Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя



бет4/22
Дата02.07.2016
өлшемі1.85 Mb.
#172085
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
боротьбу магій. Дана констатація особливо важлива для розуміння тих політичних, соціальних і культурних процесів, що відбувалися на теренах України, адже розділення її території на сфери дії магії рослиноїдної раси (середземноморської) й м’ясоїдної (нордичної), причому – географічно навпіл (Оратта / Аріана), є вже практично визнаним фактом. І хоча етнічна приналежність творців Трипільської культури й досі в науці вважається невідомою, проте цивілізаційний розлам теренів України на «цивілізації Лісу» й «цивілізації Степу» (як бінарних опозицій) сумніву не піддається. Тож, у принципі, маємо те ж саме, тільки суперечки антропологів ще тривають. Але незаперечним є той факт, що там, де не було в давнину Трипільської культури, там не виникло жодного слов’янського етносу. Отож певні расово-етнічні зв’язки все ж таки можна прослідкувати.

Християнство буде поставати відразу як релігія світова, тобто така, для якої расові відмінності не будуть мати принципового значення, але її постання займе час у ціле тисячоліття – від І до Х ст. н.е. І то буде релігія й магія середземноморської / передньоазійської раси. Народи іншої, нордичної раси не випадково будуть довго опиратися християнізації, бо того не бажала насамперед їхня магія. Але християнство мало у своєму арсеналі вбивчий для давніх магій аргумент – монотеїзм. Політеїстичні магії історично програли християнству тому, що людство на початку н.е. виказало якийсь дивний, майже несвідомий потяг до монотеїзму. Терени України історично стали одним з епіцентрів боротьби старої й нової магій за душі людей. І за такої обставини тут не могло не виникнути певного симбіозу, своєї етнічної моделі християнства. Такі версії виникли – Православ’я русів (то – наш термін, ми ще працюємо над його обґрунтуванням. Можливо, саме його слід ототожнювати з тим, що в джерелах буде зватися «древлеправославною» вірою й такою ж церквою. Справа ускладнюється тим, що археологи не фіксують русів на терені Руського Степу, зокрема, – проф. К. І. Красильников /Східноукраїнська філія Інституту археології НАН України, м. Луганськ /, один з найзначніших в Україні знавців степових культур. Ми з його думкою рахуємося, тому не поспішаємо з висновками, хоча не можемо не відзначити, що степові руси можуть покриватися тюркськими пам’ятками. Завдання полягає тільки в тому, щоб знайти відповідь на питання: яке руси мали відношення до тюрків? Це – проблема, але з розряду таких, що варті найпильнішої уваги. Принагідно зазначимо, що й такий цікавий автор-тюрколог, як Мурат Аджи, теж уважає русів тільки європейцями й ніяк не бачить їх серед тюрків. Але це буде так, якщо вважати русів етносом. А якщо ні, якщо то теж був своєрідний орден, який за степовою традицією почав надавати підкореному населенню своє ім’я /а щодо слов’ян Київської Руси це й простежується/ й урешті-решт став суперетносом? Тема, як стає ясно, – для окремої книги), а пізніше – унікальне Київське християнство10. Але в ході історії їх було подолано ортодоксією (спочатку грецькою, згодом московською). З указаних моделей на сьогодні в українській науці вивчене тільки Київське християнство; Православ’я русів же як було, так і залишається для науки Terra incognita.

У Великій Скіфії в такому разі маємо унікальний факт: «орачі»-жерці, благородні за своїм походженням не менше, ніж ті ж царські скіфи (але їхнє походження було дещо іншим), перетворені в супер-залежний соціальний стан. Їх неначе просто використовували, а потім оббирали так же, як і «скіфів-землеробів», ще й спеціально знущались над ними (про це писав Геродот). Жахливо. Але, схоже, що так і було, на що мусили бути поважні причини, які історичній науці ще належить встановити11. Проте припущення щодо того, що то були представники більш давньої магії, яку вдалося в державі скіфів придушити, але не подолати, змусити працювати на себе й свою міфологію, але не переламати, можна висунути.

Що ж стосується назви «анти» (що важливо, адже якщо анти були нащадками «скіфів-землеробів», їх треба зараховувати до слов’ян, а якщо «скіфів-кочовиків» – праві ті вчені /зокрема, деякі білоруські історики/, які вважають їх спорідненими з готами), то, виходячи з логіки дослідження цього терміну Б. Чепурком, санскритське «анта» означає досить полярні речі: «близький і останній», «край чогось і внутрішня частина», але якщо додати значення таких назв, як Віданта – «відаю (знаю) край» та «Саошй-ант» – «володар краю» [Докл.: 27], можна побачити в терміні «анти» значення «краяни». На жаль, це нічого нам не дає, бо не прояснює питання щодо етнічної приналежності антів – «краянами» могли звати себе й предки тих же готів, які теж були вихідцями з наших земель (про що детальніше нижче).

Однак для того, щоб такі глибокі занурювання в історію саме з теми антів мали сенс для вітчизняної історії, треба довести спочатку, що цей термін мав якісь витоки й значення для наших предків. На сьогодні ж більшість дослідників стоїть на тому, що анти – це не самоназва, а їх так називали греко-латинські автори. Термін зникає у VІІ ст. тому, що на цей час давньоукраїнські племена вже мали свої власні назви, які стали відомі грекам, й потреба в цій назві просто відпала. Ми не поділяємо думку цих дослідників, вважаючи, що тут міститься якась дуже прихована проблема, яку ще треба досліджувати, але й не подати визнану на сьогодні думку вчених ми не могли.

У ІІІ – ІІ ст. до н.е. у Південно-Східній Європі з’являються ще одні войовничі степові племена – сармати. Вони раніше звалися савроматами («оперезані мечами») і в часи Геродота проживали на схід від Дону. Геродот передав легенду про те, що сармати походять від шлюбів скіфів та амазонок. Значить, зважаючи на міфологію, походження сарматів було вельми достойним. Сармати мали царів, вождів, військову аристократію, про що свідчать їхні поховання, в тому числі жіночі (зокрема, жіноче поховання, знайдене в Ногайчинському кургані в Криму).

Вони й витіснили скіфів з тих теренів, звідки походила за легендою Праматір скіфів – «донька річки Борисфен», що була через скіфських батьків сарматів їхньою міфологічною «прабабусею». Тож у сарматів можна вже чітко побачити Ідеюборотьба зі скіфами за терен прабатьківщини предків.

Однак релігійні уявлення у них, якщо покладатися на свідчення римського історика ІV ст. н.е. Амміана Марцелліна, були примітивніші, ніж у скіфів. Поклонялися вони богу війни у вигляді меча, що втикався в землю. Можливо, й у сарматів мало місце таке ж неповажне ставлення до жрецького стану, як і в державі скіфів. З релігійними й кастовими уявленнями сарматів пов’язане й таке цікаве явище, відмічене в сарматів антропологами, як штучна деформація черепів задля надання їм подовженої форми. Тут слід зауважити, що брахікефалізація (заміна видовженої форми голови короткою) як явище епохальне було помічене вченими ще в ХІХ ст. й головним чином на теренах проживання європеоїдів. Пояснення цього є різними, ми ж звернемо увагу на те, що довгоголовість (доліхокефальність) була прикметною ознакою кроманьйонців (людей європеоїдної раси). Можливо, вона мала за підвалину якийсь рецесивний ген, який поступово був витіснений. Довгоголовість вважалася ознакою дуже благородного походження, але вона явно зникала вже здавна, чому її й намагалися підтримати штучно. Цікаво, що ця штучна деформація черепів відмічається саме в сарматів. У їхньому середовищі це могло бути ознакою високого суспільного становища людини, яка пройшла певний обряд ініціації. Але, на жаль, щодо цього ми більше не можемо сказати нічого точно.

Тепер настав час відмітити надзвичайно цікавий факт того, що римські автори (Пліній Старший, Тацит, Птолемей) уявляли суміжні з Римською імперією території Європи як два великих етнічних масиви – Германія й Сарматія. Але простої констатації мало, тому додаємо, що відомий учений П. М. Третьяков взагалі відзначав, що етногеографічні терміни «Германія» й «Сарматія» неначе поглинали в собі численні племінні утворення, часто досить далекі одне від одного за своїм етнокультурним походженням. Так і було. Тому треба дивитись їхні релігійні пріоритети. (Це важливо, бо деякі з германських народів можуть на ділі виявитися зовсім не германськими, і навпаки, дехто з не-германців може виявитись якраз таки заледве чи не «чистими германцями»). На наш погляд, уже тут проявляється засада того, чому пізніше, після Великого переселення народів Європа виявиться розділеною (умовно) на Північну (де правив рід Балтів) і Південну (де правив рід Амалів). Такі поділи не могли не мати давніх і глибоких засад. На чому ж вони могли базуватися? На давньому розділенні Європи й Азії, яке мало сакральний зміст, але виходило з реальних географічних підвалин.

Видатний географ К. Ріттер вважав, що зміст такого розділення полягав у тому, що Азія – країна Сонця, «країна богів» протиставлялась Європі – «країні людей», країні Місяця. При цьому він звертав увагу на те, що й сама властивість ґрунту в Європі й Азії являла собою вельми характерну різницю. На Заході, починаючи від Танаїсу (Дону), лежить шар чорної, родючої землі на рівній поверхні й звідти простирається далі, створюючи європейський ґрунт. Навпаки, на сході ґрунт пустельний, без чорноземного шару, а, значить, і відповідного рослинного покриття. Тож розділення Європи й Азії, на думку Ріттера, мало фізичну, історичну, етнографічну й міфологічну підвалини. Чорне море ж (Понт) являло собою «міст» не тільки між географічними Європою й Азією, а й між світом людей і богів [Докл.: 27 а, с. 31 – 34].

Тут, на нашу думку, й міститься пояснення того, чому саме степові народи володіли правом (нехай навіть ними й привласненим, але ж, якщо виходити з міфологічних засад, то цілком об’єктивно) надавати зі свого середовища правлячі династії мешканцям Європи. Не тільки в завоюваннях тут була справа, адже завоювання повинні були мати не тільки цілі, а й своє обгрунтування. Тут не могло не бути Традиції. Й ось як вона могла виглядати: народи, що мешкали на придатних для землеробства ґрунтах (Європа), жили у «світі людей» (придатна для землеробства земля надана їм Богом для обробки й отримання харчів), володарів же людям дає Бог – вони й приходять з «країни богів» (Азії). У ній немає гарних для людської господарської діяльності земель (а навіщо богам земна їжа?), на її просторах дуже важко жити, але саме тут народжуються й виховуються благородні й славетні династії, яким люди повинні підкорятися. Європа Азії протиставлялась, не будемо забувати, тож відносини підкорення «країни людей» мешканцям «країни богів» були, можна сказати, запрограмованими витоково. Залізна логіка, не можна не визнати.

Цілком імовірно, що в тих середньовічних «Германії» й «Сарматії» та їхніх змаганнях за геополітичну першість і можна побачити давнє розділення Європи (яку тут уособлює «Германія») й Азії (яку тут уособлює «Сарматія»), більш того – їхнє протиставлення. Розділення те на час раннього середньовіччя набуло вже певних етнографічних ознак, але, відтворюючи багато більш давнє розділення, зберегло над-етнографічний зміст, як також і більше геософічний, ніж географічний. І тут доречно буде поставити питання: а чи не тому політичні еліти деяких племен тієї «Германії» так прагнули посісти хоча б шматочок терену Азії, щоб вирвати для себе право на володарювання? «Шматочок» той, правда, був дуже прикметним, але про це нижче. Зараз же просто відмітимо, що такий кут зору дозволяє започаткувати виявлення в геополітичних процесах давнини і логіку, і головні ідеї.

Сармати створили великі союзи племен на величезній території, що включала в себе Західний Казахстан, Поволжя, Приуралля, Подоння, Північний Кавказ, а також Південь України.

Незважаючи на те, що Сарматія гірше вивчена, ніж Скіфія, можна зазначити, що в сарматському суспільстві теж були царі, як також простежуються й касти. Так, відомо, що на межі ІІІ – ІІ ст. до н.е. сарматське плем’я саїв на чолі з царем Сайтафарном загрожувало грецькій колонії в Причорномор’ї Ольвії. Вчені вважають, що назва «саї» розшифровується як «царські» [24, с. 76], тобто у сарматів могла бути суспільна група «царських сарматів» – на зразок аналогічної у скіфів. У ті ж часи діяла й легендарна цариця Амага, яка здійснила похід проти скіфів і визволила від їхньої облоги Херсонес. Сарматське плем’я ревксиналів (вважається, що то роксолани), що мешкало на початку ІІ ст. до н.е. у степах між Дніпром і Доном, мало царя Тасія.

Тож можна виявити як спільні протигрецькі походи скіфів і сарматів, так і їхнє взаємне постійне вияснення стосунків. Ось. Щось у скіфо-сарматському середовищі було таке, що тягло за собою міжетнічну ворожнечу. Проблема походження – іншого пояснення просто немає. І проблема тяглася ще до часів появи скіфів на землях України. Потім колотнеча перекинеться й на саме сарматське суспільство. І близько рубежу н.е. ситуація у Дніпро-Донецькому межиріччі різко дестабілізується, що вчені пояснюють переселенням в цей регіон зі сходу могутнього племінного об’єднання аорсів, яке натиснуло на інші сарматські племена, змусивши їх відійти з цього регіону.

Так уже, крім виявленого, ми вже не вперше зустрічаємо те, що найзавзятіша боротьба між претендентами на геополітичне домінування в регіоні Східної Європи завжди спалахувала саме за володіння Дніпро-Донецьким регіоном. У зв’язку з цим можна вже припустити, що цей терен мав для індоєвропейських народів далеко не тільки господарське, а й якесь важливе сакральне, міфологічне значення.

Під тиском аорсів інше сарматське плем’я – язиги просунулось на захід і осіло в степах між Тисою та Дунаєм (на терені сучасної Угорщини). Тут язиги вели боротьбу з римлянами, але невдало й допустили таку нищівну поразку від римлян у 175 році, за яку імператор Марк Аврелій навіть отримав титул «сарматика». І хоча багато сарматських воїнів полягли в цій борні, про що свідчать численні військові поховання на території Подністров’я і Прикарпаття, з військової точки зору то була ганьба.

У цей же час роксолани всіляко пригнічують племена зарубинецької культури, що мешкали в Середньому Подніпров’ї. Ситуація зрозуміла. Для ведення війн потрібно забезпечувати вояків продовольством, тому, вочевидь, праві ті вчені, які вважають, що стосунки між роксоланами і слов’янами носили характер збройних сутичок. Ю. В. Павленко ще в 1964 році висловив думку, що до кінця І ст. н.е. в Подніпров’ї утворилося могутнє слов’яно-сарматське об’єднання «Роксоланія», але загал учених досі вважає її недостатньо обґрунтованою.

Проте у І ст. аорси відчули на собі тиск іншого сарматського племені – аланів, які також, як і самі аорси до того своїх попередників, витісняють їх з Дніпро-Донецького регіону. Аорси відходять у степи на захід від нижнього Дніпра й утворюють тут об’єднання на чолі з царем Фарзоєм, якому вдалося навіть установити контроль над Ольвією [24, с. 79], тобто проблема захисту важливих у геополітичному сенсі для сарматів регіонів від греків залишається актуальною. Після Фарзоя правив його син Інісмей (обидва довго вважалися царями Малої Скіфії, але нині вже точно встановлено, що то були сармати). Відмітимо, що Фарзой навіть карбував власну монету (знайдена неподалік від Бердичева). Аорси настільки посилилися, що змогли силою примусити до союзу племена Подунав’я – даків та бастарнів, а також і роксоланів. Аорси й роксолани вели війни з римлянами на Дунаї. Тацит твердить, що в одному з походів на Мізію (68/69 рр.) сармати виставили 9000 вершників. Як бачимо, військова могутність сарматів була дуже значною. Проте наприкінці І ст. політичне об’єднання аорсів сходить з історичної арени і, швидше за все, – під тиском уже згаданих нами аланів. Так знов ми бачимо знайому нам ситуацію – родові клани сарматів якби змінюють один іншого в пануванні над тереном, що вважався геополітично й сакрально ключовим, і то – регіон Дніпро – Дон. Не випадково знімаються з місця в цей же час і роксолани. Таке явище не могло бути результатом військової поразки, бо прийшли роксолани з наших теренів у Подунав’я дуже сильними, адже вже в 107 році Римська імперія була змушена укласти з ними договір про охорону її кордонів за плату, що було нічим іншим, як завуальованою формою виплати данини.

Алани були останньою хвилею сарматських племен. Саме алани знищили городища пізніх скіфів на Нижньому Дніпрі та в Криму. То теж був важливий регіон. Й алани не потерпіли тут суперників. Скіфи ж були суперниками неабиякими. За даними Страбона, Мала Скіфія займала весь Кримський півострів, мала столицю, своїх царів. Царі Агар, Скілур, Палак втручалися в династичні суперечки на Боспорі, певний час мали протекторат над Ольвією, підкорили Керкінітіду і Калос Лімен, мали намір захопити навіть землі Херсонесу та Боспору. Значні геополітичні претензії скіфів були наявними. Але тут вони зіткнулися з інтересами понтійського царя Митридата, який надав допомогу Херсонесу і завдав дошкульного удару по володіннях Малої Скіфії. Тим не менш, остання швидко відродилася. Був збудований укріплений порт Палакій – друге за величиною місто після Неаполя. Боспорські царі і в подальшому постійно воювали зі скіфами. Цар Савромат ІІ у 193 році велів написати, що він «завоював сіраків та скіфів», а в написі його сина Ріскупоріда сказано, що він є царем не лише Боспору, а й тавро-скіфів [24, с. 84]. А це було вже явне приниження. Тож не випадково, що алани дощенту знищили столицю Малої Скіфії місто Неаполь Скіфський – символ втрати гідності не мав права залишатися на землі. І, як можна припустити, алани, як останні з сарматів, зберегли за собою претензію на володіння тією античною «Сарматією», про яку писали згадані нами вище римські автори.

Від аланів простягнемо «ниточку» до венедів (вандалів), а від них до роду Роріка Фрісландського. Тож натискання на його «вандальськість» по жіночій лінії – це явна претензія на володіння «Сарматією». А претензія на «Германію» – у натисканні на його «одінськість» по чоловічій лінії. І тут нам потрібні готи. А ось і вони!

Племена готів та гепідів, що жили на «острові Готискандза» (острів Готланд), у середині ІІ ст. зібралися й попливли до гирла Вісли. З південного узбережжя Балтійського моря готи, гепіди, тайфали, вандали, ругії та ін. близько 155 року рушили в південному та південно-східному напрямках. Їхнє переселення охопило територію сучасної України. Готи, що важливо, й могли уособлювати в собі ніщо інше, як наступ античної «Германії» на античну «Сарматію». Тут не могло не бути релігійної ідеї. І вона була.

Вчені давно сперечаються щодо причин, які спонукали готів до такого глобального переселення. Найбільше прихильників має припущення щодо погіршення клімату в басейні Балтійського моря, яке призвело до голоду серед місцевих племен. Але за Йорданом, готський король Філімер пішов на цей крок «через перенаселення». Не можна не побачити, що ці твердження протирічать одне одному. Погіршення клімату веде до зубожіння народу (не випадково говориться про голод), перенаселення ж буває виключно внаслідок економічного, а значить, і природного благополуччя, коли сім’ї можуть дозволити собі народжувати велику кількість дітей. То хто ж правий? Питання не до нас, тут тільки кліматологи можуть бути найоб'єктивнішими суддями. Але ми звертаємо увагу на інший мотив у цьому готському «Дранг нах Остен» – на те, що мета переселенців мала не простий, а легендарний зміст, адже готи пішли шукати свою історичну батьківщину Велику Свитьод («Велику Швецію»), звідки заселялась Мала Свитьод, тобто сучасна Швеція. Й така легендарна країна зіставляється із землями від Азовського моря до Дону. (Цікаво, що знаменитий шведський мандрівник Тур Хейєрдал наприкінці ХХ ст. теж шукав Велику Свитьод, і – саме на Дону. Ясно, що нічого він там не знайшов, бо міфи – не таке просте явище, щоб їх можна було так просто розшифрувати. Але вони завжди мають під собою певні реальні підстави).

Тож, якщо предки готів у стародавні часи дійсно мешкали в указаному регіоні, а потім вийшли звідси й опинилися на Півночі, то після того, як у землі, яку вони вважали своєю історичною батьківщиною, перебули поперемінно степові індоєвропейські племена на чолі з їх владними кланами, які теж могли відстоювати своє право на володіння цими теренами, і врешті решт таки покинули цей край, то й готи могли вирішити, що настав нарешті й їхній час заволодіти територією Історичної Батьківщини. І в літературі існують підтвердження такої нашої думки. Так, український дослідник з діаспори Павло Крат у книзі «Українська стародавність» пише так: «Є думка, що Кімерійці – це пранімці. За їх прабатька вважають Гомера, старшого сина Яфетового. А тому Асирійці й називали Кімерійців Гімер-раями12. Цей народ поділявся на три племені: Аскенадзів, Рафатів та Тогарму»13. Після вигнання кіммерійців скіфами, як пише П. Крат, «більшість (певно через Дар’яльську ущелину) дісталася на Кавказ. Меншість, разом з Тракійськими Трерами, дісталась до Малої Азії через Дарданелли; а плем’я Ашкенази пішло в напрямку Балтійського моря, де розмножилося й поділилося на кілька тевтонських племен» [28, с. 49 – 50, 52] (курсив наш. – О.Б.).

Такі обумовлення автора, як «є думка», «певно» тощо, можна зрозуміти: він користується джерелами міфологічного походження, сучасні ж учені цього не люблять. Але нікуди дітися від тієї об’єктивної обставини, що Його величність МІФ є втіленням людської культури, а тому він – джерело найоб’єктивніше, його просто треба правильно розуміти. Тому можна стверджувати, що саме завдяки міфології й тим, хто її зберігав для нащадків протягом багатьох віків, історична пам’ять давніх людей була набагато об’ємнішою й змістовнішою, ніж наша. Тому готи прекрасно могли знати, де саме знаходилась їхня прабатьківщина. Тож і висунення ними претензії на переобрання права володіння нею на тлі всього нами вищезазначеного виглядає цілком вірогідним.

Проте нас цікавить таке питання: що ж усіх вищезгаданих нами народів (чи військово-політичних кланів споріднених народів, що, на наш погляд, точніше) штовхало до оволодіння тереном саме Дніпровсько-Донецького регіону? Чи не була то якась омріяна «свята земля», така собі «земна юдоль» усіх індоєвропейців. «Земля обітованна», так, а що ще? Тільки – наша. Та й хто був першим у створенні даної термінології, уже можна й посперечатися. То – перше. А друге – те, що й біблійна Іудея є теж поняттям не простим і повинно ідентифікуватись зовсім не з тереном Палестини, а, скоріш, із землею, що знаходилась, скажемо так, значно північніше. І чи не було так, що той, хто цією «земною юдоллю» володів, ставав «найкрутішим» з усіх і міг решті диктувати свою волю?

Такі наші розмірковування збігаються з думками тих українських етнологів, які розвивають ідею про існування центру індоєвропейської культури, який не був статичним, а пересувався по спіралі довкола Чорного моря. Вчені знаходять підтвердження своїм припущенням в археологічних матеріалах і даних космології (системі давніх світоглядних уявлень). Зокрема встановлено, що символи індоєвропейського Зодіаку в українському Причорномор’ї існували ще в протонеоліті, тоді як на Північному Кавказі та в Малій Азії вони з’являються тільки в неоліті. У зв’язку з цим деякі вчені схильні вважати Степову Україну, й зокрема Азовсько-Причорноморський регіон, первісним центром зародження індоєвропейської культури, який пізніше став центром формування східнослов’янських спільнот. У цій площині плідно працює М. Чмихов, який уважає, що десь тут, у Степовій Україні знаходився «пуп землі», а також дослідники феномену Циркумпонтійської зони (Т. Фадеєва та ін.).

Ми хочемо додати до їхніх розмірковувань тільки такі теми: по-перше, центр є центр, які б спіралі навколо нього не крутилися. Розкручується щось на кшталт стрічки, що виходить з центру, сам же центр повинен залишатись на місці. Інакше зламається спіраль. По-друге, можливо, той центр і є знаменитою «точкою Омега» Тейяра де Шардена, існування якої ним спочатку було інтуїтивно вхоплене, а потім логічно обгрунтоване? Занадто екзистенційно, скажете? Можливо й так, але стверджуємо: будь-яка космологічна екзістенційність завжди має точну географічну прив’язку по землі. І по-третє, – треба бачити конкурентів. А як же? Така проблема! Не випадково й досі вчені не можуть вивести чітку етнічну приналежність творців Трипільської культури. Щось цьому заважає. Що? Відповідь може бути тільки одна: крім індоєвропейців, на теренах України в часи існування цієї культури ще хтось був. Їхні залишки й ламають всі схеми археологів і антропологів. Хто ж то був? Ось – питання з питань. Але той «хтось» міг сам претендувати на те, щоб, скажемо так, «сидіти» в центрі тієї «спіралі розвитку» з усіма витікаючими з цього наслідками, зміст яких ще треба виявляти. І тут уже сама логіка виводить нас на думку, що ні той центр, ні його якесь виняткове значення не могли бути вигаданою казочкою. У центрі «спіралі розвитку» містилося



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет