Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988

Сучасники згадують, що письменник у післявоєнні роки, коли мова заходила про його освіту, бувало, скаже: «Десятирічка»,— й лукаво усміхнеться. Те, що він мав на увазі в даному випадку, аж ніяк не стосувалося шкільного відомства. «Десятирічка» в жит­ті Остапа Вишні справді була, але про цей «навчальний заклад» у роки сталінського режиму взагалі не прийнято було говорити. Пізніше, після XX з'їзду К.ПРС, згадували про трагедію великої людини, але — ніби сором'язливо, як про таке собі прикре непоро­зуміння (наприклад: «У 1933—1944 роках у творчій діяльності Остапа Вишні була вимушена перерва»), часом не без анекдотич­ного нальоту. В одному із загалом цікавих досліджень, що поба­чило світ порівняно недавно, на початку 80х років, подибуємо такий пасаж: «Доля занесла (Остапа Вишню.— Ю. Ц.) в далекий Сибір, де письменникові було доручено писати (з спеціальним колективом) історію створення нафтової і вугільної промисловості Комі АРСР» (Анатолій Журавський. Ніколи не сміявся без лю­бові. К., 1983.— С. 144). Виявляється, Остапу Вишні довірили щось там писати. Та ще й зі спеціальним колективом... Повідане справді відповідає дійсності, але такою ж мірою, як, скажімо, твер­дження: Микола І послав у відрядження Тараса Шевченка в Орен­бурзькі степи для продовження натхненної роботи над «Кобза­рем». Десять років, як і Шевченкові, довелося Остапу Вишні перебути далеко від України, тільки не в пустельних пісках, а на Півночі, в ПечороУхтинських таборах, страждаючи від важкої хво­роби, годуючи тайгову мошву і маючи за «співавторів» карних злочинців... Ну, а щодо літописання нафтововугільних звершень,—

то за цим перифразом сумлінний дослідник змушений був сховати серію нарисів Остапа Вишні, опублікованих у багатотиражці, що видавалася для таких же «істориків», йк і славетний гуморист.

Наприкінці 1943 р. Остап Вишня несподівано опинився на свободі. З чийого наказу це було зроблено, невідомо. Не знав прихованого сюжету події і сам засланець. Як згадують рідні письменника на основі його скупих оповідей, за півроку до звіль­нення, тобто плітку сорок третього, жорна диявольського млина репресій раптоїн) спинилися. Зміну в ставленні до себе письменник сприйняв дуже гостро: 1938 року вже було щось подібне, коли його відправляли в далеку подорож, з якої не повинен був повер­нутись. Тоді через щасливий випадок, через бездоріжжя, він з двома конвоїрами надовго застряв у дорозі, а коли за півроку добрався на місце, ситуація докорінно змінилася — знебувся стра­хітливий Єжов, а за ним — і все керівництво табору. А новопризначене чи то не знало про попередні розпорядження, чи то анулювало їх...

Цього разу все відбувалось загадковіше. Його переодягли в досить пристойне, щойно зшите вбрання, трохи підгодували і відправили до Москви. Там, у сумнозвісних «Бутирках», завер­шено медичнокулінарний курс підготовки до виходу на люди, а 3 грудня — за рішенням НКВС — звільнено. На двадцять три дні раніше визначеного вироком строку!

Про причини цієї безпрецедентної на той час акції сьогодні можна лише здогадуватися.

Не дуже затишно жилося письменникові й на волі. Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й терориста, пришпилений на суді в березні 1934го, сановні бла­годійники,— видно, в захваті гуманних почуттів,— забули зняти. Ця обставина не могла не мати впливу на творчість Остапа Вишні аж до 25 жовтня 1955 p., коли його було повністю реабілітовано. Правда, жити йому відтоді лишалося менше року... Тому навряд чи варто, як це дехто робить, з великим пафосом говорити про нечуваний розквіт таланту письменника в повоєнний період. У да­ному разі справедливіше подивуватися, як у таких несприятливих творчих умовах йому вдалося написати стільки чудових речей, серед яких чимало й справжніх шедеврів. Не співати осанну хочеться, читаючи сотні матеріалів Остапа Вишні, писаних на замовлення редакторів, а то й визначних тогочасних урядовців, а плакати, усвідомлюючи, на який дріб'язок доводилося витра­чати такий могутній талант, спершу розтоптаний, а перед остан­ньою межею піднятий з багна і поставлений в умови канатоходця, що працює без будьякої страховки над терарієм, де кишать змії. Що й казати, періодичні дошкульні укуси і в цей, не найгірший у житті, період ніби й планувалися для того, щоб письменник не забував, що, крім гумору й сатири, є такий жанр, як «історія» далекої Півночі... Чи не тому з таким суперечливим почуттям читаєш його блискучий памфлет «Великомученик Остап Вишня»? Закордонні чутки про смерть Остапа Вишні, справді, були дещо

перебільшені, як жартував з подібного приводу Марк Твен, проте гумор геть пропадає, коли подумаєш, що ці ворожі пасталакання виявилися близькими до правди, а щодо життєвої долі інших май­стрів культури — й абсолютно правдивими. І чи справді весело було Остапові Вишні спростовувати закордонні вигадки про свої муки, коли ще зовсім свіжими в його пам'яті були тортури в слідчому ізоляторі, коли його улюблений брат, пройшовши всі кола пекла єжовських застінків, ще вісім років тому навіки відмучивсь?..

Зовні життя Остапа Вишні в останнє десятиліття було благо­получним: виходили книжки, він мав вірних друзів, чудову сім'ю, матеріальний достаток, добрі побутові умови. Але душу ятрили не тільки спогади про минуле. Почуттям тривоги пройняті рядки щоденника, при читанні якого ловиш себе на думці, що писано його щиро, проте й не без остороги: адже твір могли читати сторонні задовго до смерті автора... Чи не тому в ньому такі скупі рядки про пекучі проблеми тогочасної доби? В основному ж запи­си — про літературу, загальнокультурні справи...

Незважаючи на хворобу, Остап Вишня багато їздить, часто виступає перед читачами. Одна за одною виходять книжки, він перекладає М. Гоголя, Я. Гашека, В. Маяковського, Б. Нушича, А. Чехова та інших. Нарешті 1956 року виходять твори Остапа Вишні в двох томах, де вперше за минулу чверть століття переви­дано кілька десятків довоєнних фейлетонів і гуморесок, правда, досить ретельно препарованих... Фейлетони його часто друкують, вони талановитодотепні, особливо коли йдеться про всяку закор­донну потолоч; проте фейлетони, що торкалися внутрішнього життя, своїм сатиричним вістрям, як правило, дістають об'єкти не вище крісла провінційного бюрократа чи голови колгоспу. Коли ж письменник робив спробу зачепити когось, хто стояв ледьледь вище дрібного чиновника, твір невідворотно поповнював запаси «неопублікованої спадщини»... Прикметна щодо цього історія з фейлетоном «Про кури, про індики, про директорів і т. ін.», написаний восени 1948 р. і опублікований лише через 12 років. В архіві Остапа Вишні цей фейлетон було знайдено з дуже ціка­вою приміткою автора: «Написано по просьбі секретаря ЦК КП(б)У... А потім якось воно так теє... та так і замовкло». А все тому, що персонаж цього твору (директор їдальні) розкривав нехитру, але типову картину плинності індиків і директорів — з однією характерною відмінністю: «індики течуть по вертикалі вгору, а директори по горизонталі в народний суд».

Тридцять п'ять років подарувала доля Остапу Вишні на творчу діяльність; з них третину йому випало прожити на засланні. Інша людина назавжди втратила б здатність сміятися, проте він знову прийшов до народу, що відродив письменника до нового життя. «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!» — писав Остап Вишня на схилі віку. Він був дуже поряд­ною людиною і, як то притаманно людям такого гатунку, вва­жав, що більшість людей теж схожа на нього. «Шляхетна наївг ність,— скаже хтось щодо тих його сподіванок.— Надіявся на

сором людей, які давно стратили совість». А ми скажемо: може, тому й сподівався, що сам був совістю України.

Відповідаючи на злостиві випади, він якось записав у щоден­нику: «Мою роботу рецензував н а р о д!» Його справді читали мільйони, його живий голос чули сотні тисяч. Він добре знав, що народ його шаігує, народ його любить. І письменник до останніх днів не поривав з ним безпосереднього зв'язку: ще за тиждень до смерті виступав перед читачами в Каховці на Херсонщині.

Помер П. М. Губенко 28 вересня 1956 р. в Києві.

Остап Вишня прийшов у літературу в складну і суперечливу добу в житті молодої Радянської держави. Початок відбудови, запровадження нової економічної політики. Після воєнного кому­нізму, з його порушенням природних законів товарообміну між містом і селом, потрібно було поновлювати втрачені зв'язки, зміцнювати союз робітничого класу й селянства. Чотири мільйони зовсім неписьменних на Україні в 1925 р.— переважно селяни, що, за виразом Леніна, стояли поза політикою. Ще мільйони хліборобів, які лише знали азбуку та вміли розписатися. З цими людьми Україна мала починати своє національне відродження і переважно з них готузати нову інтелігенцію. Що ж потрібно було народові передусім? Освіта, піднесення загальної культури, без чого ні про яку економіку на нових засадах, ні про розвиток науки й мистецтва не могло бути й мови.

Сьогодні нам важко навіть уявити той катастрофічний занепад економіки й культури, в якому опинилося пореволюційне село. Не лише ентузіазм звільнених від експлуатації трудящих пану­вав тоді в житті. Народ тягнуло назад вікове відлучення від освіти, соціальна інертність, породжена тиранією Романових, невміння багатьох мислити пореволюційному і діяти в злагоді з новою мораллю і новим правопорядком. З одного боку, економічна й культурна відсталість, з другого — відверті вороги зовнішні й внутрішні, з третього — вороги приховані, безпринципні присто­суванці, з четвертого — бюрократи старого вишколу, що всілися на «радянську платформу», але, ясна річ, не викинули за її борт ні своїх давніх мрій про «єдиную и неделимую», ні своїх прагнень обкрадати й компрометувати молоду республіку. А ще ж троцькістське огульне цькування селянина як начебто довічного носія реакції й дрібновласницьких тенденцій... А ще ж і численний кри­мінальний елемент...

За виконання цих складних соціальних проблем, які з гранич­ним напруженням сил розв'язувала партія, взявся й Остап Вишня, взявся без далекосяжних мистецьких намірів і тим паче без надій на матеріальне благоденство. Він не лукавив, коли писав у щоденнику, що ніколи не думав «про гонорар, про свою славу і про всяке таке», а почав робити те, що «могло дати користь народо­ві» («Думи мої, думи мої...»). Громадянський поклик спонукав його взятися за перо. І, можливо, плоди тої подвижницької праці в ім'я народної користі полягли б безвісними бійцями на газетних

шпальтах, якби на них не було печаті рідкісного гумористичного хисту. Усмішка Остапа Вишні прорвала запону літературної одноденщини і стала мистецькою цінністю на довгі часи.

Перехід письменника з ниви сатиричної публіцистики до ху­дожньої прози відбувався досить стрімко, хоч зовні й малопомітно, бо від появи його першої гуморески «Чудака, їйбогу» в червні 1921го, протягом року він писав на диво мало, публікувався лише в «Червоному перці» і тільки в серпні наступного почав систе­матично виступати у «Вістях ВУЦВК», переважно як фейлето­ніст. Але до того він уже зробив пробу пера як «чистий» гуморист і сатирик (ідеться про «Агрономову з Пуплієм Козоцапським полеміку»). Він уперше звернувся до комічного образу неука, що вдає з себе неабиякого спеціаліста в галузі сільського госпо­дарства. Славнозвісного героя Марка Твена той нагадував хіба що дивовижною самовпевненістю, в усьому ж іншому був вельми оригінальний, особливо щодо логіки аргументів і неймовірної швидкості думки... За жанром — це гуморескажарт: у першій частині — «поради» агронома, як слід користуватися козою, а в другій — гостра «полеміка» із спеціалістом. Удавана серйоз­ність, з якою невіглас пропагує свої псевдознання, його сприт­ність у пошуку анекдотичних аргументів, дитяча наївність як джерело великих наукових одкровень роблять твір напрочуд до­тепним. Гумореска немовби знаменує початок походу Остапа Вишні проти невігластва, тюхтійства й неповороткості у веденні сільського господарства, проти відсталих уявлень про нього як про галузь, де будьхто може досягти успіху без належної під­готовки. Розвінчуванню такої ілюзії письменник присвятив вели­чезну кількість творів. Це був перший основний напрямок, обра­ний Остапом Вишнею на тривалий період творчої роботи. Дру­гим таким напрямком стала боротьба за зміцнення Радянської влади на місцях, очищення її від випадкового, примітивного, ворожого елемента, а також підвищення загальної культури села. Цю тему він започаткував у вересні 1922 р. гуморескою «Ще як спілки не було» (інша назва: «Ще як сельбудів не було»). Рік майже повного мовчання виявився періодом накопичення твор­чих сил: вже в цих двох невеликих речах бачимо в зародку про­відні риси мистецької манери Остапа Вишні — автора веселої оповідки. Парадокс і каламбур, пейзажна зарисовка й динамічний діалог, точна побутова деталь і психологічний штрих — увесь цей «будівельний» матеріал гумористики зустрічаємо в двох зга­даних творах; використаний він з тією мірою художньої доціль­ності, яка свідчить про руку не новачка, а майстра.

Щоб з'ясувати проблеми села в усьому обсязі й розмаїтості, письменник 1923 року їде в Олексіївський район на Харківщині, а згодом відвідує як спеціальний кореспондент «Вістей ВУЦВК» Все­союзну сільськогосподарську виставку. Враження від побаченого в самій, як мовиться, глибинці, порівняння дійсного розвитку сільського господарства з кращими на той час досягненнями дали йому чітке уявлення про ідеал, до якого треба кликати хлібороба.

Вже перша гумореска з циклу сільських усмішок засвідчує незвичайну спостережливість, рідкісний художній хист автора. Зачин циклу сприймається як своєрідний камертон майбутньої оповіді: стверджуючи, що його подорожні нариси написані в тра­диційній для власних кореспондентів манері, він робить «незнач­не» зауваження: «Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два, приблизно, тижні до від'їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце...» Такої жартівливої тональності Остап Вишня дотримується в кож­ному творі циклу, хоч би про які серйозні проблеми він писав. Комічні картинки, жартівливі «коментарі» до них, використання фольклорних варіантів сміхотворення, різкоконтрастних худож­ніх деталей — всією технікою гумору автор володіє справді вір­туозно. Цікаво, що в творах Остапа Вишні всіляким життєвим недоладностям і потворностям протистоїть вічно прекрасна й неповторна природа. (Запам'ятаймо улюблений прийом письмен­ника — великого природолюба й борця за екологічну чистоту рідної землі).

В одному з нарисів згаданий художній прийом «спрацьовує» зі справді вражаючим ефектом, коли читацьке сприймання дістає імпульс одночасно від двох протилежних емоцій — радості (від споглядання чудового пейзажу) та жалю (від згадки про жахливі події). Загалом же постає комічна картина — обидва персонажі дивляться на одне й те ж, але асоціації від побаченого в них абсо­лютно протилежні:

«— Ех, і лісок! Років через двадцятьтридцять — які велетні будуть! Хоч кораблі будуй!

— Підходящий лісок! Два місяці тому гомільшанського чоло­віка з перерізаним горлом ізнайшли. І коні пропали, й хід! Заліз­ний хід! З млина борошно віз... За таких коней тепер міліардів з п'ятдесят оддай! Та й то чи купиш! Хороший лісок! Добряче дерево!»

Економічна відсталість села була зумовлена багатьма об'єк­тивними причинами, зпоміж яких найголовніші — примітивна механізація, брак кваліфікованих спеціалістів, а отже, й низька культура господарювання. До розв'язання цих проблем держава тількино приступала. Не всі хлібороби з довірою ставилися до нового, не всі готові були відповісти ділом на прогресивні заходи Радянської влади. Давалися взнаки консервативність мислення, безліч «сільськогосподарських» забобонів і т. ін. Багато хто вже притерпівся до каторжної ручної праці, а животіючи в злиднях, і не сподівався на краще. В боротьбі з інерцією думки та дій зви­чайні гасла й просвітницькі заходи не завжди давали належний ефект. Остап Вишня зрозумів, що для переконливої дискредитації старого незамінним засобом може стати сміх.

Так, письменник неодноразово звертав увагу на низьку тех­нічну оснащеність праці хлібороба, з доброю усмішкою розпові­дав про машинну «озброєність» села: тут і «трактори» на дві волові сили, і «тверде паливо» для них у вигляді пужална, і «сівалки»

у вигляді лантуха через плече, і «снопов'язалки», що одночасно крутять перевесла, в'яжуть, та ще й до того співають, дітей годують, галушки варять і лаються...» («Село — техніка»). Гуморист ненав'язливо підказує, як тут поліпшити справу: радить об'єдну­ватись в кооперативи, користуватися державними кредитами для закупівлі машин, готувати кваліфіковані кадри спеціалістів.

Остання проблема талановито висвітлена під гумористичним кутом зору. В «Історії після «Історії однієї історії» Остап Вишня змальовує винятково комічну картину першого дня роботи моло­дого фахівця на селі. Свіжоспечений спец чимось нагадує славно. звісного Пуплія Козоцапського, проте, на відміну від того, зовсім позбавлений наукових амбіцій: адже його справа — суворі будні виробництва; не бентежачись від того, що не може відрізнити коня від кобили, без зайвих теоретизувань вдається він до конкретних рекомендацій:

— «Паризької зелені» ще не косили? Пора, пора вжеі А то перестигне! Трієрами косите чи просто сапачкою?.. Трієрами, знаєте, краще. Швидше. Та ще як добрі симентальські або швицькі коні, так аж гуде! Добре й бикамиарденами працювати, але їх треба здорово загнуздувати, бо можуть поносити й побити машину...»

Хлібороб обриває поради «спеціаліста» не вельми чемною, але діловою реплікою: «Слухайте! Господин товаришу! їдьте, та скоренько, звідки приїхали... Ми вже вам і коня вашого жереб­ного запрягли. Та так їдьте, щоб і не озиратися!»

Звичайно, культура господарювання залежала не тільки від об'єктивних причин. Господарська неповороткість і ледачкуватість теж стояли на заваді всьому новому. Остап Вишня виводить цілу галерею селяннехлюїв, які поварварськи ставляться до землі й до худоби; селян, обплутаних забобонами, і таких, що сподіваються на щасливий випадок, а не на заздалегідь розрахо­ваний результат.

Колоритний тип байдужого до землі селянина вивів письмен­ник у фейлетоні «Земля оброботки требуєть». Митро Хведорович — пасічанський «гражданин», трохи натурфілософ і трохи богослов, обдертус і невмивака — вочевидь жертва не прокля­того минулого, а власної інертності й ліні.

«А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило?

— Та воно от що главноє: земля оброботки, як казав оце агро­ном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда... Бо без «оброботки» самий тобі вівсюг...

— А скільки ви вже хазяйнуєте?

— Та літ, мо', з тридцять, мо', й більше.

— Без «оброботки»?

— Та оремо.

— А може б, ви зовсім і не орали, тоді, дивись, готові паляниці росли б?

— Нє, навряд...»

Висміявши унікального «господаря», він звертає увагу читача на те, що така «метода» сільськогосподарського виробництва притаманна не тільки Митрові Хведоровичу — в усій окрузі лише один хлібороб завів шестипільну сівозміну. Інші ж працюють подідівському і вчитися не бажають... Тому й висновок автора не дуже оптимістичний. Бо не тільки земля і не тільки Митро Хведорович «оброботки требують», інші також... І Остап Вишня продовжує невтомну працю на ниві культурної «оброботки» селян: закликає користуватись надбаннями науки («Борімось за книжку»), розповідає про зразкову організацію господарства («Коли в голові «лій»), користь племінної роботи («Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі»), необхідність охороняти природу («Бережіть ліси») та про інші актуальні проблеми піднесення ефективності господа­рювання, а отже, й добробуту селян.

Ця, сказати б, художньопросвітницька діяльність гумориста була аж ніяк не безболісною для всіх без винятку. Багато хто впізнавав себе в героях фейлетонів і гуморесок. Остап Вишня не зупинявся ні перед тим, щоб покепкувати над задерикуватою самовпевненістю чиновних невігласів, які вже тоді нахвалялися притьмом догнати й перегнати історично приречених капіталі­стів, ні перед тим, щоб гостро висміяти лінькуватість багатьох наших земляків. Пізніше письменник ще не раз торкатиметься цієї делікатної теми, наражаючись на звинувачення в образі українського селянина. Сатиричні його уколи іноді справді досить глибоко ранили почуття національної гордості; але тут не було дешевого зубоскальства, це був сміх як засіб для роз'ятрювання шляхетного почуття ганьби, що не дає народові самозаспокої­тися, будить у ньому приспані творчі сили.

Ось Остап Вишня торкається найболючішої проблеми: ката­строфічно низької продуктивності праці — і дає вельми оригі­нальне тлумачення історичних витоків явища:

«Причини?

Первородні. Причини ті ще од тої мавпи, що від неї «пішов єсть» український суверенний і ні від кого не залежний народ наш...

Дарвін про те не писав, але останні антропологічні досліди непереборно доводять, що ми пішли від тої мавпи, що лежала в джунглях під вербою, чухала поперека і, співаючи, голосно ви­водила:

...ударили в дзвін.

То ж поо тому чумачеееньку,

Гей! Гей! Що їздив по сіль.

А як кличуть було нашого прапрапрапращура земляки попо­лювати по джунглях, то він закурить люльку, пахне разів двічі, повернеться на другий бік, та:

— Краще полежу... Якосьто воно буде.

І знову:

Кооотилася та ясная зірка Та й упала додооооолу...

А розсердиться, було, Тарзанова мати та загарчить:

— А що ти їстимеш, вайло чортове? То наш прапращур їй:

— Зате в мене пісня перша після італійської! І знову:

На вгороді вееерба рясна, На вгороді верба рясна,— Там стояла дівка крааасна.

З того й пішло... З того й причини» («Про продукційність праці у сільському господарстві та про те, як ту продукційність збільшити»).

Звичайно, ця гротескна картина аж ніяк не вичерпує всіх при­чин згаданого явища, але вона в яскравій образній формі висміює й вайлуватість, і лінь, і безтурботність багатьох наших земляків, які люблять вихвалятися тим, для досягання чого не вимагається їхніх особистих зусиль. Коли ж мова йде про конкретні здобутки, зокрема в економічній галузі, то тут уже не до ділової розмови, краще затягнути «На вгороді верба рясна», хоч на часі якраз не співати, а сумлінно працювати...

Чимало ранніх творів Остапа Вишні присвячено подоланню культурної відсталості пореволюційного села. Гуморист у дохід­ливій формі розповідає, до яких господарських втрат і просто житейських незручностей призводить така тяжка спадщина царизму, як неписьменність.

Змалювання анекдотичних побутових ситуацій у творах письмен­ника не означає, що й сама проблема звужується до побуто­вих потреб — вміння прочитати чи не прочитати листа, газету, книжку. В умовах гострої політичної боротьби, що розгорталася в 20і роки, неписьменний трудівник для молодої держави при­рівнювався до втраченого бійця в часи громадянської війни. Підвищення освіти селянства ставало необхідною передумовою його економічного піднесення. «Треба добитись,— наголошував В. І. Ленін,— щоб уміння читати і писати служило підвищенню культури, щоб селянин дістав можливість застосувати це вміння читати і писати для поліпшення свого господарства і своєї держави» (Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 44.— С. 162). До того, хто ігнорував лікбез, зневажливо ставився до преси, не читав сільсько­господарської літератури, письменник звертався не з поблажливим жартом, а з гострим сатиричним словом.

Саме в творах цієї тематики автор особливо часто використо­вує, сказати б, своєрідні «веселі поради» (до речі, так через багато років назве книжку фейлетонів молодий гуморист Олег Чорно­гуз), які насправді містять у собі сатиричне викриття того, хто діє «нараяним» чином. Так, оповідач радить селянам дивитися на спеціальний журнал як на «юринду», бо в ньому все одно «бре­шуть», а з огляду на цупкий папір — використовувати часопис на... устілки. І то нічого, далі міркує оповідач, що восени нема чим податок сплатити, бо в полі пирій, садок гусінь об'їла, а корова й глечика молока не дає, «то нічого! Зате чоботи з устілками».

Підвищувати свою політичну свідомість гуморист рекомендує теж досить своєрідним і «економним» способом: «Так от коли ви хочете знати, що робиться, приміром, у Рурі, ви й одриваєте те місце, де написано: «Окупація Руру» та й скручуєте таку завтовшки, як істик, з кумового «дебелішого»... Викрешуєте вогню й засма­люєте... І всі відомості про Рур з димом і входять у вашу голову...» («Газета дуже велике діло»).