Олесь гончар тронка
жүктеу/скачать 1.09 Mb.
|
| — Пильнуй сина, Лукіє.
І очі його ще мовби глибшають, загоряються якимось важким блиском, і Лукії зринає в пам'яті, що в молодості, коли Яцуба ще руйнував церкви у цих краях, його називали фанатом. Вже він був майже забутий людьми, аж поки, вийшовши у відставку, знову з'явився в радгоспі з наміром назавжди осісти тут. Лукія пригадує, як прийшов їхній фанат у дирекцію вимагати для себе роботи, «відповідальної» роботи, як підкреслив він. «Що ж ти вмієш робити?» — запитала вона його тоді, він аж образився: «Я вмію держати людей у руках». І хоч дали йому тоді корисне діло — пожежню, він, проте, вважає, що цього йому недостатньо, особливо його, бач, тривожать проблеми виховання, насторогу викликає радгоспна молодь, зокрема Лукіїн Віталик... — Чимось мій син провинився? — По-дружньому тобі раджу, Лукіє: пильнуй. Школяр, а вже мотоциклом дівку по степу розкатує... — А я тобі, Григорію, раджу: не свавільничай. Від беззаконня пора відвикати. — Це ти про що? — Никати по хатах, обшуки робити в людей — хто тобі дав право на це? Хто тебе уповноважував? — Але ніхто й не казав нам забувати про пильність. — Відпильнував ти своє! — Он як... Виходить, не потрібен? В тираж Яцубу? Ой, не спішіть. Ще покличете! Покличете! Бо так порозперізуються, що й ради не дасте. Боком ще вилізе вам ця демократія. — Грізний баритонистий голос його набирав сили. —.Тоді ще й про таких, як ми, згадаєте. Що життя клали. Що вміють навести лад! Прибігши, мабуть, на цей гучний Яцубин голос, поряд з ним з'явився сірий породистий пес: вистромив голову над парканом, лапи поклав на паркан і вже стояв, як людина. Лукія пішла, не дослухавши Яцубу. «Покличете... Ось чого він жде. Тільки, видно, тим і живе», — роздратовано думала вона, наближаючись до дому. Вдома в неї — тиша, бархатистий метелик припав на дверях, в кімнатах сонячно і майже порожньо, меблів путніх тут спробуй купити. В найбільшій кімнаті стіл та канапа і, як завжди, розгардіяш, всюди журнали «Радіо», книжки та Віталикові шурупи. На кухні, правда, чистенько, а обід не дуже розкішний: вранці тільки й встигла наготувати борщ (доварювати його мусив уже Віталик)... — Борщ доварено, — доповідає син. — А на друге в нас буде... салат! — І він біжить на город за салатом. — Попробуємо, що тут у тебе вийшло, — сама собі посміхається Лукія, насипаючи борщу в тарілки. Обідають вони на веранді. І хоч борщ Віталиків зовсім розварився та ще й пересолений, але вони обоє присьорбують страву охоче, мати навіть підхвалює, так що Віталій, збадьорившись, заявляє рішуче: — Єй-єй, піду вчитись на кока! Є таке училище в Сімферополі... Кок далекого плавання, це ж діло? Вона сприймає це тільки як жарти. Бо справжня його дорога — іти в інститут, в кораблебудівний, це вона вирішила раніше за нього. Восени Віталик буде студентом... Син-студент — аж самій не віриться. А поки що сидить перед нею через стіл просто хлопчак сіроокий, обличчя пошерхле, і губи дитячі, ще ніким не ціловані, хоча цього ось вона таки напевне й не знає... Пильнувати? А може, більше довіряти — це краще? Вона любить дивитись на сина, любить слухати його жарти, в яких іскриться розум; Лукія почуває, що й сама вона зараз, незважаючи на сутичку з Яцубою, чимось дивно збадьорена. І душа ніби молодіє... Чи син радує, чи ще й... той приїзд? Хоча подумати, що їй з того, що капітан приїздить? Адже є таке в житті, що не вертається. Це тільки степ їхній навіть після чорної бурі яскраво зацвіте щовесни дикими тюльпанами, розливається аж за обрій океаном краси... Приїздить... Як ото за вранішніми туманами проблискує з світліючого неба ранкова зірка, так проблискує зараз Лукії з далеких літ юності те, що колись єднало її з капітаном. Був він тоді, правда, ще не капітаном, був молодим штурманом Чорноморського флоту, і в один із його приїздів зійшла між ними та зірка, яка ще й досі світить і, певне, світитиме Лукії до кінця життя. Наче вчора було, так виразно пам'ятає Лукія, як погукали її тоді: — Приходьте в рай! А «рай» у степовика — це коли дитина в хаті народиться, в хаті тоді в людей справді, як у раю, і вони скликають на радощах гостей. І ось вона прийшла до тракториста Мамайчука й побачила там молодого Дорошенка в його штурманській формі, з його ласкавою блакиттю в очах. Була й вона тоді молода, незадовго перед тим тільки приїхала сюди після агротехнікуму, і ось уже покликали її раювати до тракториста, де син народився... Раювалось допізна, а після того Дорошенко проводжав її додому, ніч була місячна, світла, вони зупинились на шкільному майдані біля турніка, і Лукія, весела, хмільна, все намагалась дострибнути до металевої перекладини... Пам'ятає, як він допоміг їй дострибнути, вхопитися за турнік і вона колихалася та сміялася від повноти щастя, а Дорошенко стояв збоку, дивився на неї і теж сміявсь. — Ой, падаю... Ой, впаду! — здається, щось таке вона крикнула тоді, і досі пам'ятає, як штурман підхопив її на руки і ніжно, делікатно поставив на землю. Кілька вечорів провела вона тоді з Іваном, і то були найщасливіші дні її життя, і ніколи вже після того не було таких ясних, таких безмежно місячних ночей! Допізна блукали вони поза радгоспом, заходили далеко в степ і повертались додому, коли всі вже в радгоспі спали, і темна гущавінь радгоспного парку нічною росою зустрічала їх. Хто з них думав тоді, що ті вечори будуть для них і прощанням, що зостануться вони потім друзями на ціле життя, але вже ніколи вголос навіть не згадуватимуть ні того щасливого турніка, ні ясних ночей місячних, серед яких вони бродили в піснях та в туманах... Склалося у нього життя по-своєму, бо на той час був Дорошенко уже зв'язаний шлюбом, а в неї життя пішло теж по-своєму: війну Лукія зустріла вже заміжньою жінкою з дитиною на руках, з гарненьким дівчатком, що потім в часи лихоліття так у неї на руках, як свічечка, і згасло під відкритим моросяним небом евакуації на одній із заволзьких станцій. Чоловік її, радгоспний комбайнер, в цей час уже був на фронті, і побачила вона його аж через три роки, коли повернулась з евакуації додому і він прибув з госпіталю доліковуватись після поранення. Було це напровесні, в розгаслих чорноземах по степах стирчали скрізь німецькі танки, повгрузавши в багнюці по черево, з усього господарства було в радгоспі лише кілька шолудивих, підібраних після фронту коненят, всюди злидні та непривіття, і ось в той час прибув з госпіталю її чоловік. До того в них життя якось не клеїлось, він був ревнющий, навіть на відстані ревнував її до моряка і до чоловіків зовсім випадкових, кожна її поїздка в район викликала в нього підозру — часом Лукії здавалось, що в них неминуче наступить розрив. А тут це було якесь відродження, може, тому, що й він нагорювався, і вона набідилась без нього, і коли настав час вдруге його проводжати на фронт, то розлука була для неї тяжчою, ніж уперше, наче вона передчувала, що на цей раз він піде і не повернеться. Останній лист його був десь із Угорщини, він писав, що лежать вони в багнюці серед осінніх виноградників, і вже вечоріє, туман і мряка навкруги, і видно йому тільки скирту мадьярської соломи серед поля та винокурню, яку їм треба на ранок взяти... Мадьярські виноградники, скирта, туман — то був той світ, що він його бачив востаннє. Більше листів не було, а вона народила хлопчика і назвала його Віталієм. І ось тепер він закінчує десятий клас. Сином, його майбутнім тепер наповнене все її життя, справжнім щастям стало для Лукії бачити його веселу молодість, бо власна її молодість злетіла, мов сон, промайнула, що аж диво часом бере, чи все те й було, чи був отой світлий рай-гуляння у молодого тракториста Мамайчука, який тепер ганяє без ніг по радгоспу на скреготливих, що аж душу ріжуть, коліщатках... Після війни знов став приїжджати Іван, що вже був капітаном далекого плавання. І хоч він був на цей час одиноким, бо сім'я його загинула в морі під час евакуації на Кавказ, але до колишнього Лукія тепер не могла повертатись. З живим розвестися могла б, але з загиблим... — Ні, Іване, — сказала якось, коли зайшлося про це. — Мою долю на війні вбито. І більше вони до цього не повертались. Проте з кожним приїздом капітана на неї мовби вітром молодості повіє, і син ось уже помічає «пожежу материних щік»... Щоб уникнути розпитів, мати першою переходить в наступ: — Кажуть, ти вчора мотоциклом ганяв по степу?.. Це правда? — Я вчинив великий гріх? — Гріх не гріх, а під час екзаменів... Якби знала, мав би ти в мене мотоцикл! — Що ти, мамо! Мотоцикл на те й винайдено, щоб на ньому їздити, мчати, летіти, давати найвищу швидкість... Це ж просто здорово: кермо та два колеса, а само їде, не їде — летить! Уявляєш, якби на такому та влетів куди-небудь... скажімо, між шатра стародавніх скіфів. Між їхні кибитки на дерев'яних колесах! Царі й коні, тарпани й гепарди — все перед тобою врозтіч! — Що таке — гепарди? — Це, мамо, дикі навчені кішки... З ними на полювання ходили в степах; може, якраз отут, де ми з тобою обідаємо, гепард роздирав свою здобич. І ось новеньким мотоциклом — в той палеоліт... Скільки було б дива, переполоху! Бог, сказали б, не інакше! — Ще був би, мабуть, і культ твоєї особи? — посміхнулась Лукія на його вимрійки. — О, без цього не обійшлось би... Ну, я хоч дечого корисного їх навчив би: оце вам, товариші скіфи, наука алгебра. А це вам теорія Ейнштейна. А це наймудріша наука — не гратися з вогнем, жити на планеті без глобального хуліганства... Ну, звичайно, я їм радіо відкрив би... — Годі вигадувати, — обірвала його Лукія, прибираючи зі столу посуд. — Сідай за книжки. Зубри! — Мамо, епоха зубрінь минула. Я не начотчик. — Ти ба, як заговорив! — Лукія підійшла й сіла біля сина, розглядаючи його аж здивовано. — Це щось нове, хлопче. Зубрити не хочеш. Може, і вчитись не хочеш? — Вчитись хочу, але по-справжньому. — Як це по-справжньому? — Не по катехізисах. Не по-бурсацькому. А так, щоб самому до всього доходити, більше власним казанком варити... — Це, звісно, добре. Казанок твій варить, інших критикувати вже вмієш, а ось як ти сам житимеш? — Не знаю. Знаю тільки., що не в усьому житимем так, як ви. — Що ж ти хочеш від життя? — Небагато. Просто жити, працювати, як усі... Хочу, щоб брехні від мене не вимагали — дуже не люблю брехні. Не хочу голодовок, про які ти розповідала, війни не хочу, арештів, тюрем... Працювати — це да! Праця — мій бог, її люблю. — Так от і працюй, хлопче, а не розкатуй по степу. Ніяких від сьогодні мотоциклів! Чуєш? — Мамо, ти деспотка! — Кого ти вчора по степу катав? — Однокласничку, мамо. Не бійся, дівча файне. — Файна не сіла б в такий час кататись. Добра, видно, вітровійка. — Ти не маєш права, мамо, так обзивати дівчину! — Хто ж хоч вона? Хлопець посміхнувся спідлоба, зрозумівши, що йому просто розставлено сильця. — Прийде час, дізнаєшся, — відбувся жартиком, а матері думай тепер. Бо він же ще дитина, хлоп'я довірливе, а якась така підвернеться, що з розуму зведе, забаламутить, і де вже йому тоді думати про інститут, про науку... Правда, Лукія трохи догадується, хто міг його виманити на ті степові катання, але вона і в думці навіть не допускає того, щоб сином її крутила ота їхня шкільна вертуха, що з трійок не вилазить, зате вже вміє реготи справляти з дорослими хлопцями біля клубу. — Викинь це все з голови, чуєш? Рано ще! — А тс! — застережливо підняв Віталій палець угору. Мати прислухалась, але нічого особливого не почула. Тільки десь за виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотів. — «В полудневій духоті коник, очманілий від сонця, кричить»... Знаєш, хто це сказав? Товариш Арістофан. Понад дві тисячі років тому... Дві тисячі років, мамо, той його коник кричить! — Ти мені зуби не забалакуй, я без твого Арістофана коників чула... — А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала? — Ніскілечки. Доки не здаси всіх екзаменів, з двору виводити не смій! Це був для хлопця удар. Ні слова після цього не промовив. Ображено прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де хоч білий день, а на стовпі забуто блищить електрична лампочка. Вперше хлопець відкрито не скорився материній волі. Не за підручники вхопивсь, а, мовби наперекір матері, побрів у свій куток, вшнипився в якусь схему, потім став з брязкотом ритися серед свого радіомотлоху, перебирав, ліпив якісь дротики в металевій грубій коробці... «Ось уже й посварились», — думала Лукія, але цього разу вона помилялась. Бо хоч і наговорила щойно Віталикові різких слів, хоч і наклала жорстоку для нього спокуту — заборону на мотоцикл, Віталій, проте, не мав на неї гніву, він прощав їй цей, як завжди, буйний спалах. Бо хіба ж хлопець не розуміє, ким він є для матері, хіба він не здатен оцінити її самозречну любов? Може, й заміж не вийшла через нього, бо має вона переконаність таку, що ніхто, навіть найкращий вітчим, не замінив би синові рідного батька. В душі він пишається своєю матір'ю, йому втішно знати, що її шанують робітники. Як любив Віталик, будучи ще хлоп'ям, ждати її увечері, поки вона, нагасавшись по степових відділках, повернеться, напалена сонцем, гаряча, і від неї всієї пахне пилом, токами, бензином, нектарним духом соняшників. Він весь так і поринав у той дух. Мати ще й досі вважає його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для неї він просто Віталик, вона мовби не встигає збагнути, що він уже переріс її уявлення, що в нього і знань, і почуттів більше, ніж вона догадується. Іноді Віталикові здається, що він розуміє матір більше, глибше, ніж вона його. Так, за спиною в неї нелегке життя з своїми втратами, болями... Він знає про ті жертви, на які вона йшла ради нього... Он вона, його мамця, зараз порядкує, витирає на вікнах пилюку у своїй кімнаті, де крізь розчинені навстіж двері видно етажерку з книжками та високе ліжко з горою білосніжних подушок, що їх мати рідко й розруйновує, бо влітку найчастіше вона спить на оцій канапі, а Віталик надворі, на розкладайці. Зупинилась біля етажерки, перебирає якісь книжки, Віталикові аж хочеться докинути до неї жартом: «То ти, мамцю, «Блокнот агітатора» вдруге перечитуєш?» — але він промовчує, бо вона стоїть в цей час у глибокій задумі і на долоні в неї... білосніжний уламок коралової гілки! То — дарунок капітана Дорошенка. Скільки дивування було в хаті, коли капітан привіз якось із своїх плавань той уламок — уламок білосніжного чогось... Формою гіллясте, як ріг оленя, тільки білосніжне. І важке, наче металом всередині налите. Шмат справжнього коралового рифу — ось що він їй подарував. Дар океану, дар синіх тропічних вод... Даруючи матері коралову гілку, капітан сказав тоді: — Є вони рожеві, голубі, а це, бач, білий... Багато на таких суден гинуло... Бо це зверху він у квіточках, а внизу — моноліт. — Яка краса! — тихо вигукнула мати. — І оце воно у воді росте? Біле ж як сніг! — І стояла мов заворожена, а капітан додав жартома: — Тільки в нас тут курява, він швидко в тебе потемніє... Ну, тоді викинеш, як потемніє. — Не потемніє, — сказала вона, і це було сказано якось особливо, і глянули одне одному в вічі теж якось особливо. І справді, хоч минають відтоді місяці і роки, проходять над степами курявні чорні бурі, а капітанів дарунок все стоїть у материній кімнаті, білосніжний і чистий, ніби щойно скупаний океанською хвилею, ніби щойно добутий з океанського дна. ...Біліє, цвіте коралова гілка знову край етажерки, на своєму постійному місці; матері вже нема. Поправивши на потилиці кетяг своєї важкої коси, вона подалася з двору, не буде її тепер аж до вечора. Поїздки, засідання, конфлікти, чвари, безконечне гасання по відділках, де вона когось сваритиме, когось миритиме, — таке її життя. День у день віддає себе на розтерзання буденщині, кипить в лихоманці справ, ламає голову над чиїмись клопотами, і нема їй впину, ніколи нема спокою... Цілий вечір вона засідатиме, вестиме засідання робіткому, але й там крізь дим, крізь засідальницький чад ні-ні та й промайне перед її зором образ сина: «Звісно, для тебе я деспотка, звісно, тобі це дико, що ось і увечері засідаю і розмови ведемо про такі речі, як валахи, ярки, та вовна, та норми виробітку... Але як же без цього, Віталику? Без наших буднів хіба були б людям свята?» А хлопець у цей час вечірній блукає біля шкільного виноградника, там, де недавно дівочі та його руки кущі підв'язували, потім він опиняється біля клубу, де нічого сьогодні нема, проходить мимо будиночка, де сестра Тоні, Клава, саме свариться з своїм шофером, а Тоні нема, Тоня в батьків, і Віталій, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чиїсь закохані шепоти по кущах, зрештою повертається додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко і на мотоцикл накладено вето, і нічого тобі не лишається, як іти отак одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом і нагадує в мініатюрі оте, що майор будував на Півночі... Вдень вулиця перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось відтяг, і хлопці з менших класів, як кажани, літають у темряві вулиці на велосипедах, навмисне лякаючи своїх майбутніх подруг — дівчаток-підлітків, що, побравшись за руки, пообіймавшись, теж ходять тут, і тихо наспівують, і мовби вбирають уже ті таємничі збудливі поклики-шепоти кохання, що ними повниться гущавінь садків і, здається, напоєне саме це вечірнє повітря... Ходять дівчатка, трепетні, як сама юнь, і, як вона, злегка повиті смутком. Де йдуть, і пісня лине над ними, неголосна, задумлива, сумовита, їхня пісня-задума, і чистий ранній смуток, і цей настрій ждання чогось незвіданого, чарівливого так гармонують з цим степовим супокоєм вечірнім, і зоряним простором неба, і з настроєм Віталиковим... Мати сердиться, що він не скніє над підручниками, а як він може зубрити зараз, в такий вечір, коли співає все навкруги і він сам повен почуття нового, не знаного досі. Як ото після чорної бурі, коли степ вбереться аж до виднокраїв в дикі тюльпани і наче вся планета цвіте красою, так було зараз на душі у Віталика. Все було другорядним, неважливим порівняно з тим, що він здобув, що він має тепер у житті: Тоня! Екзамени? Вони його не турбують. Медаль відмінника? Місяць у небі — он його медаль! В кожного з людей, певне, є своя біла коралова гілка, раніш чи пізніш, а кожен знаходить її, і ось він теж її знайшов... Якби тільки Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там після вчорашнього катання під домашній арешт? Сидить та зубрить дівча на своїм чабанськім відлюдді, а він ще й досі чує на собі її гарячі руки, що обіймали, тримаючись за нього на мотоциклі, чує сміх її сріблястий, розливчастий, досі чує на губах смак її рвучкого поцілунку, яким вона опалила його там, на винограднику... Зупинившись, Віталик сам собі посміхається в сутіні, бачить руку дівочу смагляву, що так ніжно підв'язує листатий кущ чаушу-винограду... Метка така — від куща до куща і так кущ за кущем обіймає... Дивився б не надивився, як вона робить щось чи просто як вулицею йде: лице підняте, груди випнуті і руками широко розмахує, аж за спину їх закидає. І хода така пружна, замашиста. Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Віталик розклав її, випробував, приліг. Вітерець, зрушившись, ніжно шарудить листям, і з-поміж нього раз у раз знову проблискує дівоча, трохи лукависта усмішка. Спати? Як можна спати в таку ніч! Зоряна височінь вбирає очі, як тоді, коли Тоня галаснула на всю вулицю: «Супутник! Он він!» І ніхто в радгоспі не спав, в самій природі було щось незвичайне, з усіх дворів дивились, як упертий світлячок, точнісінько в ті години й хвилини, що про них заздалегідь повідомляло радіо, з'явився й рухається просто через небо, ритмічно переблискуючи... Про що б не думав, а перед очима знов Тоня... Ну, хай і вчиться абияк, з трійок не вилазить, а хіба всім неодмінно треба хапати п'ятірки? Зате вона цілий рік вожатою в третьому «Б», і як малюки її люблять, в школі просто натовпом ходять за нею... Йому й зараз кров жарко горить, він аж туманіє від повноти свого щасливого почуття, і знову бачить оті смагляві руки, що їх ніби вперше побачив крізь кущ винограду, і око, живе, веселе, горіхово-каре, що так довірливо та ясно зблискувало до нього з-поміж листя; вже не міг би він тепер повірити в жодне лихе слово про неї, про її легковажну щедрість у почуттях, про здатність її закохуватись ледве не в кожного стрічного... Будь-кого за таке обірвав би, примусив би замовкнути! Те око, яким вона зблискувала крізь виноград на нього, не могло б ні на кого іншого так, з такою ніжністю дивитись — в цьому він певен. Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш, а може, крадькома біля приймача слухаєш музику, це більше на тебе схоже! Чи, може, слухаєш замість музики сухі директорські розпорядження, що їх саме передає на відділки в такий час Сашко Литвиненко з радіовузла? Якби оце хоч шепнути у мікрофон Тоні що-небудь, саме ім'я її, прошелестіти, як отой вітерець, що у верховітті яблуні перебіг. Шепнеш, а вона там, на чабанській своїй бригаді, вже чує тебе, бо не може ж бути, щоб вона та спала в отаку ніч! І якщо ти маєш хоч сяк-так зліплений, але чесно, своїми руками зліплений передавач, що працює на частоті тільки тобі відомих мегагерц, то... Вихопившись із розкладайки, Віталик в три підстриби перескакує подвір'я і опиняється на веранді. Вже він в кімнаті, вмикає світло, кидається в свій завалений радіомотлохом куток, і через деякий час весь зоряний степовий ефір приймає схвильовані, ніжністю налиті слова: — Тій, яка мене чує!.. Тій, що найкраща в світі... Тоню! Слухай мене! А через деякий час в накурене, надимлене цигарками приміщення робіткому вбігає задихана семикласниця Ніна Чумак і з порога кидається до Рясної: — Тітко Лукіє, швидше додому!.. Віталик ваш... за... за... запеленгований!!! Незабаром Лукія була вже біля свого двору. Стоїть чийсь газик, у дворі гомін, у всіх вікнах світиться, у відчинених навстіж дверях кімнати видно постаті військових і між ними стирчить стрижена їжачком голова Яцуби в сталевій своїй сивині. — Так от, мілєйший, — чує вона, входячи, баритонистий голос Яцуби, і у відповідь йому десь із кутка дзвенить протестуюче: — Не називайте мене «мілєйший»! — А хто ж ти є? — І, помітивши Лукію чи, може, відчувши полум'я її гніву, яке вона внесла до кімнати з собою, Яцуба обертається до неї: — Ось, полюбуйся на свого... Справжній радіопорушник, хоч і малолітній... Він із своїми штучками в ефір... Ну, а ми його й запеленгували. — Не так ви, як ми, — поправив Яцубу офіцер з полігона і посміхнувся до .своїх товаришів, що оточували Віталика, але, видно, зовсім не збиралися надівати на хлопця наручники. Декого з військових Лукія знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися в радгоспі на своєму закуреному газику, а з старшим зустрічалася на шефських зборах. Тепер всі вони були офіційні, були сповнені усвідомлення своїх прав, посторонне вдирання в ефір не могли нікому дозволити, але їхні смагляві обличчя знову ворухнулись усміхами, коли вони, понахилявшись, стали розглядати Віталіїв передавач, змонтований із хаосу шурупів, примітивну, кустарну штуку в грубій коробці, що, однак, давала змогу господареві посилати слова привіту та музику в степ отій недосяжній для інших дівчині Тоні! — Акт складено. А це ми конфіскуємо, — каже Яцуба і обома руками бере зі столу Віталиків передавач. — Постав на місце, —перепинила Яцубу Лукія. — Ні, вибачай, мілєйша: конфіскуємо, — з притиском повторив Яцуба, націливши на неї чорні блискучі свердловини очей. — Якщо вже ти недоліткові дозволяєш любовні шури-мури, то хай на мотоцикл та й жене собі на побачення, а ефір засмічувати посторонніми словами — не смій... Багато ти своєму недоліткові дозволяєш! Любовні шури-мури в ефірі розводить! Звиняй! Засмічувати ефір нікому не дозволимо! Лукія глянула на сина: «Це правда?» Так, він говорить правду, — відкритим поглядом відповів їй син, — я звертався до неї через ефір, я говорив їй слова кохання, і цей передатчик ще повен моєю ніжністю, моєю любов'ю... Тільки Яцуба, обтяжений речовим своїм доказом, зробив крок до порога, Лукія стала навпроти, пашіла щоками аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя: — Дай сюди! І не встиг Яцуба схаменутись, як Лукія вишарпнула передавач у нього з рук і з усього розмаху трахнула об підлогу. Це був кінець. Не стало Яцуби. Розбіглися поняті, поспішили попрощатись військові. Газик їхній якось аж весело гайнув від двору, крутнув біля контори, наробив куряви на вулиці Пузатих і зник у степу. жүктеу/скачать 1.09 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|