— Та літ, мо', з тридцять, мо', й більше.
— Без «оброботки»?
— Та оремо.
— А може б, ви зовсім і не орали, тоді, дивись, готові паляниці росли б?
— Нє, навряд... Он, бачите, жито... Плохувате, що й казать! Так, денеде колосок стирчить. То само виросло!
— Як само?!
— А так, само! Торік, мо', чули, у нас у липні градом геть до коріння оці всі поля вибило. Якраз перед жнивами... Вже дехто навіть устиг і в копи покласти. Так воно як чесонуло, так, повірите, ну голісіньке тобі поле, як бубна. Так ото восени поприорювали, та воно ото й посходило: бог таки не залишив своєю милостю. Так бачите, зовсім плохувате. А думали, що нічого буде... А я так своє отам на леваді й приорювати не приорював, забув якось. Так тепер таке, що, мать, хліба не буде...
«Земля оброботки требуєть...»
Зустрівся оце з одним тутешнім селянином, що на всю цю округу він один господарює більшменш культурно. Енергійний і досвідчений господар. Завів у себе шестипільний сівооборот.
— Який сівооборот,— питаю,— у місцевих селян?
— А ніякого! '
— ??
— Чого ви так? Правду кажу: ніякого. Щороку жито чи ячмінь, чи овес... Тобто: вівсюг, пирій, мишій... Навіть толоки в нас отут не побачите. Бачили врожай? То ще нічого. А то таке, що сором оком глянути...
«Земля оброботки требуєть!» «І Митро Хведорович оброботки требуєть!»
«І імена їх, ти, господи, сам знаєш: усі вони ґрунтовної оброботки требують!»
— Чуєте?!
«ГОЛОВПОЛІТОСВІТА»
У місті та установа, що «Головполітосвітою» зветься, так цілі апартаменти величезні займає, з кабінетами, з залами, з канцеляріями, з музкомами, текомами й іншими всілякими «комами».
А на селі цяя справа значно простіша. Портативніша, сказать би.
Бачите: он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми — кілька колодок лежить... Ото й є наша «Головполітосвіта»...
«Праця» починається так само, як і в місті: о 9—10 годині. Тільки там уранці, а тут увечері.
Колегії нема. Кожний сам собі «колегія».
Тез не пишуть...
За тези править гармошка...
А за тими «тезами» все йде, мов по писаному.
За голову Андрій.
Хто такий Андрій, хочете знати?
— Ну й сукин же син! — так характеризувала його Уляна.— Земля під ним, анахтемським, ходором ходить! Та там як скаже, як прикаже, як тупне, та як ухопить мою Химку на «польки», так, ну, як ото вихор, щеймин хлопець!
...Працює «Головполітосвіта» систематично щовечора. Як ото тільки починає сутеніти, чуєте з переліску за Уляниним городом:
— Ахххи! Чорнява!
То голова «Головполітосвіти» на «занятія» йдуть!
За кілька часу, дивись, з улички або через тин з'являються постійні одвідувачі нашої культосвітньої установи. І починається...
Починається завжди з польки. Середина праці — полька. Кінчається все теж — полькою.
Метелиці чи там чогось іншого, що колись ми свого часу вигупували, нема... Польки!
На які ж тільки «музком» коліна її не сибірить?! І так... І сяк... І отак... А Андрій!! Андрій!!
Він і боком, і задом, і вигинається, й виправляється, й присідає, й підскакує... Ееееех!!
— Повірите,— казала Уляна,— під п'ятдесят літ маю, а, їй же богу, іноді сидю біля вікна й соваюсь! Ну, як шилом, повірите, хто штрика! Аж старий іноді гримає: «Ти б,— каже,— стара печерице, краще святої євангелії почитала!» А я не вдержусь! Ну сова мене, кида мене, не при хаті згадуючи!
...Та де там утриматися?! І ви б, їйбо, не втримались!
— Я,— казав дід Савка,— вже, здається, всього бачив, а сидиш оце на ґанку, та за бильця так і держишся!
Ноги якось самі собою тільки: дриг! дриг! дриг! І хапаєшся за ліву то за праву.
А воно як іще молодик Великим Возом на Чумацький Шлях виїде та ще як чортяка тобі над самісінький ґанок соловейка принесе,— ну, нема тобі порятунку, й квит!
Іноді гармошка затихає...
Тишатиша...
Аж ось різонув тугу тишу «ляск».
Лящить або Химка, або Марина...
І в голосі тім і біль, і щастя, і протест, і згода!
Одне слово — і хочу, і не хочу! Не розбереш!
То вже Андрій в «емансипацію» вплутався!..1
Хвилина... і регіт!
Дзвінкий, розложистий регіт скаженими покотьолами подавсь через перелісок у ярок. Докотився до дубового лісу, що генген по тім боці, за пшеницею — й мчить назад, та по пшениці перепелятами...
...Музичний відділ кінчився...
Далі — вокальний!..
Починає Тимоха:
1 До читачів. Я фотографую з свого, звичайно, погляду життя на селі. Дуже мені було б прикро, коли б хто подумав, що в данім разі я допускаюсь порнографії. В різних виразах (частіш оригінальних, а іноді комбінованих) я хочу зазнайомити, якого значення (здебільша жартовливого, а іноді й цілком серйозного) набрали на селі нові слова.— Авт.
Як була я молода, То була я рєзва...
Тут уже мої сусіди рішуче йдуть до хати й зачиняють двері...
Високим фальцетом кінчає Тимоха останній куплет... І знову регіт... І знову «ляск»...
І так до першої, до другої години, а то й більше... На останку ще буйна злива польки й вихор із спідниць та з чобіт...
Останній акорд. І «Головполітосвіта» йде спать... Ідуть парами...
«ЖІНВІДДІЛ»
Коли отак глянете на наше село, розведете руками:
— Ну самий тобі «Жінвідділ»...
Дивіться: он Сторчиха за ворітьми когось кляне. Кого?
Спитайте її: вона й сама не знає... То вже в неї така професія...
Прокидається з «трясцею» й лягає з «сто чортів»... Он кума Тетяна репіжить Миколку за те, що шапку, «стерво собаче», згубив...
Он Наталка Василину деркачем виховує:
— Слухайся,, сукина дочко, матері! Слухайся!
Он Домаха... Он Параска... Он Устя... Он Горпина... Он... он... он...
Ні, краще перечитайте святці: там вони всі є... Це ж тільки на вулиці. А ще ж по городах, по хлівах, по садках, по клунях...
Дід Глушко, так той просто сказав:
— Баби тії в нас, ну, як жукакузьки!.. За проводиря тут у нас править Уляна... Вона головний організатор, проводир і радник. Засідання «Жінвідділу» по неділях удень на тих самих
колодках, де ввечері «засідає» «Головполітосвіта»... Порядок денний?!
Єх, голуб'ята мої! Коли б ви там у столиці могли за якихось чотирип'ять годин вирішити стільки справ, скільки наш «Жінвідділ» вирішує,— я з почуттям щонайдужчого
до вас подиву офірував би вам чудесну сукувату грушеву палку, що нею я по лісу гадюк смалю!
Матіночко моя! Чогочого тільки вони не обговорять, чиїх тільки кісточок вони не поперевертають!.. Кому тільки не ікається в цей день!
Починається (не так, як у вас!) з біжучих справ!
...А чи водили свою Муру до бугая?
...І щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає! Коли б то, господи, не відьма!
...І не говоріть, матінко, цур йому, пек! На тім тижні в Свинарному входить Чопиха, так уже стемніло, в хлів... А воно зпід корови тільки — шусь!..
...А чули, в Сторчихи — донька?! Я їй казала: «За своїми, шеймо, дивись!» А тепер ік Петру: «Нате вам, мамо, онука!»
...А та! Щербата?! «Чхать,— каже,— я на вас хочу!» Ач яка! Чоловік тільки з двору, так мов той роплан, через тин у садок до Петрового Гната! «Чхать!»... Матері своїй у великодній очіпок чхни, сукина дочко!..
...Це — «внутрішні справи»...
А політика?! І зовнішня і внутрішня?!
Та куди тому нещасному «Рейтерові», чи «Рості», чи «Ратау»?!
Таких «кореспондентів», як має наш «Жінвідділ» (а за ним і все село!), жодне найкраще й найпопулярніше агентство не має!
...«Чули?! (пошепки)... Київ уже! Як ударили з Адесу, так усі комуністи та жиди, ну, як язиком їх ізлизано!»
...«А Петлюра відозву пропечатав! Щоб мені, каже, ік Спасу й отакісінького комуніста на Вкраїні не було! З англичанкою йде!»
...«А вчора в Таранівці на базарі бомагу читали... Ленін пише: «Одказую,— говорить,— усю власть тому, хто мене вилікує. Бо заслаб,— говорить,— я, а видю, що не по порядку з людьми «обращаєтесь»...
...А!.. А!.. А!..
Зовнішню й внутрішню вичерпали... Далі йде найголовніша й найпекучіша справа. Справа виключно жіночої компетенції. Релігійна справа. Тут уже дискусії і з високими нотами... З позами, з рухами, з руками в боки...
Тут турнір баптистів, адвентистів і православних... Переважають адвентисти! «Православне» мовчить!
Коли яка й поткнеться:
— А всетаки церква так воно не те, що ваші читанки та співи під повіткою!
— «Церква»?! «Під повіткою»?! Засвербіло, мабуть, самій під попа лягти?!
(Місцеві «батюшечка» дуже слабкі, щодо «адамових реберців», і мало не щотижня за ту слабкість платять власними святими ребрами)...
Релігійні дискусії рідко коли кінчаються без «страждання» за віру «христову»... Найбільш мук святих зазнають очіпки...
Поширюється сектанство.
Як я'вже зазначав, найбільший успіх мають адвентисти.
Хоч і таку поважну «релігію», як адвентисти, іноді перемагає простісінька череп'яна ринка.
Оришка вже зовсім була до адвентистів пристала. Вже з місяць і на «казання» їхні ходила, й церкву забула, й лаятись перестала...
І треба було їй позичити Христі свою череп'яну (ну, зовсім новуновісіньку!) ринку. А та розбила!
— Так така ти, сякатака, свята та божа!! Живою до бога лізеш! А ринку розхокала та тоді: «Сестрице, не лайся!» Не лайся? А купить мені таку ринку бог твій одвентиський?! Очі під лоба закотила, та вже й Варвара, думаєш, великомучениця?! Береш, страмнюча, ринку, не бий, голова б у тебе тріснула.
І в першу неділю пішла до церкви. Ще й на часточку понесла...
* * *
Грім серед ясного неба! У неділю сходка! Голова сільради заявляє:
— Жінка має однакові права з чоловіком! Коли котрий битиме чи лаятиме, має право кожна вести його до розправи... Тут ми з ним знаємо, що зробити! Вибирайте делегаток!
«Владики» всміхаються!
— Варитиме, положим, моя, як і досі варила!! А дід Глушко пихнув люлькою, сплюнув та:
— Ото й мою в делегатки?! Та не буде діла!!
А і в баби Глушчихи, і в тої, що «варитиме, як і варила», десь далекодалеко, ажажаж ондечки, вогники блимнули...
Як темної ночі на глухім болоті Іванові хробачки блимають...
ОСВІТА
Освіта на селі...
Ну, тут навряд чи вийде усмішка, та ще й «вишнева»... Боюсь, що тут уже буде «вишневий рид»... Школи... Учителі... Учителі... Школи...
Скажіть, будь ласка, чи вже в вас там усіх святих і богоносних великомучеників шашлі поточили?
Коли всіх і коли ще на такий «крам» попит є, то я, беручи на себе всіляку відповідальність, можу вам з особливою порукою рекомендувати висвятити на «найстрастотерпніших великомучеників» учителів сільської народної трудової школи...
І коли б знайшовся який «літописець», що докладно те життя списав би, то всі оті «Антонії й Тодосії й інші чудотворці печерські» повилазили б із раків.
Звільняй, мовляли б, братіє, місця для вчителів народних, бо наші муки, то «вроді как» лоскіт ніжними пальчиками чудового вечора під деревом «райським»...
Послухайте:
— Двадцять п'ять пудів жита на рік! І все! І їж! А хоч дивись!
Такий договір сільради з повітовою наросвітою. Пуд на місяць, 14 фунт, «хліба нашого щоденного» на день...
А як штани протруться?! (Та вже й попротирались!)
— Наука,— скажете,— така штука, що її чи давати кому, чи сприймати без штанів навіть краще! Більша площа сприймати!
— Такто воно так! Воно нам, молодим, може, й нічого, а старим учителям, що по п'ятнадцять, двадцять і більше років у штанях учили, тепер без штанів якось незручно: муляє й сквозить...
А воно, їйбо, без штанів! Як В. Коряк каже:
— Ну, літерально, без штанів!
Та й на самій житній «пайці» навряд чи поженеш тую мудрість книжкову...
Така вже та мудрість дуже мудра: хоч здохни, а чи салом її підмасти, чи кандьором з олією...
Калорій,— як учені люди кажуть,— тая мудрість вимагає...
А їх, тих калорій учених, 1 '*» фунти всього тільки, та ще й у хлібі, та ще й у житнім!
Та поки видереш іще ті двадцять п'ять пудів, то з тебе потом і нервами калорій вилізе пудів на тридцять.
Це вчительство!
А школи?!
І мастити, й стеклити, й крити, шити, ушивати... Це — зокола. А всередині?!
Одна книжка — читанка без палітурок для третьої групи... Яка?!
А я знаю, чия вона, який у неї автор, коли вона з тридцять сьомої сторінки починається?.. Починається вона так:
Какь просторь степной Широко великі,; Какь в степи глухой Умираль ямщикь (стр. 37).
І посередині в неї так:
Малороссь медлителень вь своихь движенияхь, смотрить ньсколько изь подлобья... Свою хату малороссь ставить особнякомь. Возль хаты оиь разводить садикь сь вишнями, черешнями и сливами, сь подсолнухами и макомт>... (стр. 234).
Добре, що хоч «з макомь»... А кінчається тая книга так:
Человькь, наносящий вредь своєму мозгу, может быстро сократить свою жизнь и даже сойти сь ума (стр. 440).
І кінчається ж, дивіться, ота книга отаким страшним попередженням, а по ній же вчать... та ще й раді, що хоч така є...
Раді, що з ума, кінець кінцем, посходять!
Продивившись оту книжку, я (а я, як відомо, з «малоросів») перестав бути «медлителент» в своих движениях»: опинилася вона, книжка, аж за копанкою!
А щоб підтримати автора, ще дужче «смотрю изь подлобья».
У нас іще золото, а не діти, коли вони, щоб грамотними бути, хором не ріжуть:
«Преблагій господи, нізпошлі нам благодать Духа твоего святаго,
Сільраді нашій на утєшеніє, а Наркомосові на пользу»...
«СЕЛО — ТЕХНІКА»
Скрізь і всюди чуємо:
— Техніка в нас на селі слабувата!
— Поліпшити техніку слід! Тоді житечко як попре, так заллємо закордон! Зливою на нього зерно пустимо! Техніку тільки дайте!
Не по правді галасують!
Техніки на селі скільки завгодно й ще одна.
Яких вам машин треба?
Орати? Сіяти? Косити? Молотити? Молоти?
Все є.
Давайте по черзі!..
Машини — орати.
Трактором така машина зветься?
— Є!
І є на скільки хочете сил і на які хочете сили! Є на одну кінську силу! Є на дві кінські сили! Більше тих, що на дві кінські сили!.. А то ще є мішані сили: дві кінські й одна коров'яча. Дві волові й одна кінська.
Є й на дві чисті волові сили!..
Бачив навіть «трактора» на одну кінську й на одну бугаячу силу! І такі є!
Оре, братця, аж «дим ідьот!»
«Двигун» спереду, «регулятор» іззаду!
«Двигуни» тут звуться так: Оришка, Вустя, Ванько, Пилип, Кіндрат... Одне слово, системи найрізнокалібернішої.
«Регулятор» з такими ж приблизно назвами...
«Регулятори» добрі: нажме — три вершки завглибшки, попустить — два з половиною.
На глибоку тільки оранку важко нажати: харч плохувата.
Палива на «трактори» так само хапає.
Є тверде (ніби вугілля кам'яне), є й рідке, власне, не рідке, а скоріш — газувате! Газ!
До твердого належить пужалної.
Після пужална здорово й кінські і всілякі інші сили працюють!
Газувате паливо, що так саме надає чималої сили «тракторові», має різні назви.
«Но! Не здохла б вона тобі!»
«Цабе! Вовки б тебе були з'їли!»
«Соб сюди! Не «бдере тебе!»
Палива цього на селі невичерпні родовища.
Та що, щодо орати — село машинами і всім іншим забезпечене...
Машини — сіяти В кожному дворі побачите!
«Сівалка» на один сішник! Тільки великий сішник — пудів так п'ять зерна! Універсальний сішник!
Коли треба сіяти — він «сішник». Коли до млина жито везти — він лантух... Коли після обіду спати хочеться — його можна або під грушею розіслати, або вкритися ним.
І коней до такої «сівалки» не треба...
Чіпляється собі хазяїнові на шию й «пайшла рвать»...
Косарки — снопов'язалки
Сама косить, сама й скида «самоскидка».
Тільки не «лобогрійка», що скрізь ото, по прейскурантах ви бачите, а «всегрійка». «Гріє» й лоба, й поперек, і решту...
«Двигун» у косарці той, що в «тракторі» за регулятора править...
За «косаркою» йде «снопов'язалка»... Дуже зручна машина.
У закордонних снопов'язалках снопи в'яжуться шпагатом, а в нас ні... У нас снопов'язалка удосконаленіша: сама крутить перевесла й тими перевеслами в'яже! Не треба витрачатись на шпагат. Дешевша...
Та ще до того й співає, й дитину годує, й галушки варить, і лається...
Силу різних відділів наша «снопов'язалка» має... Підмазується й «косарка», й «снопов'язалка» салом, галушками, огірками, цибулею й сирівцем... Шмаровидла — досить.
Молотарки
Є в кожнім дворі. На одну силу. Виключно парові. Як захватить, аж пара йде.
По деяких дворах є двітричотири «молотарки»... Отоді робота, так робота! Аж гуде! Тільки —
Гупгуп! Гупгуп! Гупгуп! Прекрасні машини...
Зерноочисні машини
Віялок у кожнім дворі по чотирип'ять. Ряденце на току — й «вію, вію, повіваю!» Навесні в кожній «віялці» квочка сидить, другою «віялкою» зверху покрита...
«Трієрів» штук по семеро в кожного хазяїна! Що дев'ять місяців — то й новий «трієр»... Сидять собі й одбирають різний «кукіль»... І весело!
Не треба тобі ні мазати, ні решета міняти... Пройшовсь батогом або деркачем по головах і працюють «трієри»...
Сила різних машин є на селі...
«СЕЛО — КНИГА»
Сказать, що на селі бракує друкованого слова, не можна.
Таке «слово» на селі є. І його чимало.
Коли взяти кілька хазяїв заможненьких, що в них і 1921 року дещо вродило, то в кожного з них можна знайти цілий асортимент друкованого слова видання 1921 й 1922 року...
Видання цих років найбільше.
Друкованого слова з часу дореволюційного, часу Центральної ради, гетьманщини, денікінщини вже менше. Але є й таке.
Лежить те друковане слово здебільща на горищі по схованках, по торбинках.
Дехто позапихував його в пляшки, позасмолював і позакопував.
Читають те слово друковане дуже рідко.
Так іноді довгого зимового вечора витягне Кіндрат Степанович торбинку чи скриньку, одчинить її, вивалить на стіл те слово друковане, почухає потилицю й похитає головою:
— На якого чортового батька я збирав оце все? Ну й дурний! От дурний!
— А не казала я тобі?
— Казала! «Казала, та не зав'язала»!
— От і милуйсь!
— Та ні тобі закурити, та ні тобі хоч би що! Ну куди ти його?
І знову збирається воно в торбинку або в скриньку й тириться на горище до другої перетруски. Видання 1923 року вже мало.
— Не хапає! Та й де його набратись, коли тобі супоня півсотні! Діла!
І оце тепер, коли пригадаєш, скільки того «друкованого слова» кинуто було на село 20, 21 та 22 року, так просто дивуєшся, яктаки до цього часу не встигли зліквідувати на селі неграмотності.
Правду каже приказка:
«Вік живи — вік учись».
Що б було замість різних малюнків та «водяних знаків» на тім «слові» понадруковувати азбуку та читанку. На всі б три читанки вистачило. На «лимонах» — азбука. На «п'ятилимонах» — одна читанка. На «десятилимонах» — друга. І т. д., і т. д.
От тепер, довгого зимового вечора, і було б що читати Кіндратові Степановичеві, торбинку чи скриньку перетрушуючи. А так Кіндрат Степанович нервується, бо:
— Воно мені без діла!
* * *
Корисної книжки, що й казати, на селі обмаль.
— Чи нема там у вас якої газетки чи книжки? А то дивіться — до чого докурився?
Читаю: «Царбо царствующих і господь господствующих приходить заклатися й датися в снєдь вєрним».
— Бачите, до чого дійшло? Цар царствующих прийшов снідати з вірними, а я з нього цигарку! Гріх — та й тільки!
— Повірите, «богородицю» ще до великодня скурив! Що вже бамага добряча: тоненька та вилежана! Кинулася на тройцю Килина за «богородицею», щоб Ванько їй про вспєніє прочитав, а я й палітурки на горище закинув. Металася вона, металася й за іконами, й поза діжею... А я сидю під яблунею. «Шукай,— думаю,— шукай! На небі вже твоя «богородиця»! З димом, хай бог простить!»
— А воно ж ото на тім світі даром не пройде. Як посадять на сковороду, та тою самою «богородицею» й підсмажуватимуть.
— А що поробите? Його ж, паперу того, не накупишся! Та що вже про мене казати? Я не з дуже праведних... Он дід Оверко і в петрівку, і в спасівку щороку говіє, а й той не втримався. «Діянія» докурює... Сяде на призьбі, розгорне: «І бисть внєзапу с нєбєсє шум, яко носіму диханію бурну й ісполні весь дом, ідєже бяху сєдяще».
Слова якії
А він витре сльозу:
— Прости мене, господи, грішногої ДРРРР!
Один тільки вже листочок зостався... А далі вже що робитимемо, так іне знаю. На все село одиноднісінький часослов у Панаса залишився... Ще його покійний дід в Олексіївці на ярмарку купили! Та й з того вже хтось титульну сторінку одідрав...
Так коли трапиться яка газетка,— дайте, спасибі вам!
...Дав! Дав із своєю «усмішкою». Не страждать же людині!
* * *
Отже, як бачите, на селі з «корисними» книжками скрутно. Нема!
Полоскочіть, будь ласка, правління «Село — книга». Село думає, що за два роки вже можна всі місця перечу хати.
Навіть ті, що ніколи не свербіли...
Тут у нас чутка є, що «Село — книга» чимало в Москві книжок закупила тих, що там не йдуть... У нас вони підуть...
Коли вони російською мовою друковані та ще з такими словами, як «аперцепція», «кон'югація», «девальвація», «пертурбація», «сигналізація» й «акація», то тут їх в одну мить розхапають...
Таких завтовшки «закрутять», як у зав. торгвідділом «Село — книги» права нога! Так чекаємо!
Скільки там їй, «Село — книзі» тій, часу «треба, щоб до села книжку довезти?
Два роки, бачимо, що мало. Ну, почекаємо ще два роки... А тоді самі писатимемо, самі й друкуватимемо. Івашко вже казав оце:
— Со воно за лиха така година: урока тобі завдадуть, а со, ти його з батькового картуза вцитимес? Тйбо, сам собі книзку напису!..
Отаке!
«ОХ І ЛІКУВАЛИ НАС...»
1921 рік... Бачите: он на колодках баба сидить у синенькій кохті, в полотняній спідниці, в теплому платку й у величезних «солдатських» черевиках?
Знаєте, хто то такий?
То пасічанський «професор», баба Палажка, що вже років чи не з п'ятдесят непохитно й непорушно стоїть (чи сидить) на варті охорони здоров'я пасічанського населення.
Бабі Палажці, що ото на колодках сидить, років уже з дев'яносто, але рука в неї й досі тверда, і як середньовічний лицар колись меча держав, так баба Палажка міцно держить у своїй руці іржавого ножа, коли «одхватує» пупа новонародженому' рабу божому Свиридові чи рабі божій Килині...
— Таїнственная баба! — каже кровельщик Гнат Порфирович.— Усьо знаїть!
У тої «таїнственної баби», в її старечих борознявих руках «тайни житія і смерті» богом дорученого їй населення...
— Чилі какая, примєрно, бешиха, чи там глаз, чи пристріт, чи сояшниця,— баба єтая, ну, как ото рукою знімаєть... Такая ото баба... Уп'ять же таки: зуби, переполох, простуда, чилі какойнебудь вас «огник» поприщить,— усьо єто баба Палажка достоменно проізошла й на все єті болісті їй простотаки вроді рукою махнуть... А що вже возьміть, примєрно, «пупи», какіє вам будіть завгодно, пускай то будіть пуп мужеськой чи, наоборот, женський, єто бабі Палажці без уніманія: як оріхи лущить... Даа! Баба, безусловно, знающая, ну, вже ховатися нічого,—
таїнственная баба... Нічого не поділаєте: такая в неї робота. Медицинская...
Баба Палажка, помойому, значно професоріша від самого професора.
Бо що таке професор чи доктор?
Вони тільки по книгах можуть здоров'я охороняти.
А баба Палажка без книжок і закони деякі видає («закривай дитину чорною хусткою, бо зглазять!» і т. д.), і сама безпосередньо власними руками, власним язиком і власним іржавим ножем охороняє те здоров'я...
— Ніякі дохтурі ваші цього не зничтожать, а я зничтожу!
Це так про бешиху...
— Он у Пріськи. Не володіла Маринка правою ручкою, а лівою добре володіла... Привела до мене: тепер однаково обома не володіє... А то тільки однією!.. А ваші дохтурі те зроблять?!
Достарыңызбен бөлісу: |