Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя

Проте нам цікавим убачається саме те «миро», з яким поїхала з Константинополя княгиня після благословення її патріархом Полієвктом. Такий термін тут, на нашу думку, треба бачити, а не «мир», з яким Ольга начебто поїхала (як звичайно вважається). Та про який мир може йти мова, якщо Ольга, після того, як «перестала приховувати своє охрещення», за свідченням Іакова Мніха, догоджала Богу добрими справами, однією з яких була саме війна з Хазарією? Напевне, саме для того й потрібне було княгині те церковне «миро», отримання якого ми трактуємо як легітимізацію її права на важливу християнську дію і незалежну церкву. Все виглядає логічно з християнської точки зору, бо Хазарія була іудейською. Пізніше митрополити-греки в Руси все зроблять, щоб «затерти» даний факт у документах. З Ольгою – далеко не все просто, що ми ще докладніше покажемо нижче. Поки ж повернемося до Олега.

Симеон і Олег могли зійтися саме на засаді прагнення здобути для своїх країн духовно-політичну незалежність, тому союз Болгарії й Руси міг мати тільки антигрецьку спрямованість. Симеон мріяв при підтримці Руси побудувати універсальне царство-федерацію балканських слов'ян, Руси та Греції [14]. То була блискуча політична ідея Симеона, яку він намагався втілити в життя, посівши Константинопольський імператорський престол. І досяг бажаного, як і визнання незалежного Болгарського патріархату зі слов’янським кирило-мефодіївським обрядом, який визнавав примат папи [6, с. 3].

Політичні ж зв'язки кагана Олега й царя Симеона явно підтримувалися й міцнішали, в чому нас переконує той факт, що в’їзд Симеона до Конс­тантинополя й урочисту коронацію його супроводжував Каган Олег зі своїми князями. Саме після того Олег помер за загадкових обставин. І смерть його у зв’язку з вищезазначеним не видається нам випадковою, адже Візантія зовсім не раділа болгарському цареві на своєму імператорському троні та його посиленню завдяки дружнім стосункам з Києвом.

(Образ «померлого коня» з Літопису й може бути натяком на Візантію – як давнього друга, що вже «помер» і тому не відав, що творив, адже саме з його черепа вилізла та «змія», що вкусила Олега. Образ змії теж зрозумілий, якщо враховувати як незацікавленість іудео-Хазарії в незалежному від неї розвитку Руси, так і слова Ісуса Христа щодо іудеїв: «О, змії, о, роде гадючий!». Тож з цим, гадаємо, все вже більш-менш зрозуміло. Дата смерті – 913 рік, між іншим, непевна, адже у Другому Новгородському літопису фігурує 922 рік).

І ось тут треба зробити деякі зіставлення, щоб окреслити чітко те, що потребує осмислення:

1) згідно з Кройнікою, «перше хрещення» Руси було Андрієве. Маємо: Апостольську церкву, повну незалежність;

2) «друге хрещення» позначене як таке, що було «від Кирила й Мефодія». Маємо: визнаний цілком самостійний слов’янський обряд;

3) «третє хрещення» – Олегове (ми відстоюємо варіант ПЗРЛ 1843 р.). Такого визначення не могло б бути в християнському джерелі, якби князь не заклав хоча б якихось основ інституту церкви, і така церква, за нашим припущенням, звалася «Русь». Обряд неслов’янський, інший (можливо, аріанський, чи монофізитський). Але це не фігурувало б як «хрещення» у православному джерелі, якби не було зафіксоване в Константинополі. Хто ж міг зафіксувати? Греки полягли б усі як один, але НІЧОГО б не зафіксували. Хто ж? Дивимося далі;

4) союзник Олега болгарський цар Симеон став візантійським імператором і досяг визнання незалежності від Константинополя для свого Болгарського патріархату. У візантійській церкві Головою є імператор, його воля є вирішальною, і така воля імператора Симеона щодо Болгарської церкви була виконана.

Але ж фактом є те, що на коронації Симеона як ромейського імператора був присутній князь Олег, релігійна ініціатива якого на цей час повинна була бути вже здійсненою. То невже Олег не скористався тим, що на трон Константинополя зійшов його головний союзник? Немає щодо церкви Руси ніяких документів про її визнання чи невизнання ні в цей час, ні пізніше, і не могло бути, бо церква була особлива від самих її початків, що ми маємо намір у нашій роботі показати. Але від Симеона як візантійського імператора й Голови церкви могла відходити якась згода на те, що робив Олег у церковній площині в своїй державі, що в трансформованому вигляді дійшло до автора Кройніки й було ним записано як «третє хрещення». Не випадково інформації про те, що вдалося здійснити Симеону під час його короткочасного перебування на візантійському троні, практично немає. Вичистили. Скажете: але ж щодо Болгарії не вичистили. Так. Але Болгарія – не Русь, тут і сила не така, і церква інша (в той час). Болгарія складала небезпеку для Константинополя тільки в сполуці з Руссю. Не випадково Константинополь ліквідує на початку ХІ ст. Болгарський патріархат. То була помста не тільки за богомильство, а й за Симеона й узагалі за будь-яке пряме й опосередковане сприяння Руси.

Хазарія ж після смерті Олега затиснула силою своїх союзників печенігів Київського князя Ігоря немов кліщами на Київських горах. Ясно: такі претензії його попередник князь Олег висунув на геополітичне домінування на терені, де в неї були просто життєві інтереси! Треба було терміново все задавити – будь-як і за будь-що. Ні, все ж таки не випадково текст Договору Ігоря з греками так відрізняється в принципових моментах від Олегового й Святославового: іудео-Хазарія безоглядно нищила т.зв. «Хазарську християнську церкву», що існувала ще з VІ ст. і успішно розбудовувалася. Структури Олегової релігійної синтези цілком могли контактувати саме з цією церквою. Є й деякі дані щодо того, що в Дербенті з ІV ст. існував патріарший престол – ясно, що не визнаний, але цей факт круто міняє всі наші уявлення про розклад релігійних сил на той час. До того ж, українські церковні структури теж усе останнє християнське тисячоліття не визнаються, то треба, напевне, вже подивитися на подібних «невизнаців» та на те, що вони робили й чого прагнули.

До ІV ст. відноситься й поява аріанства, засновником якого був Арій, виходець з «індійських общин» (тобто зі Сходу). Ось тут, на наш погляд, може бути прямий зв’язок між аріанством і Дербентом, який іудео-Хазарії вдалося сильно поламати. І, як зазначив Л. Гумільов, після 900 року (уточнюємо: тільки після 913, або 922 р.) купецька організація рахдонітів стала гегемоном у Східній Європі [5, с. 191]. Це коштувало Руси сотень тисяч життів кращих її синів, які вмирали у військових походах на терени, що знаходились у сфері впливів Хазарії. І тільки після вбивства Ігоря Старого (945 р.) Русь повернула собі свободу й славу. Але втрачений був дорогоцінний історичний час, дуже важливий для етнічного розвитку.

Однак, до всього слід мати на увазі ще одну важливу обставину: на просторах Східної Європи в цей час господарство було натуральним, тому правителям народів, що мешкали на цьому терені, взяти з підданих особливо було нічого. Римляни ж і греки лише тоді погоджувались на рівноправну торгівлю, коли їх дуже боляче били. Але обсяги данин від них після їх переможного побиття, зафіксовані в джерелах, починаючи від часів Аттіли, а перед тим його предків, були лише незначною компенсацією за пограбування їхніми купцями місцевого населення – через неправомірні ціни за те, що вони купували.

Так же нерівноправно (імперіалістично) нинішні західні («демократичні») країни торгують зі слабкими країнами, викачуючи з них за безцінь сировину і підсовуючі їм залежалі товари³⁷. До тих же, хто опирається такому безчинству, застосовується політика придушення, підкріплена сучасною ракетною технікою. Різниця, звичайно, існує: в часи Середньовіччя це називалось тиранією, а нині – демократією. Але ж, як казали середньовічні араби, «якщо на голову віслюка надіти золотий таз, його все одно видадуть довгі вуха». Так що, правий був Еклезіаст, адже дійсно: «Немає нічого нового під сонцем».

Кошти ж, необхідні для ведення світової політики, в час, що нами досліджується, доставляли купці, які водили каравани з Китаю до Іспанії (ось чому торгівельний шлях «із варягів у греки» мав ключове значення – див. географію). Торгували вони предметами розкошів, тому ця їхня діяльність більше походила на валютні операції, ніж на торгівлю в сучасному розумінні цього слова. А контролювали ці операції іудеї. Русь же ввійшла в непримиренний конфлікт з ними. Але не мала необхідних капіталів, щоб скласти їм конкуренцію на всіх напрямках геополітики. Та й не могла з суто етнопсихологічних причин: руси були воїнами, а воїни в усі часи й донині зневажають торгівлю; східні слов’яни ж не потребували розкошів і не поважали фінансові операції, яких вони просто не розуміли.

Отже, заробити необхідні кошти Київська Русь не могла, взяти з населення – теж, а назовні їх їй могли надати тільки ті ж іудеї. Замкнене коло. І його можна було розірвати тільки одним методом: посилитися настільки, щоб ті, хто кошти мав, віддавали б їх самі.

Не можна тут не відмітити й того, що по літописному матеріалу цього періоду явно пройшла рука не одного цензора. Результатом є не тільки «білі плями» в літописному тексті, а й дивні перекручування фактів, які стосуються життя Ігоря, Ольги, Святослава. На прикладі Ольги це наявно видно з наведеної нами таблиці:

Вік Ольги згідно різних джерел на найважливіших етапах її життя	№ п/п версії	Дати найважливіших подій в житті Ольги			Джерело
		Смерть Ольги (969 р.)	Народження Святослава (942 р.)	Одруження з Ігорем
	1	75 р.	48 р.	9 р.	Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд. – С. 130;
	2	76 р.	49 р.	10 р.	Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. – С. 202 –203;
	3	80 р.	53 р.	14 р.	Анонім кінця XVII століття. – С. 162; Кузич-Березовський І. Жінка і держава. – С. 26;
	4	86 – 90 р.	59 – 63 р.	20 – 24 р.	Избранные жития русских святых. – С. 25.

Як видно з таблиці, хронологічні засади всіх запропонованих (основних, офіційно визнаних) версій суперечливі, оскільки основні етапи життя Ольги логічно не пов'язані між собою. В науковій літературі таке явище зафіксоване, але відповідних висновків і досі не зроблено. Пояснення названих протиріч ми вбачаємо не тільки в неповноті джерел, чи в їх свідомій фальсифікації, але й у тому, що автори вер­сій аналізували частини цілого (окремі віхи в житті Ольги), ігноруючи ціле. Наша ж таблиця дає можливість відразу висунути, виходячи з вимог тодішнього історичного часу, згідно з якими шлюб правлячої пари був би скасований, якби дружина великого князя протягом року-півтора не народила спадкоємця, низку наступних проблем:

а) або ж дружина Ігоря Старого і мати Святослава Ігоревича – дві жінки, а не одна. В такому разі в Літопису з неясних причин мусила бути пропущена ще одна пара Рюриковичів. І на те, що Ігоря інколи називають «Старим», звернути увагу треба, бо де тоді, в такому разі, подівся «Молодий»? Отож, джерела таки деякі підстави до сумнівів надають;

б) або шлюб Ігоря й Ольги не був скасований тому, що до Святослава у них були вже діти. Ну, не могла молода династія й молода держава чекати 40 років появи престолонаслідника. Дана версія в літературі присутня [9, с. 44], але вона теж не знаходить собі необхідного підтвердження. Хоча зрозуміло, що якщо в 970 році Святослав уже мав цілком повнолітніх дітей, яких відправив княжити в інші землі Руси (Ярополка, Олега й Володимира), то дата його народження в 942 році тільки покаже, що йому на час народження його першої дитини було всього 10 років. Тож ясно, що з датою його народження є проблема. Та й на свідчення імператора Костянтина Багрянородного, сучасника князя Святослава, з його праці «Про управління імперією» про те, що Святослав правив у Новгороді ще й за часів княжіння його батька Ігоря Рюриковича (тобто до 945 року), слід зважати.

В цілому ж, як бачимо, з Ольгою, дійсно таки, дуже все непросто в джерелах. І якщо до історичної пари «Ігор – Ольга» існувала ще якась пара Рюриковичів (можливо, Ігор Старий /Інгвер/ – Хельга), тоді інформацію щодо обох жінок хтось піддав спеціальному переплутанню. Адже, якщо жінка, привезена Олегом для Ігоря, була болгаркою й християнкою, то чому тоді Літописець записує, що в Константинополі Ольга сказала імператору: «Я поганинка єсмъ» [2, с. 35] і взяла участь в якомусь охрещенні? Хоча цього факту навіть сам імператор Константин не підтвердив.

Нестор міг і сам щось записувати на догоду пануючої ідеології, але при тому спеціально натискати на незбіги, щоб потомки уважно ставились до свідчень, зокрема, щодо Ольги, бо там не все було гаразд уже в часи написання джерела – тиск на руських літописців з боку митрополитів-греків ураховувати обов’язково треба. Але то буде тільки нашим припущенням. Фактом же можна визнати те, що Ольга (і тут не має значення, – «стара» чи «молода») здійснювала якусь дуже важливу для християнства місію й фундувала церкву особливу, незалежну (назва її «Соборна» говорить про претензію на Вселенськість), тиснучи при тому на греків, щоб ті визнали таке її право. А грецький патріарх і дав їй якесь «миро».

На середину Х ст. у Європі розстановка сил суттєво змінилася. Почалося поступове посилення Західної Європи. Германський імператор Оттон І розбив у 955 році на Лесі мадяр, після чого розпочався наступ європейців на решту світу [15, с. 74]. Цій Європі вже важко було б продиктувати якісь умови. Водночас Східна Римська імперія через низку причин, з яких треба особливо виділити церковний конфлікт, який започаткував процес церковного розколу, з Х ст. поступово починає перетворюватися з імперії, що претендувала на провідну роль у спадщині Риму, в невелике малоазіатське царство, ізольоване від усіх сусідів, які поволі перетворилися на її ворогів. Це поступово починає проявлятися і в Хазарії, яка до цього часу була в дружбі з усіма імператорськими режимами [5, с.166 – 167] і в конфлікті з усіма середньовічними народами внаслідок соціальної близькості деспотичних режимів, протиставлених ходом історії процесам виникнення етнічної різноманітності.

Через несприятливе зовнішнє тло Візантія не змогла активно протидіяти посиленню Хазарії, внаслідок чого східна модель християнства втратила свої позиції в низці регіонів, у тому числі й у Києві, з великим зусиллям затримавшись на південному березі Криму. Хазарія ж посилилася настільки, що в найбільш багатих областях Священної Римської імперії німецької нації (Sancta Imperia Romana Hermanorum) євреї складали панівний клас, який диктував тут свої порядки [5, с. 168 – 170]; великі кошти від хазарських іудеїв отримували французькі імператори династії Каролінгів [5, с. 167] та й іспанські Омейяди ставилися поблажливо до іудеїв (явно, не без причин матеріального характеру) [16, с. 50], а пізніше – з 1100 року євреї будуть тримати в своїх руках кредитні операції англійських королів та їх васалів [5, с. 172]. На цьому тлі «Новий Рим» конче потребував союзників.

Греко-руський альянс було поновлено ще за життя князя Ігоря. За угодою 945 року руси відмовилися від претензій на землі «Корсунської сторони» [2, с. 28], тобто від протекторату над Кримською Готією, встановленого 943 року. Водночас обидві країни зобов’язалися допомагати одна одній боротися проти обопільних ворогів. Отже, фразу арабського історика ал-Мас’уді, записану ним близько 955 року щодо того, що «племена ар-Рус… нині ввійшли в спільноту ар-Рум» [Цит.: 16а, с. 57], можна трактувати як входження Руси часів князя Ігоря у т.зв. «візантійську співдружність» – коло країн прогрецької геополітичної орієнтації, фактично її сателітів. А за часів великої княгині Ольги проблема християнізації й організації церкви в Руси набуває особливої актуальності та ваги. Дана тема в науковій літературі присутня, тож не будемо повторювати відомі речі. Зазначимо тільки, що Ольга взяла орієнтир на слов’янський кирило-мефодіївський обряд, який визнавав головою церкви Римського папу, а не Константинопольського патріарха, але тримав дистанцію (основу якій міг надавати незалежний Охридський патріархат), що, безперечно, обидва світові центри християнства задовольнити не могло. Тому, вочевидь, і відмічають дослідники, що вказаний обряд залишився в історії якимось другорядним [17, с. 8], не розвинутим. І зрозуміло, чому – для його розвитку сили однієї Болгарії було замало.

Позиція ж великої княгині Ольги не була випадковою, а відповідала тим етнічним процесам, які відбувалися в Київській державі, і лежали буквально на поверхні. За часів князя Ігоря руси у війнах понесли величезні людські втрати (913 р. – Русь виставила 500 кораблів по 100 воїнів, тобто приблизно 50 тис. чоловік, з яких не повернувся жоден вояк; 943 р. – полягло 20 тис. русів, а ще – великі втрати на Чорному морі за два роки до цього, цифри невідомі). І вже перелік імен урядовців часів Ольги свідчить про те, що старше покоління ще має неслов’янські імена, а молодше – слов’янські. Тобто, домінуючими в етносі стали слов’яни й ослов’янені руси. Процес асиміляції й метисації був надломлений вибиттям з нього найбільш молодого, войовничого, патріотичного, а, відповідно, й державницького руського елементу. Ослов’янення етносу Київської Руси, яка зберегла від русів назву країни, об’єктивно спричинило орієнтацію київської влади саме на слов’янський кирило-мефодіївський християнський обряд. Водночас відмітимо, що принесений Ольгою в Русь слов’янський кирило-мефодіївський обряд значно відрізнявся від тієї релігійної синтези (Православ’я русів), що її, цілком можливо, намагався втілити в життя Каган Олег.

Ольга, як можна з великою долею вірогідності припускати, була добре обізнана з обставинами піднесення Болгарського архієпископа Даміана з Доростолу до гідності патріарха у 932 році, тому цілком можливо могла прагнути того ж для Києва. З таким саме її бажанням і можна пов’язувати її подорож до Константинополя у 957 році. Вчені вважають, що в Константинополі княгиня мети не досягла. Та як же не досягла, якщо витиснула з Константинопольського патріарха якесь важливе церковне миро? А що їй там ще треба було, якщо то сучасні вчені не звертають уваги на обґрунтування Римом неканонічності претензій Константинополя на Вселенський патріархат, руські князі ж прекрасно знали межі канонічності Риму й «нового Риму», бо в світовій геополітиці не враховувати такі речі було смерті подібним.

Важливим уявляється й те, що в 959 році посли Ольги прибули до германського імператора Оттона І в церковних справах, бо просили направити на Русь єпископа і священиків. Мова явно йшла зовсім не про офіційне навернення Руси до християнства за західним зразком (що може служити опосередкованим підтвердженням того, що з тим київсь­ка влада на той час уже визначилась), а про відправку до Києва германських ієрархів, бо Оттон займався саме інтенсивною місіонерською діяльністю. У тому ж році з’являється при київському дворі висвячений на «єпископи Руси» монах Адальберт, але через рік він спішно виїхав. У літературі цей факт традиційно пояснюється неприйняттям русами посланця Римського папи. Але така трактовка не відповідає досить спокійній на той час позиції Києва щодо Заходу. Ще М. Приселков висловив думку, що Адальберт був посланий до Києва з обмеженими повноваженнями – орга­нізовувати тут просту єпархію, безпосередньо підкорену германському духовенству. Ольга ж, на його думку, цілком можливо могла вимагати для своєї церкви статусу, як мінімум, діоцезу – автономної одиниці під керівництвом автономного єпископа чи митрополита [18, с. 50].

Сучасні вчені приймають його думку на тій підставі, що саме такі вимоги у свій час висували володарі Польщі й Чехії, які прийняли християнство від Риму й після складної боротьби досягли свого. І Київські князі, мовляв, цілком можливо могли мати за приклад досвід своїх сусідів. Ми тут незгодні принципово, бо «dux»-ів було багато (навіть занадто), а «Rex» був один! До того ж у ті часи ті самі правителі Польщі й Чехії навряд чи були навіть повноцінними «dux»-ами, скоріш за все, їхній ранг не піднімався вище «princes»-ів (принаймні, поляки отримають незаперечного «dux»-а тільки з посіданням їхнього престолу Ягайлом – нащадком династії, що мала родинний зв’язок з Рюриковичами через Шварно, сина Данила Галицького, якого батько одружив на донці литовського князя).

Правителька Київської Руси, Regina ruscia gentis (Regina = «королева»; на православному просторі королівств не було, значить – «цариця». Явно – руса, бо – «уроджена» /gentis/. Ну, не виходить болгарка, ніяк, бо переклад, що його подає І. Кузич-Березовський, – «королева руського народу» сумнівний) – велика княгиня Ольга не могла й не збиралася брати за приклад церковно-політичні вимоги якихось другорядних європейських правителів. Ще й від Константинопольського патріарха щось там дуже непросте отримала. Не випадково, напевне, імператор Костянтин Багрянородний, можна сказати, «як ужалений», понісся за нею майже відразу після її виїзду з Константинополя. А Ольга взяла й не прийняла його в Києві. Самого візантійського імператора, голову супер-крутої церкви самого «Нового Риму»! (А як Голова церкви візьме й те надане їй патріархом миро забере? Не треба! Логіка княгині цілком зрозуміла). І греки від цієї неординарної жінки стерпіли все… Війни ж не було. Ось. Значить, стерпіли ВСЕ. Розвернувся імператор Костянтин та й поїхав собі додому. Причини такого явища ще треба обдумувати: чи війни Ольги з Хазарією були настільки вигідні Константинополю, що він вирішив закрити очі на все, що робить Ольга, чи… «Новий Рим» злякався правдивості церковно-геополітичних претензій Києва. Могло бути і те, й те.

Ольга явно діє в площині претензій своєї церкви на Соборність, тобто Вселенськість – звертається й до одного світового центру християнства, й до іншого, але не входить у залежність ні від того, ні від іншого. Прагне бути «над» ними? Та тільки так їй і належало діяти! Ідеологічної розробки доктрини «Київ – новий Єрусалим» в Київській Руси в цей час ще немає (обережність, обережність і ще раз обережність з огляду на могутність іудейської Хазарії), але всі підвалини для неї закладаються цією унікальною жінкою.

Спіш­ний же від’їзд католицького єпископа Адальберта з Києва свідчив про те, що якісь проблеми слід було вирішувати негайно. А проблеми були. Союзницькі відносини з Болгарією, започатковані ще Олегом та Ігорем Старим, допомагали княгині проводити свою незалежну політику, в якій їй конче потрібна була міцна духовна підтримка. І у своїй політиці Ольга починає діяти проти Візантії. То був цікавий поворот у геополітичних пошуках Руси. Ольга, здається, зрозуміла те, чим стала Римська імперія для Європи, у свій час підкореної Римом, але яка потім спромоглася не тільки визволитися, а й знищити Римську імперію, перебравши при тому від неї дух експансії й ідею імперії.

«Примітивний світ північних варварів, – писав Ю. Вассіян, – зустрінув на шляху свого стихійного розгону супротивника, і ця бойова зустріч з одного боку універсальної релігійної ідеї, організаційної традиції та юридичної культури, а з другого-бойового займанського духу, душевної простоти і культурного голоду витворила взаємне одностороннє доповнення, вирівняння» [19, с. 86]. І в цій битві Рим виявився вищим духовно і відвоював своє значення світового центру під формою духовної метрополії і з тієї бази супремації релігійного світогляду над світським відбулося оволодіння осередків політичного життя народів Європи.

Між духовною й світською владою на Заході й Сході існував різний зв’язок. Ромейський імператор був визнаним головою Християнської держави, в якій церква не була окремим закладом, а розглядалася як сума окремих осіб різного рангу, класу й покликання. Імператор був самодержцем, до обов’язків якого входило виконання Божої волі згідно з Ученням, відповідно до тлумачень церкви. Остання ж була егалітарною (зрівнювальною) інституцією. Константинопольський патріарх не міг отримати ієрархічної виключності папи Римського; всі єпископи, що через їхнє висвячення вважались приналежними до апостольського наступництва, теоретично були рівні.

На Заході все було інакше. Рим володів унікальністю майже беззастережної духовної влади, покладеної на нього. Світська влада в цьому своєчасно не змогла скласти Західній церкві конкуренцію, адже римська імперська влада була зруйнована. У зв’язку з цим ця церква почала відігравати небезпечно домінуючу роль у світських сферах діяльності й навіть таким чином могла призвести до зникнення римського державного врядування. Мирські potestаs були, як правило, дуже розпорошені й надто покладалися на церкву у виконанні притаманних їм функцій. Тому виникнення на Заході нових імперських potestаs демонструвало розділення двох полюсів влади, що створювало передумови для суперництва між церковними й мирськими амбіціями. Imperium (державна влада) й sacerdotium (церковна влада) на Заході частіше конфліктували, ніж знаходились у стані гармонії. Тому вчені й визначають стан Сходу в цьому відношенні як caecaropapism (цезаропапізм) на Сході й як papocaesarism (папокесаризм) на Заході.

Однак Європі вдалося в Риму відвоювати політичну ідею імперії. Як слушно зазначив О. Баран, на Заході, «як впала Західна Римська імперія в 476 році, весь час хотіли відреставрувати якусь імперію. Вони придумали імперію, яка не існувала в дійсності, тільки у церковному понятті, але вони цілий час мріяли про імперію… Отже, вони відреставрували імперію в особі Карла Великого. Але Карло Великий не зміг зробити Римської імперії, тому що не було тепер такої можливості». [20, с. 13]. (Дуже туманно, але, в принципі, зрозуміло). Водночас такий процес призвів до виникнення в Європі рівноправних династій, що мали однакову санкцію Західної церкви, яка була в той час там вищою установою, ніж світська влада.

Можливо, Ольга прагнула зробити те ж саме відносно «Нового Риму», а конкретно: вирвати в нього геополітичну «ідею Риму», а незалежну церкву отримати від Заходу. Русь у такому розкладі мала постати як перспективна, молода світова потуга, яка незабаром могла стати замість «Нового Риму» тим центром, що буде й коронувати правителів, і настановляти єпископів. Велика княгиня Ольга, напевне, досягла-таки для Руси визнання права на самостійну церкву, хоча, як зазначається в літературі, «в ранній період історії церкви призначення незалежного від Риму першоієрарха не отримало належного в таких випадках оформлення» [21, с. 9]. А чому розглядаємо тут тільки Рим? А тому що не враховуємо те