Олесь гончар тронка
жүктеу/скачать 1.09 Mb.
|
| Небо чисте, тільки на виднокрузі ледь помітно проступають перламутрово-білі хмарки-оболоки. Недовге їхнє життя: як непомітно з'явились, так непомітно й зникнуть, розтануть до полудня. А зараз ще біліють, мов вітрила далеких фрегатів, обступають по видноколу цих двох, що на межівнику, чарують зір своїм вітрильним повногруддям.
— Ну, клади ж, — першою схаменулася Тоня. — Скидай того хомута. Це вона про його колесо, з яким він так і стовбичить перед нею, ніби забув, для чого його сюди волік. Віталій стоїть похнюплений. Йому стає жарко, якось аж млосно під її поглядом, наче це перед ним не Тоня, а якась незнайома дівчина, що розглядає його майже критично. Мовби її очима він глянув цієї миті на себе і побачив постать свою незавидну і як вуха горять, а це дурацьке колесо, він почуває, робить його ще меншим, йому здається, що Тоня блискає з-під чорних брів на нього аж наче з погордою, її, зіркооку, мовби дивує, що це за хлоп'я перед нею залізло у колесо і стоїть ні в сих ні в тих. Там, де мусив би стояти красень, полігонний лейтенант який-небудь, нахнюплено стоїть він, майже пацан, з віхтиком солом'яної чуприни на голові, з очима буденно-сірими, дрібненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих, ніби в солонцях... — Отут кладімо! — виводячи хлопця з заціпенілості, вказує Тоня місце на межівнику. Віталій, однак, помічає, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка, строгіша, не посміхається до Віталія так безтурботно, як, бувало, в школі, під час перерви. — Та жвавіш повертайсь! Не снідав, чи що? Віталій, почуваючи себе недорікуватим і безсловесним, мовчки скидає з себе свою завулканізовану гуму, слухняно кладе колесо в пирій, де вказала Тоня, потім, нахилившись, ще навіщось поправляє його, ніби це має якесь значення для чайок. Тоня діловито наливає з бідона води, зоставляє трохи, щоб і собі напитись, і одразу ж припадає до бідона й п'є нахильці, і, поки вона п'є, Віталій невідривне дивиться на неї, на її витягнуту до бідона тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, і вона, втративши свою ту сторожкість, щиро, дзвінко засміялась від холодного водяного лоскоту. — Хочеш? — глянула вона й на Віталія, коли напилась. І, передаючи йому бідон, ненароком чи навмисне торкнулась рукою його руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець від того доторку весь спаленів і враз пройнявся якоюсь досі не знаною ніжністю до всього. Пити йому, власне, не хотілося, але він теж став дудлити цю теплу вже воду, набрану сьогодні на Центральній з артезіана, а як напився, решту води вилив у гумове кружало, у це розпластане серед пирію їхнє колесо фортуни. Тепер води в ньому було майже повно, віднині в спеку з нього питимуть чайки. Обоє стояли над колесом притихлі, ждали, поки вода заспокоїлась, і поволі стало проступати з неї глибоке-глибоке небо і їхні напівзатемнені, напівосвітлені сонцем нахилені над колесом обличчя. Чайка пролетіла в небі, і її теж було видно у воді. — Тільки чи найдуть вони цей наш водопій, Віталику, га? Він прогув якимось ніби не своїм, згубленим голосом: — Найдуть... Після цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них під ногами небо, і вже й самі не впізнавали себе в ньому, були вони і вже ніби й не вони. — Крейсер! — Крейсер зайшов у затоку! Це хтось гукає з Кургана, там уже, на самій вершині, зібрався гурт хлопців і дівчат; вони дивляться кудись у бік моря, а до них інші збігаються звідусіль, навіть Василь Карпович у своїм білім картузі подерся по крутосхилу кургану до гурту. — Гайда! — гукнула Тоня й першою шугнула в хліба. Незабаром обоє вони уже були там, серед однокласників. Коли збігти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобуса, то звідси видно далеко, видно, як степ маревіе на південь, а край нього на обрії ракетним сліпучим металом блищить смужка моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише коли-не-коли, найчастіше літніми ранками, буває, там з'явиться біле крило рибальського парусника, який потім довго-довго, цілу вічність, пропливає по лінії небосхилу... А тепер, замість крила парусника, Тоня й Віталій бачать вдалині, просто посеред затоки, темну непорушну гору якусь. Крейсер? Звідки він взяйся? Навіть не схожий був на корабель, дикою темною скелею стояв серед сліпучості, нездвижно вкарбований в просторінь моря і неба. Ні Віталій, ні Тоня не пригадують, щоб у ці води заходили судна такого типу, здається, не було цього й раніш. А він — ось зайшов. І став. Як загадка. Як сфінкс їхнього далекого миготливого моря. Прийшов ніби для того, щоб розбентежити їхню молоду уяву, привернути до себе спантеличені погляди і цих підлітків-старшокласників, що защурухли на могилі, і аж ген — тих трактористів, що край дороги теж позупинялися в подиві, і чабанів усього радгоспного узбережжя. — Завітав гість, — каже Василь Карпович. — Давно такого не було. В тридцяті роки один заходив такий, і після того не було... І що найдивніше — цей зайшов, видно, надовго. Став на якір, завмер. Це було просто сенсаційно, щоб військове судно таких розмірів зайшло в тихі неглибокі води їхньої затоки і кинуло якір на видноті в усього степу. Розглядаючи судно, Віталій і Тоня перезиркувалися між собою, обмінювались усмішками, в яких зараз було щось схоже на таємницю, зближуючу, нікому, крім них, не доступну. Навіть і ця загадкова поява крейсера була для них ніби не зовсім випадковою, той крейсер був теж ніби причетний якимось чином до цього їхнього душевного зближення, що так несподівано виникло на межівнику і по-новому освітило їх одне одному. Почуття близькості не минало, співучий настрій душі мовби увінчувався тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим візитом, і їх би не здивувало, якби він зараз всіма своїми гарматами просалютував з тих розливів сонця їхньому настроєві, таємному квітуванню цього нового для них обох почуття. А друзів їхніх цікавило інше. — Чи довго він тут стоятиме, Василю Карповичу? — І що він робитиме, Василю Карповичу? — А який на ньому екіпаж? — Крейсер то чи есмінець? Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про наміри того судна він знав не більше, ніж його учні. Стояли всі гуртиком, до різі в очах, вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпізнати що-небудь з того, що було приховано від них відстанню. — Може, там і сигналіст стоїть, — пускався в здогади Кузьма, — та сигнали на берег передає азбукою Морзе? Але хіба ж його звідси розгледиш? При згадці про азбуку Морзе вуха одного з хлопців почервоніли. І від однієї дівчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не розсміятись... — Ну, друзі, час додому, час! — нагадав Василь Карпович і, ковзаючись по траві, по сріблястій нехворощі, першим став спускатись з Кургана. — Тільки тут під ноги дивіться, — попереджав він своїх вихованців. — Бо тут усе може бути — акт про безпеку наших полів ще й досі не підписано. Мінери були, різні комісії, а заактувати поки що ніхто не зважився. Тривожна засторога вчителя мимоволі торкнулася душі кожного, всі одразу помітили, що могила підозріло порита якимись ровами, рови вже позаростали травою — то, видно, були солдатські окопи та траншеї, бо тут, на цьому кургані, під час війни нібито стояла зенітна батарея... Земля в таких місцях і справді могла таїти в собі міни чи й бомби, начинені смертоносною вибухівкою. Полином поросла могила, вівсюгом та сивою нехворощю, вітерець обдуває траву, і вона блищить, тече, як вода... І хоч, крім Василя Карповича, ніхто з них війни не зазнав, відома вона їм тільки з переказів та кінофільмів, але тут раптом почали спадати на думку різні нещасні випадки з радгоспними дітьми, що їх багато калічилося після війни у полях... Згадалось, що один учитель їхньої школи, молодий фронтовик, в перші роки після війни загинув отак у степу, рятуючи школярів, відкидаючи міну від них. Сходячи з могили, ступали обережно, після вчителевого попередження кожен почував себе так, мовби він справді ступає по іржавих невибухлих мінах, і, тільки опинившись внизу, враз загомоніли, з веселим лементом подалися до шляху. Повертаючись додому, Тоня й Віталій сиділи в кузові нарізно, в протилежних кутках, ніби трохи соромились одне одного, хоч нічого ж між ними наче й не сталось. Товариство не докучало їм, бо знову в кузові стояв регіт, бурхали веселощі, і коли на віражах їх звалювало в купу, то з тієї купи чулися завзяті хлоп'ячі вигуки : — Тощо! Тощо! Досить-таки безглузді вигуки, як на слух когось стороннього, а для них це улюблене їхньою вчителькою «тощо» було мов пароль, мов заклик до веселощів, бо разом із тим словечком вони мовби чують і виразно-розмірений голос своєї Марії Олексіївни, що диктує їм контрольну, чують з її суворих уст і свій жартівливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту: «Він її о-бі-ймав, при-гор-тав, брав за та-лі-ю тощо»... — Тощо! Тощо! — скандують вони вже разом, і в кузові знову вибухає регіт. Іншим разом Віталій теж тільки сміявся б, а зараз при грубуватих цих пустощах йому було ніби аж трохи ніяково, може, тому, що хлопець ще був повен все тієї ж особливої ніжності, що заполонила його на межівнику. Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона виповнила його новим, ні з чим не зрівнянним почуттям. Дивно було, що разом провчилися стільки років і Тоня була для нього ну як усі, тільки й того, що її доводилося частіше виручати, бо вчилася вона так собі і завжди клянчила, щоб їй підказували; крім усього іншого, їй ще й просто подобалось одержувати потай записки під час контрольних чи бути в центрі уваги всього класу, що силкується вирятувати її. Викликана до дошки, Тоня розважала всіх своєю боротьбою з труднощами героїчним викручуванням, бо хоч їй всі дружно й підказували на мигах, але вона й мигів тих не могла второпати і тільки витріщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки невпопад, аж поки й саму її розбирав сміх. Однолітка з дівчатами класу, вона, проте, раніше за них розквітла, красовито вирівнялась дівочим станом, налилася тугенькими груденятами, і хлопці з класу казали, що вона вже й підгулює, що й вояки, приїжджаючи з полігона, вже нібито накидають на неї оком. Заморочений своїми антенами, сусідськими примусами та технічними журналами, Віталій досі мало такі речі й помічав, а ось тепер враз помітив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер між ними складеться? Чи захоче Тоня із ним дружити? Чи тільки так поманить, полегковажить та й майне далі? Адже їй одне задоволення — крутити голови хлопцям, про неї навіть самі дівчата кажуть: «Оце ще наш вихор! Не знає, на кому й спинитись...» Машина наближається до Центральної. Дощувальні пристрої, що працюють в городній бригаді, женуть в небо височенні водограї, водяним прохолодним пилом так і війнуло звідти на всіх. Дівчата заухкали. Та одразу ж після цього сліпучого дощу довелось висипати з кузова: приїхали. Тоня зіскочила з машини коло подвір'я старшої сестри, в якої вона квартирує під час занять, а Віталик схопився біля радіовузла, не міг же він минути його й не зайти до свого найщирішого друга Сашка Литвиненка. В конторі порожньо, саме обідня перерва, двері в радіорубку відчинені навстіж, але Сашка нема, тільки навушники його лежать на столі та інструментів кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж із кімнати бухгалтерії, видно, він там жартує з дівчатами, а тут тільки ластів'ята цівкають у гнізді, приліпленому в кутку, під самою стелею. Це ж додуматись треба приліпити його отам до жмутка проводів, серед мальовничого виноградного листя обоїв... Не боячись ні апаратури, ні людини, ластівки так і змигують білогрудо через вікно, влітають та вилітають — джик! джик! Всівшись на Сашковому місці, Віталик в задумі вивчає будову гнізда, ластівки завжди дивують його своїм інженерним умінням, — то ж треба зуміти так зробити, щоб гніздо не відліпилось від жмуття проводів, не впало. Над засохлим мулом (що його нібито ластівки своєю слиною цементують) ще й кінську волосінь, як антену, наплутано, — тієї волосінню ластівка малят своїх прив'язує, щоб не повипадали з гнізда. Така розумна мати! Від ластів'ячого гнізда Віталіїв погляд перехоплюється — в який уже раз! — на грамоти та дипломи, порозвішувані на стінах. Ці дипломи в різний час присуджено Сашкові за перемоги на змаганнях радіолюбителів-короткохвильовиків. Одержати їх було тріумфом не лише для господаря, а й для Віталія теж, бо відтоді як Сашко Литвиненко, закінчивши школу, став працювати ось тут радистом на радгоспному радіовузлі, ця радіорубка стала для Віталія його другою домівкою, і все зв'язане з нею він бере до серця, як своє. Скільки вечорів вони тут протовклися удвох із Сашком, лагодячи приймачі та студіюючи статті в технічних журналах, скільки разів, посхилявшись лобами, до пізньої ночі розбирали за цим столом різні схеми та вишукували рішення завдань, що їх одержує Сашко як заочник... Серед дипломів увагу привертають кілька незвичайних, одержаних Сашком із країн народної демократії: земна куля, оповита стрічкою з написом «AVIO», грамота у вигляді напівскрученого папірусу з червоною сургучевою печаткою — ця надійшла з Варшави, Сашко й туди досяг... Одне лихо — на милицях стрибає Сашко. Міною його покалічило ще хлопчаком (тоді, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало, зостався на все життя скаліченим. Але ж характер! Інший в такому стані зіскнів би, став би нудьгарем, песимістом чорним, а Сашко ніскільки не піддався. З усіх своїх друзів Віталій не знає людини більш життєрадісної, людини такої чистої і світлої душі. До милиць своїх Сашко ставиться насмішкувато, з якимось веселим презирством. Ось і зараз, влетівши в радіорубку, він з порога шпурляє обидві милиці аж у куток, наче хоче закинути їх на край світу. Вхопившись однієї рукою за спинку стільця, він другою радісно б'є Віталика по плечу: — Здоров! — Здоров. — Майора — зборов? — А хай йому... не доборов. І при цьому — для випробу сили — міцний потиск рук. Від Сашкового потиску у Віталія аж пальці злипаються, бо, літаючи на своїх милицях, Сашко так натренував м'язи рук, що вони в нього як у спортсмена. Віталик, правда, теж не якийсь там білоручка, і у відповідь він теж щосили здавлює Сашкову п'ятірню, радиста аж подив бере: — О, ти сьогодні моцний! Всідаючись, Сашко за звичкою стріпує пасмом м'якого хвилястого чуба — якось він вміє отак артистично стріпувати цим чубом, відкидає всю хвилю назад легким хвацьким помахом голови. Обличчя тонковиде, очі, сині, веселі, гарячі, так і зблискують. За час їхнього товаришування Віталій наче вперше сьогодні помічає в другові оцю його вроду, вперше майнула думка, що хлопець такої синьоокості мусить подобатися дівчатам. — Чув новину? — Ти про крейсер? — Сашко одягає навушники. — Ще б не чути. Всіх тут сколотила його поява... Я пробував навіть зв'язатися з ним — не відповідає. В навушниках Сашко стає одразу серйозним, офіційним, зосередженим, вже він тепер увесь там, в ефірі. — Ні, нема, — каже він через деякий час, і Віталій догадується, що це він знову пробував ловити радіорубку крейсера. Після цього Сашко одразу ж кидається стрімголов у свою стихію, викладає другові все, що він думає про ідею космічного ретранслятора, — чиюсь статтю про це він щойно вичитав у журналі. Запальність Сашкова росте й росте, він уже, замість Віталія, наче бачить перед собою автора статті, гаряче полемізує, ловить його на чомусь, висміює, а Віталій тим часом думає: «Нащо ти мені все це говориш? Нащо мені твій ретранслятор, і та стаття, і вся ця музика, коли є на світі Тоня і ми сьогодні з нею стояли в степу серед колосків над гумовим колесом і бачили себе в ньому, бачили разом себе в глибокому-глибокому небі...» — Ти не слухаєш мене? — здивувався Сашко. — Тобі це не цікаво? Ну, марш звідси! Не можу терпіти людей, що з ідіотською усмішкою пасуть ластів'ят, в той час коли йдеться про такі речі. — Невже я посміхався? — дивується Віталик. — Вибач. І посміхається знов. Після того як домовлено іти разом увечері в кіно, після того як добутий Сашком із шухляди свіжий номер журналу «Радіо» уже в руках у Віталія і помахом олівця обкреслено статтю, яку «неодмінно, неодмінно треба прочитати», — після цього: — Бувайте здорові, громадянине! — Я вам не громадянин! — А хто? — Я — начзаготскот! І під цим «начзаготскот» знову ж таки треба розуміти не справжнього заготована, а відставника Яцубу, що в баталії з Віталикобою антеною вийшов поки що переможцем. Крокує додому Віталик. Іде, й щаслива усмішка блукає на хлоп'ячих устах. В ліричній своїй задумі хлопець торкає рукою пухнате віття туйки, гладить ніздрюватий гарячий камінь загорож, поки рука черкнула і кам'яну скіфську бабу, що стоїть біля двору старої Дорошенчихи, припасована замість стовпчика для хвіртки. Наткнувшись на неї, Віталій аж сахнувся, дивився на камінну бабу так, наче не бачив її тисячу разів раніш... Сивий, з'їдений часом камінь, груба робота, сліди стертої віковими вітрами посмішки. Століттями десь на кургані в степу стояла — ідолом скіфським чи половецьким, а тепер ледь збереглись сліди якогось мережива на кам'яному вбранні, звичайним стовпчиком стоїть, для хвіртки припасована... Хтось придумав, закопав біля двору, і тепер навіть вночі якщо п'яний, йдучи з чайної, наткнеться на цей прикметний стовпчик, то одразу визначить свої координати. — Віталику! В глибині двору, на східцях веранди, сидить і сама чабаниха Дорошенчиха, вона теж ніби з каменю тесана. Цілі години сидить так — плечима до степу, очима до моря, — виглядає сина, що десь у далекому плаванні. Мовчить скіфська, загадково усміхнена, у своїй кам'яній мережаній одежі, мовчить цілими днями й ця, в суворому смуткові, в старечій непорушності вічного свого виглядання. А як він не прибуде, то, здається, вона й окаменіє і буде тоді в парі з скіфською німувати біля цих воріт, сина й тоді ждучи. Охайна, прибрана, в білій чистій хустинці, сидить, жде. — А підійди лишень, сину, сюди... А коли хлопець підходить до неї, стара запитує, чи бачив він те судно, що в лимані стоїть, та що чув про нього, і, дізнавшись, що хлопець на власні очі бачив його, стала з незвичайною жвавістю допитувати — яке ж собою те судно? Чи біле воно? Та чи з високими щоглами, чи таке тобто, як те океанське, фотографія якого висить у неї в хаті і яке водить її син... Для неї не було б, здається, несподіванкою, якби це саме він, син її — капітан Дорошенко, — прибув із далеких плавань додому, прибув би аж сюди та кинув якір на видноті у рідного степу, поблизу материної домівки. Хлопець, однак, змушений розчарувати стару. Не біле воно. І не з високими щоглами. Сива залізна гора маревіє серед моря. Бойове судно, на якому в бінокль, певне, можна було б помітити і жерла гармат. Увечері Сашко і Віталій поспішають у кіно. Сашко навіть не підозріває, як друг його ждав цього вечора, бо не мав же сумніву Віталій, що Тоня неодмінно прибіжить до клубу, адже вона бігає на всі фільми підряд — гарний він чи поганий. По дорозі до них пристають ще кілька хлопців, і вони йдуть до клубу цілою ватагою. Сашко розмашисте скакає між ними на своїх милицях, весело критикує назву фільму: — Ще подивимось одну любов. «Любов у вересні», «Любов у березні» — це вже було... Вже я бачив не менше як тисячу і одну любов! Всі сміються, і сам він теж. Глянеш збоку, йому ніби аж розвага скакати на отих милицях, так звично-розгонисто кидає він себе вперед, метляючи своїм буйним чубом. Були вони вже біля клубу, коли Віталик враз, на подив хлопців, круто змінив курс, рвонув убік. — Ти куди? — Ідіть без мене. — Громадянине! — Ідіть! І, спаленівши, кинувся від них у парк, в гущавінь, хлопці не встигли й спитати, який його ґедзь укусив. А ґедзь той був тут, поблизу... Хлопці, здається, не помітили, а Віталій вмить уздрів серед натовпу саме ту особу, яку уздріти хотів. Аж опекло Віталика, аж памороки йому забило від того, що він побачив. Тонька стояла біля клубу, стояла в колі сержантів з полігона і хихи та реготи з ними справляла. І гадки не мала про якогось там Віталика, вихизовувалась безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабрені, як до параду. Браві такі, що куди там Віталієві з ними тягатись, він одразу відчув своє жалюгіддя, готовий був крізь землю провалитись, побачивши, що він зайвий... В парку безлюдне, весь парк ще нагрітий після спековитого дня. Млостиво, гаряче-духмяно дихає тамариск, туя дурманить своїм запахом, аж голова чуманіє. Тунелями потяглися туєва алея, ялівцева алея, що зосталися ще від давнього планування... Високий пірамідальний дуб, а внизу навколо нього — поясом знову туя, покручена, м'язиста, в її тропічно-густих кущах дітвора любить бавитись вечорами, і Віталик ще недавно тут гасав, — грали у ховачка або залізуть, було, в кущі й ревуть тарзанами (намагаючись перекричати гучномовець, що день і ніч реве біля чайної), а за ними ганявся директор — він дуже пильнує цей парк... Ось сафора, диковинне південне дерево, що квітує у липні білим та запахущим квітом. Зовні сафора трохи схожа на акацію, тільки молодою гілки їй навмисне покрутять та пов'яжуть, і вона росте тоді, як плакуча... А плоди сафори — ягідки соковиті, ними можна чистити взуття, блищить після них, мов наведене лаком, — ось чого ще, певне, тільки не знають ті форсисті сержанти з полігона, що забирають у робкоопу весь гуталін... Як зацькований, блукав Віталій по закутках парку, місця собі не знаходив. Котрий же з тих сержантів — його суперник? Котрому з них вона злодійкувато-щасливо тискатиме руку в темряві кінозалу? Той — не той, і той ніби не той... Мабуть, отой циганкуватий, що газиком до робкоопу щотижня підскакує якраз за гуталіном — весь гуталін перебрав... Навіть біля клубу він стоїть-стоїть, а тоді шасть за кущ, витягне сукнину з задньої кишені і вже наярює свої хромові, а тоді, озирнувшись, ще й присадить халявку, Щоб гармошкою була... Але ж Тонька, зрадниця, вітровійка, як вона могла так легко змінити паруси? Якби знав, сьогодні б кроку за нею не ступив по отому межівнику... А то сама присіла на колесі біля нього, бісики очима пускала, а він уже й розтанув... Вдома Віталика ніхто не зустрів. Матері ще не було з роботи. Позаглядав у каструлі, перехопив сього-того і присів до приймача, поринув у звуковий хаос ефіру. Музика, позивні? лемент мов, джази, меси, церковні відправи... Живе планета своїм життям, веселиться, молиться, і нема їй ніякого діла до того, що діється у якогось там Віталія на душі. Що людству до Віталикових переживань, що йому до цієї маленької мікроскопічної драми, що розігрується десь у вівчарському степовому радгоспі? Тоня зараз у клубі, сидить у темряві між своїми сержантами. Віталій до болю виразно уявляє Тоню, як пашить її обличчя, як збуджено блищать у пітьмі її очі, як дихає вона розбентежено... Якось ще в сьомому класі були вони разом на дитячому сеансі в кіно, і тоді Віталієві випало сидіти поруч із Тонею; коли загасили світло, вона сиділа незвично притихла й, здається, не дихала, а тоді вже, коли фільм ішов, нахилилась до Віталика і в темряві раптом хап його за руку. Жаром його так і обсипало! І фільму вже не бачив, і не чув нічого... І після того ніколи більше не сідали поряд у кіно і ні разу не згадували того схожого на сновидіння випадку, хоч десь ніби в підсвідомості ця їхня тайна між ними жила, залишалась. Ніби забули про неї, відійшли від того дитячого, але все ж тайна існувала, і, може, якраз відтоді щось і жевріло в душі, щоб аж сьогодні так блискавично спалахнути під час поїздки в степ на тому розрізаному колесі фортуни. Уявляючи Тоню в клубній тисняві, Тоню, що аж росте від щастя, вбираючи обома вухами гарячі нашіптування сержантів, Віталій і не підозрював, що зараз сидять у клубі сержанти з досить-таки кислими мінами, бо те місце, де мусила б сидіти між ними Тоня, безнадійно гуляє. А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скніла, прищухнувши в темряві сестриної закутаної виноградом веранди, і погляд дівчини був звернений через Чабанишине подвір'я на вікна якраз Віталикової хати. Потім уже й світло у вікнах погасло, а Тоня сидить, мов ота Чабаниха, Дорошенкова мати, що й досі маячить на порозі ґанку, тьмяно освітлена щербатим місяцем. Пізно вже, тиха цвіркотлива ніч навкруги, а Чабаниха сидить, чатує. Завжди їй отак не спиться, коли наближається час приїзду сина у відпустку. До пізньої ночі не зайде баба в хату, бо в хаті їй увесь час щось цокає, наче ходики відбивають час (хоч ходиків у хаті й нема). жүктеу/скачать 1.09 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|