Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



бет15/40
Дата23.07.2016
өлшемі2.6 Mb.
#217012
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   40

Спрашується в задачі: Як треба писати?

ЩО ПРАВДА, ТО ПРАВДА!

От хоч як криєшся, хоч як конспіруєшся — нічого не виходить. Усе видко! Як те шило з мішка — так і вистро­миться.

І все видать...

Наші, приміром, радянські, інтимні, сказать би, справи... Не заховаєш... Ніяк не заховаєш...

Думаєш, що тільки ти та кум з кумою твої знають, а воно зирк: уся Бразілія вже про це говорить.

Та все тобі до рубчика, до ниточки їм відомо.

Ось прочитайте, що друкує бразільська українська газета «Праця», що виходить у місті Прудентополісі, в № 52 від 27 грудня 1923 року. «Директором» тої газети є Б. Лопатюк.

«Большевики надають дітям кінські імена. Большевицькі безвірники в свойому зогиджуванню віри дійшли до того, що вже не дають хрестити дітей. Дають їм самі якінебудь імена, лише не імена святих. І так називають дітей: Ворон, Сірий, Каштан, Гнідий, Дерешуватий і т. д.»

Звідки в Лопатюка така поінформованість?

Ідуть собі кум з кумою до батьків, сідають за чашкою чаю й вигадують, яке б ім'я дати дитині. Нікого в хаті більш немає, вони самі. Ну наззуть ту дитину, відповідно до того, чи вона «лошачок», чи «кобилка», Гнідим чи там Буланою. І порозходяться.

А Лопатюк знає.

Бо він «директор» газетний. Мусить знати всі сенсації. І знає...

А головне, що це — правда... Ми й не криємось...

Тільки ж треба було пояснити своїм читачам, через віщо саме більшовики дають дітям «кінські» імена.

Не думайте, що отак ото спроста: давай, мовляв, кіньми будемо...

Ні. Причина глибша.

Я поясню це, спеціально для Лопатюків.

Коли більшовики скинули царя, повигонили панів і забра­ли владу до своїх рук, бог їх покарав... Почали в їх плоди­тися не діти, а лошата... Факт... Родиться, задере хвоста та як двине в комсомол...

Ну як же ви таких дітей «святими» йменнями зватимете? Незручно. І почали надавати «кінські».

Щоб «святі» не образились...

Бо в нас був уже один такий випадок.

Опоросилась в одному совхозі свиня. Завідувач не поду­мав, узяв та й назвав поросят Лопатюками... Рахубу мав... Як зчинили свині бунт!

— За що,— кричать,— ти нас ображаєш?! Що ми тобі, директори «Праці» бразільської, чи що?! Ми чесні свині!

...Образились...

ЯК РАДУ ТІЙ ЗЕМЛІ ДАТИ (До земельної наради)

Раніше безпечніше було... і безпечніше, і легше... Була земля... Багато було чорної, як воронове крило, землі...

Лежала вона на землі українській гонами й перегонами, десятинами й акрами... І були собі селяни...

Булижили собі вони на землі українській хуторами, селзми, містами й містечками...

А над усім цим, над селянами й над землею, був собі бог, всеблагий та всеправедний...

І бачив бог, всеблагий та всеправедний, що тяжко біля тої землі поратися, не легко тую землю доглядати, оброб­ляти, обсівати та угноювати...

А бог завсіди був за бідних, сіромаські інтереси бог обстоював.

Бо ще й у писанії було сказано:

«Як хочеш, мовляв, у царство небесне, віддай усе, що в тебе є... Бо легше верблюдові крізь голку пролізти, як багатому до царства небесного дістатися!..»

Та й віддав бог усю землю поміщикам:

«Хай, мовляв, багатії за землю дбають та про неї ду­мають...»

І порядкували землею графи Бобринські, графи Браницькі, та Терещенки з Харитоненками, та Лизогуби з Скоропадськими...

Легко було селянинові українському... Не боліла йому голова,— було кому подбати, щоб на землі і сіялось, і вія­лось, молотилось, мололось та їлось...

А тепер — земля наша, самі й порядкувати му­симо...

Ну й турботи. Наради, та ради, та конференції... Бо землі лад треба дати...

Улаштувати землю треба. Землеустрій налагодити. Як його налагодити?..

Найкраще, звичайно, вузенькими смужечками землю порізати. Це дуже для дядьків зручно. Ореш, приміром, чи косиш на своїй ниві, а поруч кум косить. Треба тобі заку­рить чи табаку понюхати — перегнувсь трохи набік і вже з кумом мало не цілуєшся...

А потім треба додивлятись, щоб одна нивка в однім кутку, друга десь за три верстви, третя за річкою, четверта за млином.

Тоді «сам» на одній працюватиме, жінка на другій, син на третій, невістка на четвертій. Всім, одне слово, праця буде. Всі без роботи не сидітимуть. «Колективна» праця буде.

Кому яку землю дати?..

Ну от ви, приміром, заврайземуправлінням. А у вас ку­ма у вашому районі. Якої їй землі нарізати? Та ясно ж! Ріжте під самісіньким огородом, щоб недалеко їй ходити

було на землі тій поратись. Приїдете коли (коли там уже й вирвешся: ділов, ділові), а вона жнивує... Вийшли за клу­ню, затулились од сонця рукою: — Кумасюуу! Гов!

П'ять хвилин — кума й дома! Тут миттю і вареники, і пиріжки, і горішки!

А наріжте денебудь верстов за сім, за десять — як ви її звідти викличите?..

. Червоноармійцева жінка, прикладом. Цій уже можна й верстов за десять смужку дати. Червоноармійці повинні привикати до довгих переходів.

Це буде так званий землеустрій відповідно до місцевих умов.

Візьмемо тепер хоч агродопомогу селянам.

Де будувати агробази, агропункти, племгоспи, насіннєві участки, зразкові поля, дослідні поля?

Де? Ясно: біля Харкова, біля Києва, біля Одеси... Щоб агроперсонал не сумував вдалині від великого міста. Збуду­єте денебудь агробазу біля Шенгеріївки, за сорок верстов од залізничної станції, за двісті од більшменш путящого міста... І тоскно... Може, не самому агрономові тоскно, а його жінці, його молодій доньці...

Все це треба брати під увагу, заводячи агрономічну допо­могу нашому селянству...

А кредитування?

Кому позичити? Омелькові, що має півтори деся­тини піску та півкорови, чи Петрові Кіндратовичу, що на двадцять п'ять кахикає й сірим у яблука жеребцем до церк­ви їздить?

Петрові Кіндратовичу. Людина статечна, заможна й у бога вірить...

Колективізація...

Кого гуртувати? Зновтаки. У Петра Кіндратовича два­дцять п'ять десятин, у Свирида Карповича — двадцять п'ять, у Йвана Пилиповича — двадцять п'ять. Є що гурту­вати. От і згуртуйте...

А що з того Омелька, та Митра, та Панаса з півтора десятинами та з конопляними наритниками?!

Та, добре подумавши, чимало чого доброго наробити можна.

ЧИЙ ШЕВЧЕНКО?

— Наш Шевченко!

— Ні, наш Шевченко!

— Та ні, таки наш Шевченко!

— Наш!

— Наш!


А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?

— їхній!


Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти — їхній...

— Який там,— вони кажуть,— Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і бога так поважав, так славословив, так шанував!

І що ви на це скажете? Правда!

Читайте, як він до цього всього ставився:

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомимії поклони —

За кражу, за війну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просим,

А потім в дар тобі приносим

З пожару вкрадений покров...

Бачите?

Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути — раз плю­нуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і богові в дар принести...



Хіба це не любов, не самопожертва?

Хіба це не повага до релігії, до церкви?

І це ще не все...

У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:

Автодафе! Автодафе! Гуртом заревіли...

«Автодафе» — це тоді так звалась автокефалія. Можна дуже багато з Шевченкових творів таких при­кладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих. Далі...

Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змале­чку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає...

Послухайте, з якою любов'ю Лукія («Відьма») розказує дівчатам про те, як вона пана любила:

А вона їх научала, Як на світі жити; Розказує, як і вона Колись дівувала І як лана полюбила, Покриткою стала. І як стригою ходила, Близнят породила.

Усе, було, розказує, Аж плачуть дівчата, Та христяться, жахаються, Ніби пан у хаті...

Ви бачите, з якою любов'ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну ди­тину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті...»).

Далі...


Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував. Пригадайте:

Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі...

«Свиня в калюжі»... Верх блаженства... Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі...

Далі...


Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:

Все на світі не нам, Все богам та царям...

Все їм! Все їм оддавай!

Хіба це не пошана царів та богів?

А оце, приміром:

О люди, люди, небораки, Нащо здалися вам царі...

Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшеннобо любив він їх...

Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній... Панський Тарас Григорович.

У «Заповіті» так якнайяскравіше виявилася ного поміщи­цька ідеологія, його бажання великої земельної власності:

Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно...

Бачите який?!

Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром...

До графині Браницької хоче дорівнятися...

Так чий він? Правда, їхній?!

КИЇВ

(Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)



Високо передо мною

Старий Київ над Дніпром.

Та воно таки так...

І «високо», і «передо мною», і «старий», і «Київ», і «над Дніпром»...

Тільки от що «Днепр не сверкает под горою переливньш серебром», а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить... І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.

А Київ... Київ високо...

Київ — хароший...

Великий — це раз... Чепурний — це два... Певний себе — це три...

Що снігу на вулицях цілі гори, що, коли їдеш візником, так тебе піряє згори наниз і знову нагору, що шлунок твій зска­кує кудись до сліпої кишки, а сліпа кишка з горла визирає, так то нічого... Колись же воно розтане... І тоді рівно буде і не пірятиме...

Кияни — народ хароший і зразу, не встигли ви вийти з вок­залу, знайомлять вас з дрібницями свого київського життя...

— На Тургенєвську!

— 75!


— Та...

— Пуд вівса сто!

Чого він гадає, що вас якраз саме цікавить київський овес, це вже його справа.

Але ви вже знаєте, що пуд вівса не п'ятдесят, а сто...

Київ білий тепер. Більше — білий і м'який... «М'якості», мабуть, не менше, як аршин завтовшки...

І слизький, і блискучий Київ... І під ногами рипить...

А ще тижнів зо два — і Київ буде сірий, а потім бурий, а потім мокрий, аж ось поки!

— Што будіть? Што тольки будіть?! — казав мені хазяїн препаскудної столовки на Подолі, чоловічина пудів так на сім з гаком.— Власть невозможная, ви ж таки самі поду­майте! Што будіть?! Ви ж тольки посмотріть, как линьоть, как двиніть! Потому — бог видіть! Бог усьо видіть!

І я думаю, що таки «бог усьо видіть». Крім того, якою халерою він мене нагодував у своїй їдальні.

Київ пишний... Вулицею Воровського (б. Хрещатик) до приїжджих усміхається й парфумами, та модними череви­ками, та сукнями, та брилямикапелюхами й золотими годинниками та ланцюжками вихваляється...

І все блистить, і все хвилями сукняними на вітринах спадає... Так важно, так приваблююче...

«Отрез на брюки п'ять п'ятдесят»...

І крамарі в Києві хароші, і всі вони йдуть «навстречу населенню»...

«Согласно постановлению СТО и идя навстречу населе­нню, ценьї пониженьї на 25 процентові..» Щасливе населення!

Київ строкатий!

Афішами заліплений! І чорними, й червоними, і зеленими! І отакусенькими, і отакими, і отакенними!

І всі афіші змістовні, афіші цікаві, афіші для худож­нього розвитку київського населення конче й конче потрібні!..

ТРЕСТ «ДАЙОШ ВЕСЕЛЬЄ» неп танго

Маринеточка Жанеточка і т. ін., і т. ін. Це, мабуть, спеціально для березневих днів... «Маринеточка — Жанеточка»...

АЙСЕДОРА ДУНКАН Ну — це загальновизнане, непохитне, традиціями при бите й певне!..

Тут нічого не заперечиш...

дім пролетарського мистецтва

КАРНАВАЛ

призи за танго! призи за довгий hici

Не сказано тільки, за який ніс приз дається: чи за проле­тарський, чи за буржуазний.

Сказано тільки, що це робиться в «Домі пролетарського мистецтва».

БИМБОМ! «Дєйствительно настоящіє». СОНЬКА — ЗОЛОТАЯ РУЧКА! «Дєйствительно настоящая!»

ІАМО! Угадує! Вгадує, що було, що й не було! «Дєйстви­тельно настоящий». (

І на всіх стовпах, і на всіх парканах, і на всіх тумбах дово­диться до відома київського населення, що цими днями відбудеться

прощальний бенефіс адміністратора цирку абрама львовича

АДАМОВА

І Абрам Львович ласкаво посилає з афіші привітну усміш­ку, оздоблену чорнявими кучерями, дорогому київському населенню...



«Та заходьте ж!..»

Опанас Карпович Саксаганський «орудує» трупою в театрі імені Заньковецької.

Ставить п'єсу з незаможницького життя, що яскраво малює побут бідної вдови і її єдиної доньки... «Наталка Пол­тавка» та п'єса зветься. Письменника Івана Котлярев­ського.

Постановник — Саксаганський.

Лаборанти — Северин Паньківський і Чичерський.

Масове дійство після

Де згода в сімействі, Де мир і тишина...

Рухи виключно ногами, з вихилясами й викрутасами... Далі йде гостра сатира на сільську власть — «По ревізії» драматурга Кропивницького, де змальовується голова

сільради, незаможник Гарасько і делегатка жінвідділу Риндичка!

Цілком нова п'єса!

Іде в сукнах (свитка, чумарка, пояс і очіпок).

Анонсуються: антирелігійна п'єса «Вій», п'єса з життя спілки мисливців і рибалок «За двома зайцями», індустріаль­на комедія «Крути, та не перекручуй», драма з життя проф­спілки деревообробників «Бондарівна», астрономічна п'єса з життя космосу — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» і т. ін.

Самому не довелося побувати, а цікаво всетаки... Нове все й доситьтаки оригінальне...

«Думка» в^Києві співає... Співає не «за страх, а за совість». Підряд щось одинадцять концертів! Був на однім в Будинку освіти. Народу — тиск! Багацько пішло додому, бо не вмі­стилося. Концерт присвячений Шевченкові. Прекрасне ви­конання. Великий художній успіх. «Думка» киян повою­вала... Скоро виїздить до Харкова завойовувати харків'ян... Харків'яни хай уші прошурують, бо є що слухати і є кого слухати...

Кияни,— ще раз кажу,— народ хароший! Тільки їм усім дуже ніколи. Ну до того ніколи, що я навіть не знаю, коли вони, бідолашні, й обідають!

Зайдеш потихеньку так, спитаєш:

— Чи не можна б чого так дізнатися?

Чекаєш. І бачиш, що ніколи людині. Ну й ідеш собі геть. Одного тільки й зустрів такого, що йому не було ніколи.

— Приїхав?

— Приїхав!

— Сідай! їдемо на завод молочарського приладдя «До­бробут». Це ми («Сільський господар») тут, брат, заладнали! Посуд поза конкуренцією! Полуда — нема ніде такої. З ру­ками молочарські спілки одривають! От би трохи грошей!.. Ось тобі механічний цех, ось дерев'яний, тут лудять, тут маслобойки роблять! Бачив?! Ніби й непоказний, а справу робимо! З нічого почали! їдемо на контрактні

— їдьмо! — кажу, а сам думаю, чого це йому не ніколи. І киянин, а не ніколи... І виявилось, що до Харкова виїздить, у Харкові вже працюватиме... А був справжнім киянином, навіть правобережною філією «Сільського господаря» заві­дував.

От що значить харків'яни...

Найбільша, найважливіша й найгучніша подія в Києві — це вихід із «Гарту» аспанфутів Варуського й Щербини.

Газети повнісінькі сенсаційних звісток про безідейність «Гарту» і черезверхідейність аспанфутів.

Населення в паніці. Чекають великої повені. Серед літера­турних кіл жах! На Трухановім острові баба корову продала. «Все одно,— каже,— водою занесе!»

Говорять про утворення якогось об'єднання з таємничою назвою «Літературні скакуни».

Одна старенька бабуся, що має вісімдесят чотири роки й каже, що до самої смерті не визнає Радянської влади, про­чувши про «Літературних скакунів», перехрестилась і ляк­ливо промовила:

— Невже ж і в літературі появились?

Але в неї замість «скакунів» таке вимовилось, що не дове­ди царице небесна.

Отакий Київ! Славний Київ, хароший Київ!

Стоїть собі на золотих горах, над сивим Дніпром, а святі та преподобні Антоній та Тодосій з іншими чудотворцями печерськими молять бога за його.

І молять ретельно, молять добре, бо їм же більше робить нічого: на те й поставлені...

А в Харкові хоч би тобі поганенький святий був...

Ну годі!

Хто хоче більше про Київ, хай сам приїде й подивиться.

ЯК ГУСЕНИЦЯ У ДЯДЬКА КІНДРАТА ШТАНИ З'ЇЛА... (Чистісінька правда)

Розкажу — так не повірите...

Набрав Кіндрат у кооперативі три з половиною аршина черкасину.

Не черкасин, а просто тобі «всіх скорбящих радість». Палажка як побачила — так і припала:

— Тату, це мені на керсетку!

— Не буде, Палажко, діла! Штани мені будуть! Черкасин добрий, пошию, щоб на спаса булотаки в чім і на храм вийти... Одстань і не приставай, бо годі вже у вибійчаних

красуватися... Це штани такі, що й тебе буде в чім заміж видати... Літа йдуть, у цих штанях мене й поховаєте... І поніс до кравця.

— Ось! Дивись, Пилипе, край по совісті, бо це — чер­касин...

— Та то вже нас не вчіть,— каже Пилип.— Вам як? Чи на галіфе попустити, чи в шагу?

— Попускай у шагу, щоб не муляло... Пуд дам, та, може, ще як накапає, то й чарка яка перепаде.

Одне слово, пошились штани. На роговім ґудзику, збірка до збірки.

Надів Кіндрат, подививсь, присів, підняв праву ногу, під­няв ліву — ні за віщо не зачіпає.

«Слобода» скрізь, як після революції.

— На, стара, заховай у скриню... На спаса надіну... А ти, Палазю, не журись... У садку вродить, продамо яблука — буде тобі керсетка... Ховай, ховай, стара, і тобі кубова спід­ниця буде... Вродить — і буде... Півдесятини садка — хопить і на керсетку, й на спідницю...

А кубельця на яблунях у садку, аж у очах рябить, на кож­ній гіллячці...

— Поздіймати б ото, старий, чи що7

— Та хай! Хай трохи потепліє... Там після водохреща свяченої води залишилось... Покропимо, воно не візьме... Балакають ото чортзнащо!..

Потепліло... Покропили свяченою водою... Черва від «святої» води заворушилась та як чесонула... Так то їла листя, а то вже гілочки трощить... Стоять не яблуні, а костриця...

Вродило... Не яблука, самі «дулі»...

— Так що ото ти собі, стара собако, думаєш? У нових штанях проходжатися7 А я тобі «гимназією» у святій церкві світитиму?

— Бач ви які?! Собі так черкасинові штани пошили, а в мене з кохтини лікті вилазять. А Петро вчора казав, щоб я собі «оце» чимнебудь прип'яла, а то крізь кохту повиска­кують! У вибійчаних не могли ходити?

— На! Забирайте мої черкасинові! Беріть! Нате й вибій­чані! Пийте мою кров!..

І став Кіндрат без штанів у садку. Дививсь на яблуні та го­ловою хитав.

— І що було б пооббирати!

ДУЖЕ ВАЖЛИВІ СПРАВИ І як їх ВИРІШИТИ

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

Ця справа в центрі уваги на сьогоднішній сесії ВУЦВКу.

Дивна якась це справа. І до різдва Христового, і після різдва Христового з тої справи живемо, а налагодити ніяк не можемо.

А через що?

Мало землі. Це найголовніша причина. Ну що ти на тих семивосьми десятинах зробиш?

Розказують про чехів, про данців, про фінляндців...

У них он, мовляв, на каміні родить... У них он у три по­верхи нива... І на нижньому поверсі, і на середньому, і вгорі родить...

Так то ж у «них»!..

Яка холера мене примусить у три поверхи ниву орати? Що мені, більше робити нема чого, чи як? Мені й побазарювати, мені й поярмаркувати, мені й похрамувати, мені й по­святкувати,— так коли ж я, скажіть на милість, оті три поверхи оратиму?..

Ти дай мені десятин хоч з двіста — я тобі покажу, як ха­зяйнують!

Що виходить? Юринда виходить...

Земля моя, народна — не панська, а жити сутужно.

Об чім діло?

А об тім діло, що неправильно...

Раніш, коли хто землю мав, він здавав її в оренду, обирався на старшину чи на титаря, надягав черкасинову чумарку, брав у руки ціпка, йшов селом — так йому всі шапки скидали.

Коні в його як змії, корови як барині.

— Це хазяїн! Оце хазяїн! — усі казали. А тепер?

І земля моя — і юринда виходить. «Інтенсифікація! — кричать.— Колективізація!» Неправильно! Треба всім по двіста десятин, щоб можна було здавати в оренду. І все.

Обмірковуватиметься ще на сесії справа охорони народ­ного здоров'я.

Справа важлива, хоч її саме життя непогано, сказать, ви­рішило. Особливо на селі...

В кожнім селі, в кожнім хуторі є свої лікарі, що десятиліт­тями «врачують» населення...

Лікарюють вони непогано, відсотком смертності серед хворих регулює бог.

Головний їхній плюс — це тс, що не треба витрачатись на ліки.

Самі вони й ліки готують.

Гвоздика, коров'ячий кізяк, сеч \ м'ята, сажа, калган... І молитви.

Наркомздравові тільки слід упорядкувати цю справу, видати всі «медичні» молитви і пасічанську бабу Палажку (лікувала мене «од зубей») ввести до себе в колегію. І все.

Садіть ліс! Бережіть ліс!

Не нищіть дерева! Ліси — наше багатство! Ліси тепер наші! Народні тепер ліси! Власне добро бережіть! Без лісу занепаде хазяйство! РІчки повисихають! Земля всохне! Правильне лісове хазяйство врятує нас! Оце гасла лісового тижня. Тяжко це все!

Садіть ліс!.. Це, значить, бери лопату, копай ями, сади туди деревину, бережи її, худоби не пускай!..

Не нищіть лісів! Це, значить, не рубай дерева! Не крадь! Є земельні комісії, що розподіляють ліс серед населення! Є земельний закон, що вказує, як користуватися лісами, щоб і ліси не загинули та щоб і населення лісом було задоволене...

Тяжко це!

От якби такий тиждень оголосили: «Рубай ліс!»

1 Моча.— Авт.

Заводити лікарські пункти

БЕРЕЖІТЬ ЛІСИ

«Ану хто швидше!»

«Скільки вирубаєш — стільки й твого!» От би попрацювали!

Цілісінький би місяць, і вдень і вночі, рубав би, їйбогу, і обідати б не обідав... І жінка б рубала!

Та що жінка?! Ванькові б шестилітньому купив маленьку сокиру, хай би хоч хворосту нацьокав!

А потім би стояв серед двору, а в дворі під самісіньку стріху рядочком дубки, берестки, ясенки...

Стояв би тільки та покахикував...

А потім та повисихали б річки, та повисихали б луки, по­репалася б земля й позаносило б піском лани та ниви!

Сидів би на берестках своїх серед піскового моря та курив би люльку...

А підріс би Йванько, сів би поруч на берестку, подививсь би на тата, покивав би головою:

«Та й дурний же ти,— мовляв би,— тату, за те, що ліси понищив!»

І тут би якраз крикнуть:

«А виріж мені, стара, кийка, я йому покажу, як батька дурним кликать!»

«Де ж я тобі,— скаже стара,— вирубаю, коли всі ліси понищили?!»

А Йванько стрибатиме та приказуватиме:

«Дурний тато! Дурний тато!»

І нічого не зробите.

«ВЕЛИКДЕНЬ»

Про те, що Ісус Христос кінець кінцем воскресне, людство знало давно, бо в одній молитві ясно сказано:

«І воскресшего в третій день по писанію...»

Подія, отже, знаменна, що «писаніє» її передбачило й про­вістило ще за багато віків до того часу, як діва Марія наро­дила від духа сина свого Ісуса...

Через те воскресіння Христа й було для людей такою не­сподіванкою, і багато людей,— а серед них навіть і апосто­ли,— не вірило, чи воскрес Ісус, чи не воскрес.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   40




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет