Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя

РОЗДІЛ 1

Світ у період, що розглядається, жив за принципом «немає народу без володаря». І ранг володаря, навколо якого мала гуртуватися духовна й політична еліта суспільства, його титул, а з ним і його місце в тогочасному світовому політичному ареалі, мали велике значення. Насамперед – у процесі визрівання еліти, а з нею й її власних духовних та політичних претензій. Сама вага Києва в середньовічному світі визначалась якимись дуже глибокими й ще належним чином не вивченими причинами. Приділимо вказаній проблемі пильнішу увагу, виходячи з тієї обставини, що її бачення дозволяє глибше розуміти історичні засади політичних і духовних претензій київських правителів та згуртованих навколо них прошарків духовної та політичної еліти. Як нам уявляється, тут ми маємо справу з давньою політичною традицією, яка пізніше органічно переплететься з давньою християнською.

Почнемо з особистості засновника Києва. В науці традиційним уважається положення, що Київ був заснований, за легендою, трьома братами – Києм, Щеком і Хоривом з сестрою їх Либіддю. Але звернення до санскриту (одного з основних джерел української мови)² дає більш вагоме пояснення. Кий (кĭy), Щак (ςāk), Хорив (harava) [6, с. 151, 186, 193] дослівно означає на санскриті «Цар (конунг, князь) спроможний, (маючий право) брати (грабувати, обкладати даниною)». У такому разі поруч з тендітною Либіддю має фігурувати пос­тать одного, щоправда не дуже толерантного, чоловіка, а не трьох, натхненних вагомістю власного історичного призначення братів. А якщо визнати свідчення «Велесової книги» за певне народне історичне джерело і звідти взяти, в якості народної легенди, що «”батьком” (точніше, предком. – О.Б.) Кия, спроможного обкладати даниною, був Арій (Орій)”» [7, с. 145], то дещо проясняється ³. А саме – що літо­писи й народна традиція донесли до нас інформацію про те, що землеробське населення на березі Дніпра обклав даниною благородного походження правитель войовничого степового племені, який тут же й оселився. І заклав місто, що було цілком логічним, адже традиція закладання «бургів» належить саме індоєвропейському⁴ (арійському⁵) населенню наших теренів, корені якої сягають ще часів бронзи (думка про що була вичерпно аргументована В. Петровим у його «Походженні українського народу» /Київ, 1992/).

В історії були подібні прецеденти. Зокрема, – у китаїстиці з виясненням осіб деяких китайських імператорів. А звернення деяких дос­лідників до давньоскандинавських мов дало їм підстави до думки, що Рюрик, Трувор і Сінеус – ніякі не три брати, а родина та особисте військо (дружина) володаря Рюрика [8, с. 94]. Ми розділяли таку думку, додаючи до неї те, що все це, можливо, було пізнішою латинізацією тих же санскритських термінів, оскільки «сена» на санскриті означає «військо» [9, с. 32]). Але ми так думали тільки до того моменту, як знайшли в літературі повне ім’я Рюрика Людбрандсона (Рорика Фрісландського), бо саме він за хронологією проступає як літописний Рюрик – Herraud-Hrorekt Ludbrandson Signjotr Thruvar (Херрауд-Рюрик Людбрандсон Синьор Трувар) [10, с. 38] (Трувар трактується як «Великий воїн», або «Переможець»). У літописця простежується якась неясність терміном «сеньйор», що видно з Радзивиллівського (Лаврентіївського) списку Літопису, де «Сінеус» у контексті розселення варягів по містах записано як «сидів у нас». Пізніше київський літописець дописав згори – «Сінеус». Чомусь незрозумілим був предкам цей термін, хоча літописи писали християни, а титул «сеньйор» міг отримати в Європі тільки охрещений васал когось із західноєвропейських королів (Рорик і був васалом Карла Великого). Комусь дуже було вигідно подавати Рюрика й ранніх Рюриковичів «варварами-язичниками». Втім, було кому. Скажемо так.

Можна висунути припущення, що тут ми бачимо перед собою титул правителя («Рюрик-Синеус-Трувор»). І в ньому, до речі, не простежується імені, адже Herraud-Hrorekt, схоже на «герр /господин/-володар русів», а Людбрандсон (син Людбрандта) – показник родового походження. Про те, що «Рюрик» – не ім’я, а позначення правителя русів свідчить уже сама дуже тривала в часі суперечка вчених, що йде ще від професора Ф. Крузе, щодо ототожнення особистості: чи тут мається на увазі Рюрик, син Готліба, чи Рорик Фрісландський? [Докл.: 11]. Якщо «Рюрик» – ім‘я, то нічого не складається (а так і є на сьогодні), якщо ж то – позначення правителя русів, то «рюриків» могло бути багато. (Нижче, пишучи про літописного Рюрика, ми наведемо ще додаткове підтвердження цієї думки).

Саме наявність указаного титулу в зіставленні зі спробою літописців вивести з нього міфологічну тріаду «трьох братів-засновників» дає підстави до твердження, що ототожнювати історичну особу треба все таки з Рориком Фрісландським – сином Людбрандта Бьорна з роду Скьельдунгів і бодричської (слов’янської) знатної, можливо, княжого роду, дівчини на ім’я Уміла, доньки ладозького правителя Гостомисла. На користь цієї версії працює й коротке зауваження видного дослідника генеалогії російської царської сім’ї Г. Ф. Лейбніця про Рюрика як «благородного датського сеньйора» [Цит.: 11, с. 49 – 50]. «Датськість» володаря русів проясняється, якщо задатися питанням: а хто такі були датчани у ІХ ст.? Відповідь проста: бодричі (ободрити), лютичі (теж слов’яни) й безпосередньо дани. В такому разі тут простежується слов’янський субстрат + норманський суперстрат. Подібне явище являли собою на той час і шведи, як також, за Я. Р. Дашкевичем, і «четвертий східнослов’янський етнос» – новгородсько-псковський, що не встиг з причини його знищення силами московського царя Івана ІV Грозного виробити власний етнонім.

Рорик Фрісландський – явно був типовим представником уже етнічного змішування, але його знатність від роду Скьельдунгів, що вів свої корені від самого Одіна – легендарного прабатька скандинавських народів, схоже, мала значення тільки для представників норманського суперстрату, який заснував Ладогу (куди Рюрика й було запрошено). До речі, та «одінськість» Рорика й могла бути підставою до претензій його і його роду на володарювання, адже саги сповіщають, що в Данію народ прийшов під проводом Одіна з Дону й звався «данами» (про що детальніше нижче). Терен претензії на владу видний чітко. Одначе для субстратного місцевого населення, яке складало переважну більшість мешканців терену, більше значення, вочевидь, мало бодричське (по матері) знатне походження Рорика.

До виникнення норманізму німецькі вчені велику увагу приділяли версії про те, що Рюрик через своє бодричське походження був потомком давньої венедської, вандальської династії (саме вони, власне, й довели науково ободритське походження Рорика). Тему зв’язку роду тестя Рорика Гостомисла з правителями вандалів вивчав у російській історіографії В. М. Татищев, натискаючи на фрагмент з Іоакимівського літопису про князя Вандала [11, с. 8, 61]. Слід зазначити, що в Новгороді зберігся значний за обсягом фольклорний матеріал про царя Вандала та його нащадків. Але норманісти піддали забуттю такий унікально важливий напрям дослідження, тому сьогодні поворот у бік донорманістських положень в історіографії Руси треба практично починати з нуля. Хоча, на нашу думку, норманізм при пильному й неупередженому його розгляданні може й сам проявити свої дуже несподівані аспекти, які були з ідеологічних причин просто прикриті чи сфальсифіковані.

Вандалів донедавна однозначно відносили до германських племен, хоча німець Адам Бременський ще у ХІІ ст. писав про «країну Славію» як батьківщину «вінулів, що колись називалися вандалами». Про спорідненість вандалів і слов’ян, спираючись на втрачену нині працю А. Кранція «Історія вандалів», писав на межі ХVІ – ХVІІ ст. Мавро Орбіні. Нині ця думка поступово починає займати своє належне місце в історичних дослідженнях. Водночас відмітимо, що в деяких історичних працях висловлюється думка, що вандали мали кровно-споріднене відношення до аланів. Це для нас являє значний інтерес, адже так ми теж, не тільки через легендарного Одіна, який, до речі, вважається нащадком одного з родів міфологічних ванів (від яких тягли свої корені пізніші енети, а згодом венеди. І тут стає ясно, що Рорік Фрісландський міг символізувати собою поєднання якихось двох дуже стародавніх, але життєвими обставинами ще в давні часи розділених родів), та готів, що примандрували у ІІ ст. в Руський Степ з Балтики в пошуках своєї Прабатьківщини, виходимо на терен Степу та його насельників. Останні пережили численні переселення й завоювання, але проносили крізь віки пам’ять про своє походження від славетних предків, що вийшли колись з далекої степової Прабатьківщини. Як стане ясно нижче, дана тема, яка є дуже непростою, раз-по-раз буде поставати в нашій роботі, що одне вже свідчить про її не випадковість.

Повертаючись же до особистості Кия, зазначимо, що про те, що такі по часах його життя високого походження володарі наших зе­мель були саме з вождів степових племен, а також, що були вони, перш за все, полководцями й стягали данину з підлеглих землеробських племен, свідчать арабські джерела (що ми докладно потекстово розглянули у нашій роботі «Історичні підвалини Київського патріархату» [12]). Ібн Хордадбег називає титул володаря ас-Сакаліба (слов’ян) زﺎق, або дещо інакше ﻥﺎق , але щодо розшифровки його серед учених єдиної думки немає. Загальноприйнятою є трактовка «кназ», але деякі арабісти (зокрема, В. Г. Крюков, учень видатного арабіста В. М. Бейліса) вважають, що звучання могло виглядати, як «кнунг». Тож дане питання поки що залишається відкритим, але ми спробуємо в нашій роботі показати його з нових позицій, що, можливо, виведе науку на шлях його вирішення. Щодо самого «Кия Щека Хорива» зазначимо, що невідомим у такому розкладі залишається його ім’я, адже наведений термін, згідно з нашою трактовкою, є його титулом. Але в будь-якому разі засновану ним династію, навіть якщо їй і не вдалося втримати владу (хоча то – дискусійне питання), пропонуємо називати «Києвичами» (поки що. Нижче ми підійдемо до цікавого уточнення). Як також відзначимо, що теж саме – відсутність імені – ми тільки-но відстежили й щодо більш пізнього династа – Рюрика.

Не можна легковажити й той факт, що започаткування Києва перекази твердо зв’язують саме з особистістю якоїсь людини. Не так уже й багато на нашій планеті міст, для яких така річ є характерною. Народні ж перекази спира­ються, безумовно, на певні реальні історичні основи. Для нас важливим є ще один мотив переказу, а саме, що після смерті «Кия Щека Хорива» міс­том володіли його нащадки, хоча й невідомо, як довго. Але зі змісту переказу, його духу, як стверджує С. Мішко, витікає, що це тривало довгий час і нащадки засновника Києва вимерли аж перед приходом хазарів [13, с. 175]. Це – при­близно друга половина VII – перша половина VIII ст. У цей же час настає й занепад Антської держави. Тому можна припустити, що часи панування династії засновника Києва припадають, згідно з народною традицією, на добу політично-державного союзу антів. В антів же, як зазначає С. Мішко, були королі зі спадковою владою [13, с. 109]. Й О. Головко стверджує, що в них «уже була протодержавність на зразок "варварських” королівств Західної Європи» [14, с. 26].

Для нас у даному сенсі важливим є те, що історик Йордан називає володаря антів королем [15, с. 18], причому ставлячи його на один рівень з королем готів, яких Йордан був схильний вивищувати (хоча це не завадило йому в інших частинах своєї праці «Гетика» принизити степовиків, серед яких у цей час були й ті ж готи, як-то кажуть, «нижче плінтуса»). Даний факт свідчить про те, що ранг володаря антів був, принаймні, не нижчим за ранг короля готів. Також важливим є й свідчення Йордана про те, що готський король Вінітарій безжально знищив антського короля Божа з синами та представниками вельмож, розіп’явши їх. Це означає, що він свідомо нищив династію з її аристократією, тобто верховну владу антів, а з нею й опір антів, що й було, вочевидь, головною метою Вінітарія. (про це детальніше нижче).

Про володарів антів як королів говорить і Маврикій у «Стратегіконі» [13, с. 110]. Хоча, скоріш за все, правили вони не автократично, а були «першими серед рівних», тобто, перш за все, полководцями. І мали непогані результати в бойовому мистецтві, хоча, як свідчать джерела, в основно­му анти були пішим військом. Тільки один раз Прокопій Кесарійський подає, що серед кінноти гунів і склавинів були й анти [16, с. 42], але то, по всьому, була кіннота допоміжна (а Прокопій так і зазначає, що греки привели її собі «на підмогу»), скоріш за все, – середня, невеликої кількості. Вочевидь, у державі антів то й були елітарні групи – дружина короля, своєрідні шевальє, вибрані військові лицарі. Уже тому їх і не могло бути багато, й тому їх можна було використовувати тільки для підмоги. Такий характер кінноти антів був обумовлений насамперед природою ареалу їх розселення – лісостепу. Степ вимагав легкої кавалерії, а ось по лісах зручно було влаштовувати засідки, для чого годилася більш важка кіннота. Навряд чи кіннота в антів була надто важкою (катафрактарії), але як вершник, так і кінь повинні були бути захищені шкіряними панцирами з металевими елементами. Адже повстяні прокладки з-поміж шарів шкіри могли витримувати стрілу, а металеві частини послаблювали силу удару та змінювали його напрям. Підтвердженням того, що анти були вельми вправні в бойовому мистецтві й у війську складали певний прошарок військової еліти, є той факт, що історик Агафій (Apathies), описуючи військові дії греків на перському фронті у 555 році, згадує трьох офіцерів-слов’ян – Всегорда, Сваруна та Доброєзда, які керували слов’янськими ж військовими підрозділами. При тому зазначається, що вказані офіцери походили з тієї частини північно-західного узбережжя Чорного моря, мешканців якого греки називали антами [17, с. 16].

Те, що міфологічна народна традиція приділила таку серйозну увагу акту встановлення спадкової політичної влади на землях над Дніпром, зберігши на­віть ім’я й титул володаря (або принаймні титул), який її започаткував разом з містом – своєю столицею, говорить про те, що такий факт уже в ті часи мав велике геополітичне значення. А відповідно, вже на час заснування Антської держави геополітична вага українського Подніпров’я та Лівобережжя у світі вже були відомими. Про відголоски знань відносно спадкової державної влади на наших землях в арабських джерелах, зокрема, в ал-Мас’уді, див. наше дослідження «Історичні підвалини Київського патріархату» [12, с. 24 – 25]. Проте один фрагмент з «Мурудж» ал-Мас’уді наведемо й тут, бо дуже вже він прикметний: «…До їх числа /ас-сакаліба, яких арабісти трактують як слов’ян-язичників. – О.Б./ (належить) плем’я, у якого в давнину на початку часів була влада. Їх царя, бувало, називали Мадж.к, а (само) це плем’я зветься В.лінана (велиняни)… Що стосується імен деяких царів цих племен, то це – відомі титулування для їх царів… Ми вже раніше повідомляли свідчення про царя, якому колись підкорялися їх царі в старовинні часи: це – Мадж.к, цар волинян, а це плем’я – корінь з коренів ас-Сакаліба, який шанується серед їх племен, і в нього (племені) була стара заслуга у них» [Цит.: 12, с. 25].

Звернемо увагу на те, що ал-Мас’уді, у якого в текстах нічого не було просто так, аж двічі називає ім’я «Мадж.к». Кон’єктура нашого перекладача тексту ал-Мас’уді (В. Г. Крюкова) – «мужек» (ми її пропустили), природно, не може читатись, як якийсь «мужик», бо ніякий «мужик» у ті часи не міг бути царем, а може бути потрактована так:

а) або ми маємо перед собою місцеве титулування Rex-а як «царя могутнього» (мужнього, грізного);

б) або тут в ал-Мас’уді є вихід частини язичницького латинського терміну Pontificus Magn. Адже тільки здобуття його, наприклад, тим же Гаєм Юлієм Цезарем дозволило останньому висунути претензію на титул «імператор». Чому тут ал-Мас’уді використовує латинську основу для подачі титулу, можна дискутувати. На нашу думку, на міфологію щодо Ромула й Рема треба виходити, бо Ромул убив брата (Рема) й використав його ім’я. В образі Ромула ми вбачаємо латинян, а в образі Рема – етрусків. Ал-Мас’уді міг бачити якийсь зв’язок між останніми й слов’янами і своїм використанням латинської основи для подачі титулу натякати на цю обставину. В будь-якому разі вихід на Rex-а теж прямий.

Крім того, можна зазначити, що латинська мова – це літературно-оформлена мова давніх римлян, які прийшли на Апеннінський півострів, скоріш за все, на початку І тис. до н.е. з Півночі на хвилі однієї з останніх індоєвропейських міграцій, яка, як неважко здогадатися, проходила через територію України. До них на цьому півострові проживали етруски, які потім частково вийшли звідтіля, а частково були асимільовані мігрантами. Якщо ж визнавати концепцію М. М. Вашкевича щодо існування споріднених пар мов, однією з яких він уважає російську й арабську (коренева система – одна, а читають і розвивають її відповідні народи навпаки: один зліва направо, а інший – справа наліво) [18], то не буде нічого екстраординарного в думці, що ал-Мас’уді, пишучи про слов’ян, ужив латинську основу своєї зашифровки титулу правителя предків слов’ян. Тим він проявив і своє розуміння давнього лінгвістичного джерела латинської й слов’янської мов, і, цілком можливо що й підсвідомо, показав близькість до слов’янської мовної основи арабської мови, адже зміст титулу ще треба було зрозуміти. На лінгвістичні ж хитрощі дуже вправних у філології арабів, уся середньовічна наука яких була побудована саме на філології, слід зважати.

Повернувшись до подій, що мали місце на наших землях, можна припустити, що династія засновника Києва «Кия Щека Хорива» дуже скоро стала царською, була дуже шанованою. Але таке швидке устійнення державної ваги та впливів династії Кия, рівень її могутності свідчать тільки про те, що ви­токи політичного авторитету володарів українського Подніпров’я слід шукати ще раніше. Про такі ранні часи інформацію доведеться відшуковувати буквально по крихтах, тому про якісь конкретні речі говорити буде надзвичайно важко. Але хоча б у загальних рисах уявлення щодо проблеми, яка досліджується, скласти можна. Тож ідемо до першого історичного народу, який фіксується в джерелах на теренах українських земель. Маємо на увазі кіммерійців.

І тут ми звернули увагу на те, як подає кіммерійців у своїй головній праці «Формація української нації» видатний український археолог і антрополог професор Вадим Щербаківський. Вказана його робота досі не впорядкована належним чином і не видана в Україні, а в друкованому вигляді існує тільки в діаспорі в окремих числах журналу «Визвольний шлях» [19; 20]. Про кіммерійців В. Щербаківський пише аналізуючи перші писані звістки про терени України [19, с. 559 – 562]. Він робить висновок, що згадані Геродотом гіпербореї – це нащадки трипільського населення України [19, с. 561 – 562]. При тому зауважує, що «можна дивуватися, що деякі німецькі вчені (напр., Штерн), приписують мальовану, із спіралевидними оздобами, кераміку, своїм індогерманцям, хоч не можуть дати жодних доказів про спільність рис у культурі мальованої кераміки та в культурах шнурової або нордійської кераміки. Тим більше, що в Україні ясно видно, як у бронзову добу культура мальованої кераміки, культура бойових топірців і шнурової кераміки та нордійська культура сходяться докупи і в деяких місцевостях маємо правдиву симбіозу авторів усіх тих культур… Мегалітична нордійська культура зі своїми кам’яними похоронними скринями простягається порівняно вузькою смугою вздовж Дніпра, досягає Запоріжжя і гирла Дністра… Нордійську цистову культуру знайдено і в басейні Дінця» [19, с. 562].

В. Щербаківський протистояв намаганням деяких німецьких учених першої половини ХХ ст. усі здобутки культури населення, яке було продовжувачем культури Трипілля й являло собою субстрат автохтонного, місцевого населення наших теренів, приписати індо-германцям. А ось щодо кіммерійців він був налаштований критично. Пише про них так: «У грецькій літературі про кіммерів зустрічаються згадки (щоправда, зовсім казкового характеру) насамперед в ХІ-й пісні «Одіссеї» Гомера, що примістив їх десь аж на краю Океану в місцевості, що окутана вічними хмарами й туманом. Потім про кіммерів говорить Геродот, що подає про них відомості у ІV-й книзі своєї «Історії» у зв’язку з приходом на Україну скитів (глави 11, 12 і 13). З «Історії» Геродота, як і з інших джерел, довідуємось, що якісь кіммери, або якийсь нарід, близький до них своєю назвою, наробили чимало заколоту в Малій Азії в VІІ стол. перед Р.Хр. Біблійне ім’я Гомер, на думку деяких учених, стосується саме до цього самого народу. Геродот містить своїх кіммерів в Україні, говорить про бої кіммерійських князів із власним народом, бо між ними виникла суперечка: кіммери, почувши, що наближається велике скитське військо, хотіли добровільно залишити свої землі, але їхні князя вирішили звести бій із скитами. Так між кіммерійськими князями прийшло до бою з власним народом, у якому вони були знищені. Кіммери, знищивши власних князів, зі страху перед скитами втекли через Кавказ (понад Чорним морем, де немає ніякої дороги, щоб могли пройти більші відділи кінноти) в Малу Азію. Далі Геродот каже, що на території Скитії (України) збереглося багато географічних назв з іменем кіммерів, наприклад, Боспор Кіммерійський і т.п.» [19, с. 570].

Як бачимо, інформацію Геродота про кіммерійців В. Щербаківський наводить, але поділяє позицію іншого українського ученого – Марка Антоновича, який уважав свідчення Геродота про них суто легендарними. Щербаківський пише, що «треба погодитися з М. Антоновичем, що в Криму «мілетські колоністи надавали назви містам, могилам, ровам і протокам у честь Гомерових кіммерійців», а не тому, що вони дійсно там жили» [19, с. 570 – 571]. Водночас Щербаківський усе ж таки не заперечує того факту, що кіммерійці могли існувати: «Загально можна сказати, – пише він, – що кіммери були настільки казкові, як і гіпербореї, але одночасно з тим вони могли бути так само дійсні, як і гіпербореї» [19, с. 571].

Чому ж учений щодо кіммерійців зайняв таку двоїсту позицію? Насамперед тому, що на його час археологічних знахідок, які можна було б однозначно віднести до кіммерійців, практично не було, і він, як археолог, з цим рахувався. Тим не менш, один дуже цікавий факт він подає: «Під час розкопок на Херсонщині мені пощастило знайти в одній могилі корчений вохровий кістяк, п’яткова кістка якого чомусь була зелена. Приглянувшись уважніше, виявилося, що в тій п’ятковій кістці стреміла тригранна бронзова стрілка т.зв. скитського типу. Це нагадувало оповідання про Ахіллесову п’яту; покійник, видно, помер так, як і Ахіллес, від стріли, яка потрапила в п’яту. Таких тогочасних, себто одночасних із скитами, «корченців» можна назвати кіммерами. Але це могла бути лише частика кіммерів, яка залишилася в Україні, як інша частина перейшла в Малу Азію» [19, с. 571].

Отже, В. Щербаківський, якому належить честь знайдення унікального поховання, яке можна назвати похованням «Кіммерійського Ахіллеса», все ж таки схилявся до визнання факту існування кіммерійців на терені стародавньої України. На сьогоднішній день українська археологія й історична наука значно просунулись у своєму розвитку порівняно з часами, коли жив В. Щербаківський, і все одно кіммерійці і досі, хоча археологам відомо вже більше 200 кіммерійських пам’яток, як і в часи В. Щербаківського, вважаються в навчальній літературі, яка зобов’язана базуватись тільки на устійнених в науці положеннях, народом