Окремі реституції (відновлення в правах)], стаття ХІ [Компенсація Бранденбургу], стаття ХІІ [Компенсація Мекленбургу], стаття ХІІІ [Компенсація дому Брауншвайгів-Люнебургів], стаття XIV [Компенсація маркграфу фон Бранденбургу за Магдебург], стаття XV [Положення про компенсацію для Гессен-Касселя]. Відповідно в Мюнстерському договорі це: § 31 [Реституція Гоєнтвіля, Шорндорфа, Тюбінгена і т.д.], § 32 [Реституція князів фон Мемпельгардів], § 77 [Верховенство права власності єпископа Шпайера] та інші.

Викладене в цьому аналізі дає уявлення про зусилля, зроблені учасниками Вестфальського конгресу в напряму досягнення правовим шляхом, а точніше шляхом підписання міжнародних договорів, не тільки миру в Європі, але спокою і миру на території самої Німеччини.

У підрозділі 2.4. "Міжнародно-правові наслідки Вестфальського миру для Священної Римської імперії" розкритий специфічний міжнародно-правовий вплив Оснабрюцького та Мюнстерського договорів на саму імперію як на сторону обох договорів. Характерно, що вже на Вестфальському конгресі імперія відповідала формулі "Імператор та імперія": тобто нарівні з Імператором договори готували і підписували представники імперських спадкових станів. Про це свідчить стаття І та § 12 статті XVII Оснабрюцького договору, де наведений перелік осіб, які підписали історичний мир. Таким чином імперські спадкові стани набули статусу специфічної сторони в міжнародних договорах. Крім того, вони, як специфічні сторони договорів, скріпили їх своїми підписами і підтвердили мирні наміри не тільки стосовно Швеції і Франції, але і між собою.

Виходячи із правосуб'єктності всіх сторін Вестфальського миру, центральне значення мають норми §§ 1, 2 статті VIII Оснабрюцького договору, у яких
передбачене для імперських спадкових станів "територіальне верховенство у духовних і мирських справах" в значенні єдиного всеосяжного владного права, а також "право укладати союзи між собою або з іноземними [суб'єктами] для свого збереження і безпеки, одначе так, аби ці союзи не були спрямовані проти Імператора, імперії та їхнього миру".

З точки зору міжнародного права наділення імперських спадкових станів правом "укладати союзи" не тільки між собою, але й поза рамками імперії, є закріпленням за ними у Вестфальському мирі статусу суб'єктів міжнародного права. Тобто окремі території Німеччини, а саме 355 її земель, мали ознаки державності в значенні міжнародного права. З точки зору ознак державності цим територіям були притаманні: населення, територія і публічна влада. Фактично дрібні держави та землі німецьких імперських спадкових станів складали в загальній масі узагальнююче поняття — Німеччина.

Ідею своєрідної "федералізації імперії" підтримував у той час також кардинал Рішельє. На його думку, подібна модель імперських територій запобігла б тенденції перетворення династії Габсбургів у спадкову монархію. Тому сама ідея наділення імперських територій правом "укладати союзи" стала одним з центральних чинників французької політики, що проводилася через представників тих імперських спадкових станів, на які французька сторона мала вплив.

У свою чергу Імператор не став наполягати на вилученні з проекту договорів норм, що додавали імперським територіям міжнародно-правового статусу, а знайшов засіб його обмеження. Таким обмеженням стало застереження: "аби союзи не були спрямовані проти Імператора". Крім того, вельми істотним, хоч і прихованим, обмеженням міжнародної правосуб'єктності територій була ленна система, що історично склалася в імперії, яка продовжувала існувати і після 1648 р.: феодали безпосередньо отримували ленні наділи від Імператора, і відповідно до імперської конституції давали Імператору клятву вірності.

Розглядаючи у взаємозв'язках міжнародну правосуб'єктність територій і систему її обмежень, що містяться у Вестфальському мирі, можна підкреслити наступне. По-перше, єдність імперії і споконвічна належність до неї її територій носили правовий характер. По-друге, незважаючи на визнання територіального верховенства і міжнародної правосуб'єктності своїх територій, імперія залишалася чимось більшим, ніж об'єднанням на основі міжнародного права. У нормах Оснабрюцького і Мюнстерського договорів, які визначають взаємовідносини територій з імперією і між собою, закладені якраз елементи своєрідної середньовічної моделі федерації, як форми політичного єднання, що містить у собі державно-правові і міжнародно-правові складові. По-третє, особливості конституційного будівництва імперії після 1648 р. характеризувалися одночасною наявністю елементів ленного права і монархії, станово-територіального устрою і федера­лістичних тенденцій. У конституційній моделі імперії одночасно домінували і паралельно розвивалися два начала: державно-правове і міжнародно-правове.

У підрозділі 2.5. "Вестфальський мир як основа європейського правопорядку XVII–XVIII ст." показано місце мирних договорів 1648 р. в створенні не лише нового імперського, але й нового європейського правопорядку. У дусі правової доктрини тієї епохи сучасники розглядали Вестфальський мир саме як основний (конституційний) закон того європейського утворення, яким була Священна Римська імперія XVII ст. Про це свідчить § 2 статті XVII Оснабрюцького і відповідаючого йому § 112 Мюнстерського договорів. Однак епохальність цих актів закономірно розширила їх значення у векторі міжнародного права. Це підтверджують дослідження, зокрема, німецьких юристів, які узагальнюють сталу думку про те, що Вестфальський мир слід розглядати як "основний закон цього європейського публічного права", або як "основний закон європейської міжнародно-правової єдності". Такі судження ґрунтуються на аналізі §§ 3–6 статті XVII Оснабрюцького мирного договору.

Поняття "основний закон" у теорії німецької правової системи має подвійне значення, однак завжди визначає норму, що містить у собі основоположний загальний правопорядок. Це поняття вживається, як правило, в теорії конституційного права і дуже близьке за змістом поняттю "конституція". Тому визначення Вестфальського миру основою європейського правопорядку виходить як з його імперсько-правового, так і з міжнародно-правового змісту.

Епохальність значення, яке надається Вестфальському миру у зв'язку із становленням вестфальської конфігурації міжнародного права і створенням європейського правопорядку, повинна не тільки випливати з предмета регулювання Оснабрюцького і Мюнстерського договорів, але й базуватися на наступних проблемних рівнях. По-перше, це проблема закінчення війни і установлення реального миру у Європі. По-друге, це ефективність завершення Тридцятилітньої війни і продовження дії договорів і їх регулятивної функції в напрямі розвитку європейського правопорядку аж до початку ХІХ ст. По-третє, дієвість загальних міжнародно-правових принципів і структур, які були ефективними як спочатку, так і після набуття ними стійкого характеру.

Зміст §§ 10 і 11 статті XVII Оснабрюцького і відповідних параграфів Мюнстерського договорів характеризує певною мірою широту правової участі перелічених у договорі учасників. Їх можна поділити на чотири категорії: сторони договору, імперські спадкові стани (як специфічна сторона договору), союзники та інші залучені сили і держави.

Оснабрюцький і Мюнстерський договори стали ефективним регулятором міжнародних відносин не лише в період закінчення Тридцятилітньої війни. За формулою, закладеною в статті І Оснабрюцького і § 1 Мюнстерського договорів, мир цей повинен був стати християнським, всеосяжним, вічним і тривалим, пов'язаним з істинною і щирою дружбою.

Вплив на європейський правопорядок принципів, закладених в Оснабрюцькому і Мюнстерському договорах, виявляється на трьох рівнях:

1) забезпечення проведення і дотримання конкретного регулятивного механізму;

2) поновлення і підтвердження принципів та ідей договорів у подальших мирних договорах держав-учасниць;

3) посилання, що ввійшло згодом у практику міжнародних відносин, на

У підрозділі 3.1. "Визнання суверенітету Швейцарії як підвалина інституту міжнародно-правового визнання" аналізуються історико-правові свідчення щодо визнання новоутворених держав з боку інших головних суб'єктів міжнародного права.

Проаналізовано теоретичні погляди на інститут визнання у міжнародному праві. Наведений з метою порівняння приклад сучасної міжнародної практики, коли визнання нових держав проводилось шляхом договірних відносин між іншими суб'єктами міжнародного права. Зокрема, Австрія як незалежна і демократична держава була відновлена 15 травня 1955 р. шляхом підписання відповідного договору союзними державами. Вказаний факт уявився дуже символічним, якщо брати до уваги, що саме Австрійська династія Габсбургів на Вестфальському конгресі докладала зусилля для того, щоб уперше сформувати основи декларативної теорії визнання. Тоді ж, у 1648-му р., це стосувалося Швейцарії, суверенітет якої був офіційно визнаний учасниками конгресу, що знайшло пряме закріплення у Вестфальському мирі.

У взаємозв'язаній лабільній системі держав того історичного періоду хід Тридцятилітньої війни не міг не відбитися і на "нейтральній" державі, якою була Швейцарія. При цьому потрібно мати на увазі, що ще 1291 р. три лісові кантони Швейцарії — Урі, Швіц та Унтервальден у процесі боротьби проти імперії заснували між собою "вічний союз", який був скріплений також клятвою. В основу такого державного новоутворення були покладені ідеї самоврядування, третейських судів, правопорядку і миру. Такий статус Швейцарії був визнаний Базельським миром 22 вересня 1499 р. з боку Священної Римської імперії. Однак до міжнародно-правового визнання суверенітету Швейцарії європейськими державами було ще далеко.

Правові відносини Швейцарії та імперії спочатку взагалі не належали до числа тих, що обговорювалися на Вестфальському конгресі. Привід для цього дала спроба Вищого імперського суду знову і ще жорстокіше підпорядкувати своїй юрисдикції швейцарське місто Базель, яке лише з 1501 р. приєдналося до учасників "вічного союзу". Саме базельське питання послужило приводом для того, щоб проблема лісових кантонів Швейцарії потрапила до порядку денного конгресу. Річ у тім, що по багатьох цивільних позовах рішення міського суду Базеля під час Тридцятилітньої війни були відмінені Вищим імперським судом, який відносив місто до своєї юрисдикції і вимагав від нього сплати податків до імперської скарбниці. Тому саме Базель ініціював захист своїх особливих інтересів і шукав допомоги від Вестфальського конгресу.

Своєрідним ідеологом ідеї нейтралітету і звільнення Базеля з-під імперського впливу став бургомістр міста Й.Р. Веттштайн. В його уявленнях нейтралітет був тією союзницькою політикою кантонів, яка забезпечувала б надійність швейцарських кордонів. Але лише у грудні 1646 р. Й.Р. Веттштайн прибув до Мюнстера як повноважний представник Базеля. Переговорна позиція бурго­містра спочатку не торкалася міжнародно-правового становища Швейцарії і Базеля.

Й.Р. Веттштайн діяв у переговорному процесі уміло й неординарно. Для надання своєму статусу на конгресі більшого впливу, він організував надходження на своє ім'я рекомендаційних і вдячних листів від усіх тринадцяти найбільш важливих міст Швейцарії. Він знайшов розуміння і в графа М.К. фон Трауттмансдорффа, який також докладав неабияких зусиль до того, аби "швейцарське питання", викладене 24 лютого 1647 р. в ноті Й.Р. Веттштайна, мало позитивне попереднє вирішення у Відні. Саме нота
Веттштайна була першим документом, у якому в імперії постало прохання про суверенітет для Швейцарії. Крім того, продовжуючи реалізувати свій план, Й.Р.Веттштайн добився в укладачів тексту мирного договору згоди виділити "швейцарське питання" в окремій статті французького проекту договору. Імперські представники на конгресі не стали відхиляти цю статтю, а, більше того, привнесли в неї "ідею волевиявлення Імператора". Таким чином стаття набула значення акту милості самого Імператора.

В Оснабрюцькому і Мюнстерському договорах текст статей "Звільнення

У підрозділі 3.2. "Вестфальський конгрес і становлення мирних способів розв'язання міжнародних спорів" досліджується проблема, яка здавна привертала до себе увагу фахівців з міжнародного права. У міжнародній практиці все більш широке поширення набуває тенденція договірного встановлення обов'язковості застосування тих або інших мирних засобів і способів розв'язання певних категорій спорів, включаючи і такі як міжнародний арбітраж і міжнародний суд, добрі послуги і посередництво.

Розглядаючи більш предметно інститут посередництва, слід зазначити, що в широкому його розумінні — це участь третіх держав або міжнародних організацій у мирному врегулюванні міжнародних спорів. Поняття "добрих послуг" і "посередництва" були нормативно закріплені в Конвенції про мирне розв'язання міжнародних сутичок, підписаній у Гаазі 5 (18) жовтня 1907 р. Ця конвенція значно підвищила значення добрих послуг або посередництва для мирного розв'язання міжнародних спорів. А, з іншого боку, її розробці і підписанню передував значний досвід міжнародного спілкування держав, що сягає коріннями в історію, у якій належне місце посідає Вестфальський конгрес.

Посередництво як засіб досягнення мети — укладання миру, було одним з елементів європейської політики того історичного періоду. Однак "елемент" не в розумінні "основи" або "передумови" для досягнення миру, а швидше як розуміння однієї з багатьох можливостей зовнішньополітичного впливу на процес розв'язання міжнародного конфлікту. У такій формі посередництво застосовувалося і до Вестфальського конгресу. Проте понятійний зміст такого посередництва мав цивільно-правові елементи інституту підсудності третейському суду в умовах, коли міжнародного суду як такого не було.

Внаслідок цього для великої частини зовнішньополітичних акцій європейських держав того історичного періоду властивою була та дипломатична активність, яка в сучасному міжнародному публічному праві іменується як "добрі послуги" і "посередництво". Ці поняття в їх сучасному значенні в основі своїй збігаються з понятійним апаратом пізнього середньовіччя.

Для Вестфальського конгресу використання інституту посередництва мало особливості. В тексті преамбули Мюнстерського договору вживається поняття "посередництво" і "посередник" відносно венеційського посланника і сенатора А.Контаріні, "який майже 5 років невпинно виконував обов'язки неупередженого посередника". Для свого ж посередника Ф.Хігі Папський престол не залишив в інструкціях практично ніякої свободи, що, природно, виключало саму можливість самостійно розв'язувати проблему.

Проведений аналіз свідчить, що інститут посередництва (mediatio) — це перенесена на регулювання певних міжнародних відносин юридична формула, яка виникла не з арбітражу в його сучасному розумінні, а з урегулювання цивільно-правових відносин і визначалась ще в римському приватному праві і в середньовічному імперському праві як арбітратор (arbitrator) або добровільний посередник (amicabilis compositor). Арбітратор не володів повноваженням на прийняття рішення, а намагався тільки допомогти сторонам розв'язати проблему.

У період Вестфальського конгресу посередництво також було особливою формою переговорів. Характерні його особливості в основі своїй збігаються із сучасними уявленнями про цей міжнародно-правовий інститут. Такі основоположні принципи діяльності посередників А.Контаріні і Ф.Хагі, як непричетність до дій воюючих держав, узгодження протилежних домагань, заспокоєння почуття неприязні і т.п., закріплені через багато років у нормах Гаазької Кон­венції про мирне розв'язання міжнародних сутичок 1907 р.

Посередництво на Вестфальському конгресі внесло багато нового в прак­тику організації переговорного процесу між сторонами, які відчувають неприязнь одна до одної з різних міркувань.

Посередництво, перевірене віками, застосовується і в сучасних міжнародних відносинах, воно оформилося в інститут сучасного міжнародного права.

У підрозділі 3.3. "Вестфальський мир та формування інституту відповідальності в міжнародному праві" досліджені деякі аспекти відповідальності в міжнародному праві, зокрема, одна з її форм — реституція.

У міжнародно-правовій доктрині утвердилася думка, що міжнародно-правова відповідальність настає для суб'єкта міжнародного права внаслідок порушення міжнародного правопорядку як цілісної системи правових відносин та існує в конкретних її видах: матеріальна і нематеріальна. Причому матеріальна відповідальність визначає такі її форми, як реституція, субституція, репарація (ординарна і надзвичайна), а нематеріальна такі, як — ресторація, сатисфакція (ординарна або надзвичайна), обмеження міжнародно-правової суб'єктності, повоєнна окупація, демілітаризація, міжнародний трибунал і т.п.

У підрозділі аналізується одна з форм відповідальності — реституція, що означає відшкодування державою-правопорушницею заподіяного матеріального збитку в натурі. В науці міжнародного права на пострадянському просторі сформувалося доктринальне уявлення про юридичну основу інституту реституції, що полягає в порушенні сторонами збройного конфлікту законів і звичаїв війни, захопленні і вивозу з окупованої території власності противника. При цьому реституція розглядається в прямому зв'язку з питанням про відповідальність держави за агресію.

З точки зору юристів-міжнародників інших європейських країн умовою реституції є не міжнародний делікт, а дискримінаційні заходи, вжиті під час війни або внаслідок інших надзвичайних обставин. А оскільки реституції відбуваються не тільки і не стільки на користь держави, скільки на користь окремих осіб, ця публічна категорія трансформується в цивільно-правову. В основу таких міркувань покладений відомий принцип Ж.-Ж. Руссо, суть якого полягає в тому, що цивільна особа і власність приватних осіб не можуть залучатися до воєнних операцій, а приватна власність і права громадян ворогуючої держави не можуть бути змінені війною. Вказаний "принцип Руссо" покладений у Конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни 1907, у якої вказується, що "приватна власність не підлягає конфіскації". Викладене свідчить про наявність низки міжнародно-правових принципів, властивих реституції, які мають своє досить глибоке правове коріння, що сягає в основоположний акт періоду становлення міжнародного права — Вестфальський мир 1648 р.

Проблемі реституції присвячений значний нормативний матеріал Оснабрюцького і Мюнстерського мирних договорів, більшу частину яких складають окремі реституції представників імперських спадкових станів. Однак основні принципи реституції закріплені в §§ 1, 2 статті ІІІ Осна­брюцького договору. Зокрема, принципи територіальності і непорушності приватної власності посідають у ньому основоположне місце. Разом з тим досліджений сам процес нор­мотворчості, який дозволяє глибше зрозуміти нормативний зміст тих або інших домовленостей сторін.

Своєрідним вододілом у духовних та мирських спорах став "день відліку" — 1 січня 1624 р. Це відображено в § 2 статті V Оснабрюцького договору. Спірні ж питання зафіксовані в багатьох параграфах Оснабрюцького договору: §§ 6–57 статті IV та §§ 3, 12, 14, 18, 32 статті V.

Характерним для Вестфальського миру є сусідство реституції як форми відповідальності в міжнародному праві, та інституту амністії, тобто звільнення від відповідальності за всі протиправні дії, вчинені з політичних мотивів під час війни самими воюючими. В Оснабрюцькому договорі застереження про амністію складає статтю ІІ. Конкретні ж приклади амністії не тільки для фізичних осіб, родових династій, але й для міст є в §§ 13, 28, 52 статті IV, в § 13 статті V, в § 18 статті XVI Оснабрюцького договору.

На основі викладеного зроблені узагальнення про те, що реституція як

Міжнародно-правовий інститут амністії згодом був інкорпорований у національне законодавство Російської імперії, де застосовувався як "царський акт помилування, наймилостивіший маніфест".

У підрозділі 3.4. "Вестфальський мир і особливості становлення міжнародного економічного права" розглянуто коло міжнародних взаємозв'язків — торговельних, митних, валютно-фінансових, транспортних, що впливали на формування підвалин міжнародного економічного права.

З метою кращого висвітлення та порівняння головних рис окремих інститутів сучасного міжнародного економічного права з історичним періодом, що розглядається, особливостей їх становлення, у підрозділі дано визначення вказаної галузі міжнародного права. Розглянуті специфічні риси сучасних міжнародних економічних відносин та їх принципи.

Правове регулювання взаємовідносин між державами в економічній галузі пройшло значний історичний шлях, особливе місце у якому посідають Оснабрюцький та Мюнстерський договори 1648 р. Вони усунули труднощі, що виникли в ході Тридцятилітньої війни внаслідок підвищення старих або введення нових митних і дорожніх зборів. Основоположна концепція врегулювання вказаних проблем викладена в §§ 1 і 2 статті ІХ [Торгівля і мита] Оснабрюцького договору, що текстуально відповідає §§ 67 і 68 Мюнстерського договору. Наведені міжнародно-правові норми мали на меті пожвавлення торгівлі в спільних публічних інтересах сторін; вони привели, по-перше, у відповідність окремі норми процесуального права імперії у сфері митної діяльності, а, по-друге, ліквідували митниці, що стихійно виникли на кордонах держав в ході Тридцятилітньої війни.

Поряд з наведеною основоположною концепцією Вестфальського миру в сфері міжнародних економічних відносин кожному з договорів властиві свої особливості. Наприклад, у § 85 Мюнстерського договору додатково підкреслюється необхідність транспортних і торгівельних свобод у верхів'ях Рейну.

Тридцятилітня війна негативно відбилася не тільки на торгівлі і митній справі, але й на системі імперських кредитних відносин, які опинилися в стадії розвалу. Проте не тільки фізичні особи, а й окремі міста мали значні боргові зобов'язання: Гамбург, Нюрнберг, Лейпциг тощо. На фоні загальної дестабілізації в межах імперії окремі території шукали виходу із становища "фінансового тромбозу" і вживали локальних заходів щодо законодавчого регулювання відносин у фінансовій сфері. Ландтаги Щецина, Баварії, Вюрцбура, Гільдесхайма, Бранденбурга законодавчо ввели мораторій на виплату прибутків з капіталу. Але наведені приклади спроб територій врегулювати локальними правовими актами питання фінансово-кредитних відносин не змогли розв'язати проблему у цілому. Тому проблема боргових зобов'язань стала одним з важливих пунктів порядку денного на Вестфальському конгресі. Результатом обговорення цього питання стало включення в Оснабрюцький договір § 5 [Боржники, що потрапили в скруту через війну] статті VIII (відповідно, § 66 Мюнстерського дого­вору).

У більш конкретизованому вигляді проблеми анулювання незаконних

У підрозділі доведено, що міжнародні договори Вестфальського миру нормалізували міжнародні економічні відносини в площині як міжнародно-правового, так й імперсько-правового регулювання. Основоположна формула Вестфальського миру у зазначеній сфері полягала у приведенні відносин до довоєнного рівня шляхом посилення принципу загальної свободи транспортних сполучень, та посилення принципу загальної свободи торгівлі. Оснабрюцький і Мюнстерський договори 1648 р. заклали також правову основу для прийняття на регіональному рівні законодавчих актів про регулювання кредитно-фінансових відносин і проблеми погашення боргових зобов'язань.

У підрозділі 3.5. "Гарантії дотримання Вестфальського миру і проблема виконання міжнародних договорів" розглянуто процес виникнення та закріплення ідеї міжнародно-правової гарантії виконання договорів між суб'єктами міжнародного права. В рамках історико-правової ретроспективи з метою порівняння показано, що, регламентуючи питання укладання міжнародних договорів, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. та Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. залишають за межами міжнародно-правового регулювання аспекти забезпечення виконання міжнародних договорів. Вони містять лише норму pacta sunt servanda: кожний чинний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися. Викладено погляди з цього приводу відомих юристів-міжнародників.

Проблема способів забезпечення міжнародних договорів має свою історію, у якій Вестфальський мир 1648 р. посідає вельми значне місце. Універсальну модель забезпечення цього миру запропонував кардинал Рішельє: він перший серед європейських політиків остаточно переборов панівне тоді вчення про християнську універсальну монархію як інструмент миру і обґрунтував ідею європейської рівноваги держав. Саме за пропозицією французької сторони у текст договорів був уведений інститут міжнародно-правової гарантії, яким третя держава забезпечувала б права будь-якої держави стосовно до іншої і який би потім трансформувався в колективну гарантію всіх сторін договору стосовно до однієї з держав. Ідея Рішельє була втілена в § 5 [Загальний захист миру] статті XVII Оснабрюцького та відповідаючого йому за змістом § 115 Мюнстерського договорів.

Крім того, широкий спектр застосування мають норми, що містяться в §§ 2, 4 і 7 статті XVII Оснабрюцького договору. Вони спрямовані насамперед на всі без винятку імперські стани (як мирські, так і духовні).

Таким чином, гарантом Вестфальського миру виступають сторони договорів, а також їхні прихильники та союзники, які наведені у тексті договорів. Шляхом залучення до договорів тих європейських сил, які не брали безпосередньої участі у воєнних діях Тридцятилітньої війни, Вестфальський мир набув загального характеру і основоположного міжнародно-правового значення для Європи.

Важливість і життєвість застереження про колективну гарантію дотримання Вестфальського миру не залишилася лише на папері. Історія застосування інституту міжнародно-правової гарантії вже після 1648 р. свідчить про його важливість для розвитку і становлення міжнародного права. Подібне забезпечення виконання міжнародних договорів шляхом колективних гарантій міститься в договорах, підписаних, наприклад, в Раштатті і Бадені (1714 р.), Аахені (1748 р.), Паризі (1763 р.), Губертусбурзі (1763 р.), Тешені (1779 р.), Версалі (1783 р.) тощо. Майже через 200 років після підписання Оснабрюцького і Мюнстерського договорів 1648 р. протестанти Трансильванії та Угорщини в своєму намірі захистити порушення їхніх релігійних прав на самоврядування апелювали саме до Вестфальського миру. Це свідчить про те, що він мав достатню моральну силу для захисту релігійною меншиною своїх прав, які були порушені в невеликому кутку загального європейського дому, де проживало й українське населення.

Викладене у підрозділі дозволяє зробити висновки про те, що підписання Оснабрюцького і Мюнстерського договорів 1648 р. стало початком і основою краху вчення про християнську універсальну монархію. Висунута кардиналом Рішельє ідея щодо використання інституту міжнародно-правової гарантії збе­регла привабливість і моральну силу, потенціал свого застосування і в умовах сучасних міжнародних відносин.

У підрозділі 3.6. "Вестфальський мир і основні права людини" міститься аналіз становлення окремих аспектів міжнародного захисту прав людини. З метою порівняння викладено основи сучасного розуміння міжнародних стандартів прав людини.

Звертається увага на те, що сучасні стандарти прав людин сягають своїми коренями ідей гуманізму минулого, що загальнолюдське надбання не має меж і національних рамок. Підтвердженням цьому є проведене здобувачем дослід­ження Вестфальського миру 1648 р., посилання на який при згадці історичних коренів становлення інституту захисту окремих прав людини у вітчизняній літе­ратурі, на жаль, відсутні. Насамперед це стосується релігійних свобод і свободи виїзду, які наповнюються історико-правовим змістом, виходячи з аналізу саме Вестфальського миру. Про свободу віросповідання детально сказано в § 1 статті VII Оснабрюцького договору. Право людини на відправлення релігійних культів пов'язувалося також з усіма "побічними правами", якими володів віруючий за містом роботи (§§ 31, 32 статті V Оснабрюцького договору).

У тексті договорів звертається увага на дві форми відправлення релігійних культів: публічну і приватну. Причому сторони договорів вбачали можливість збереження міжконфесійного миру тільки на шляху толерантності, що знайшло відображення в § 34 статті V Оснабрюцького договору. Більше того, Вестфальським миром передбачалася пряма заборона "дискримінації" підданих внаслідок їхньої релігійної приналежності (§ 35 статті V Оснабрюцького договору). З релігійних мотивів дозволялося вільно міняти місце проживання всередині імперії, а також у межах країн договірних сторін.

Свобода еміграції, виїзду з релігійних мотивів пов'язувалася в тексті договору також із захистом майнових прав емігранта (§ 36 статті V Оснабрюцького договору). Більше того, проблема права людини на власність (безумовно, після встановлення миру!) посідає в Оснабрюцькому і Мюнстерському договорах центральне місце. На це вже зверталася увага при розгляді реституції, юридичною основою якої була непорушність приватної власності, індивідуальне повернення неправомірно відібраного майна. Концептуальне ставлення творців Вестфальського миру до майнових прав індивіда закріплено в §§ 1 і 2 статті ІІІ Оснабрюцького договору. Такий концептуальний погляд на майнові права титулованої фізичної особи пронизує всі подальші статті, що стосуються окремих реституцій, амністії і відновлення в правах окремих осіб, династій і т.ін.

У підрозділі робиться висновок, що матеріали Вестфальського миру з повною підставою можуть бути віднесені до числа перших міжнародно-правових документів, у яких закріплені права особистості на свободу вибору релігії і на пов'язані з цим "побічні права", на свободу виїзду і зміни місця проживання з мотивів конфесійної приналежності. Договори приділили значну увагу питанню права власності особи, а також механізму його забезпечення.

У "Висновках" монографії узагальнені підсумки дослідження, сформульовані основні положення, що становлять науковий зміст роботи та заслуговують на пріоритетну увагу.

Показано значення Вестфальського миру, складові якого — Оснабрюцький та Мюнстерський договори 1648 р. — стали першим універсальним міжнародно-правовим регулятором відносин у "старому світі". Підтверджена покладена в основу дослідження гіпотеза, що вказані договори були ключовим і поворотним моментом у розвитку сучасного міжнародного права, детермінованого виникненням його вестфальської конфігурації, основні риси якої продовжують ефективно діяти і сьогодні. Визначено теоретичне поняття та міжнародно-правове значення лабільної системи держав та інших впливових європейських сил першої половини XVII ст., в умовах якої здійснювалися підготовка і проведення Вестфальського конгресу 1643–1648 рр.

На цій загальнотеоретичній основі обґрунтована доктрина щодо опосередкованого впливу Московської держави на події Тридцятилітньої війни на боці Данії та Швеції, що стало підставою для включення Великого князя Московського до тексту Оснабрюцького мирного договору в якості його учасника з боку Швеції.

Виявлено унікальні факти лабільних європейських взаємозв’язків на українському векторі міжнародних відносин, у яких український народ був представлений часткою населення Трансильванії і запорозьким козацтвом та опосередковано впливав у межах своєї політичної сили як на європейські процеси, так і на формування міжнародного правопорядку тієї пори.

У дисертаційному дослідженні дано відповідь на низку поставлених перед наукою міжнародного права питань.

Вестфальський мир 1648 р. має подвійне значення. По-перше, частка норм його договорів регулювала внутрішні відносини у Священній Римській імперії німецької нації. По-друге, решта норм являла собою міжнародно-правовий
регулятор відносин між суб’єктами міжнародного права. Вказані нормативні складові Оснабрюцького та Мюнстерського мирних договорів не виключають одна одну. Установлення правомірного миру зумовлює регулювання як внутрішньоімперських, так і зовнішніх проблем за допомогою згоди. Тільки завдяки останній сторони виявилися готовими до вироблення відповідних регулятивних норм. Досягнутий мир став можливим лише в ситуації, коли проблеми і конфлікти, які були власне причинами Тридцятилітньої війни, виявилися розв’яза­ними. У цій єдності договори сформували центральний елемент — міжнародний правовий порядок у Європі. Такий тісний взаємозв’язок і взаємопроникнення імперської конституції і міжнародно-правового порядку розвивалися і в різних наступних договорах, де сторонами були учасники Вестфальського миру.

Міжнародно-правові зв’язки суб’єктів міжнародного права історичного періоду, що досліджується, будувалися в умовах посилення національних монархій у Європі та ослаблення імператорської влади. Суверенітет як всеосяжна зовнішня незалежність держав та їх самовизначення, ставав основним принципом європейського порядку. Таким чином розвивалися взаємовідносини держав, регульовані у горизонтальній площині, де всі суб’єкти міжнародного права, включаючи Священну Римську імперію, були в правовому відношенні рівні. Оснабрюцький і Мюнстерський мирні договори утворили своєрідну заключну фазу цього процесу і водночас оформили початок нової епохи у міжнародних відносинах. Учасникам Вестфальського конгресу вдалося саме правовим шляхом, долаючи протиріччя між суб’єктами міжнародного права, досягти миру і створити той європейський правопорядок, який став основою для майбутньої Європи.

У рамках зазначеного міжнародного правопорядку набув нового значення інститут міжнародно-правової гарантії виконання міжнародних договорів. Система гарантій, закріплених у нормах Оснабрюцького та Мюнстерського мирних договорів, мала двоступеневий характер і включала в себе відповідний правовий механізм розв’язання можливих спорів. Така система міжнародно-правової гарантії прийшла на зміну гарантії, що забезпечувалася раніше лише шляхом принесення клятви. Вестфальська спроба використання інституту міжнародно-правової гарантії знайшла застосування і в подальшій міжнародній практиці, набула значення нового дійового інструменту міжнародного права.

Вестфальський конгрес став суттєвим внеском у розвиток міжнародно-правового інституту посередництва і дипломатії завдяки плідної участі у його роботі посередників від Ватикану і Республіки Венеції. Дії останніх в основі своїй збігаються з сучасними уявленнями про міжнародно-правовий інститут посередництва. Саме досвід посередників на Вестфальському конгресі вніс багато нового в практику організації переговорного процесу, яка була ефек­тивним комунікативним засобом для спілкування антагоністичних сторін між собою.

Визнання Вестфальським миром суверенітету Швейцарії певною мірою пов’язано з обґрунтуванням декларативної теорії міжнародно-правового визнання, є історичним прикладом для сучасного інституту міжнародно-правового визнання. Через Оснабрюцький і Мюнстерський мирні договори Швейцарія як суверенна держава була інтегрована в сферу європейського правопорядку.

У досліджуваний період активно використовувалась така форма інституту відповідальності у міжнародному праві, як реституція. Остання була побудована на той час на принципі, згідно з яким приватна власність і права громадян ворогуючої держави не могли бути змінені війною.

Значна увага приділялась учасниками переговорного процесу міжнародно-правовому регулюванню міжнародних економічних відносин, насамперед міжнародній торгівлі і митним зборам. У договорах реалізовані ідеї посилення принципів загальної свободи транспортних сполучень і торгівлі. Договори
заклали також правову основу для прийняття на регіональному рівні законодавчих актів щодо регулювання кредитно-фінансових відносин і проблеми погашення боргових зобов’язань.

Вельми важливе місце в переговорному процесі сторін посідають ідеї забезпечення окремих прав людини. Насамперед це стосується нормативного забезпечення релігійних свобод, свободи пересування і вибору місця проживання, а також майнових прав індивіда. Вестфальський мир не тільки приділив значну увагу питанню забезпечення майнових прав, але й запропонував конкретний механізм їх захисту.

Результати дисертаційного дослідження можуть застосовуватися для по­дальшого розвитку науки міжнародного права, для вивчення майбутніми віт­чизняними дослідниками тексту Оснабрюцького і Мюнстерського мирних
договорів 1648 р., авторський переклад яких з німецької на українську мову введений в науковий обіг і міститься у додатку до монографії, а також для можливого вдосконалення концепції зовнішньої політики України у векторі країн Європейського Союзу.