поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за
допомогою самосвідомості людина
реалізує ставлення до
самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої
істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання
для суб'єкта є він сам і його свідомість. Отже, людина
— самооцінююча істота, яка без цієї характеристичної
дії не змогла б визначити себе і знайти своє місце в
житті.
Звернення філософів до самосвідомості як
особливої сфери суб'єктивного світу починається ще з
Сократа, з його максими: «Пізнай самого себе». Із
становлення філософії як специфічного знання про світ і
людину склався погляд на діяльний, неспокійний характер
душі, діалогічність і критичність розуму щодо самого себе.
За Платоном діяльність душі — це внутрішня праця, яка
має характер бесіди з самим собою. Розмірковуючи, душа
постійно
розмовляє з собою, запитує себе, відповідає,
стверджує і заперечує.
Таким чином, самосвідомість — важлива умова
постійного самовдосконалення людини. У структурі
самосвідомості можна виокремити такі структурні
елементи:
самопочуття,
самопізнання,
самооцінка,
самоконтроль. Самосвідомість в цілому тісно пов'язана з
рефлексією. У філософській літературі рефлексію
визначають як принцип мислення, за допомогою якого
вона здійснює аналіз і усвідомлення власних форм
(категорій мислення) діяльності. Ось чому, на наш погляд,
рефлексію можна розглядати як діяльність самосвідомості,
яка розкриває внутрішню будову і специфіку духовного
світу людини.
Розуміння людиною
свого внутрішнього стану, її
здатність до самоконтролю приходить не одразу.
Самосвідомість, поряд з такими духовними елементами
особистості, як світогляд, здібності, характер, інтереси,
формується під впливом соціального середовища. Се-
редовище потребує від особистості контролю над
своїми діями і відповідальності за їх результат. Рівень
свідомості значною мірою залежить від того, які вимоги
ставляться перед особою і які соціальні цінності
культивуються в даному середовищі. Основною вимогою
тут виступає те, що людина сама повинна контролювати
свої дії і відповідати за їх наслідки.
Структурні елементи
свідомості перебувають у
взаємозв'язку та взаємодії і забезпечують свідомості ряд
життєво важливих для людини функцій (схема 6.7).
Головною функцією свідомості є
пізнавальна, або
відображаль-на функція, тобто здатність індивідуума
отримувати знання про навколишній світ і про себе. Як
пізнавальна діяльність свідомість починається з чуттєвого
образного пізнання і сягає аж до абстрактного мислення.
На етапі чуттєвого (емпіричного) пізнання накопичується
різноманітний фактичний матеріал, який пізніше узагаль-
нюється
за
допомогою
абстрактного
мислення,
проникаючи таким
\
чином у суть найскладніших явищ і встановлюючи
об'єктивні закономірності, яким вони підлягають. Ця
функція є всеохоплюючою, і з неї випливають всі інші.
Пізнавальна функція має не пасивний, а активний,
евристичний характер, тобто у свідомості є властивість
випереджального відображення дійсності.
Пізнавальна
функція
свідомості
обумовлює
акумулятивну (накопичувальну) функцію. Вона
полягає в
тому, що в пам'яті людини накопичуються знання,
отримані нею не тільки з безпосереднього, особистого
досвіду, а й такі, що здобуті її сучасниками або попередніми
поколіннями людей. Ці знання в міру необхідності
актуалізуються, відтворюються і служать засобом
реалізації інших функцій свідомості. Що багатша пам'ять
людини, то легше їй прийняти оптимальне рішення.
Ще однією функцією свідомості є
функція аксіологічна
(оціночна). Людина не тільки дістає дані про зовнішній
світ, але й оцінює їх з точки зору своїх потреб і інтересів.
Свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного
відображення, формою пізнання дійсності як незалежної
від людських прагнень та інтересів. Результатом і метою її
як пізнавальної діяльності є отримання знань,
об'єктивної істини. З другого боку,
свідомість вбирає в
себе прояв суб'єктивного до дійсності як до світу свого
життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе.
Результатом і метою ціннісного ставлення до
світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності
світу та його проявів людським інтересам та потребам,
сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна
діяльність потребує здебільшого ясного вираження знання,
дотримання логічних схем оперування ними, то
ціннісне
ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих
зусиль, власних роздумів і переживання істини.
Оціночна функція безпосередньо переходить у
функцію цілепокладання (формуваннямети). Здатність до
цілепокладання — це специфічно людська здатність, що
становить кардинальну характеристику свідомості.
Ціль —
Достарыңызбен бөлісу: