Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



бет12/40
Дата23.07.2016
өлшемі2.6 Mb.
#217012
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40

Ви подивіться на неї: це якась суміш херувима з онаністом і з дияволом! Очі її єлейнострамні, з блаженнопохітливими огниками. Пісне обличчя, тьмяне якесь, гостроносе. Губи осокою. На лобі пудра з оливою. І в голосі її якось дивно вібрує «трясця» з «да ісправиться молитва моя».

Біля неї дрібнесенька, сухесенька, як огірокжовтяк, порепана бабуся. Архів останнього століття. В неї в руках мале­сенька вистрьопана хусточка й ціпочок.

Більмами своїми вп'ялася бабуся в «спеціалістку», і з тих більмів її капають на хусточку дрібнесенькі, такі старістарі слізки. Плаче бабуся... Слізки тії котяться борозенцями в рота й перемішуються з:

— Дивні діла твої, господи!

— ...І как сказано в святому писанію: «Обновиться, яко орля, юность моя»,— так і той єврей услихав голос із неба...

— Хи! Хи! — чмихнув хлопець якийсь.

— ...Голос із неба... Чого ти, байстрюк, чмихаєш?!

— Дивні діла твої, господи!..

І попливло далі про голос із неба, про «знаменіє», про «зглянувсь господь»...

* * *

Біжить піп. Він якось ізігнувся, убгав шию у комір своєї ряси.



На ходу благословляє (хто до його підскочить), ніби одмахується.

— Батюшка! Об'ясніть, будь ласка, почему єто усьо здєлалось?..

— Не знаю, православні. Нічого не знаю!

— Ви ж священик! Вам дольжно буть звєсно, в чому тут сила!

— Не знаю, православні! Нічого не знаю! І зник...

* * *


А в церкві!..

Просунуться не можна... свічок... свічок... свічок... Із вівтаря визирає піп в єпітрахилі... Вартує... Молебні... Акафісти...

Заробіток добрий.

Стоять купами перед іконами, перед плащаницею, перед охрестами... І чуєте:

— Он! Он! Дивись! Не було нічого, а тепер бачиш?!

— Та де? Нічого не бачу!

— Та он же! Бачиш біле!

— Та, може, воно так і було?

— Ні, то вчора поновилося.

Якась баба поклони гріє, аж лоб тріщить. А титар за столиком:

— Єта вісім! А єта дванадцять! А вот єта двадцять п'ять!

* * *


Кругом церкви гуртків ще більше.

Якийсь студент доводить, що ніякого чуда нема.

— Це природні явища, граждане! Золото під впливом змін в атмосфері іноді ніби поновлюється. Може, й тут це трапилось. А найпевніше, що так і було. То тільки ніхто не звертав уваги!

— «Було»?! Бач який! Верзе!

— Не віриш сам, так і не базікай тут!

— Темнота ваша...

— Не слухайте його, православні... Я всю біблію проізошла! Там про все єто єсть!

* * *


— Чого такого іздєлалось? Чого народ стоїть?

— Де ти такий узявся? Не чув?! З неба звалився?

— Обновлення! Кунпол, смотри, блистить. Обновився. Чудо!

— Кунпол, говориш?! Везьоть кунполові! А вот у мене черевики ніяк не обновляться! Що б єто такоє значило? Га?

— Страмнючий! Черевики з кунполом порівняв! І де тільки такий народ береться...

* * *


— Узяли на дослід... частину позолоти. Професори. Узнають — і все буде відомо... Ніякого чуда! Заробить хтось хотів...

— Ррразойдись! Ррразоіідись, тобі говорю!

* * *

І це в Києві! Іще раз: Це в Києві.



СЛІПЦІ

Звідки вони тут?

Що таке трапилося, що Київ так сподобався отим не­зчисленним соло, дуетам, тріо, квартетам, квінтетам і навіть

секстетам, з скрипками, з гармоніями, з фісгармоніями, з лірами, з кларнетами, що їх ви подибуєте на базарах, біля церкви, на ріжках людяних вулиць?..

Звідки оте все, що ото грає, співає, причитує, проказує й простягає картуза чи мисочку, чи торбинку:

— Пожертвуйте!

Скільки їх?!

Таке враження, ніби розстебнулись усі притулки й за­хисти для сліпих з усенького Союзу і все їхнє населення маленькими гуртками висипалося з них і розсипалося по київських вулицях...

Розсипалося — заграло й заспівало...

Ось — лірник.

Молодий ще, так років під тридцять... Руді кучері копи­цею. Вертить ліру так, ніби для того треба принаймні з п'ят­надцять кінських сил... З великим «трудом» вижимає з себе:

Отець наслідство розділииив...

Біля його «половина». Здоровенна червонощока молодиця їсть огірка й підтягує:

Иииив...


У пелені в неї дриґає ногами «музичний твір» місяців на шість віку. Він («твір») припав до груді і присмоктує в унісон лірі, ухопивши правою рукою неню за пазуху, а лі­вою себе за п'яту...

Збоку другий «твір» наминає окрайця...

Ціле «музичне сімейство»...

Біля «оновленої» всіх скорблящих квінтет жарить «Ой не шуми, луже, зелений байраче!..». Три жінки й два чоловіки.

Один підограє на гармонію, а решта «вокалить»... Співають дуже добре...

Прекрасне сопрано. Добрий баритон і чудесний молодий, свіжий, як струмочок лісовий, альт. Біля їх купа народу... Слухають уважно...

Репертуар, сказать би, непідходящий для такої святої події, як «оновлення» цілої бані на цілій дзвіниці, проте «лимони» аж шелестять у картуз...

Біля Софії якийсь дідок, мацаючи пальцями розгорнуту книгу, тягне:

І прийшов Ісус у Кану Галілейськую... 144

Киває в такт головою, одгонить мух і рече... рече... рече... Іноді забудеться перегорнути сторінку і по тих же таки горбиках смалить:

Блаженні нищії духом,

яко тих є царство небесноє...

Підходжу до Лаври. Ще здалека чути якусь одноманітну, тягучу, безнадійну якусь пісню під акомпанемент фісгар­монії...

Грає жінка років так під тридцять, а за нею стоїть, за­плющивши очі (сліпий, мовляв!), чорновусий чолов'яга й підтягує басом. Скрипучим, як немазаний віз, басом.

Навкруги юрба.

Жінка спочатку проказує куплета, потім б'є по клавішах, і різке меццо проривається скрізь юрбу, б'ється об лаврські мури і котить вулицею, по бруку підстрибуючи...

В юрбі баби хлипають і витирають хустками сльози.

«Що,— думаю,— за таке жалібне?..»

Виявляється, що про «Олексєя, чоловіка божого» ціла поема, рядків, мабуть, тисячі на чотири...

Як «Олексєй, чоловік божий» утік од родителів із книсопотамської землі1 і що з того вийшло.

Хочете, я наведу вам те, що так впливає на православних, що вони, слухаючи його, хитають головами і ревуть... ре­вуть... ревуть...

Початку пісні я не чув...

А середина отака:

Олексєй плач родительской ежедневно слихал

І жону свою єжедневно видал,

У творця небесного усердно благал,

Щоб од іскушенія його ізбавлял.

За такія подвиги господь його наградил, День його кончини йому вія одкрил. Когда Олексєй день кончини узнал, То про свою жисть усьо сам написал.

17 марта Олексєй іскончавсь

І об цьому иа всім Римі слух роспространявсь.

У церкві на службі, когда народ стояв,

Священнослужитель з неба голос услихак «До Євхиміяна у дворець ви найдіть І божого чоловіка вмершого знайдіть». Князья і священнослужителі з хресним ходом до

1 Очевидно, месопотамської.— Авт.

Євхиміяпл у дворець пой шли

І божого чоловєка вмершого знайшли. Лицьо у вмершого, як сонце, сіяло І ангельський вид воно приставляло. У руках у вмершого був бамаги сверток, Що то за записка, ще й не знав народ.

Священнослужитель записку у вмершого взяв,

Стоячи, народу її прочитав,

Священнослужитель її прочитав,

Олексєй таке слово написав: «Ізвінітс мені родителі, що я к вам немилостивий бивал, Я плачі ваші єжедневно слихал І жону свою усегда видал, Но творця небесного усердно благал, Щоб царство небесне он вам дарував...»

Не буду всього наводити, бо дуже воно довге,.. Після цього «Ізвінітє мені» (добре, що хоч не pardone!) «отець на землю впав, плакав, і ридав, і тєло вмершого слізьми обливав», потім «родная мать сіє услихала, скрозь народ прибіжала, впала, плакала, ридала і так узивала...» Потім:

Жона иовобрачная сіє услихала,

Волоса на собі порвала,

Плакала, ридала

І так промовляла: «Тридцять чотири годи заповідь я виполняла, Дівство й ціломудріс своє сохраняла».

Множество народа стояли І од сліз усі не вдержались...

Чого вже те «множество народа від сліз не вдержались», не сказано... Може, того, що «жона новобрачная тридцять чотири роки дівство й ціломудріє своє сохраняла». Шко­дували...

А взагалі кінчилось, як і завжди,— поховали Олексєя...

Круг тої «жалібної» фісгармонії нарахував я шістна­дцятьох бабів, п'ятьох черниць, трьох ченців...

Із тих шістнадцятьох плакало п'ятнадцять, тільки одна лускала насіння.

Я прошу плужан і гартованців звернути увагу на форму наведеного мною твору, бо твір той колосально впливає на слухачів...

Може, це допоможе нарешті остаточно розв'язати склад­не питання про «форму» й «зміст» у літературнім творі... Адже ж я не помилюсь, мабуть, коли скажу, що ідеал кож­ного твору мистецького — якнайдужче захопити слухачів...

І4б


А наведений твір захопив, як бачите, аж дев'яносто п'ять відсотків тих слухачів. Хіба це не ідеал?!

Я прошу звернути увагу на ці вірші «плужан» і «гартованців», бо вважаю, що київські «панфутуристи» до того вже дійшли... Бо коли б, приміром, автора оцих віршів:

А згори і знизу

Благаючий голос:

«Роздери мою ризу,

Напій мій спраглий колос,

Наповни щільники мого бажання —

Віки


Я в напруженому чеканні! А я над землею Пряду ричання лева: «Гори!» —

так, кажу, якби їхнього автора посадити біля Лаври за фіс­гармонію і він «запряв би ричання лева», то з шістнадцяти слухачок заплакало б вісімнадцять...

При підходящім, певна річ, акомпанементі...

А це вже більше навіть, як ідеал...

Біля кожної церкви — сліпці! А на базарах?!

І ходять, і лазять, і стрибають, і співають, і плачуть, і при' читують:

Дайте ж, мамочко, тьомиому.

Та дайте ж, папочко, невидющому.

І дають...

І живуть... Без ніяких державних субсидій живуть. А опера прогоріла...

ПРОЛЕТАРСЬКИЙ САД

Отак як увійдеш у нього, у київський Пролетарський сад, глянеш навкруги, подивишся та тільки: — Цццццц!!! Ох і красота ж!

Ну до того ж красиво, до того красиво!.. Ну як би вам це так переказати, щоб ви красу ту уявили?.. Не можна! Не підбереш слів відповідних ніяк!.. Сказать вам, «як у раю», так все одно ви раю ке бачили... «У Швейцарії» — так я тої

Швейцарії не бачив... У всякім разі, красивіше, ніж у хар­ківськім «Be реалі» над Лопанню. Це для вас, харків'ян, гадаю, зрозуміло... І для мене теж...

«Купецьким» колись той сад звавсь.

Не дураки були купці, вибравши таке для себе місце.

0 ніі

Положим, хоч купці й не дураки, а пролетаріат київський, виявляється, розумніший, бо одібрав його в купців... І тепер він Пролетарський. Тактаки, кажу, красивий він! Особливо ввечері!



Як підійдеш до кручі, як глянеш на Дніпро, та ще як заграє тоді музика, так... Ну харашо — й квит!

А Дніпро чорнийчорний, аж синій! І так хвилею тільки блисьблись! А по ньому золоті смуги покотились... поко­тились... покотились... А між тими смугами зорі шопенівського вальса танцюють... Візьмуться за руки з ліхтарями

1 пішли, пішли, пішли... Під музику з Пролетарського саду... Бал ліхтарнозоряний на Дніпрі!

Ніколи не бачили?

Приїдьте подивіться колинебудь...

Диригує балом гудок пароплавний.

Коли пари підуть туди до Слобідки, на хвилях гойдаю­чись, тоді назустріч їм із Слобідки гудок біжить і кри­чить:

— Мадам! Месьє! Турнееее!1 Тоді вони назад!

Пробіг пароплав — вони знов до Слобідки. А зала широка, зала велика. Сам Дніпро. Знаєте, що таке Дніпро?

Це — річка... Така, значить, штука, як у вас Лопань...

Є, положим, між ними деяка й різниця.

Приміром:

Дніпро пахне, а Лопань воняє, Дніпро красить місто, а Лопань каляє. А найголовніша різниця та, що Дніпро — це є Дніпро, а Лопань — так то хай вона вам сказиться!

А води в Дніпрі!!!

От, братця, води! Відер... відер... відер... відер...

Що, якби такої води та харківському водопроводові?!

От би заробив!!!

А Київ ні.. Він не загребущий: хочеш, тут, на березі, пий, хочеш — додому бери.

Ніхто за тобою не бігтиме, ніхто тобі не кричатиме:

— А бони в тебе на воду є?

От над якою річкою висить київський Пролетарський сад...

Над Дніпром повис, над Славутою... І давно вже висить, і киян, і приїжджих милуючи.

Стоїш над кручею, дивишся вниз...

Дніпро з Межигір'я розженеться біля Чорторию, під­біжить до вашої кручі та так ото, ніби жартуючи, під бік Ті штовх!

Чого, мовляв, стара, замислилась? Не журись! Купці не повернуться!

І покотив далі, разів з тричі перед кручею крутнувшись. Ніби парубок! Хароший Дніпро!

А ви знаєте, що й «пролетарі» в київському Пролетар­ському саду не такі, як інші. Якісь особливі...

У шовках усі, у лакерках, в перснях з діамантами. Он, приміром, подивіться — «пролетарка» пливе... Не розбереш де зад, де перед... Усе якось переплуталось... І там бант, і там бант... І там гора, і там гора!

І вираз однаково «одухотворенний» — і ззаду, і спе­реду! Якби не капелюх, так не знав би, з якого боку на неї дивиться... Ходить по садку й пахне! І пахне з усіх боків!

Так і не розібрав, з якого вона «проізводства»...

А біля неї «пролетарій»... Штанчата до колін, черевики гостроносі, піджачишка якийсь короткополий... І так ото біля неї щигликом, щигликом!

Очевидно, «металіст»... По благородному металу...

А он за столиком сидять дядя, пиво «дують». Нахили­лись на столик, так і на столику пузо, і ліворуч од них пузо, і праворуч од них пузо... І все їхнє власне пузо... Не дядя, а саме пузо...

Вгору од пуза пішла жилетка, а за жилеткою пішов ко­мірець.

Пішов і сховавсь у холці... А на холці хтось футболь­ного м'яча поклав і дірку в нім продрав... В оту дірку пиво виливається... Виллється, а потім з дірки вилітає з бриз­ками:

— фффу!


На голоді, мабуть, дядя працюють!

Ото втомились за день, а тепер відпочивають!

А музика Ліста, Чайковського, Оффенбаха одхватує! Харашо грають! Харашо грають — «пролетаріат» задо­волений!

А задоволений, значить, щовечора повно! «Єднається» добре.

«Єднається» й не думає, що надійде той час, коли про­летаріат гукне вже йому назавжди: «Ану, хлопці, роз'єднуйсь!»

Київ


27—VII 1923 р.

«ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА»

(Мабуть, не фейлетон)

Так це зветься:

«Откритий театр імені Шевченка». Це середніми літерами. А потім: «Б. Тіволі».

Це вже великими червоними літерами. А далі вже йде «Ісключительная програма із № но­мерів».

«Тільки в нас! Тільки в нас!»

«Послєдніє четире гастролі!»

«Послєдняя прощальная гастроль і бенефіс!»

Оце все так і лізе в вічі з кожного афішного стовпа, з кожного паркана, з будинків, з будок...

Підіть колинебудь навмисне подивіться, як там «роздєлують» ім'я Т. Г. Шевченка.

Як.там «знаменитая і несравненная», обхватів у чотири «исполнительница», вижимає з отакенного рота щось таке скрипуче, хрипуче й тягуче, що зветься чи то романсом, чи то «народною» піснею.

Як у неї при цьому очі «закочуються», а з декольте «ви­кочуються» (не очі, звичайно!..).

З перекривленим якось особливо ротом, з намазаними «до отказу» губами й очима, прилюдно ґвалтує «єдинственная» своє надірване горло, і звідти летить поковтане й пожмакане:

А где мой щит? Казууук отнял...

Казук — це значить козак. І це «іменем Шевченка».

Або маєте «слєдующий номер нашей програми».

«Знаменитий (там не знаменитих нема!) ісполнитель восточной песни». «Восточная» пісня — це, як ви й самі, певна річ, догадуєтесь,— кавказька пісня.

Кавказька пісня в «саду імені Т. Г. Шевченка» визначає­ться тим, що одягнений в черкеску підмазаний «лезгин» чи «грузин» перекривляє російську вимову кавказьких народностей, тягне ті слова під сумний (ніби східний) мотив і додає до кожного куплета:

— Ва!


Коли пісня весела, тоді «ва» коротке й бадьоре, а коли тая пісня сумна, то те «ва» різким неприємним голосом тягнеться через увесь кін, аж доки «знаменитий» не захо­вається за лаштунки.

«Восточні пісні» в трактовці харківського саду «імені Шевченка» такіо:

Наш Кавиказ край весолій, В ном висегда бакали полни, А я смуглий малчик юга, Вип'єм за край наш Кавиказ...

Або:


Без лубві і жизні нет.

Хто раз лубил, пускай ещс палубит.

Вааа!..

І це «імені Т. Г. Шевченка». Знаєте, якого Т. Г. Шев­ченка?



Того, що «Кавказ» написав!

Як повашому: «Ва» чи не «Ва»?..

Помойому, так просто «Вава»!!!

Далі ви маєте куплетистів, трансформаторів і т. ін.

Багато там у тій «ісключительной» програмі їх є...

Це до дванадцятої години уночі.

А після дванадцятої починається кабаре з каскадними, ліричними, венгерським хором, румунською оркестрою, виноМ «лучшего качества» і з «требуйте шашльїк из моло­дого барашка».

І все це «імені Тараса Григоровича Шевченка»...

От що!

Тарас Григорович, на жаль, умер уже! Власне, не Тарас Григорович умер, а померли його біцепси, так що він сам себе оборонити не може!



Треба комусь іншому за це взятися!

Це, звичайно, не значить, що треба взяти мітлу й захопити оту всю «ісключительную» з садка.

Мітла, навіть драна, може на що корисніше придатися... Це — раз...

А друге — є таке прислів'я: «Не займай когось, так воно тобі не робитиме чогось».

А то займи, так воно тобі замість «романсу» завере­щить істерикою...

Отже, хай вони собі співають і танцюють, треба тільки ім'я Тараса Григоровича з тої «кумпанії» вилучити.

А він не образиться! їйбо, ні!

ВСЕСОЮЗНА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ВИСТАВКА

Москва, 21 VIII. 21 серпня виставку одвідало 6 тисяч групових екскурсантів, без поодиноких одвідувачів, що їх кількості точно ще не встановлено. Прибувши вчора до Москви, екскурсантиселяни з великим зацікавленням обдивились павільйони ветеринарного відділу, де вони мали нагоду одержати цінні поради про практичну боротьбу з епізоотіями.

Окрім прибувшого з Великоземельної тундри ненця Виячевського, про котрого вже повідомлялося в газетах, на виставку прибули ще два дідиненці з оленями, північ­ними собаками і всіма хатніми причандалами. Прибувші в одному з кутків виставки збудували свої чуми, в яких~ будуть жити до закінчення виставки.

ВСЕСОЮЗНА ВИСТАВКА ОДКРИТА

Виставка!

Наймодніше, найчастіше ,й найулюбленіше тепер це в Москві слово!

Ще 18го, під'їжджаючи до Москви, чуєте і у вагоні, і на станціях, і скрізь:

— А завтра виставка розпочинається! Завтра! Ех! Якби одним оком!

— Так чого ж?

— Та до Петрограда треба!..

А в Москві вже і візники, і подорожні, і просто собі цікаві:

— На виставку приїхали? Так! Завтра! Завтра розпоч­неться!

19го раннім ранком вся Москва червоними крилами затріпотіла!

0 12й удень призначено відкриття!

З 10ї години біля Калузької застави море людське... Автом не продерешся.

1 пішоходами, і вулицею сунеться лава... Авто... візники... мотоцикли...

Тільки до Калузької застави. Далі авто тільки з особливо­го дозволу Главвисткому.

Пішки, будь ласка! Та й де таки з тим автом, коли ледве боком просунешся?!

Десять тисяч квитків видано! А заявок було на шістдесят тисяч! Куди~ж таку силу?

А йдуть... ідуть... ідуть... І з квитками, і без квитків.

Кожному цікаво.

Берег Москвиріки по той бік Нескучного захряс народом...

Делегати збираються у дворі Гірничої академії і звідти окремими групами рушають на виставку.

Гості по районах, зарані встановленим порядком, органі­зовано, групами.

Порядок скрізь зразковий!

Все точно передбачено, зважено, вирахувано... Нігде найменшої зупинки, непорозуміння, неладу... Як годинник! І то хороший годинник!

Та невже тут шість місяців тому був «всемосковський смітник»?

Невже за шість місяців (навіть якби й не смітник тут був!) можна збудувати ціле місто?!

Та яке місто! Не звичайне, що ми звикли бачити й уявляти собі його, а дивне якесь, чудне й разом із тим прекрасне!

Місто, де поруч бурти бурятської чи ненецької ви бачите грандіозні, останньої техніки, павільйони?!

Це — казка якась!

«Казка»?! Хароша мені «казка», коли ви це на власні очі бачите! Москва каже: — Це — чудо!

Так, це справді чудо! Перше чудо чудотворця народу, трудящого народу, якому дали тільки два роки відпочити від панських гармат і кулеметів.

Два роки! А якби дванадцять років?!

Об IIі2 прибувають члени ВЦВКу, Раднаркому, ВЦРПС, дипломатичний корпус, Московська Рада й інші представни­ки вищих радянських, партійних і професійних Організацій.

11 год. 40 хвилин — вхід на виставку закритий!

Поамериканському! Точно! Як було ухвалено, так і на­справді...

Вся площа перед головним виставочним будинком — жива людська маса!..

Заводи, фабрики, Червона Армія, селяни підмосковні, представники і союзних, і автономних...

Всі... Всі... Всі...

Українці, білоруси, татари, тюрки, грузини, вірмени, лезгини, бухарці, башкири, киргизи, калмики, буряти, мон­голи, вотяки, остяки, чуваші, марійці, ненці, зиряни...

Кожух і халат... черкеска й свитка...

Чоловіки з косами й чоловіки голені...

Жінки в штанях... Чоловіки в «спідницях»...

Шумить, хвилюється людське море...

Рокотом тихим рокоче...

12 годин...

— Тутутутуту!!

Фанфари засурмили!.. Десь високовисоко на башті, де серп з молотом плуга перехрестили... Бах! Бабах! Бах! Сальва гарматна! Тиша...

— Оголошую всенародні збори одкритими!

Це так т. Л. Каменєв, заступник Голови Ради Народних Комісарів СРСР...

...Повстаньте, гнані і голоднії

Грізно котиться «Інтернаціонал» з десятитисячних гру­дей...

— Слава! Слава! Ура!

І вже над серпом і молотом, що плуг перехрестили, тріпоче червоний стяг! А на нім:

«Перша Всесоюзна СільськоГосподарська і КустарноПромислова Виставка ССРР».

Президія зборів: Каменєв, Риков, Нариманов, Свидерський, Красін, Чичерін, Догадов, Шефлер...

— Від імені Головвисткому... Ілліча... На почесного голо­ву... Його ініціатива... Його...

— Слава! Слааава!

Ілліч! Слово тільки одно і... грім оплесків... ...На почесних членів президії — Калініна, Троцького, Зінов'єва... Томського... Сталіна!..

— Урррра!

Летить в грамофонові труби:

— Слово... Рикову!.. Оплески...

— Від імені робітничоселянського уряду... вітаю... «Змичка»... Робітники... Селяни... Сільське господарство... Промисловість... Багатство країни... Вчімось...

Слово... Чичеріну...

Люблять Чичеріна... Довго з усмішкою кланявся, доки стихли...

Закордонні держави... Радянські республіки... Значення виставки... Відносини з Заходом... Переможемо...

Слово старшині дипломатичного корпусу, турецькому послові Мухтарбеєві!

...Французька промова лунає з трибуни...

— Вітаємо... Бажаємо...

— ...Красіну!

— Перша думка робітничоселянської влади за селяни­на... Після війни, голоду... Експорт... Ми прохали допомог­ти... Відмовили... Ми самі зробили! Власними руками!

— Слава! Слава!

Представник трьох провінцій Китаю... Горлові, незрозумілі, різкі слова... Перекладач...

— Китайський народ... бажає... бачить... вітає...

— Слава! Ура!

І ще... ще... ще... «Інтернаціонал»... Туш... І ура!.. Ура!.. Ура!..

...Слово ...голові ЦВК СРСР ...Наріманову!

— Від імені трудящих Союзу Соціалістичних Радян­ських Республік оголошую першу... виставку одкритою!!

Слава! Безконечна слава!

— Збори закриваються! Запрошуємо зазнайомитися!.. Скрізь інструкторипроводарі з червоними нарукавниками.

— Прошу! Складайте групу!

І попливли групи по павільйонах, будинках, буртах...

А в садку музика, співи (українська «Думка», Білоруський хор), летючі трупи, вистави, концерти, кабаре.

Карнавал народний!

До дванадцятої ночі!

Свято всенародне! Всесоюзне свято!

Свято відкриття першої на всім світі після військових руїн виставки, спорудженої трудженими руками робітників і селян!..



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет