Олесь гончар тронка
жүктеу/скачать 1.09 Mb.
|
| Сьогодні за сином ще до схід сонця заїжджали льотчики з полігона, всі в офіцерських чинах, один, командир, навіть сивуватий уже, з майорськими зірками в погонах, а проте всі між собою як рівні, як брати — жартують, сміються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок...
Вона, мати, сказала їм: — Не вгадаєш, хто між вами й старший. — В небі, мамашо, всі ми рівні, — всміхнувся їхній командир. — Хоч скільки в літаку нас є, а крила одні на всіх. Вони поспішали, випили нашвидкуруч по склянці молока, сказали — на снідання будуть... Погляд материн раз у раз звертається туди, в бік полігона, який давно вже став часткою чабанського життя, владно ввійшов у нього своїм гуркотом, загадковістю, суворим розпорядком... Син усе жартує, каже, що приїхав з товаришами із своєї частини викликати тутешніх, полігонних, на соцзмагання. Жартує він чи, може, й справді по такому ділу прибув — матір це мало обходить, а ось коли його той полігон відпустить... Тільки поставила відра коло хати, як гульк! — котить із степу машина, відкритий газик військовий, і в ньому — повно: начальник полігона Уралов, і Петро, й товариші його, а між офіцерськими кашкетами й Тоня волоссям розвіває. Льотчики всі веселі, один Уралов між ними трохи присмучений, може, тому, що вже не літає, хоч віком ще молодий. Росту невисокого, щуплявий і весь час якийсь ніби напружений — обличчя біле, гостре, худорляве, майже хлоп'яче, і щоразу, коли мати бачить Уралова, їй чомусь стає жаль його, мов рідного сина. — Як там ваша дівка? — питає вона Уралова про його маленьку донечку. І він одразу щасливо ніяковіє: — Росте. Вже сміється... Старий Горпищенко не встиг і перевдягтися, так і постав перед льотчиками в своєму робочому: ситцева, сіра від пилюки сорочка та латані штани, сандалі на босу ногу, і ніяких на ньому сьогодні чабанських обладунків, ніщо не обтяжує його буденну осадкувату постать. Тоня, скочивши з машини, одразу підбігла до батька, защебетала, ще й під руку демонстративно взяла, щоб показати перед льотчиками, що вона не соромиться батька, хоч він і в такому вигляді. «Хай він і в цій незавидній робочій одежі, а я пишаюся ним», — мовби каже дівчина, вчепившись за батька. В Тоні з батьком дружба своєрідна, без ніжностей зайвих, з ременем ще й досі напоготові, та знає дівчина, що хоч батько в неї й суворий, але сам і захистить коли слід. Якось ще в восьмому дівчата в класі образили її; задавака, довгими своїми віями хвастає, думає, як вії довгі, так уже й на екран! Була в цих нападках частка правди, і, може, тому дівчина пережила їх особливо тяжко, прибігла з школи, як з полум'я, і мерщій до ножиць... З-під рук у батька вхопила його чабанські ножиці і вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати свої вії. — Скажена! Він підняв ножиці, дав запотиличника, дочка огризнулася: — А чого ж вони дражняться! — і розплакалась без стриму. Кинувши роботу, батько одразу пішов тоді в школу, подався аж на Центральну наводити правду і лад... Та часом любов до дочки набирає в нього і зовсім іншого вияву: торік уже велику, майже дівку, батогом одчесав при людях біля кошари. Він на гарбі стоїть, силос скидає, озирнувся — а старшокласниця його внизу, мов на гойдалці, на волячих рогах колишеться. Заробила тоді від нього батогом по жижках... Одначе й це їхньої дружби не похитнуло, такі сліди на жижках не зостаються, і зараз Тоня щиросерде — батькові першому — зливає із кухля. — Вмийтеся, тату, щоб ще красивіші були! Корній тим часом до чабанок піддобрюється: — Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина ліків на зуб? Проте коли вже сіли за стіл, і з'явилася пляшка з білою голівкою, і старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один за одним відмовились: — Я пас. — І я пас... — Кого це ви пасете? — пожартував старий. Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив: — Сьогодні ми непитущі. Чабан здивовано глянув на сина. І той підтвердив: — Правда, тату. — Чого ж це? — Ми, тату... летимо. Було це як грім серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тільки втерся мовчки. А в матері й ложка випала з рук: — Оце такий відпочинок? Тільки на поріг — і назад! Як же це воно? Відкликають вас, чи що? — Так треба, мамо, — сказав син, не відриваючись від кулеші, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокійливо: не лізь, мовляв, не в своє. Так треба — ясно тобі? Не став і сам доскіпуватись, бо це не личило, бо все своє чабанське життя він прожив і живе під знаком цього «так треба». Старий солдат, він добре знає, як багато часом ховається за цим усталеним висловом і скільки важить для людини її обов'язок — цей невидимий командир твого життя... Думкою, досвідом, душею старого солдата, чиї коні не раз вскакували під артилерійським обстрілом на вогневу і, скаженіючи від жаху, перелітали палаючі мости Європи, цим тяжким солдатським досвідом він одразу осягнув оте синове скупе пояснення, і хоч душа його теж скипалась від болю й досади, зовні він залишався спокійним, похмуро-байдужим, тільки насупився більше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову «ракетну відпустку»... Із солідарності з льотчиками господар не налив чарки й собі. Мусив Корній лікувати свій зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою. — Ще дужче крутить, — винувато загомонів він серед тиші під нищівним поглядом своєї молодиці і, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: — Отак нас лікують! Приїхала аж із області санітарною летучкою якась швигалка: «Товариші чабани, може, пеньки в кого, підходьте». Оце, думаю, увага до чабана. Всіх чабанів по кошарах об'їжджає, на місці зуби рве, без відриву від виробництва... А в мене якраз пеньок кутній озивається... Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, міцніше! А сама тим часом запалила спиртівку, щипці туди раз! два! — все чин чином, і хоч сама тонкорука, а як вхопила за корінь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затріщав, всю щелепу, здавалось, вивертає... А болить — криком кричав би... Відпльовую кров та лаюсь — чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поїду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досі везе... Ну, що про таку сказати, га? — Бо їй хлопці в голові, а не ваші чабанські зуби, — каже Демидиха сердито. — Не один же ти в неї, Корнію, — заступається за лікарку Демид. — Скільки тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки — все вилазить боком... Приїхала, попрактикувалась — і далі. — Не має вона права на мені практикуватись, — обурено вигукнув Корній, вже кутуляючи. — Вимагатиму тепер, хай замість пенька цілу щелепу мені вставить. Тільки ж як її знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральній тієї швигалки? — Не до неї мені було, — блиснула Тоня до всіх своїми горіхово-карими. — В мене екзамен був! — Ну як? — поцікавився батько. — Можете привітати. Хоч і жарко було, а здала! — Що ж ти здавала? — Твір, — засміялася Тоня і додала багатозначно: — На вільну тему! — І написала його, мабуть, азбукою Морзе? — весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем: — Ти вгадав. Матері не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, і, осікши дочку поглядом, вона звернулась до сина: — Ти ж, сину, хоч пиши частіше. Та більше описуй про себе. А то он і в госпіталі лежав, і рука була в гіпсі, а ми про те аж коли дізнались... Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було? Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своїм командиром і почав неквапом нарізати на сковороді яєчню. — Нічого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слід. Бачите, пальці всі працюють. — Повеселілий, він ворухнув у повітрі пальцями, демонструючи руку матері. — Рука як рука. Така, як і до того була. Не довша й не коротша. — І хабарів не бере, — підкинув один з льотчиків. Всі засміялися за столом, а найбільше ці останні слова батькові припали до душі. Він аж плечі розправив від гордощів за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в інших... Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, ресторанні лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, він недаром їсть хліб народний... — А своєму командуванню передайте, — насурмлено каже батько, — що ми тут теж не трава, не затулили нам світ овечі хвости... Бачимо, що й до чого. І трудимось теж на совість. Бо краще вже згоріти на роботі, ніж заіржавіти від неробства. Демид тим часом, підсунувшись до свого сусіда-льотчика, мовчазного, білобрового, якого товариші називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає він чого про теперішню долю якогось генерала Іванищева, з яким він разом воював в сорок першому в оточенні... Мало не з кожним приїжджим заводить Демид мову про того свого генерала і дивується, що ніхто про нього не чув і не знає, хоч генерал був справжній, не покинув солдатів у біді. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, він не зводить погляду із Демидового Мишка, який, мовби зачманівши, стоїть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тією точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формі маленької бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу. — Чого ти дивишся? — нарешті не витримує Павлик. — Скажіть, а бомба важка? — Нелегка. — Це в нас мудрець, — зауважує Демидиха з ласкою в голосі. — Вчора підійшов до мене, в одній руці пташеня, а в другій іржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому... «Скажіть, мамо, що важче: куля чи голуб?» — Це дійсно запитання, — ледь усміхнувся Уралов своїми блідими губами. — Не одразу й відповіси... Ще не встали вони із-за столу, як задеренчав у повітрі пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вітаючи товариство льотчицьким привітом: Сіробаба прилетів. Вже видно з кабіни голову його в шоломофоні, і чорні вуса, і білозубу посмішку... — Можайський прилетів! — посхоплювавшись із-за столу, загомоніли льотчики. — Батя вітчизняної авіації! І загукали в повітря, вказуючи Сіробабі просто на стіл: — Сідай! Сідай! Для Тоні це було мов кіно дивитись, як Сіробаба, посадивши неподалік свого «кукурузника», вилазить з кабіни, сплигує на землю, здирає з голови шоломофон і вже розвалькувате йде товариству назустріч, широко усміхаючись, і в обох. руках у нього блищать, як гранати, пляшки шампанського. Красень — не льотчик. Щоки налиті здоров'ям, цвітуть, як рожа, а вуса такі пишні, пухнасті, якісь, сказати б, шляхетні... Такі вуса справді в кіно тільки можна побачити за двадцять копійок. — Я ж кажу, що хто не рискує, той шампанського не п'є, — збадьорився Корній, мовби заворожений Сіро-бабиними пляшками. — В тім-то й річ, що цей якраз і не рискує, — засміявся вузькоокий льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з добродушною зверхністю: — Цей тільки при сонці літає... Коли «чуден Днепр при тихой погоде»... — А коли чорні бурі? — Тоді сидить і не щурухне... Ткнувши котрійсь із жінок пляшки, Сіробаба пішов по льотчиках з обіймами, бо це все, виявляється, були його знайомі та приятелі по дотеперішній службі. — Курчат возиш? — запитав Сіробабу Корольок, коли знову присіли за стіл. — Не тільки, — заперечив Сіробаба, безцеремонне нагортаючи собі в тарілку яєчні з салом. — Різний буває вантаж... І курчат з інкубатора, і сперму в термосах із лабораторії, а то ще бабу яку-небудь із заворотом кишок до хірурга. На носилки її і в касету під крило, хай там полементує... А найчастіше, братці, з гербіцидами маю справу. Ви ж тут усі невігласи, певне, й не знаєте, що таке гербіцид? А гербіцид — це такий препарат, що ним колишній військовий льотчик Сіробаба веде хімічне прополювання ланів. Біда тільки, що тих гербіцидів поки що більше нема, ніж є. — Ви ж і пошту возите, — підказала Тоня. — Що пошту. Я навіть і горох опилюю, і по виноградниках хімікатами війнути — це теж моє амплуа... Ви ж не забувайте, що перед вами людина найширшого трудового профілю — льотчик-універсал, — говорив він далі, володіючи бесідою. Вистріливши з пляшки корком, поналивав усім шумовиння з такою певністю, що навіть льотчики не зважились відмовитись. — Ну, будьмо! Літаймо! За тебе, Уралов! За здоров'я твоєї дочки, — підняв склянку Сіробаба. — В нього ж там така степовичка росте... Уралов знову розцвів при згадці про доньку, а Сіробаба став смачно закушувати, припрошуючи і льотчиків теж: — Це вам не оті спецконсерви, що сто років на складі лежали, а їх потім бортовикові дають... — Отже, бачу, ти цілком тут акліматизувався? — промовив старший з льотчиків. — А чого ж не акліматизуватись? — глянув на нього Сіробаба великими, чистими, як у вола, очима. — Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так уже спека! Коли вітер, так уже вітер! Роздолля, простір, де хочеш, там і сідай... І люди в степах — де стрінеш людей такої широкої вдачі, де красуні такі, як наші. Ба яка мулатка! — окинув він поглядом Тоню, аж дівчина спалахнула враз. — Вуса, бачу, тобі мої подобаються, — провів Сіробаба рукою по своїх пухнастих вусах. — До вподоби, еге ж? — Еге ж. — Тільки мала ти ще виросла до цих вусів, — змінивши тон, суворо кинув він дівчині, і вона зашарілась ще більш. А Сіробаба вже гомонів до льотчиків: — Спершу, коли відчислили, ох, як кисло було вашому Сіробабі. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарів? Приїхав додому, місця не знаходжу, мама, правда, радіє, щаслива, на сьомому небі старушка! — Та як же ж не радіти їй, — тихо зауважила Петрова мати. — А мені, почуваю, без крил життя нема, — вів Сіробаба далі. — Іду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загін се-ге авіації базується. Тихо, всі в розгоні, лише де-не-де літаки, як цикади, дрімають по степу та під кущами дрімають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Він і похилив до автобуса... Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як літак пурхне в повітря, аж отут тобі смокче... Потім курси для переучування таких гавриків, як я. Були там серед нас і майори, й капітани — всі переучувались на цивільний кшталт... Уявляєте, реактивникові, швидкісникові на полотняному АН-2 опинитись! Цілковите з мого боку презирство. А проте потім, як роздивився... та він же трудяга! Та на ньому ж політати вранці над полем — одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача і індича — ось мій девіз! — Що не кажи, а важко в тобі впізнати колишнього військового льотчика, — зауважив підтягнутий, підібраний Корольок. — Ну, ти не думай, що Сіробаба тут став якимсь баптистом, — швидко відреагував Сіробаба. — Він цінує і твоє діло, але і в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтійського. Тут у тебе ні штурмана, ні радиста, сам за всіх — і швець, і жнець. Зате ж натреновуєш око в орієнтації, налягаєш на техніку пілотування, на дядька не надієшся — тільки на себе. Це тобі не просто злітав, відбомбився, влучив, не влучив і вертай назад... Ми теж бомбимо, але не по порожньому місці, не по макетах, а по живих ворогах — по осотах, свиріпі, по гусені, по плодожерці! — Після цього, друзі, —глянув старший на своїх льотчиків, — нам нічого не лишається, як тільки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сіробаби. Візьмеш? — Ще буде час — всі ви перейдете на мирні крила... Ще разом доставлятимемо курчат на Марс. — На отаких таратайках? — всміхнувся Павлик. Сіробаба любовно глянув у бік свого зелено-сірого літака, біля якого вже крутилася чабанська дітвора. — Якщо по суті розібратись, так оце в мене якраз і є справжній літак. Бо він тобі не болванка яка-небудь, він з крилами, створіння дійсно крилате! І хоч з мого польоту земля не кругла і не в голубому ореолі, але й з такої висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш і милуєшся всім: і сріблястою нехворощю, і лісосмугами, і ворохами золотими на токах, і білою дівочою косинкою, що майне десь в куряві... Ну, і, звичайно ж, — він підморгнув до чабана, — оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть. — Сіробабо! Та ти ж поет! — вигукує Корольок, а Павлик спокійно зауважує: — Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування... — І все ж ваші літаки красивіші, — каже Тоня до брата, мовби втішаючи його. — Правда, що ви могли б через океан — туди й назад — без заправки? — Тобі це треба? — покосився на дочку чабан Горпищенко і, відсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стіл свої вузлуваті руки. А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмірковував: — Марнотратство яке на світі, ох, марнотратство... На самі тільки бомби скільки тих грошей дурно йде. Один ось він за путнє діло взявся, — кивнув Корній на Сіробабу. Льотчик з посрібленими скронями, видно, був ображений цим, прикипів до Корнія гострим, пронизливим поглядом: — Ви були на фронті? — Був. — Скреготали зубами по окопах, що авіація вас не прикриває? Отож. Хотілось би й нам, як Сіробабі, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замість того важкі бомбардувальники піднімати в небо. І піднімаємо, бо треба, бо ми з тих льотчиків, — голос його задзвенів, — що на «фанері» літали, в сорок першому шматка броні на нас не було. Зуби кришились від люті, а що ми могли? Скільки нас, окутаних полум'ям, на очах військ в повітрі вибухало, на деревах зависало, — біліє десь на узліссі тільки грудка оплавленого дюралю після нас, — різко закінчив він і аж побагровів від внутрішнього збурення. — Та я що, — прокутуляв беззубо Корній. — Треба так треба. — Дітей жалко, — зітхнула Демидиха. Після цього всі сиділи замислені, примовклі. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в своїй невеселій задумі, мовби казав: знову політ. Але ж і не може бути інакше, бо десь там такі, як і ми, льотчики готові — з першої команди — підняти в повітря ядерний вантаж... Чи дума його була про фронтових льотчиків — скільки їх знав за війну! — полетять отак удень або в місячну ніч, і немає, не вертаються. Мертвими він їх не бачив, і тому часом ночами здається, що десь і досі літають вони, молоді, вічні, у місячнім зорянім небі... Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, інші глянули теж, і, обмінявшись поглядами, льотчики разом підвелись, стали дякувати хазяйці. Знову бортова валізка в Петра у руці. — Ти ж там межу не перелітаєш? — напутньо глянув батько на сина. — В нас, тату, без порушень. — Тож-то. І вже, як у нелегкому, сліпучому сні, ідуть батько, мати й Тоня з льотчиками до колодязя, бо треба ж Петрові напитися з нього на прощання, щоб не забував дороги додому. В земну глибінь, де видно клаптик неба степового, поволі-поволі опускається торпеда-цебро і так само поволі підіймається звідти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона стоїть зверху на бетонному крузі, і свіжу воду, добуту з глибини, пронизує сонце. Аж очі ріже цебро своєю яскраво-червоною оболонкою, мокро вилискуючи на сонці. Мовчки п'ють усі, п'є Петрусь, п'ють друзі його льотчики, п'є й Сіробаба, обійнявши руками цебро, аж крапельки зостаються на його чорних пухнастих вусах. Потім Сіробаба запускає свій біплан. Всі дивляться, як курява здіймається від його гвинта, ціла хмара куряви ховає в собі Сіробабу разом з його літаком, і потім уже в повітрі з цього курявного хаосу раптом виринає — крилате! Помахавши крилом усім, що стоять біля колодязя, він бере курс на столицю радгоспу — Центральну, а льотчики, попрощавшись, сідають у свій відкритий новенький армійський автомобіль, і голос матері клекоче хвилюванням, коли вона каже: — Час добрий. І вже їм шляхами розгінними стелеться степ. Помчали в напрямі полігона, і, доки їдуть, віддаляються в глибінь степову, молодий Горпищенко, озираючись, все бачить біля колодязя в полудневій сліпучості матір, і Тоню коло неї, і розкошланого, без картуза батька. Він стоїть на узвишші коло цямрини, а поруч, на сталевому тросі, яскраво жаріє, палає на весь степ червона, як серце, торпеда. IV
Океан степів застиг у полудневій сліпучості. Все живе поховалося в тінь, тільки на північній межі радгоспних земель, там, де пролягає траса майбутнього каналу, стоїть залізний гуркіт бульдозерів. Могутні, підвладні людині механізми раз у раз з'являються на валу з натужним гуркотом і, грізно зблиснувши ножами до сонця, що стоїть у зеніті, знову провалюються, глухо зникають у розвированому земляному хаосі своїх циклопічних робіт. Мине час, і вже буде тут русло, блискотітиме аж за обрій світла дніпровська вода, тихо линучи в степ, напуваючи довколишні поля. А зараз тут поки що тільки свіже, як після величезного вибуху, руйновище порушило одвічну дрімоту землі. Нелегко навіть вгадати майбутні береги каналу, між якими ще тільки ходять бульдозери та розрихлювачі, вибираючи грунт з того місця, де буде русло, розтинаючи його впоперек глибочезними траншеями-штреками. Бульдозер за бульдозером так і шугають стрімголов у глибокі пази траншей, а залишені між ними вали рихлої необваленої землі дедалі вищають, ростуть. Здається, таку стіну тільки торкни, так і обвалиться, але спробуй — там тонни грунту. Були навіть випадки, що й привалювало людей. Якось привалило двох робітників, що сіли в холодку поснідати, — так і відкопали їх з розрізаною навпіл хлібиною, з надгризеною ковбасою в руках. Довго потім слідство велося, все шукали винуватих... Задуха тут. Зверху на валах хоч обвіє тебе, а в котловані, на дні бульдозерних траншей, спеки налито по вінця, вітерець не дмухне, незвичний там просто зварився б, а ти ще ж і в кабіні бульдозера, в пилюці, в гуркоті, у випарах пального, тобі ще й важелями працювати весь час. І ти працюєш, перевертаєш степ, бо норми за тебе ніхто не дасть. Одні працюють, а інші, зважаючи на обідню годину, повиганяли своїх роботів з каналу, вишикували їх в ряд понад валом, і ножі їхні тепер зблискують, як один ніж. Самі ж бульдозеристи тим часом збились у затінку, під польовим вагончиком, що править їм тут за все: і за гуртожиток, і за буфет, і за клуб. Тінь від вагончика така куца, що не може прихистити всіх: сидять, хто в тіні, хто на осонні, хто хліб жує з «Краківською» ковбасою, а хто смокче з пляшки пиво «Жигулівське»; той розкинувся — спить, похропує вже, а той, приліпивши на губи сигарету, просто лежить, розморено спочиває, виставивши себе немилосердному сонцю, ніби воно йому ще мало осточортіло там, серед задухи й безвітря каналу. А над радгоспним степом тим часом звихрюється клубочком курява, мчить звідти вилиняла директорська «Победа», підкочує, зупиняється перед таборищем каналобудівників. Тільки з машини виходить не директор, а голова робіткому Лукія Назарівна Рясна, висока повнолиця жінка пригаслої вроди. Заплетені коси, що вкладені на голові тугими витками, роблять її ще вищою. Підходить до робітників, здоровкається. В руках, у мові є якась природна гідність, розгонистість. Вона не всміхається до робітників запобігливо, як-це часом буває з іншим начальством, їй не треба до них так усміхатись. Власне, вона їм і не начальство, бо в них є своє БМУ — будівельно-монтажне управління, що отаборилося десь аж на березі синього моря, в курортному містечку, де менше куряви: звідти керувати буцімто видніше. Пряме їхнє начальство не дуже балує їх своїми відвідинами, а вона ось приїхала, тому що вони обирали її, голосували за неї, — вона їхня депутатка. Ставна, з густими бровами степовичка, обличчя, як і в більшості жінок тут, припалене вітром, щоки горять вишневою смагою. Тільки кинула оком на їхній підобідок, одразу все зрозуміла: — Всухом'ятку? Язики, розморені сонцем та пивом, повертаються знехотя: — Та ще ж канал не готовий... — Воду не підвели... — Самі винуваті... Стрілочник завжди винуватий. Вона мимохідь зазирнула всередину їхнього вагончика, на їхні кубла холостяцькі. Видно, полічила ліжка і прикинула в умі, що далеко не на всіх вистачає навіть цих спартанських ліжок, — Де спите? — На будці... — Під будкою... — Декому подобається сидьма. — Декому на кулаці. — Проте вагончиків ще підкинути обіцяють — Один обіцяв, та вмер, тепер другий обіцяє І регіт. Важкий, неквапний. Сміються зуби білі, і очі іскряться сміхом з-під накіптюжених брів, сміються їхні майки засмальцьовані і руки пропечені, в мазуті. А за їхніми спинами регочуть їхні бульдозери сяючим блиском ножів. Вони, як і господарі, теж спочивають. жүктеу/скачать 1.09 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|