такий спосіб мислення, при якому ігноруються або

сичну механіку, з позиції якої нову картину світу 
зрозуміти було неможливо. Великої шкоди догматичні 
стереотипи завдають сьогодні при спробах пояснення 
складних процесів соціально-політичного життя нашої 
країни з позицій учорашнього дня.
Противагою догматизму є релятивізм (від лат. 
геіаіііпгз — відносний). Релятивізм виходить з 
однобічного підкреслювання постійності, змінності 
дійсності і заперечення відповідної стійкості речей і 
явищ. Якщо догматизм ґрунтується на перебільшенні 
значення абсолютної істини, ігноруючи момент її 
конкретності, то релятивізм, навпаки, перебільшує 
значення відносної істини, відкида-ючи момент її 
абсолютності. І, звичайно, тут релятивізм виступає як 
різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, 
релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики 
як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива.
Альтернативою діалектики є також софістика, 
оскільки вона виступає одним з негативних виявів 
метафізичного способу мислення. Софістика (від грец. 
зорЬізтаі — міркування, засноване на навмисному 
порушенні законів логіки) проявляється у формі аргу-
ментації, 
яка 
базується 
на 
суб'єктивістському 
тлумаченні фактів, подій заради збереження і 
утвердження існуючих теоретичних положень чи 
виправданнях існуючого порядку речей. У своїх побудовах 
софістика використовує різні логічні помилки, підміну 
понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і 
хитрування, багатозначність понять. Поширеним видом 
софістики є маніпулювання фактами, за допомогою 
яких можна довести що завгодно. У наш час софістика 
широко використовується для того, щоб довести, що в 
історії радянського суспільства взагалі немає жодної 
світлої плями, а є лише помилки. Метафізичність такого 
підходу очевидна, тому що подібний підхід однобічний, а 
значить, антидіалектичний.
Критикуючи софістику, слід мати на увазі, що в історії 
розвитку науки вона виконує і позитивну роль, сприяючи 
виробленню наукової критики застарілих положень 
свідомості, бо виникає як відповідна реакція на загрозу 
системи знань, що склалась.
У 
процесі 
пізнання 
метафізика 
часто-густо 
проявляється у формі еклектики. Еклектика (від грец. 
екіеШікоз — той, що вибирає) — це механічне поєднання в 
одному вченні різнорідних, органічно несумісних 
елементів, які безпринципно запозичують з протилежних 
концепцій; використовування й підтасовування з певною 
тенденційною метою вирваних з контексту фактів, 
формулювань, цитат тощо. Еклектика — це, образно кажучи, 
«мішанина», тому вона не є ані теорією розвитку, ані теорією 
пізнання, ані методом, ані світоглядом. Небезпека еклектики 
полягає в тому, що вона нерідко маскується під діалектику.

Ми дали коротку характеристику традиційним (класичним) 
альтернативам діалектики. Але в XX столітті виникає цілий спектр 
некласичних концепцій діалектики. До них належать:
а) «трагічна діалектика». її автор французький філософ Рай- 
монАрон (1905 — 1983), аналізуючи діалектику сучасної епохи в 
книзі з характерною назвою «Розчарування в прогресі», доходить 
висновку, що сучасне суспільство не здатне використовувати про 
грес в інтересах людства;
б) «діалектична теологія», або «теологія кризи». Авторами її 
були швейцарський протестантський теолог і філософ Карп Борт 
(1886 — 1968) і німецько-американський християнський теолог 
Пауль Тілліх (1886 — 1965). їх креаціоністська доктрина виходить з 
визнання того, що в основі розвитку світу знаходиться божественна 
субстанція, яка створила цей світ з якогось доіснуючого будівельного 
матеріалу — матерії. Тому світ «не співвічний з Богом»: він має поча 
ток і кінець. Але це не означає, що створений світ не має абсолютно 
нічого спільного з Богом. Між ними існує певна схожість, яка дозво 
ляє зрозуміти шляхи розвитку кінцевих, створених речей;
в) «негативна діалектика». Відомими представниками цієї інтер 
претації діалектики були ТеодорАдорно (1903 — 1969) і Жан-Поль 
Сартр (1905-1980). Т. Адорно — німецький філософ, соціолог, пред 
ставник так званої франкфуртської школи. Автор низки праць з філо 
софії, в тому числі такої, як «Негативна діалектика» (1966). Ж.-П. Сартр 
—французький філософ>і'письменник, представник тзкзваною тгеї- 
Стичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем 
філософії, в тому числі праця «Критика діалектичного розуму» (1960). 
В його розумінні діалектика можлива удвох формах — «критичній» і 
«догматичній». Першою є «негативна діалектика». Це однобічна, суб'єк 
тивна концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всеза- 
гальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання 
будь-якої позитивності, самозаперечення і тому не виходить за межі 
метафізики. «Негативна діалектика» — це, по суті, антидіалектика.
Особливе місце серед альтернатив діалектики посідає синергетика.
Поняття «синергетика» ввів у науковий обіг наприкінці 60-х 
років німецький філософ Тане Хакен. Для становлення синергетики 
як області знань важливе значення мали проведені експерименти 
вченими Борисом Білоусовим і Андрієм Жаботинським. Спира-
ючись на них, бельгійська школа, очолювана Іллею Пригожиним, 
створила першу нелінійну Модель синергетики хімічних процесів, 
засновану на ідеях нерівновагомої термодинаміки.

жүктеу/скачать 7 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: