Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя

Ми обережно ставимося до ототожнення всіх антів зі слов’янами (бо існували просто анти й анти цисі), але не можемо не зазначити, що в цьому стикові може й критися розгадка: ті з антських воїв, хто вижив після останньої битви антів з аварами, яка й сталася якраз десь у регіоні Сіверського Дінця (602 р.), оселилися тут. Пізніше «підтяглися» сюди «салтівці». Але рід, в якому припустимо знаходився нащадок давньої антської династії, напевне, вдалося зберегти. Цей рід не обов’язково залишився жити на даному терені, але його пересування по Європі могли уважно відстежувати жерці, а коли настав слушний час, запросити до володарювання – на терени проживання їхніх родичів, у Ладогу. Однак запрошені ладожанами «варяги» з русів могли зовсім не полишати сподівань оволодіти всім тереном колишньої Прабатьківщини (що, схоже, так і було). Тому на Київ – місто антів-полян вирушать виказувати претензії дружинники Рюрика Аскольд і Дір, і, як відомо, досягнуть успіху. Олег же, схоже, спочатку накладе руку на минулі досягнення руса Бравліна – на Причорномор’я. До речі, десь тут і проживали циссіанти в часи Античності.

Ладозький конунг Бравлін успішно воював проти фінів і суттєво розширив володіння свого Альдейгьюборзького ярлства, завоювавши фінську Бьярмію (область народу перм) до річки Кумен (Кумене у Фінляндії). Він фігурує як «войовничій і сильний князь Новгорода руського Бравлін» у Житії Стефана Сурозького. Бравлін на початку ІХ ст. жорстоко погромив грецькі міста Криму (помер же він на північному острові, у м. Бьярмі). На думку Г. Вернадського, руси Бравліна прийшли до Криму (тут можна згадати й Л. Гумільова, як також і інших сучасних учених) з Неаполя Скіфського [32, с. 125], або ще ширше: з регіону Крим – Сіверський Донець. Тож проступає, що й руси, як до них готи, теж щось дуже цінне для себе самих і свого народу шукали в наших степах. І те цінне могло корінитись в їхній міфології і стосуватись проблеми їхньої Прабатьківщини. Адже, вочевидь, без володіння цим тереном ніхто навіть із самих знатних родів русів не міг претендувати на титул Rex. Значить, скільки не володій північними землями (руги-руси), без установлення влади над тереном легендарних прабатьківських земель (Доно-Донецький регіон, а то – гуни, алани, анти), ти – не Rex, а відповідно, ніяких претензій ти висунути не можеш, і ніхто за тобою такого права не визнає. Варто все зіставити з тим фактом, що в першій половині ІХ ст. руси під проводом Бравліна з’явилися в Криму, а вже в другій половині ІХ ст. при найзначніших імператорських дворах Сходу й Заходу Європи виникла велика колотнеча щодо титулятури правителів народів Східної Європи, і – саме степових. Усе сходиться.

Значить, Бравлін чогось важливого в регіоні Північного Причорномор’я й Криму таки досяг. Не випадково на початку Х ст. князь Олег буде фігурувати в джерелах як «каган Траканський» (Тмутараканський), і – ніде жодного натяку про його право на цей титул, який міг тягтися й до здобутків Бравліна, про що наука, на жаль, нічого суттєвого сказати сьогодні не може. Втім, після згаданої нами вище глобальної редакції руських літописів часів Катерини ІІ у ХVІІІ ст., і при Олександрі І на початку ХІХ ст. з метою випередити Київ, який уперше став руською столицею ще при Аскольді й Дірі (конунгах Рюрика) у 864 році, шукати в них відповідей на підняті нами питання надзвичайно важко. Слід сказати, що Рюрик узагалі став «кісткою в горлі» доктрини російської історії з часів Олександра І. Саме з 1803 року оповідь про Рюрика та його «братів» намагалися зробити апокрифом. І слід відзначити, що факт «запрошення варягів з русів» врятував Карамзін, який, незважаючи на те, що виконував «держзамовлення», все ж таки залишив легенду про конунга Рюрика у своїй «Історії». Тож сучасному історику залишається тільки зіставляти джерела й підключати логіку.

М. Артамонов і Г. Вернадський уважали, що руси були нащадками тих росомонів Йордана [15, с. 91, 279], які воювали з готами в якості союзників гунів [Див.: 32, с. 126]. А Г. Кузьмін же, який відстоював тотожність етнонімів «руси» й «руги», вважав останніх не германцями, що йде ще від Тацита, а «північними іллірійцями» [41, с. 133 – 139], і це дуже цікаво, бо іллірійці були кельтського кореня. Саме тут і виринає точка зору, що тацитівські «руги-германці» відносилися до етносів кельтської групи. Так знов замикається коло, й саме на кельтах, що не може бути випадковим, а значить, напрям потребує більш пильного, ніж є досі, дослідження.

І тут ми впритул підійшли до відомої в науці проблеми нетотожності русів і слов’ян, яка донині так до кінця й не вирішена, а для нашого дослідження має принципове значення. Зазначимо, що, наприклад, в арабських джерелах, які відносяться до кінця ІХ – Х ст., розділення слов’ян і русів ще проступає досить чітко [Див.: 12, с. 26]. Водночас підкреслимо, що самій назві «слов’яни» наука й досі не надала переконливої трактовки. І вже з’явилася точка зору, що слов’ян було вигадано російськими династами Романовими з метою витіснити з пам’яті росіян усвідомлення їхнього справжнього етнічного походження й зробити всіх царських підданих рабами, бо slave – це «раб». Щось у цьому є, не можемо не відмітити, але ми все ж таки стоїмо на своєму: давнім джерелам слід довіряти. Відкидаючи ж слов’ян як історичну реальність ми ризикуємо «вихлюпнути разом з водою й дитину». Тут потрібна величезна обережність, всіх пасток у цьому питанні ми можемо собі навіть і не уявляти.

Поставимо термін «слов’яни» поруч з їхньою релігійною приналежністю, яке в науці традиційно іменується язичництвом (і звідки взялася ця вперта й дивна тенденція називати Бога «язиком»? Логос, так, але ж не «язик», це ж не одне й те ж!). Немає заперечень щодо наукової дефініції цього терміну – обожнювання природи. Але природа сама по собі натуральне, біологічне явище. Що ж могло надавати високої духовності, яка подеколи є й запереченням біології, цьому світогляду? Щось дуже глибоке підмітив Ернест Ренан, стверджуючи, що «релігійний світогляд індоєвропейської раси був по суті натуралістичним. Це був натуралізм, який відзначався глибиною й моральністю, любовним ставленням людини до природи, дивна поезія, повна почуття безкінечності… Це була не релігія, не суворо обдумана моральність, то була меланхолія, ніжність, уява, насамперед це було глибинне мислення – тобто суттєва умова і моральності, і релігії» [42, с. 18 – 19]. Позначимо, що ця ніжність, меланхолія, обдумана моральність стосувалась не тільки природи – сам же Ренан каже, що то була «поезія, повна почуття безкінечності». Де тут природа й людина? У природі конечним є все, як також конечним є й людське життя. Звідки тут узятися відчуттю безкінечності? Значить, у підвалинах даного явища лежало щось поза природою й людським життям. Ми ж, виходить, дивимося на явище, багато чого в ньому розуміємо, але не бачимо головного. Воістину: дивитись і бачити – далеко не одне й те ж.

Отже, існувало щось, що надавало цим релігійним уявленням таку вражаючу глибину думки, почуттів, емоцій. І те «щось» могло бути тільки ніжним, поетичним, а навіть любовним ставленням до своїх богів (хтось богів боявся, а ось слов’яни їх могли просто любити і все. Можливо, боги у них не були такі страшні, як ми сьогодні думаємо?). І такі унікальні емоції могли бути виражені тільки словом. Українською ж «язык» – «мова», ось і розгадка: «мовники» (ті, хто обожнювали природу, в якій жили, і свою мову, вважаючи її Словом Божим, а себе – його носіями), або «слов’яни».

(Та в сучасних українців це все проявляється вже просто на ментальному рівні – обожнення власної мови, а, отже, має дуже глибокі ментальні корені, про що, власне, ми й говоримо).

Ті, хто заперечує існування слов’ян, просто «в упор» не бачать українців, не визнають їх. Звідси й методологічні помилки.

Повертаючись же до термінології, зазначимо, що українська дослідниця язичництва Г. Лозко щодо терміну «язичницький» пише так: «Грецьке слово еθυίχοζ (етнічний) має значення – «племінний, народний, язичницький» (курсив наш. – О.Б.) і походить від грецького еθοζ , що означає «звичай». Отже, первісне значення слова «язичництво» – віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і спільним походженням» [43, с. 3]. Як бачимо, Г. Лозко все зводить до походження і звичаїв – явищ, безумовно, дуже важливих, але ми в самому визначенні грецького поняття еθυίχοζ звернули б найпильнішу увагу на останній термін, що ми його виділили курсивом, – власне «язичницький». Якщо його замінити на більш зрозумілий термін «мовний» (що, власне, ми й пропонуємо), підкресливши, що будь-яке плем’я мало не тільки спільне походження й звичаї, а й спільну МОВУ, то й вийде: «язичники = мовники». І така наша думка тільки підкреслює правильність і універсальність положення з Іоанн 1:1 «На початку було Слово» – як формули, що стосується не тільки Початків Світу, а й початків кожного народу як Божого творіння. Інша справа, що не кожен народ розвинув розуміння своєї мови до її обожнювання й виведення навіть до рівня назви релігійної системи й самоназви цілої групи племен, що мали спільне походження. Але то вже був вибір кожного народу окремо. Хоча… Якщо поставити питання значно глибше, наприклад: а що то було за Слово, що було на Початку, й як воно звучало? – то можна вийти на дуже цікаве припущення, що мовниками називали себе ті, хто вважав, що їхня мова тягнеться коренями до мови Богів. Дуже круто, погодьтеся. Й доволі нахабно. А чи так уже й безпідставно? А то вже – загадка заледве чи не всієї всесвітньої історії. Проте наприкінці даного нашого Розділу вирине доволі несподіваний натяк на її вирішення, тільки наукову сміливість треба для того мати. Тут же ми зазначимо тільки, що все «закрутиться» навколо терміну «хохол». В будь-якому разі релігійна еліта наших предків явно дуже поважала себе й походження свого народу. Приклад для наслідування. Однозначно.

А зараз звернемося до проблеми походження місцевої (слов’янської) релігійної еліти. Скоріш за все, з розпадом Скіфії каста «орачів» (Східна Полтавщина – до Дніпра, лівобережжя Дніпра, лівобережжя Дніпропетровської області), яка, нагадуємо, у скіфському суспільстві знаходилася в дуже пригніченому, майже рабському становищі, злилася з деякими іншими землеробськими прошарками місцевого населення. Так з часом виникли «слов’яни» – вже не раби, а землероби (стан залежності залишався – платили данину й не мали права, за традицією того часу, займатися військовими справами професійно), але водночас – носії Слова Божого (взятого від предків – «орачів»), по роду жерці, вчителі, лікарі. Село, яке промовляло Словом Божим – ось як приблизно все виглядало. Так, – залежні, так, – злиденні й згорблені над своїми ралами, але душа їхня, ридаючи, літала й співала, тягнучись до височінь Безкінечності. І в жилах того, хто вважає слов’ян «вигаданими», явно тече кров колишнього рабовласника або ж работоргівця. На жаль, історіографія ніколи не враховувала й не враховує особистого походження того чи іншого автора історичних розвідок. А саме тут і міститься широке поле проявів авторського суб’єктивізму.

Відносно ж релігії слов’ян можна сказати, що то була релігійна система, для якої було характерним вшанування невидимого Бога небесного й обожнювання сил природи в усіх її проявах, відсутність ідолопоклонства [44, с. 15, 20]. На останнє положення звернемо особливу увагу. Слов’яни як нащадки «скіфів-орачів», вочевидь, не потребували для себе особливої касти жерців (волхвів) – богослужіння мав право здійснювати кожен, але його для того повинна була обрати громада. В літературі дана обставина відносно проживаючих по селах східних слов’ян зазначена так: «Старші люди, обрані громадою, здійснювали обряди громадського богослужіння в урочистостях всенародних, а голова сім’ї здійснював релігійні обряди домашнього вогнища» [44, с. 20].

Тим не менш, волхви в дохристиянській Руси існували (для ІV ст. вони вже точно фіксуються в історичних джерелах), що було цілком об’єктивним, адже не всі слов’янські племена мали за предків тих «скіфів-орачів». На нашу думку, в давні часи як на те, щоб бути професійним воїном, треба було мати право по роду, так і на те, щоб займатися справами жрецькими, треба було також мати право, й теж – по роду, по якому передавалися необхідні духовно-психологічні здібності. Останню обставину ніякий стан залежності, як це було, за нашим припущенням, у Скіфії зі станом скіфів-орачів, не міг відмінити. Здібності до релігійної діяльності неможливо ніяким чином виховати чи виробити, з ними треба народитися. Такі здібності схожі на рідкісний музичний дар, який, якщо його немає від природи, ніякими тренуваннями не можна замінити. Скіфи могли це розуміти, адже практика стародавніх містерій сама по собі наявно демонструвала, що нездатний від природи до таких дуже важких духовно-психологічних дій, якими займалися жерці, швидко й незворотно позбувався розуму. І скіфи суто прагматично використовували таких від народження якимось чином захищених від цього людей для задоволення своїх релігійних потреб. А здібності передавалися собі й передавалися – від роду до роду, та так і дійшли до предків українців (див. географію розселення скіфів-орачів). Не випадково й до нашого часу найзначніші посіви коноплі, яка в пізніх брахманів/рахманів набуває важливого значення (що свідчить про те, що здібності до релігійної діяльності таки потребували підтримки в своєму розвитку, а оскільки такої підтримки з часів виникнення Скіфії вже явно не було, то жерці почали вживати збуджуючих засобів з метою досягнення необхідного стану медитації для здійснення тих функцій, невиконання яких у державі скіфів могло каратися й смертю), розташовувалися на терені сучасної Дніпропетровської області (зокрема, є сенс звернути увагу на басейн річки Оріль) – центру скупчення стародавніх «скіфів-орачів». Схоже, що волхвів як окремої жрецької касти не потребували тільки ті зі слов’янських племен, які були прямими нащадками «скіфів-орачів». Іншим слов’янським племенам вони стали просто необхідні. І, можливо, саме з появою волхвів треба пов’язувати рух слов’янської етнічної релігійної системи до проявів ідолопоклонства. Давня релігія слов’ян поступово починає немов би вироджуватись, через що врешті-решт і програє історичну боротьбу з християнством за душі людей. Не наполягаємо, що в цьому були винні саме волхви, але все могло бути. Війна магій – явище дуже тоталітарне й невмолиме.

І тут, на наш погляд, виринає ще одна дуже непроста тема – чому і як з’явився Перун, грізний і страшний бог війни балтів і західних слов’ян на теренах східного слов’янства? У міфології простежується, що передуючий йому милий і лагідний Святовид, якого предки просто обожнювали, «кудись дівся» (можна так сказати). І з’явився страшний Перун з його вимогами постійних жертвоприношень. Предки страждали, просили Святовида повернутися, слізно молилися, вдивляючись у бездонну Височинь, але марно. Фіксували: «Немає нікого»… З Перуном і пов’язані найтемніші сторони ідолопоклонства. Його дерев’яна статуя повинна була постійно омиватися кров’ю. Звідки це взялося? Ми вбачаємо тут перемогу темної магії кельтів-друїдів (нагадуємо: бовван Перуна був дерев’яним), яких повно було серед балтів, над світлою магією скіфів-«орачів», що сталося в Європі ще до н.е. А з варягами Рюрика деякі з магів-друїдів могли пройти вже й на терен Київської Руси. Та й князь Володимир необережно притягнув з Новгорода до Києва не тільки бовван Перуна, а й магів-людожерів, які почали тиранити й нищити киян, а також підкорювати собі місцевих волхвів. Князь, правда, швидко схаменувся й викинув того боввана у Дніпро, але маги встигли проклясти Русь на 1000 років.

Що ж стосується нетотожності назв «руси» й «слов’яни», то слід сказати, що в текстах документів X, XI й навіть ХІІ ст. вона все ще зберіга­ється. Про це В. В. Мавродін писав так: «У тексті твору Костянтина Багрянородного “De administrando Imperio” тер­мін “слов’яни” вживається для означення мешканців земель слов’ян­ських племен, які платили данину київському князеві, а термін "руси" вживається стосовно дружинників, “мужів” київського князя» [45, с. 45]. Сказання ж про «витязів з Русів» (Riuluzen), «витязів з Київської землі» (van dem Land ze Kiewen) містяться й у «Пісні про Нібелунгів» [45, с. 86]. Також і «Руська Правда» (друга частина статті І) відділяє русів від усіх інших – гриднів, купців, ябетників (митарів); мечників, ізгоїв і словен [45, с. 159]. Ця нетотожність відзначена була науковцями, як також було зазначено, що в Х ст. при великому князеві Володимирі руси й слов’яни злилися в один етнос [46; 32, с. 124 – 126].

Однак, якщо руси мали, як ми зазначали вище, певне відношення до гунів, то тоді зрозумілими й логічними виглядають їхні претензії на панування над тими ж теренами, що ними колись володіли гуни. Але тут їм на заваді встали хазари – ймовірно, теж нащадки саків/кайсаків (у літературі так і зазначено, що назва «хазари» пішла від назви одного з племен – ко-са [35, с. 176], можливо, давнє «кай-сак»). Їм платили данину поляни, сіверяни, в’ятичі й радимичі (тобто, слов’яни) – землеробське населення, яке не мало кінноти й тому у військовому відношенні не являло собою великої сили. Про певну спорідненість хазар з русами писав і автор «Історії Русів» (хоча він зве останніх слов’янами, а до кінця Х ст., як ми зазначали, то було далеко не одне й те ж). Він же виводив від хазар козаків [25, с. 2] (згадаймо: «кайсаки»).

Тоді відома з літописів «дань козарська» могла бути звичайним податком на утримання війська із землеробського населення, яке мало займатися своєю справою, а не воювати. Звідси логічним виглядає право столиці Хазарії Ітіля надавати титули володарям держав Східної Європи – вони, як на­щадки кайсаків, уважалися тут «старшими», головними. Можна припустити, що руси й хазари були двома частинами одного військового клану нащадків кайсаків, які поділили між собою сфери впливу в Східній Європі. Хазари залишилися на терені кайсаків з осередком над Волгою, а русам довелося відвойовувати Степ і Причорномор’я від нащадків кіммерійців – готів. Тому-то руси, як зазначається в літературі, й сильно відрізнялися від слов’ян – були войовничими, а слов’яни миролюбними [39, с. 422], бо для перших війна була професією й способом життя. Було б дивно, якби руси були іншими.

Хоча, на нашу думку, устійнена в науці теза щодо «миролюбства» слов’ян може, при більш детальному розгляді, виявитися сильним перебільшенням. Адже, наприклад, анонімний автор «Збірника історій» (Муджмаль ат-Таваріх, 1126 р.), навпаки, вивів нападаючою стороною саме слов’ян: «І Слов’янин прийшов до Руса, щоб там оселитися. Рус йому відповів, що це місце тісне (для нас двох). Таку ж відповідь дали Кімари й Хазар. Між ними почалася сварка й бій. Слов’янин утік і досяг того місця, де нині земля слов’ян. Потім він сказав: “Тут оселюся й легко помщуся”» [Цит.: 32, с. 156].

Отже, стосунки слов’ян і русів були далеко не ідилічними, причому – з ініціативи обох сторін. І таке явище виглядає цілком логічним, зважаючи на зазначену нами вище кровну спорідненість слов’ян зі «скіфами-орачами». Претензії можна потрактувати так: двоюрідний братик (Слов’янин) міг нагадати своєму «улюбленому» кузенові (Русу) про своє походження від старшого брата його батечка²¹… З висуванням цих аргументів нащадки «скіфів-орачів» навряд чи барилися, тому появу претензій можна віднести приблизно до часу знищення Скіфії степовиками-сарматами.

Джерела підтверджують і вищенаведену нами думку щодо спорідненості русів з хазарами, фіксуючи те, що руси й хазари довгий час жили в мирі (вочевидь, до початку процесу іудаїзації Хазарії). Те ж перське джерело повідомляє: «Рус і Хазар були від одної матері й батька. Потім Рус виріс і, оскільки він не мав місця, яке йому припало б до душі, написав він листа Хазару і попросив у того частину його країни, щоб там оселитися» [Цит.: 32, с. 156]. І оселився, як зазначив Л. Гумільов, у Криму, побіля Сімферополя, який іменувався Неаполем Скіфським [32, с. 156]. Щоправда, не ясно, як на це реагував Хазар. Але можна припустити, що не дуже позитивно. Втім, Рус, по-всьому, був зовсім не з лякливих. Адже, виходячи з того, що «Roβ» німецькою мовою означає «кінь» (при­чому, словник зазначає що це – стара форма назви [47, с. 168]²²), можна при­пустити, що «Roβ» означало «вершники» й слугувало на означення одного з військових кланів арійського населення наших земель. Цей клан воював з іншим арійським кланом – готами за панування над Подніпров’ям і Лівобережжям, тереном проживання землеробів-антів (така гіпотеза ще з кінця ХІХ – початку ХХ ст. існує в історіографії /С. О. Гриньов, О. К. Белов, частково В. А. Брим/, й на сьогодні виявлено, що термін «Русь» найвірогідніше близький до військової тематики).

Урешті решт, якщо визнати, що в етимологічній основі назви «Русь» лежить військова термінологія, ще й близька до позначень різних відтінків червоного кольору, традиційного для воїнства, то чому дана назва не могла позначати ще й якийсь давній войовничій рід, що претендував на владу? Червоні вітрила кораблів, червоні плащі й щити, дорогі мечі були визначальними ознаками зовнішнього вигляду русів, які неодноразово згадуються у джерелах, вказуючи на знатність і войовничість роду. Пізніше «оселедці» русів і яскраво червоні шати стануть визначальною ознакою зовнішнього вигляду українських козаків; від русів останні запозичать і флот. А ось їхня кіннота буде набагато слабшою, ніж у русів, у чому ми бачимо вже прояв антської компоненти в етноґенезі українства²³. Традиція сильної кінноти дістанеться від русів козакам донським. Щодо ж терміну «варяг», то ми солідаризуємося з тими вченими, які вважають його вужчим від поняття «Русь», до якого він відноситься лише частково [13, с. 18]. Такий підхід дозволить уникати самим і виявляти в літературі прямі підміни, коли відомості, що відносяться до русів, переносяться автоматично на всіх варягів, а «неслов’янство» русів слугує подеколи «доказом» для ототожнення варягів і скандинавів, що неправильно і некоректно.

Як бачимо, з етнічними ототожненнями для часів Середньовіччя треба бути дуже обережними. Важливими є дослідження, в яких порівнюється роль франків у романо-германському світі й русів у східнослов’янському. При тому вчені звертають увагу на те, що франки являли собою збірноту кількох германських племен – батавів, хамавів, хаттів, сугамбрів, тож не виключено, що й руси були такими ж²⁴. У зв’язку з цим деякі вітчизняні й зарубіжні вчені прикладають до русів і франків так звану «соціальну концепцію» їхнього походження. У ній ми й знаходимо вихід на ту орденську традицію арійських народів, про яку ми говорили вище, і яка тут проявляється вже в час формування ранньофеодальних держав. На думку прихильників указаної концепції, в процесі розкладу родового ладу відбувається виокремлення особливих груп людей, які стають важливим чинником формування класового суспільства і мають виняткове значення у творенні держави. Такі люди є вихідцями з різних соціальних прошарків, осідають у містах і формуються в соціальні верстви. Їхня згуртованість посилюється, коли ці люди роблять своїми данниками підвладних їм общинників, що оточували міста. Французький історик Фюстель-де-Куланж зазначав, що франки й бургунди початково становили саме такі соціальні групи, виділені германськими племенами [Див.: 34, с. 41]. У скандинавських народів подібні групи називалися вікінгами; у східнослов’янських племен ними стали «варяги з русів». Соціальний термін «Русь» стане етнічним тільки з виникненням і розвитком Київської держави, в якій руси поставали як аристократія, а слов’яни – як демос.

Із занепадом династії «Кия Щека Хорива», або, вживемо таку назву, «перших Рюриковичів», а з нею й Русо-Антської держави частина слов’янських земель підпадає під вла­ду Хазарії [48, с. 12] (що теж виглядає логічно: хазари, як «старші» на цьому терені, мали на це право). Місцеве населення сплачує їм «дань козарську» – на утримання війська. Землеробське (слов’янське) населення наших земель у VIII – IX ст. мало досить тривалий військовий досвід – у якості допоміжного, переважно пішого війська. У цьому відношенні додаткові дані знаходимо в римського історика Корнелія Тацита, який порівнюючи життя слов’ян-венедів і кочових сарматів, зазначав, що перші «швидше відносяться до германців, бо споруджують будинки, носять щити й пересуваються пішки і при цьому досить швидко; всім цим вони відрізняються від сарматів, котрі проводять життя в кібітках та на конях» [49, с. 24]. Але слов’яни не мали права, за історичною традицією тих часів, притаманною Євразійському геополітичному просторові, творити зі свого середовища владні державницькі династії, адже то було прерогативою войовничих степових кланів. Антська династія, що тяглась від «Кия Щека Хорива», на цей час уже не існувала, іншу сформувати було важко, а, можливо, й небезпечно, бо це порушило б Традицію. Тому, вочевидь, правий був Є. Маланюк, коли стверджував, що хліборобські племена, які заселяли нашу землю, на момент створення Київської держави, по великому рахунку, «не мали державницького первня (на відміну від мілітарного)» [50, с. 24]. Щось дуже глибинне й ще не виявлене мав, напевне, на увазі й О. Пріцак, говорячи, що «село не потребує держави» [51, с. 6].

На наш погляд, землеробські народи дуже немобільні. Засівши на землі, вони нічого не хочуть змінювати з того, що мають, а тому породжують зі свого середовища великі бюрократично-чиновницькі структури, які теж, сформувавшись, нічого особливого не бажають робити. Так виникають паразитарні клани, яких потім надзвичайно важко позбутися. Степовики ж, хоча й трактують підкорені ними народи як рабів, підкреслюючи аристократизм власних державницьких кланів, на виході, в силу власної об’єктивної мобільності створюють більш демократичні державницькі формування, ніж врослі в землю і «власне Небо» землероби. І тут варто звернути увагу на різницю саме в