Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



бет18/40
Дата23.07.2016
өлшемі2.6 Mb.
#217012
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   40

Або дитину в помийницю всадить та в крик:

— Доки ти по тих зборах шалатимешся? Діти он у по­мийницях плавають, а тобі все революція?! Ой Наталко, свербить у тебе волосся! Ой свербить!..

Та махнеш тільки рукою.

— Свербить, та не чухатимеш...

Важкі часи настали...

ПИШІТЬ... ПИШІТЬ...

Робкорів наших — залізничників — приструнили...

Бугая (є такий робкор — ядовитий) із бригадира пере­вели на звичайного вагонового провідника...

Куракова на грубника перевести хотіли, хоч він ізроду собі за маляра править...

Гарасименко був за провідника, а тепер його в грубах палити призначають...

Взагалі «піднатой» на хлопців, щоб знали, куди раки на зиму грітись залазять...

— Ну що,— питаю,— хлопці, писатимете тепер? Aral

— Писатимемо! їйбогу, писатимемо!

Иу хай іще Бугай і Гарасименко — молоді хлопці, а Кураков стара ж уже людина, і той:

— Писатиму! Хоч здохну, а писатиму!.. От завзятий народі

— Та киньте,— кажу,— хай йому лиха година з отою газетою! Лиха не оберетесь...

— Писатимемо! А що нам робити, коли ока треба?

— Що робити? Ех, любі ви мої... Не знаєте, що робити... Іде начальство, а ви га шапку та в пояс... Та йдіть іззаду й на бекешу начальникову дуйте: «Пір'ячко, вашшшшш... причепилося! Ффуфу! А я здув!»

От що треба робити... І ставка буде, і бригадиром будете...

А то пишете, от і паліть у грубках, от і знижуйтесь...

— Все 'дно писатимемо! Ну що ж? Палитимемо в груб­ках, менше вироблятимемо, а таки писатимемо... Так і знайте!

Так і знатимемо!

Пишіть, писало б вас і вздовж і впоперек! Пишіть!.. Поба­чимо, що з вас буде?!

То ще скажіть спасибі, що начальство ще вам господь милостиеє послав...

Був би я за ваше начальство — лихої б ви години в мене писали...

Я б не знижав, я б не скандалив... А просто собі любенько та лагідненько так:

— Товаришу Кураков! Куди це ви чимчикуєте? Ходім пройдемось,— маюдо вас справу...

Та й повів би колією... Паровики там ото бігають, порів­нявся б із паровиком, та тоді — штовх! І прицілявся б так,

щоб колесо йому по пупі проїхалось... Чортового батька він би в мене більше писав... Або:

— Товаришу Бугай! Ось ходімте нову грубку в паровику подивимось... Одремонтували оце вчора... Там горить, аж гогоче! Напишете потім у газеті, як у нас паровики ремон­тують...

Привів би його на паровик:

— Нахиліться! Бачите, як палахкає?.. Аж біле!

Він би нахилився, а я б його лопатою в грубку кидь! Та й зачинив би... Робкори цього дуже не люблять... Після цього ніколи вже іродів син не писатиме...

А тоді б ізскочив би з паровика, потяг би носом:

— Робкором запахло! Смаженим... ...Я б не знижував...

Пишіть, хлопці... Пишіть!

ДІЛА ЄГИПЕТСЬКІ

Почалося, значить, уже самовизначення націй... Англія вже Єгипет «визначає». Сама визначає...

Чому саме вона почала з єгипетської митниці в Александрії — невідомо...

Положим, воно різні способи того «самовизначення» бувають... Англія гадає, що найкраще почати з митниці... І захопила.

Потім більше буде...

Вже англійська ескадра пливе до Суецької протоки, вже Англія єгипетських офіцерів виганяє з суданської армії...

Одне слово, все йде, як по писанбму...

Там далі чотирип'ять шибениць, на кожне єгипетське сельбище і «підуть єгиптяни вгору», як той циган казав... «По два на оривок»...

От що значить правильну владу господь Англії послав...

Національну владу, що підтримує гідність Великобри­танської імперії...

А ото все невдячність єгипетська наробила...

Дали ж йому, Єгиптові отому, 1923 року самостійність... І армію залишили для порядку, бо ж хіба можуть єгиптяни самі порядок підтримувати?..

І командувача дали... І чиновників дали... Усього дали...

Живи собі в своїй, мовляв, державі та роби, а ми самі за тебе твою державу охоронятимемо... Тобі ж краще буде...

То тобі й робити треба, і їсти, і державу охороняти...

А то ти паном діло... Тільки роби, а за останнє ми самі потурбуємось... І закони тобі напишемо, і порядок наве­демо, і сировину вивеземо...

Щоб аніякісіньких тобі турбот не було...

Так ні! Незадоволень.. Бунтують... Генерала ЛіСтека бахнули...

От тепер і пішло «самовизначення»...

А нема де всетаки правди діти: практичний народ ан­глійці...

Яке діло, можна сказать, велике — визначити Єгипет, а й тут не забувають про фінанси державні...

За генерала ЛіСтека 500 000 фунтів стерлінгів тягнуть з єгиптян...

Це ж за одного...

Єгиптяни погодились заплатити,— вони бачать, що заро­бити можна, й гатять туди і генералів, і адміралів...

Правильний комерційний розрахунок...

Але можуть і прогоріти, бо є чутки, ніби єгиптяни вирі­шили надалі бити безплатно...

ГІРШЕ СОПКИ ОЗИМОЇ, ГІРШЕ «УРАВНИТЕЛЬНОГО» ПОДАТКУ!

— Передплачуйте газету!

— На чорта?

— Як на чорта? Культурні ж ви люди чи ні?

— Культурні!

— Так і передплатіть!

— Ой, дайте мені спокій! Що, вона мене годуватиме, ваша газета?

Правильно людина каже — газета не годуватиме... Та не тільки не годуватиме, а гірше: через неї, через газе­ту оту, самі неприємності...

Галасують усі:

— На село газету! Без газети — в багні валятимемось!.. Може?! Може, й валятимемось... Так зате спокійно...

Лежиш собі в багнюці — і ніщо тобі не свербить... Муха сяде:

— Киш! І все...

А з газетою?! Хай їй чорт, тій газеті!...

На Голубові хутори он одного разу потрапила газета... Один там письменний ізнайшовсь... Дістав він газету^ сів на колодці, розгорнув і читає...

— Що ти, куме, робиш?

— Газету читаю...

— А дай і я...

— На... Тільки ж ти не вмієш... Ти ж неграмотний...

— А хіба...

— Ну да! Треба вміти, брат, читати...

Так того як заколупало, як запехло, що він читати не вміє,— схуд, бідолаха, посивів, у євангелісти записався, почав жінку бить і кінець кінцем зліг... Запричастили — полегшало... Так тепер одвертається од газети навіть і тоді, як цигарку з неї крутить...

От вам і газета!

А в Павлівці?

Прочитаз один хазяїн, що трактором краще орати, як плугом... Та як забажалося йому трактора!

Боже ти мій! І в кооперацію записався, і на лекції до агронома ходить... А потім почав комуну організовувати...

І били ж його!!! Ледве втік... Власна жінка діжу на йому побила...

От вам і газета!

А в Гнилиці?

Потрапила газета, а там якраз пропечатано було, як селяни в Польщі з поміщиками борються...

Прочитав Іван Пилипович, та як схопиться, та за коляку, та з двору...

— Куди ти? — кричить жінка...

— Панів бити!

Вискочив: сюдитуди — нема панів! Нема з ким боротися! Помахавпомахав колякою і додому.

От вам і газета! Турботи самі.

Так після цього їх передплачувати?!

* * *


А в місті, ви гадаєте, потрібна газета? Кому?! Навіщо?!

Адміністрації, скажете, вона потрібна? Щоб ото читати, як якийсь сількор або робкор її, тої адміністрації, «авторитет» підриває? Службовцям вона потрібна?

Читати, що осьось чистка або скорочення штатів? Крамареві вона потрібна?

Щоб ото читати, коли треба «уравнительний» платити?.. Хороша мені література! Мені вона, думаєте, потрібна?

Щоб ото тільки про те й думали, що пиши, пиши, пиши... Та ото щоб її .передплачувати?

Та зачинити її к лихій годині, то хоч на світі поживеш... Будемо краще в карти грати абощо... А то читати! Фе!

ТЕПЕР НЕ ШТУКА

Річ, звичайно, зовсім не в тім, що Радянська влада на Вкраїні править...

Чим тут, власне, хвалитись?

Править — і править... І хай собі пранить...

В цім небезпеки небагато...

Щоправда, тяжкувато, бо:

— Хіба ж це власть?! Більшовицькоє движеніє, щоб ти знав,— як каже дід у «97»,— а не власть!

Проте звикнути можна.. Уже й срібні гроші є, й «жалу­вання» йде, й купити все можна... От тільки чому, раз я священик, мені до Ради вибратись не можна?.. Це, слова ніт, неправильно... А так усе нічого... Хай собі править аж до того часу, коли таки господь змилується, бо прогнівили ми його, милосердного...

Так, кажу, річ зовсім не в тім...

Справа в тім, як вона, ота Радянська влада, не впала тоді, коли ж було ясно сказано:

— Через два тижні.,. Рівно... Не більше й не менше... А булотаки з чого й падать...

Все почалося, як ви знаєте, з коня. Із звичайнісінького собі коня (а іноді й кобили)...

Стояв собі в бувшого старшини на подвір'ї кінь... А в цей час його превосходительство Антін Денікін якраз стуляли докупи «єдину й неподільну». І підлатали були вже її аж до Орла.

Коли це гасло:

— Пролетар, на коня! Пролетар, на коня...

Отут би йому й упасти. Бо ж таки тяжко після молотка чи там після ковадла галопом мчать і не падать... Удер­жавсь...

Подралась «єдина й неподільна»... Залишилась сама тільки пісня:

Антоша, ша,

Возьми полтона ниже,

Брось... і т. д. і г. п.

Далі...

Друге його превосходительство Врангель... І тут же яка страшенна небезпека була, бо й тут з того коня можна було брязнутись... Крик був:



— Незаможнику, на коня! На куркулевого коня.

Зліз і незаможник на коня... А ви гадаєте, легко було незаможникові на куркулевому коні сидіти? Та ні, лиха личина, сів, у гриву вп'явсь і:

— Ннно!!

Аж у Чорному морі спинивсь... І нічичирк! Ніде тобі ані похитнувсь... До Чорного моря прибіг:

— Тррр! Приїхали!

Місяців тільки зо три потім, розкарячившись, ходив... А таки вдержавсь...

А дехто аж під Варшавою був опинивсь... За польською армією тікав... І не впав!

А ясно ж було сказано:

— Через два тижні! Не більше!.. Так оце штука...

Після Врангеля з'явилася радянська платформа...

Ех, брат, як і попер же на ту платформу народ! Ех, як і попер! До того на ту платформу понасідало, що не то що за два тижні — за день її можна було звалити...

Видержала...

Рипіла тільки так, що скидати чимало з неї довелося...

Проте виїхала, та так держиться, що ось уже п'ять років котиться, а й досі ще з усіх боків на неї стрибають... Нічо­го — рипне й котить далі...

Оце дивко...

А як бог прогнівився та посуху наслав?.. А тут якраз церква покололася... Не знали, до якої йти, бо невідомо було, в якої саме справленій бог залишився... От, брат, було!..

Викрутилась і тут Радянська влада... І викрутилась ви­ключно через те, що влада вона узурпаторська, що народ її не визнавав, не визнас й не визнаватиме...

Оце — дивно...

А те, що вона тепер править, це не штука... Тепер і срібні гроші, і мануфактура, і «Ларьок»... Отоді було — ддда!

СОН КОБИЛИ ВОРОНОЇ

Вітер дув... Сніг ішов... Холодно було... І святий вечір був...

А ворона кобила, Стовбурова Іванова кобила, у хліві стояла, з холоду дрижала та, похнюпившись, тикала носом у ясла з житньою січкою...

Підводило вороній кобилі черево, свербіла шкура під правою пахвою, рясно вкритою засохлим кізяком, і колупа­ло неприємно щось біля ріпиці...

Одступила Стовбурова Іпаноиа кобила трохи назад, почу­хала об одвірок ріпицю, гризонула себе за праву пахну, одірвала шматок кізяка, клацнула зубами й замислилася...

І пригадалась вороній Стовбуровій Івановій кобилі її молодість...

Як бігала вона сосунцем на зеленім' лузі, як, задравши хвоста, весело стригуном іржала, як крутила головою, пер­шого хомута скинути намагаючись...

Багато дечого пригадалось Стовбуровій Івановій вороній кобилі...

І перший гарячий подих сірого в яблуках жеребця, і її перед ним тремтіння, і тихий його хропіт.

І засвітилися у вороної кобили очі, і прошепотіли радісно вуста її:

Только утро любви хорошо,

Хороши только перзыг робкие встрсчи.

Потім перше материнство... Ніжний, ніжний, з м'якень­кою блискучою шерсткою жеребчик чорненький... Такий тен­дітний, з кучерявеньким хвостом, з пухкенькою гривкою...

І материка радість першої годівлі, коли лошачі маленькі вустонька ніжно за дійку тягнуть, і причкокують, і підштовху­ють, і легенько кусають... І радість така повна, така вели­ка радість ллсться аж од самого серця, і наповнює черево, і переходить у дійку, і маленькими цівками у ніжні лошачі вустонька переливається...

І перший її хазяїн...

Такий чемний, такий лагідний...

І зараз іще почуває вона його руку спрацьовану... Гла­дить він шию їй, ласкаво поляскує...

І його скребло мов зараз її кряж скребе, і його щітка Та скребло лагідно заспокоює...

— Стій, голубко! Стій!

А потім ярмарок...

А потім цей хлів брудний і холодний... І ця січка житня... І Стовбурів Іванів батіг — їдкий і болючий... Чорти б забрали такого хазяїна!

Здригнулась огидно Стовбурова Іванова ворона кобила й заснула...

І сниться вороній кобилі сон...

Запрягають її у бричку, й везе вона ту бричку на станцію...

Виходить із станції людина, а за нею несуть аж чотири великі пакунки...

Кладуть ті пакунки на бричку, сідає на неї та людина, й везе вона її до себе на село... Приїздить на село й спи­няється біля сельбуду...

І чує кобила гук:

— Агроном приїхав! Агроном приїхав!

Сходяться до сельбуду люди... Виходить агроном на ґанок і розказує людям, як за худобою ходити...

А потім пакунки розпаковує, а там книжки, а на тих книжках кінь красивий намальований.

І роздає він ті книжки людям.

А люди ті книжки читають... Та щось говорять, руками "розмахують.

І раптом прокинулась... Хазяїн перед нею... Боліла права нога...

— Чого іржеш? Мажмазель яка! Приймись!

Пройшов дяк до церкви...

І в голові вороної Стовбурової Іванової кобили свердлом думка завертілася:

«Чому нема монастирів кобилячих? Пішла б я в монастир, од життя од цього від індивідуального, од безрадісного... Постригла б гриву, постригла б хвоста... І в чорних, каше­мірових наритниках іржала б кондаки, тропарі й славословія...»

Дзвонили дзвони...

ишневі усмішки кримські

СІМФЕРОПОЛЬ — ЯЛТА (Подорож)

Узяли ви, значить, Перекоп і жарите до Сімферополя...

До Сімферополя Кримський півострів особливого собою нічого не уявляє, і вй до того Сімферополя спокійно спите, лагідно похропуючи під трататата пульманівського вагона.

А вже з Сімферополя починається справжній Крим з його дивами дивними й чудами чудними, і в кожному, навіть скороченому, путеводителі усім — і екскурсантам, і простим людям — рекомендується гав не ловити, бо іменно в Сімферополі все й починається...

Сімферополь — центр Криму, столиця його. Дуже старо­винне місто, бо розкопки в ньому і біля нього свідчать, що ще в останні віки перед різдвом Христовим на цім місці було грецьке сельбище Неаполіс, де сидів скіфський цар Скилур...

Чи довго той Скилур, цар скіфський, сидів у Сімферо­полі, чи недовго — про це ще не розкопано, але відомо, що приблизно за 22 століття після Скилура у Сімферополі сидів уже не цар, а Врангель, і сидів, як кажуть кримські легенди, дуже не довго... Зник він в напрямку на Царгород, і так «грунтовно» зник, що ніякими розкопками його ніколи не розкопаєш...

Сімферополь вражає подорожнього своїми старовинними будівлями, пам'ятниками сивої старовини і чудесними крає­видами довкола, що про них можна писати, писати й ще раз писати... А як ви, невважаючи на його сивину, всетаки його проспали — виходить, що й писати про нього не будете...

Далі йде Бахчисарай, резиденція кримських ханів, із знаменитим палацом останнього кримського володаря й не менш знаменитим бахчисарайським водограєм...

Проспавши Бахчисарай, підлітаєте до Севастополя, край­нього пункту вашої подорожі залізницею...

— Вставайте: вже!

— Сімферополь?

— Севастополь!

— А Сімферополь? А Бахчисарай?

— Уже й забули!

— Шкода! Такі історичні місця! Як же це воно так?

— Прохропли!

— Дивись?!

Севастополь — порт. Блиснула перед нами знаменита Севастопольська бухта, і вже вас упхнули в автомобіль, щоб їхати сошею па Ялту...

Ви озираєтесь, крутитесь, щоб хоч одним оком позирнути на бухту, на набережну, а мадам, білабіла й пухка мадам, що сидить праворуч попліч вас, закутана газовою хусткою, пояснює вам:

— І іцо цікавого? Крутиться, як на шилі. І штовхається! Ну, бухта! Ну, море! Так навіщо ж штовхатися?!

...Гррррр! Чокчокиок! Поїхали...

Поїхали ви чудовою дорогою, що простяглася на 82 вер­стви од Севастополя до Ялти...

Вискакуєте за місто. Машина рвонулась на простори, волю почувши, і мчить вас кудись отуди, де перед вами бов­ваніють сірі в тумані велетні...

Тихо... Тихо... Ранок...

Загойдані машиною, заворожені дивними обрисами висо­ченних гірських кряжів, прозорим повітрям, сонячним про­мінням, травицею, водицею і всім, чим іще може заворожу­вати кримський Пан,— сидите ви, примруживши очі, придивляючись та прислухаючись...

І ввесь ви увага, і ввесь ви зір, і ввесь ви слух, бо читали й чули, що дорога від Севастополя до Ялти повна дивних і зорових, і слухових несподіванок...

Тихо... Тихо..

Раптом:


— Бббах! Слухова несподіванка!

Метнулися ви зором своїм гострим туди, вгору, де сірі велетні бовваніють...

Може, вулкан заснулий рвонувся?!

Може, скеля в мільйон пудів ринула до моря, змітаючи на шляху своїм усе живе й неживе?!

Може...?!

— Ех і йолки ж зельонії! — кріпить шофер.— Говорив: підлатать слід! Не слухають, зарази!

Шина лопнула!

Слухова несподіванка, що потім переходить у зорову, у шлункову й, нарешті, у ногову й у спинову...

— Вилізайте, граждани!

«Граждани» вилізають... Оточують машину й пильно придивляються, де вони, оті самі «йолки зельонії», що ви­садили їх із автомобіля... (Зорова несподіванка!)

Потім сідають на травиці біля соші, розмотують клунки й засмалюють, що в кого залишилось (шлункова несподі­ванка!), потім частина йде рве квітки над дорогою (ногова!), а частина лягає на траві горілиць і мугиче якийнебудь відповідний до моменту й до настрою романс, на манір:

По дорозі жук, жук, По дорозі чорний...

...Підлатались — і далі... Дорога все нагору, нагору...

Що ж ви на цій дорозі бачите? Чи хоч не на дорозі, а понад дорогою або біля дороги?

Нічого не бачите, бо праворуч од вас білабіла, пухка мадам московська, зпоза якої нічого не вздриш, хоч би мали ви й вісімнадцятеро очей,— така та мадам і широка, і глибока...

А ліворуч од вас «молодий человєк, наверноє, брунет», затулився подушкою від сонця... Спробуйте поба­чити!

Видко тільки вперед, угору...

А там, угорі, сірі велетні бовваніють!

А що ж ви повинні були б бачити по дорозі між Сева­стополем і Ялтою, по тій її половині, що підноситься до Байдарських воріт?

Багато дечого!

На четвертій верстві від Севастополя йде дорога на Юр'євський монастир... На шостій версті біля соші — французьке кладовище, де поховано французьких офіцерів і солдатів 1854—1855 років. Далі — дача «Альфа», що правила за штабквартиру для французів під час облоги Севастополя 1854 року...

Потім шлях перерізає КучукМускумську долину, а звідти вскакує в красиву Байдарську долину, що тягнеться на

17 верстов завдовжки і на 8—10 верстоз завширшки... В до­лині село Байдари; звідки чотири верстви до знамени­тих Байдарських воріт, збудованих 1848 року на висоті 243 сажнів над морським рівнем. Перевал...

Далі дорога вниз! На Південний Кримський берег!

Звичайно, що біля Байдарських воріт одпочинок. Є щось на манір ресторації, де вам дадуть пообідати, коли схочете. Як схочете, так, значить, дадуть, а як уже дадуть, тоді не схочете! Але це географії з етнографією не стосується!..

— Хочете — обідайте, хочете — не обідайте,— все одно за Байдарськими воротами море!

Виїздите з Байдар — і раптом:

— Ах!


І ваша права сусідка — «ах!», і ваш лівий сусіда — «ах!», і передні сусіди — «ахі», а задні сусіди — «ах!», і ви самі — «ах!»...

Тільки сам шофер не «ах!», а косо на помічника:

— Увага!

Стовпова дорога покрутилася... Білим ужем попід скеля­ми стрімчастими покручена, переплетена петлями, вузлами, зашморгами... То там, то там виблисне спиною — і знову кудись під скелю, на скелю, під кручу, за кручу, падає вниз, дереться вгору.

Ідете — і кінець... Далі безодня... А вона крутонулась ліворуч і посунулась далі трохи... І знову нема... Безодня. А вона крутонула праворуч, пробігла десять сажень і знов за скелею, і знов за кам'яним муром... Ховається, дратує, у кузьмірки грається...

А отак — море! Скільки оком кинеш — море! У чадрі воно з туману, тільки під берегом сріблом виблискує... І ма­нить безвістю своєю, і страшить безкраєм...

Чорне море... Синє море... Понтійське море...

Чорне море червоні береги полоще... І вони не чорніють...

А над ним, до його збігаючи, в його окунаючись, поприту­лялись: Теселі, Форос, Мшатка, АйЮри, Мелас, Лімнеїз, Мухалатка, Кастрополь, Кікенеїз...

І далі... Сімеїз, Алупка, Місхор, Гаспра, АйТодор, Ластів­чине гніздо, Ореанда, Лівадія, Ялта...

Море їх миє, а зверху їх яйла обіймає... Обіймає могут­німи обіймами віковічних скель...

І гордо над ними закинув зубчасту голову АйПетрі...

Всесоюзна лічниця...

КРИМ


Крим!

Легко сказати — Крим, а от як його вам описати так, щоб ви зразу відчули, що воно за країна така отой Крим, що про його й легенди, й пісні, й перекази, що до його з усіх країв світу білого ідуть і їдуть, щоб хоч одним на його оком глянути, щоб хоч раз його повітрям дихнути, щоб підставити хоч на хвилину своє анемічне тіло під палюче й цілюще проміння його гарячого сонця...

Як?!

Цілий, може, натовп учених, цілі, може, століття силусиленну й тонких, і товстих книг про його понаписували, музеї по всіх кримських містах позасновували, а вам,— я знаю! — вам щоб усе зразу, як на долоні; щоб і історія, і географія, і етнографія... Щоб і флора, й фауна...



Добре!

Я все вам жужмом. А там уже хто більше чим цікавить­ся — хай вибирає...

Історія Криму дужедуже давня... Ще як Каїн Авеля вхекав за жертву господню, так і тоді вже Крим був. Вза­галі, як переказують тут старі люди, Крим постав у той самий день, як господь створив «твердь та видиме небо»... Старенький, як бачите, є Крим.

Передісторична Кримова доля була така. (За точ­ність не ручусь!).

Колиськолиськолись Крим, як відорло, звався Таврія. Це його найстарша назва. А постала вона від народу «таврів» (таври), найдавніших, що їх історія застукує на цім півост­рові, пожильців. Дехто дотримується тої думки, що до тав­рів у теперішнім Криму жили кіммерійці, що їх був оспівав Гомер ув «Одіссеї»... Жили ніби ці кіммерійці в Криму аж до VIII століття до різдва Христового, а їх витіснили скити, що прийшли зі сходу.

Хто насправді був тоді, чи таври, чи кімерійці, чи обоє разом,— сказати напевно не можу, доки, може, на дозвіллі не поколупаюсь у горах — чи не знайдеться якого доказу. А так все 'дно ж не повірите.

Пережили вони, як і всяким порядним людям належить­ся, кам'яну добу, мідну добу й інші потрібні доби...

Історична доба в Криму починається тоді, коли біля його берегів з'являються грекиколоністи. Це напри­кінці VIII ст. до p. X. Двоє племен грецьких населили Крим:

йоняни й доряни. Вони позасновували були такіо міста, як Пантікапей (Керч), Гераклея (Сіноп), Херсонес і т. ін.

Це так звана грекоримська доба в Криму.

Довго вона тяглась. Аж до різдва Христового. І кінчи­лась...

На її місце прийшла середньовічна доба. Готи її принесли в другій половині II століття (після р[іздва] ✓ X[ристового]).

Біля 378 року осередок готів біля Дніпра розгромили г у н н и й удерлися частиною до Криму.

Готи посіли горішній Крим, а гунни — степовий.

Налітали потім на Крим (степовий) і авари, і турки, і хозари.

В половині IX століття степова Таврида поволі звіль­няється від хозар і попадає під протекторат Візантії. Отоді якраз з'являються в Тавриді варяги, що грабували її береги...



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   40




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет