Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя

Та й з тими «оформленнями призначень», як також і з визнаннями треба бути дуже обережними. Оформлюють призначення новим церквам, як також і визнають чи не визнають їх. А як бути, якщо Ольга тягла свою церкву від самого апостола Андрія? Хто тоді мав право таку Апостольську церкву визнавати чи не визнавати й щось там «оформлювати»? Питання наше зависне, бо в джерелах щодо Ольги все туманно й наплутано і нічого не відомо щодо тієї релігійної ідеології, яку княгиня втілювала в життя. І зазначене тільки підкреслює той факт, що все це було далеко не випадковим, як і дуже невигідним грекам, які самі мали претензії на походження своєї церкви від Андрія. Звідси – туманність і плутанина в руських літописах, які довгий час були підконтрольні грекам.

Безумовно, дивним і незрозумілим виглядає факт відсторонення Ольги від влади власним сином Святославом, який у 962 році так відправляє назад прибулого до Києва єпископа Адальберта з місіонерами, що по дорозі кілька місіонерів буде вбито, а сам Адальберт ледве врятується ганебною втечею й буде пізніше докоряти Ользі, що вона мала начебто фальшивий намір, запрошуючи єпископа. Та чому намір у неї був фальшивий? Ольга проінформувала Рим про свої наміри проводити незалежну від «старого» й «нового» Римів геополітику. А кого вони при тому присилають, обстоюючи при цьому свої, імперські інтереси, – їхні проблеми. Зафіксували незалежну церкву і все, їхня місія, з точки зору Ольги, була виконана.

Однак ганяв Адальберта з його людьми по Руси й випихував його за її межі вже Святослав. Причини такої дії молодого Rex-а зрозумілі: не бажав залежності ні від кого, ось і ганяв. Чого ж ображатися, як усе цілком логічно: зростаючий «Новий Єрусалим» (про ідеологічну настанову нижче) як християнський «центр світу» ставить на місце обидва «Рими»? Нормально. Все – в річищі тодішньої геополітики і крутого характеру Rex-а Святослава. А ось чому Ольга відійшла від влади? Можливо, вважала, що справа її життя була, в принципі, зробленою (напевне, так і було). Святослав же – майбутній покоритель іудейської Хазарії, не міг не плекати таких своїх планів здавна, підтримуючи в тому свою ж матір. Ольга не могла не знати про них і, припустимо, вирішила, що її син краще справиться з Хазарією, ніж його матір. Утім, усе правильно – так і сталося. Напевне, оце було головною метою Ольги, а не якісь її власні претензії на престол.

А можна припустити й інше, дуже прикметне. А якщо Ольга, вирішивши, що надалі в політичній площині задумані нею справи краще вирішить її син Святослав, постриглась у монахині ще коли була головою держави й під християнським іменем Олена (а монахи міняють своє земне ім'я після посвячення) очолила створену нею церкву й присвятила решту свого життя її розбудові? Нагадуємо: у православній державі за каноном голова держави є й головою церкви одночасно. Ні, таки не випадково і в історичних джерелах усе про Ольгу заплутане, і, як відмічають учені, в царській історіографії Ольгу «затиралося» – княгиня здійснила щось екстраординарне. Не в державі. В церкві. Ортодоксія ж ні за що не могла визнати будь-якої дії жінки в церкві. Навіть жінки-правительниці.

Велику княгиню Ольгу люди охрестили хитрою, церква – святою, а історія мудрою. І то були не якісь звичайні компліменти. Ольга була гідна всіх цих визначень, адже княгиня може повною мірою трактуватися як справжня володарка Великої держави, бо Ольга по-справжньому правила країною. І державна мудрість цієї видатної правлячої особи залишилась в якості спадку й зразка всім наступним поколінням державних діячів України-Руси.

Однак давайте розберемося в тому, що ми припустили, а саме, що Ольга хотіла вирвати в «Нового Риму» його ідею «римськості» й чи мала така її дія якісь геополітичні перспективи? Конкретніше: чи об’єктивно міг змаг Руси проти Константинополя дати такий же результат, який отримала Європа від змагу з Римом? І чи потрібно це було Руси взагалі? Наші міркування побудуємо на тій незаперечній істині, що Схід Європи був чимось принципово іншим, ніж Захід. Східний тип християнства виріс в абстракції, аскетизмі, по великому рахунку, втечі від життя. Якщо Західна церква, за Ю. Вассіяном, майже від самих своїх початків живилася життєвим пафосом романського етносу та озброїлася організаційним досвідом державної римської традиції, то Східна церква таких об’єктивних і суб’єктивних засад не мала [19, с. 88 – 91] Візантія так і не вийшла духовно за межі всього тільки завойованої провінції Римської імперії, для якої в добу її імперськості був притаманний синкретизм різних культурно-суспільних традицій з перевагою елліністичних стрижнів. То була суміш народів, культур, психологічних і політичних типів, релігій, вірувань і філософських доктрин – своєрідна мозаїка духовної різнобарвності, що не творила і не могла створити ніякої органічної цілості. До того ж у Візантії, де колишня повія могла легко стати імператрицею, зовсім не розуміли значення перебування при владі представників родової аристократії. На відміну від Заходу, до речі.

Якщо Рим, навіть у часи занепаду, демонстрував світу справжні зразки духовних поривів, завдяки чому на Заході відродився врешті-решт політичний імперіалізм у майже неослабленій силі й живучості християнської ідеї, то Візантія, навіть у період свого розквіту й блиску, була зразком відсутності волі. Тут християнська ідея зверталася в середину себе, відривалася від життя і завмирала в езотеричній безтілесності. «Царгород, – зазначав Є. Маланюк, – не був ані вчаснішими Атенами, ані пізнішим Римом. То була пізня, своєрідно еклектична і досить ризикована спроба їх синтези… Поза всяким сумнівом візантинізм містить у собі отруту, притаманну кожній пізній, секундарній і епігзонізуючий культурі: там вже затиралося національне обличчя культури і денатурувався її дух. Візантинізм був, сказати б, «інтернаціональний» з усіма прикрими наслідками цієї властивості» [3, с. 32].

Причини такого явища треба шукати в етнічних особливостях цих імперій. І головна наша думка відносно цього є такою: грек не здатний мати римську ментальність і створити римські державно-політичні й духовні твори, як і навпаки, до речі. Саме тому цілком правий був Ю. Вассіян, підкресливши, що, якщо римський імперіалізм являв собою видатне історичне явище, то «візантійський імперіалізм – це просто словесна сполука» [19, с. 89]. І в даному відношенні Візантія ніяк не могла стати для Руси тим, чим став Рим для Європи. То була б пуста трата історичного часу й сил. Водночас ми переконані, що Русь і не потребувала для себе «Риму» так, як він був потрібний Європі. Роль «Риму» в історії Руси зіграли «варяги» з русів.

Руси мали свій каганат, правитель якого (Каган) трактувався на рівні імператорів тих часів, тому Русь могла стати імперією і без війни та перемоги над «Новим Римом». Для того слід було стати гегемоном у Східній Європі не тільки політичним (а тут ключі в руках тримав не Константинополь, а Ітіль), а й духовним (а ось тут ключ був в руках саме Риму, адже Константинополь ніколи свого б не віддав). Для останнього ж необхідно було мати свій власний, на засадах кирило-мефодіївського слов’янського обряду створений, незалежний церковний престол (патріархат). Але Русь не втискувалась у будь-яку ортодоксальну, а навіть кирило-мефодіївську схему! У неї було щось особливе, дуже схоже з ортодоксальним християнством, але не воно. Ольга маневрувала, викручувалась, прагнучи за будь-що ввести свою державу в систему європейської геополітики. І, як свідчить поводження її сина Святослава з єпископом Адальбертом, пішла на необережний контакт із Заходом, вступивши в певні духовні стосунки з Німеччиною Оттона І (тобто опосередковано в контакт з тими ж іудеями, якщо згадати нами вищесказане про те, хто саме тримав контроль над економікою Німеччини в ті часи).

Так, це загрожувало, як підкреслив І. Кузич-Березовський, Візантії політичною смертю в майбутньому [9, с. 42]. Але така ж доля, а, може, й гірша, напевне чекала б з часом і Русь. І тут у справу з притаманною йому рішучістю втрутився Святослав, агресивне ставлення якого до іудео-Хазарії унеможливлювало його позитивне сприйняття контактів Ольги із Заходом також. Можливо, довго не розмірковуючи, Святослав і Римському папі приписав ті ж негативи контактів з іудеями, які були характерними для Оттона І. Так на історичну сцену виступає Святослав, який залишив Русь у руслі прогрецької політики. Поки що.

Усього одним походом 965 року Святослав розгромив іудейську Хазарію й вирвав у неї гегемонію в Східній Європі. Політичний центр іудаїзму впав, іудеї змушені були звідти тікати і знайшли собі прихисток у Європі [22, с 82 – 83]. Позбавлена об’єднуючого центру Степ перестала загрожувати самостійності Київської держави, що дозволило Святославу розгромити Болгарію. А то вже було вигідно Константинополю, адже Святослав сприяв розгрому, локалізації з поступовим з часом знищенням такого опозиційного в християнстві напрямку, як болгарське богомильство. Не випадково Константинополь у 1018 році знищить Болгарський патріархат. За логікою, патріархат, який допустив виникнення і розвиток такої небезпечної опозиційної течії, переставав бути правильним і підлягав ліквідації. Візантія уважно слідкувала за цим, і тут їй слід віддати належне. Правда, під її «сокиру» потрапив увесь слов’янський обряд, але його збереження було справою слов’ян, а не греків, чого слов’яни якраз таки й не зробили.

Проте тут є ще дещо й дуже важливе. Зробимо деякі зіставлення. Перше. Болгарія була центром слов’янського кирило-мефодіївського обряду на чолі з Охридським патріархом – Святослав же збирався зробити її частиною своєї Імперії. Кирило-мефодіївське християнство визнавало примат папи – у Святослава на печатці був зображений католицький хрест. Висновок: в Імперії Святослава західна її частина мала б автокефальну церкву слов’янського обряду на чолі з власним патріархом. Що далі? Припущення: а якщо Святославу, як пізніше Чингізхану, прийшла в голову думка, що Римський папа є «зайвим» на планеті, бо князь папу таки недолюблював? Тоді рано чи пізно, але проблема «іншого примату» для Охриди мала органічно постати на порядок денний.

Друге. Якщо уважно проаналізувати по карті, які саме території і міста захоплював Святослав під час своїх східних походів, то можна побачити, що східні й південні межі його завоювань дивним чином збігаються з кордонами митрополії, в якій знаходився Дербент – у Дербенті ж, нагадуємо,. з ІV ст. знаходився не визнаний Римом і Константинополем, але дуже сильний за потенціалом (навіть канонічним – апостол Іоанн, місія «Азія». А там треба шукати ще й неканонічних, але в часи, коли ті письмові джерела, що пізніше обома «Римами» були знищені, ще існували, цілком обґрунтованих засад) патріархат. Висновок: в Імперії Святослава й східна її частина мала б незалежну церкву, нехай і не слов’янського, а якогось іншого обряду, на чолі з власним патріархом. А в цілому вся Імперія мала б уже два патріархати. Сюди ж треба додати те, чого досягла Ольга для Києва в церковній площині (можливо, ще один патріархат). Тож і опозиційний до Риму й Константинополя патріархат (у Дербенті), й те, чого Ольга досягла для Київської церкви, дали б підставу Святославу як голові держави поставити перед Охридою питання про «інший примат». В цю ж справу Святослав, вочевидь, залучив би й автокефальний Корсунь, адже князь явно мав свої плани щодо Криму, бо захопив таки його північну частину. (Залишилося захопити південну, але… Не судилося). Та й потенціал Тамархи – ще належним чином не виявлений наукою, треба встановлювати й ураховувати. Це міг бути напрям наступного удару князя Святослава.

На нашу думку, найважливішим для Святослава був все ж таки східний напрям його геополітики. По-перше, через той практично невідомий науці патріархат у Дербенті, якого, схоже, греки боялися як вогню, і не випадково – то була потужна альтернатива в східному християнстві. А по-друге, Дербент відкривав шлях до опанування тими теренами, які на кінець VІІІ ст. входили до складу незалежної митрополії т.зв. «Хазарської християнської церкви», а то – сім єпископій: кримська, ітільська, хвалійська (хорезмійська) й чотири північнокавказькі. Розгром іудейської Хазарії, а відповідно, визволення терену ітільської єпископії з-під контролю іудейської антисистеми, було тільки першим кроком до того, що Святослав почав робити далі. Князь захопив північну частину кримської єпархії «Хазарської християнської церкви»; межі її північнокавказьких єпархій ще не встановлені, але Святослав переможно воював і в цьому регіоні. Неповне оволодіння Кримом ще нічого не означало – князь не зупинився б на досягнутому, адже його чекала ще єпархія хорезмійська, а то вже – Середня Азія. І тут уже конфлікт з Константинополем був просто неминучим.

Відмітимо, що свої справи в Болгарії Святослав вирішував паралельно з тим, що послав своїх полководців із завданням остаточно покінчити з іудео-Хазарією (968 – 969 рр.), після чого ця держава цілком припинила своє існування [11 а, с. 300]. Тим князь перепинив будь-яку можливість іудейській химері впливати на подальший перебіг подій на християнському просторі Європи. І тільки після цього Святослав звернув свій пильний погляд на «Новий Рим»…

Отже, Святослав не «захопившись успіхами», як припускає Л. Гумільов [15, с. 99], а цілком свідомо й логічно ввійшов у конфлікт з ромейським імператором. І підставою до того могли бути не тільки геополітичні зазіхання могутнього Rex-а Руси, який мало говорив, а більше діяв, а й той самий «інший примат». Не Ольга, а її син Святослав, зміцнивши свою державу, взявся вирвати в «Нового Риму» його першенство у світі, насамперед духовне Багато в чому Святослав діяв схоже з тим, як діяв Олег. І греки не випадково поступили з ним так же підступно. Тож не випадково, що все закінчилося його загибеллю. Розглянемо події детальніше.

Підкорення Святославом Болгарії було вигідне, природно, не тільки Константинополю, а й Києву. Адже Русь у тому розкладі, який ми тільки-но окреслили, могла висунути претензію на те, щоб саме Київ став центром слов’янського християнського обряду. Хоча то міг бути тільки перший крок Святослава в релігійній площині, зважаючи на виявлені нами перспективи його східної геополітики. Але тут Святослав, можливо, прогаяв дорогоцінний час, висунувши привабливу, але водночас утопічну і навіть шкідливу ідею не тільки включити Болгарію у склад своєї держави, а й перенести столицю Руси на Дунай. Привабливою ця ідея була з точки зору одноденної політики. Утопічною й шкідливою – з геополітичних і сакральних причин, адже місто-апостол Київ не можна було перетворювати в політичну й духовну провінцію. Навпаки, роль і значення його (в тому числі й сакральні) слід було підвищувати. Втім, не можна відкидати й того, що демонстрацією вказаних намірів князь просто прикривав свої справжні цілі в Болгарії (і ми схиляємося саме до такої думки).

Святослав не міг не знати про прагнення й відповідні дії своєї матері Ольги щодо досягнення незалежної церкви для Руси з незалежним предстоятелем, можливо, й патріархом. Канонічна версія впертого язичництва Святослава нині піддається критиці. Зокрема, дослідники Г. Носовський і О. Фоменко, попри всю фантастичність їх наукових гіпотез, у монографії «Імперія» наводять уривки з книги архімандрита Рагузького Мауро Орбіні, написаної автором на підставі аналізу середньовічних джерел, що не дійшли до нашого часу, серед яких один уривок є дуже прикметним: «Після смерті Ольги правив її син Святослав, який ішов по стопах матері у благочесті й християнській вірі» [Цит.: 23, с.55]. Це означає насамперед те, що в минулому, крім канонічної «Повісті минулих літ», існували й інші джерела, в яких зовсім інакше, ніж ми звикли чути, подавалася особистість великого князя Київського Святослава Завойовника.

Поза межами нашого дослідження знаходиться проблема того, чи був насправді християнином Святослав і яке має відношення до його смерті його син Володимир, на той час переконаний язичник, і чи має взагалі тощо? Але у зв’язку з вищезазначеним логічним виглядало б припущення, що Святослав, який «ішов по стопах матері» (чомусь сказано саме так, і то має, безперечно, якесь важливе значення), висунув-таки ідею перенесення духовного центру християнського слов’янського світу з Охриди до Києва, і такий центр був би незалежним. Але Святослав був убитий, а інформація про це була віднесена до розряду заборонених (схоже, що греками). З політичної точки зору був Святослав сам при тому християнином, чи ні, не мало принципового значення, адже той же Константин Великий (324 – 337 рр.) – фундатор християнської Східної Римської імперії до самої своєї смерті залишався язичником, і – нічого, Велику імперію створив. Тому ми не будемо торкатися того, чи був хрещений Ольгою Святослав ще немовлям, чи ні – все за умови відсутності й корекції, і в часи Середньовіччя й пізніше, наших історичних джерел не вийде за межі звичайних припущень.

А ось його головну претензію можна виявити. Стверджуємо: Святослав у релігійній площині враховував досвід не тільки своєї матері Ольги й князя Олега, а й царя Симеона Болгарського, адже його прагнення підкорити Болгарію дехто з учених (зокрема, А Власто [11 а, с. 299]) розцінює як підготовку до спроби посісти трон самого «Нового Риму». Тут релігійний і геополітичний чинники збігаються, бо у Візантійській церкві голова держави був і головою церкви також. Симеону не вдалося закріпитися на троні «Нового Риму» тому, що сили однієї Охриди для того було замало. Святославу ж силу дало б поєднання потенціалу Охриди, Києва, Дербента, Корсуня й Тамархи. Якби князь досяг успіху на цьому напрямку своєї геополітики й став би імператором Східної Римської імперії, Риму в подальшому просто не було б чого робити в християнстві. Адже саме християнство стало б зовсім іншим, ніж ми його знаємо.

Правда, нічого точно не можна сказати про те, як би діяв Святослав на західному напрямку, тобто чи став би воювати, оголосивши Римського папу «зайвим», чи спробував би домовитися? У війні Святославу не було рівних, тож тут він уже якось розібрався б і без наших припущень. Треба подивитися, чи можна було б домовитися з Римом і про що саме? В літературі відзначається поява в Руси державної концепції Regnum Russia – Королівства Руського у стилі різних королівств, що були в Західній Європі. Але вона з’явилася тільки в середині ХІІІ ст., і стосувалася вже тільки Галичини. [17, с. 7]. Проте нас цікавлять не просто королівства, які ніколи не могли мати патріархатів. Нас цікавлять імперії. У площині того, що ми говорили про історичні корені політичної влади Київської Руси й ранг київського володаря у світі, це цілком логічно. У Х столітті – то, безперечно, Східна Римська імперія і «Священна Римська імперія німецької нації».

У «Новому Римі» імператора вінчав на царство Константинопольський патріарх. У 962 році германський король Оттон І коронувався в Римі імператорською короною. Цим не стільки фактом, скільки символом, романо-германська Європа знову, після Карла Великого заявила про свою самостійність і рівність з Візантією. Та видно ж, що в світі йде битва титанів за право на ідеологію й роль «Священного Риму»! Поява конкурента, ще й такого сильного, як Київська імперія, безперечно, була небажаною для обох сторін.

Хоча, якщо для Константинополя поява ідеї незалежного Київського патріархату й самого престолу означала політичну смерть (адже їй конче потрібна була в боротьбі за першість на спадщину Риму духовна домінація у Східній Європі, підвалину чого їй міг надати тільки спадок апостола Андрія), то для Риму це не було таким небезпечним. Навпаки, Київ, переймаючи на себе роль духовного центру слов’янського світу міг стати противагою зростаючим агресивним претензіям германських імператорів, які вони висунули в тому числі й по відношенню до Римського престолу. Тільки остання обставина, яка фіксує один з головних напрямків політичного інтересу Риму, могла б змусити пап побачити в Києві союзника, адже вони були нещадні до греків і полабських слов’ян-лютичів. Але контакт з папами, хоча й був для Києва в даному відношенні досить небезпечним, не мав для нього на Заході альтернативи, адже антипапісти-гіббеліни:

а) фінансувалися іудейським капіталом, що унеможливлювало їх позитивну оцінку Києвом [5. с. 355];

б) заснували Тевтонський орден, який загрожував стати передовим загоном їх «натиску на Схід», що створювало реальну небезпеку для території Київської Руси.

Київська церква ж, уважаємо, як через свій культ св. Климента Римського (як символу Вселенськості), так і через свою особливу настанову до християнства як до єдиного, нероздільного вчення, яким воно було принесене в Русь, швидко б дійшла до тієї ж ідеології єдності християнського світу, яка й увійшла в історію як одна з найхарактерніших рис Київського християнства. І така її трансформація дала б змогу Риму трактувати русів інакше, ніж тих же греків. Навіть у кінці ХІ століття ще простежується вказана тенденція. Коли в 1080 році Римським папою став архієпископ Равенський, який узяв собі ім’я Климент, він почав шукати зближення зі Сходом і прислав єпископа до Києва. Митрополит Київський Іоанн з радістю так вітав цю спробу примирення: «Приємна любов твоя в Господі, людина Божа, ти із далекої країни вбачаєш нашу покору, торкаєшся нас крилами любові… Нехай покриває тебе Божественна Всевишня рука! Нехай дасть благий і милостивий Бог тобі й дням твоїм побачити покращання справ між вами і нами… Не знаю звідки і як з’явилися спокуси й перепони на шляху Божому; чому і як вони не виправилися. Не розумію, який хижий ворог істини й благочестя наробив усе це, зруйнував братню любов вашу і союз, який з’єднував християн. Не скажу, що все погублене; ми знаємо і багатьом ясно переконані, що ви християни, але де в чому відділилися, ось дивіться» [Цит.: 24, с. 185]. Далі митрополит викладає деякі різниці між західним і східним розумінням стародавнього передання й молить папу знайти порозуміння з Константинопольським патріархом. Ясно, що результат був нульовий, але тенденція видна чітко. При силі Києва все могло бути інакше. До того ж папи, хоча й недолюблювали слов’янський обряд, але терпіли. І в такому розкладі терпіли б і надалі, якби центром його став Київ.

Однак Рим не надав допомоги князю Святославу в його геополітичних прагненнях, що означає тільки те, що:

1) Рим улаштовував тільки кирило-мефодіївський Київ, ІНШИЙ же Київ (за його уявленням, єретичний) він не мав наміру терпіти;

і – 2) потенціал Дербенту був таким, що розірвав би не тільки Константинополь, а й Рим.

Тому Рим, не терплячи «єресей», все ж таки мав певний пієтет до Києва, вочевидь, у сподіванні, що його можна буде якось закріпити в річищі саме слов’янського обряду з його визнанням примату папи. До речі, ця тенденція, хоча й відносно слабо, але простежується в історії: папи весь час міжусобних війн у Київській Руси проявляють певне тяжіння саме до київських князів. І тільки, коли стане ясно, що Київська династія (яка єдина мала право на легітимний титул володаря «Rex») припинилася в 1132 році зі смертю князя Мстислава й передачею престолу його брату Ярополку, а Чернігівська (яка вела свій родовід від сіверян, які вважали своєю батьківщиною Тмутаракань – давній християнський центр) загинула, Римська курія, після нападу Орди, переорієнтується на ординського васала – Володимиро-суздальську династію. За цих умов Данило Галицький, дід якого Мстислав Ізяславович змушений був у боротьбі з Андрієм Суздальським відректися від претензій на Київський престол, чим офіційно відмовився від права на титул «Rex», у династичному відношенні був слабким. Ставка на нього була завчасно програшною. Йому не вдалося б об’єднати Русь, не маючи на таку дію належного династичного права. Його політична непослідовність – свідчення того, що він сам це прекрасно розумів.

Невідомо, правда, як би поставилися папи до претензії Києва (яка неминуче з’явилася б, не треба ілюзій в такому питанні) на те, щоб Київського цесаря вінчав би на царство Київський патріарх. Зважаючи на тривалий кривавий конфлікт пап з германськими імператорами, в якому з’ясування стосунків відносно того, хто з них є головним, було чи не найважливішим мотивом до ворожнеч, гадаємо, що папи відреагували б негативно. Але київські володарі й германські імператори було далеко не одним і тим же. Шанси порозумітися при бажанні могли б бути віднайдені. А за умов їх реалізації можна було б зберегти єдність Християнської церкви. Але всього того не сталося. На жаль, мусимо констатувати збіг несприятливих обставин:

1. Русь знищила оплот світового іудаїзму – Хазарію, втративши на це певну долю свого історичного часу, в якому Русь змушена була втримуватися в силовому полі дії «Нового Риму», необхідного Руси в якості політичного і військового союзника. Русь також втратила значні людські й матеріальні ресурси у цьому двобої.

2. Велика справа, яку робив князь Святослав, коштувала йому життя. А то був володар, що єдиний був спроможний своїм мечем створити з Київського каганату Імперію двох морів, встановити престол Київського патріархату й підняти роль і значення ще двох патріархатів – Охридського й Дербентського, навіть не обов’язково ставши християнином сам. Усе настільки б зміцнило Русь і додало їй могутності, що вона була б спроможною продовжити й надалі боротьбу з іудаїзмом не тільки на Сході Європи, а й у західному світі, куди (в Польщу) змістився з Хазарії його осередок. Але одними політичними засобами досягнути такої мети було неможливо. До того ж треба було вести боротьбу з іудаїзмом як світоглядом, а не просто бити його носіїв, як таке було. Підхід мав бути ідейним, священним, а не просто расовим. На засаді раси, але не шовінізм. Священний захист свого, а не тупе нищення чужого, нехай і ворожого. Дух мав бути головним, а не політичні вигоди.

3. Змінилося етнічне обличчя Руси – найбільш пасіонарні руси загинули, решта ослов’янилася повністю. У результаті:

а) були втрачені військові здобутки русів. Армія стала більшою, але менш боєздатною;

б) слов’янський етнос не мав такого державницького досвіду і династичних можливостей, як руси, що в майбутньому й проявилося;

в) у політико-ідеологічному сенсі слов’янство було, так би мовити, демократією, а руси – аристократією. Русь утратила родову аристократію, в якої військовий і державницький досвід був, ми б сказали, у крові. А нова еліта (слов’яно-руська) здемократизувалась. Однак демократичних імперій не буває. Історичне ж завдання Руси полягало саме в творенні Християнської імперії. На засаді свого, власного обряду.

4. Якщо застосувати теорію етноґенези Л. Гумільова, то слід констатувати, що Русь Київська до Х століття розтратила свій пасіонарний час. А тільки пасіонарність (безкорисне й жертовне служіння Великій Ідеї у Великий час Виклику Абсолюту) могла б здвигнути величезний масив слов’янства під проводом досвідчених і дисциплінованих вояків-русів на великий змаг за свою Імперію з її великим духовним провідництвом у християнському світі.

Світ лежав під копитами коней вояків князя Святослава. Але він вирішального ривка не встиг зробити, і впав з коня. І світ здригнувся…

Таким чином, виходячи з цивілізаційної теорії А.Дж. Тойнбі, можна сказати, що на Виклик, кинутий людству в ІХ – Х ст. Великою Космотворчою Силою, кожен з народів дав свою власну відповідь, адекватну могутності Виклику, чи ні. Ті, хто знайшов відповіді адекватні, отримали імпульс до свого подальшого розвитку. Для Руси адекватною відповіддю могло в цей час бути тільки створення могутньої Християнської імперії двох морів на чолі з Київським імператором та Київським патріархом. І саме такої відповіді Руси зробити не вдалося. Можна сказати, що молода пасіонарна Русь спалахнула востаннє у своєму переможному стрибку на Хазарію. І коштом свого майбутнього – і держави і церкви – знищила державно-політичний центр світового іудаїзму. Хоча й не спромоглася знищити іудаїзм повністю, що, вочевидь, було й неможливо. Проте на деякий час світ усе ж таки отримав певний перепочинок від цієї небезпеки, адже ця химера (як її називає Л. Гумільов) відтепер могла діяти серед людства тільки таємно.

Правда, світ, як завжди в історії, виявить відносно Руси свою абсолютну невдячність. І марно йому дорікати за це. Світ є таким, яким він є.

У 70 – 80-х рр. Х ст. Русь виявила для себе, що в неї немає надійних друзів ні на Сході, ні на Заході. В середині країни теж не було спокою: все дніпровське Лівобережжя після смерті князя Святослава було вороже наставлене до київського уряду (і перш за все Сіверська земля з її центром – Черніговом). Конче потрібний був Руси надійний союзник. Оскільки предкам не було на що купувати друзів, їм залишалося тільки шукати зацікавленого у взаєминах спільника, бажано – сильну державу. Як не крути, а в цей час то була тільки Східна Римська імперія. Прихильники союзу з нею, дружби з печенігами і розповсюдження християнства (грецької моделі) гуртувалися навколо князя Ярополка. Цю партію підтримували кияни; на цей бік схилялися суворі полочани й туровчани. Проти них виступили новгородці, на чолі яких встав молодий Володимир Святославович. Але у нього були проблеми з походженням, що позначалося на його династичних потенціях. Категорична відмова Рогніди – дочки Рогволда, полоцького князя, що «прийшов із замор’я» (можливо від лютичів), і був багато менш знатний за будь-кого із законних Рюриковичів, вийти заміж за Володимира [2, с. 45] – яскравий доказ того, що походження князя мало велике значення. І подальші неясності у стосунках Володимира з правлячими династіями Сходу й Заходу Європи, як також і з церковними інституціями, спонукають нас до висновку, що ця проблема в ті часи була багато серйознішою, ніж ми можемо сьогодні навіть припускати.

Однак після вбивства Ярополка Володимир круто міняє напрям своєї політичної орієнтації, через що й був визнаний киянами великим князем. Одним з найважливіших напрямків його зовнішньої політики став розгром залишків колишньої іудео-Хазарської держави і звільнення Тмутаракані. Після того цей стародавній християнський центр, осідок русів і батьківщина сіверян закріплюється під владою Києва, ставши резиденцією князя Мстислава Володимировича (988 р.) [2, с. 67]. Але слід мати на увазі, що в другій половині Х ст. у Західній Євразії йшла боротьба не за землі, не за багатства, не за політичну владу, а за душі людей. Ідейні перемоги були набагато дешевшими, безкровнішими й ефективнішими. Адже результат цієї боротьби, як фіксує історія, визначив долю цього величезного геополітичного простору, як мінімум, на півтисячоліття вперед.

За часів князя Володимира Русь прийняла християнську віру в якості офіційної релігії. Обставини хрещення самого князя Володимира в Херсонесі (Корсуні) й досі викликають багато дискусій. Вельми спірним з історичної точки зору є популярне кліше «хрещення Руси», яке датується звичайно 988 роком. Греки, наприклад, уважали, що хрещення россів відбулося у 867 році, коли була створена Руська митрополія. Щодо Ольги, яка могла витоково бути християнкою, теж усе дуже непросто, про що ми вже говорили. Та й наведену нами вище фразу ал-Мас’уді щодо того, що «ар-Рус увійшли у спільноту ар-Рум» (середина Х ст.), можна трактувати тільки як входження в «ромейську общину», тобто прийняття християнства.

Проте все зазначене жодним чином не применшує історичного значення події, яка сталася за часів великого князя Володимира Святославовича. Її можна трактувати як кульмінаційну точку русько-грецьких взаємовідносин, що підготовлялася протягом двох століть. Як підкреслював видатний візантиніст Федір Іванович Успенський у промові «Русь і Візантія в Х столітті», виголошеній на честь 900-річчя прийняття християнства Руссю, «на подіях 988 – 989 років усе ще лежить печать таємниці, яку ледве чи в змозі розкрити історики за допомогою наявних нині наукових засобів» [Цит.: 16 а, с. 59]. З тих пір пройшло більш, ніж 100 років, але ситуація кардинально аж ніяк не помінялася. Значить, існує проблема саме з наявними науковими засобами істориків, але це – тема окрема.

Володимир, як свідчить грецький історик Михаїл Псьолл, ставився до Візантії вороже, хоча й не вів з нею наступальних війн [5, с. 272]. Але якраз подія 988 року відзначилась його збройним зіткненням з імперією. В цей час «Новий Рим» переживав смутні часи. В армії визрів заколот, на чолі якого встали два славетних полководця Варда Фока і Варда Склір, які за дуже короткий час підкорили собі всю Малу Азію. У цей трагічний момент Василій ІІ звернувся по допомогу до київського князя. Взимку 987 – 988 рр. до Києва прибули імператорські посли. Вони уклали угоду з Володимиром, згідно з якою той повинен був надати військову підтримку імператору й прийняти хрещення. Взамін імператор обіцяв віддати свою сестру заміж за київського князя. У межах цієї угоди Володимир вислав до Константинополя шеститисячний військовий корпус. У битві при Абідосі 13 квітня 988 р. саме руські війська вирішили справу на користь законного імператора. Руський загін залишився на службі у Візантії.

За цими подіями й послідував Корсунський похід князя Володимира. Історики й досі сперечаються щодо того, що саме побудило київського князя, який знаходився в союзницьких відносинах з Візантією, почати проти неї військові дії. Традиційна версія наголошує, що Василій ІІ відмовився прислати до Києва принцесу Анну, й похід Володимира на Херсонес являв собою спробу змусити імператора виконати умови договору. Після піврічної облоги Корсунь був узятий руськими військами, тому що місцевий священик Анастасій (деякі джерела звуть його херсонеським єпископом) показав водогін, перекривши який руси залишили місто без води. Узявши Херсонес, Володимир став погрожувати походом на Константинополь. Злякавшись, імператор відправив у Корсунь свою сестру й віддав її заміж за Володимира за однієї умови: князь повинен прийняти християнську віру. Коли Анна прибула до Корсуня, згідно з «Повістю минулих літ», Володимир був охрещений у Херсонесі – припускається, що у Великій Херсонеській базиліці, яка була кафедральним храмом міста. Після того великий князь і його порфірородна дружина з групою священнослужителів попрямували до Києва для заснування Руської церкви.

Такою є офіційна версія подій 988 року. Але є й інша, яка твердить що похід Володимира на Корсунь був спрямований не проти Ромейської імперії, а навпаки, мав на меті підтримати її законного імператора Василія ІІ [16 а, с. 61 – 63]. На користь цієї версії говорить те, що пограбувавши й розоривши Корсунь, Володимир все-одно повернув його імператору Василію, не заявивши, на відміну від своїх попередників, жодних претензій ні на Корсунь, ні на будь-які інші області Криму [Докл.: 16 б].

Слід зазначити, що Володимир Великий віднайшов свій оригінальний шлях до певної церковної незалежності, зорієнтувавши Русь на тісні контакти не стільки з Константинопольською патріархією, скільки з Болгарським патріархатом в Охриді. Володимир не відкинув і досвід своєї бабусі – великої княгині Ольги, адже взаємних посольств Руси з Римом дослідники в римських джерелах зафіксували дванадцять [25, с. 18; 26, с. 254]. Ісідор Нагаєвський стверджував, що як приїзди папських легатів, так і численні посольства Володимира до Риму торкалися не тільки політичних, а й церковних справ, були тісно пов’язані між собою, і можуть бути потрактовані як певне свідчення зусиль Володимира