Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

АРЕОПАГІТИКА

(Промова до англійського парламенту про свободу преси)
Високий парламент! Ті, хто промовляють до станів і правителів держави або, не маючи такої можливості, як приватні люди письмово висловлюються про те, що, на їхню думку, може сприяти загальному благові, починаючи таку важливу справу, відчувають, мені здається, у глибині душі своїй чимало коливань і хвилювань, одні – сумніваючись в успіхові, інші – побоюючись осуду; одні – сподіваючись, інші – вірячи в те, що вони хочуть сказати. І мною, можливо, іншим часом міг би оволодіти кожен з цих настроїв, дивлячись за предметом, якого я торкався; та й тепер, імовірно, з перших же слів моїх виявилося б, який настрій володіє мною сильніше над усе, якщо б сама спроба цієї промови, розпочатої за таких умов, і думка про тих, до кого вона звернена, не розпалили сил душі моєї для почуття, яке набагато більш бажаніше, ніж зазвичай у передмові.

Хоча я й розповів про це, не очікуючи нічиїх запитань, але я не заслужу докору, бо це почуття є не що інше, як захоплене привітання усім бажаючим сприяти свободі своєї батьківщини – свободі, якій вірним свідченням, якщо не трофеєм, є вся ця промова.

Без сумніву, свобода, на яку ми можемо сподіватись, полягає не в тому, щоб у державі не було жодних образ – у нашому світі чекати цього не можна, – але коли скарги з готовністю вислуховуються, ретельно розбираються і швидко задовольняються, тоді досягнуто вищої межі громадянської свободи, якої тільки можуть бажати розсудливі люди. Якщо ж я в нинішній час самою промовою своєю свідчу про те, що ми уже значною мірою наблизились до такого становища, якщо ми позбулися злигоднів тиранії та забобонів, закладених у наших принципах, перевершивши мужністю епоху римського відродження, то приписати це слід передусім, як і належить, могутній допомозі Господа, нашого визволителя, а потім – вашому вірному керівництву та вашій безстрашній мудрості, лорди та громади Англії! Хвалебні промови на честь добрих людей і доблесних правителів не служать перед обличчям Господа применшенням Його слави; але якщо б я тільки тепер став хвалити вас, після такого блискучого успіху ваших славних діянь і після того, як держава так довго була б зобов’язана вашій безупинній доблесті, то мене по справедливості належало б зарахувати до тих, хто надто пізно і недбало складають вам подяку.

Існує, проте, три головні умови, без яких усяку подяку слід вважати лише ввічливістю та лестощами: по-перше, якщо дякують тільки те, що дійсно гідне подяки; по-друге, якщо наводяться найправдоподібніші докази, що тим, кому дякують, насправді властиві приписувані їм якості; нарешті, якщо той, хто дякує, може довести, що він не підлещує, а дійсно переконаний у своїх словах. Дві перші умови я уже виконав раніше, протидіючи людині¹⁷⁶, яка своєю вульгарною та шкідливою подякою намагалася зменшити ваші заслуги; останнє ж, що стосується мого особистого виправдання в тому, що я не підлещував тих, кого вихваляв, залишилось якраз для цього випадку. Бо той, хто відкрито звеличує діяння, здійснені так славно, і не боїться так само відкрито заявляти, що можна здійснити ще кращі справи, дає вам кращий доказ своєї правдивості та найщирішої готовності з надією покластися на вашу діяльність. Його вища подяка – не лестощі, і його щиросердна думка – свого роду подяка; ось чому хоча я й буду стверджувати та доводити, що для істини, науки та держави було б краще, якби один виданий вами закон, який я назву, було скасовано, але це лише ще більше сприятиме блиску вашого м’якого та справедливого управління, оскільки, завдяки цьому, приватні люди переймуться впевненістю, що вам набагато приємніше відкрито висловнена думка, ніж, скажімо, іншим державним людям відкриті лестощі. І люди зрозуміють тоді, яка різниця між великодушністю трирічного парламенту та ревнивою пихатістю прелатів і державних сановників, недавніх узурпаторів влади, тому що переконаються, що ви, серед ваших перемог і успіхів, набагато милостивіше приймаєте заперечення проти вотируваного вами закону, ніж інші уряди, що залишили по собі лише пам’ять ганебного марнославства розкоші, терпіли найменший вираз незадоволення яким-небудь поспішним їхнім указом.

Якщо я, лорди та громади, до такої міри покладаюсь на вашу доброту, громадянську велич і благородство, то наважуюсь прямо суперечити виданому вами закону, то від докорів у недосвідченості чи дерзості я легко можу захистити себе, раз усі зрозуміють, наскільки, на мою думку, вам більше личить наслідувати стару елегантну гуманність Греції, ніж варварську гордість гуннського та норвезького марнославства. Саме з тих часів, тонкій мудрості та знанням яких ми зобов’язані тим, що ми уже не готи і не ютландці, я можу вказати людину, котра звернулася із своєї приватної оселі з письмовим посланням до афінського ареопагу з метою переконати його змінити демократичну форму правління, що тоді існувала¹⁷⁷. У ті дні людей, які займалися наукою мудрості та красномовства, не лише в їхній власній країні, але й в інших землях так вшановували, що міста та села слухали їх охоче і з великою повагою, якщо вони публічно зверталися з яким-небудь напучуванням до держави. Так, Діон з Пруси – іноземний оратор і приватна особа – давав пораду родосцям з приводу одного раніше виданого ними закону; я міг би навести безліч інших прикладів, але в цьому немає потреби. Однак, якщо їхнє життя, присвячене цілком науковим заняттям, а також їх природні здібності – які, на щастя, далеко не з гірших при 52 с.ш.¹⁷⁸ – перешкоджають мені вважати себе рівним кому-небудь із володарів подібних переваг, то я хотів би усе ж, щоб мене вважали не настільки нижче за них, наскільки ви переважаєте більшість тих, хто вислуховував їхні поради. Найвеличніший же доказ вашої справжньої переваги над ними, лорди та громади, повірте, буде наявним, якщо ваша розважливість почує й послухає голос розуму – звідки б він не лунав, – і ви під впливом його скасуєте виданий вами закон так само охоче, як будь-який із законів, виданих вашими попередниками.

Якщо ви вирішите таким чином – а сумніватися в цьому було б образою для вас, – то я не бачу причин, які б перешкодили мені прямо вказати вам слушний випадок для прояву як властивої вам вищою мірою любові до істини, так і прямоти вашого судження, безпристрасного і до вас самих; для цього вам потрібно лише переглянути виданий вами закон про пресу, згідно з яким “жодна книга, памфлет чи газета віднині не можуть бути надруковані інакше, як після попереднього перегляду та схвалення осіб чи, принаймні, однієї з осіб, для того призначених”. Тієї частини закону, яка справедливо зберігає за кожним право на його рукопис, а також турбується про бідних, я не торкаюсь; бажаю лише, щоб ця частина не послужила приводом до скривдження та переслідування чесних і працелюбних людей, котрі не порушили жодної із цих статтей. Що ж стосується статтей про книжкову цензуру, яку ми вважали відмерлою разом з прелатами та її братами, великопістними та шлюбними дозволами¹⁷⁹, то з приводу цієї частини закону я постараюся вам показати, за допомогою своїх міркувань, таке: по-перше, що винахідниками цього закону були люди, яких ви б неохоче прийняли в своє середовище; по-друге, як взагалі слід ставитись до читання, якими б не були книги; і, по-третє, що цей закон зовсім не допоможе знищенню спокусливих, революційних і наклепницьких книг, – для чого він переважно і був виданий. Нарешті, цей закон насамперед відніме енергію в усіх учених і послужить гальмом істини, не лише тому, що позбавить вправ і притупить наші здібності стосовно уже наявних знань, але й тому, що він затримає та уріже можливість подальших відкриттів, як у духовній, так і в світській галузях.

Я не заперечую того, що для церкви та держави вищою мірою важливо пильним оком стежити за поведінкою книг, так само як і за поведінкою людей, і в разі потреби затримувати їх, ув’язнювати та якнайсуворіше судити як злочинців; бо книги – не мертві цілком речі, а істоти, що містять у собі насіння життя, такі ж діяльні, як та душа, породженням якої вони є; мало того, вони зберігають у собі, як у фіалі, найчистішу енергію та екстракт того живого розуму, який їх породив. Я знаю, що вони такі є живучі та плідні, як міфічні зуби дракона, і що, будучи розсіяні скрізь, вони можуть повстати у вигляді озброєних людей. Тим не менше якщо не дотримувати тут обережності, то вбити хорошу книгу означає те ж саме, що вбити людину: хто вбиває людину, вбиває розумну істоту, подобу Божу; той же, хто знищує хорошу книгу, вбиває самий розум, вбиває образ Божий наче в зародку. Багато людей своїм життям лише обтяжують землю; хороша ж книга – дорогоцінний життєвий сік творчого духу, набальзамований і збережений як скарб для майбутніх поколінь. Правду кажучи, жодний час не може відновити життя – та у цьому, мабуть, і немає великої втрати – і довгий ряд століть часто не в змозі поповнити втрати відкинутої істини, втрата якої завдає шкоди цілим народам. Тому ми повинні бути обережними, переслідуючи живі праці громадських діячів, знищуючи доросле життя людини, нагромаджене та збережене в книгах; в іншому випадку ми можемо вчинити свого роду вбивство, іноді віддавати на муки; якщо ж йдеться про всю пресу, – то свого роду поголівному знищенню, яке не обмежується просто умертвінням життя, але поражає саму квінтесенцію, саме дихання розуму, поражає безсмертя раніше життя. Одначе, щоб мене не звинуватили в тому, що я, нападаючи на цензуру, виправдовую надмірну вільність, то я не відмовляюся послатитись на історію, оскільки це буде потрібно для з’ясування заходів, що вживалися у славетних давніх державах проти літературних негараздів до того часу, поки проект про Цензуру не виповз із інквізиції, не був підхоплений нашими прелатами та не захопив деяких з наших пресвітерів.

В Афінах, які завжди рясніли книгами й талантами більше, ніж інша Греція, я знаходжу тільки два роду творів, за якими влада вважала за потрібне спостерігати: це – по-перше, твори блюзнірські та безбожні, а по-друге, наклепницькі. Так, за постановою ареопагу, були спалені книги Протагора і сам він вигнаний за межі держави за твір, який розпочинався із заяви, що він не знає, “існують боги чи ні”. На запобігання ж наклепу було заборонено прямо називати будь-кого по імені, як це зазвичай робилося в старій комедії, звідки й можна було здогадатись, як афіняни ставились до наклепницьких творів. За свідченням Цицерона, цього, як показали результати, було цілком достатньо, щоб приборкати божевільні голови атеїстів і покласти край відкритим образам. За іншими сектами та думками, хоча вони й вели до чуттєвих надмірностей та заперечення Божественного Промислу, греки абсолютно не стежили. Тому ми ніде не читаємо, щоб епікурейці, або розформована школа киренців, або безсоромність циніків коли-небудь переслідувалися законом. Так само, ніде не згадується, щоб не дозволялось читання комедій старих авторів, хоча уявлення їх і були заборонені. Добре також відомо, що Платон рекомендував читання Аристофана, найбільш нестриманого з них, своєму царственному учневі Діонісію, – і це тим більше простимо, що св. Златоуст, як кажуть, дуже уважно вивчав ночами цього автора та володів мистецтвом очищати його брутальне натхнення в полум’яному стилі своєї проповіді.

Що стосується іншої головної держави Греції – Лакедемона, то примітно, як глибоко Лікург, його законодавець, був відданий красному письменству: він перший вивіз з Іонії розсіяні по різних місцях твори Гомера і послав крітського поета Талета своїми солодкозвучними піснями та одами підготувати спартанців та пом’якшити їхню брутальність, аби краще насадити між ними закон і громадянськість. Дивно тому, як мало спартанці любили муз і книги, думаючи лише про війну. Вони зовсім не потребували цензури книг, оскільки не цінили нічого, крім своїх власних лаконічних висловів, і найменшого приводу було достатньо, щоб вони вигнали зі своєї держави Архілоха¹⁸⁰, – можливо, за те, що його вірші були написані в набагато більш піднесеному тоні, ніж їхні власні солдатські балади та колові пісні; якщо ж вони вчинили таким чином внаслідок непристойності його віршів, – то в цьому відношенні самі вони не вирізнялись особливою обережністю; навпаки, вони були вкрай розбещені у своїх взаємних стосунках, чому Єврипід і стверджує в “Андромасі”, що жодна з їхніх жінок не була цнотливою.

Із сказаного достатньою мірою ясно, який рід книг був заборонений у греків. – Римляни, котрі також протягом багатьох століть виховувались виключно для суворого військового життя, багато в чому схожі в цьому відношенні на лакедемонян, мало що знали з наук, крім того, чого їх вчили в галузі релігії та права дванадцять таблиць і колегія жерців, разом з авгурами та фламінами. Вони були до такої міри нетямущі в інших науках, що коли Карнеад і Крітолай зі стоїком Діогеном, з’явившись у Римі як посли, скористалися випадком і спробували познайомити римлян зі своєю філософією, то були запідозрені у бажанні розбестити народ навіть такою людиною, як? Катон-цензор, який переконував сенат відпустити їх негайно назад і на майбутнє виганяти з Італії усіх подібних до них аттічних базік¹⁸¹. Проте Сципіон та інші найблагородніші сенатори заперечили його давню сабінську нетерпимість і віддали їм належну данину пошани та подиву; та й сам цензор, під старість, віддався вивченню того, що раніше будило в ньому підозру. У цей же час Невій та Плавт, перші латинські комічні поети, заповнили місто сценами, запозиченими у Менандра та Филимона. Тоді виникла думка про те, яких слід вживати заходів проти наклепницьких книг та їхніх авторів; так, Невій за своє нестримне перо незабаром був ув’язнений, звідки звільнений трибунами лише після зречення від своїх слів; ми читаємо також, що при Августі пасквілі спалювались, а їх автори каралися.

Така сама суворість застосовувалась, без сумніву, в тих випадках, коли твори містили в собі що-небудь нечестиве стосовно богів, вшановуваних містом. За винятком цих двох випадків, влада зовсім не турбувалася про те, що коїлося у світі книг. Ось чому Лукрецій безкарно проповідував свій епікуреїзм у вірших до Меммія і навіть удостоївся честі бути другий раз виданим Цицероном, цим великим батьком вітчизни, хоча останній і заперечував його погляди у своїх власних творах. Так само, не зустрічали жодної перешкоди ані сатирична уїдливість, ані брутальна відвертість Луцилія, Катулла чи Флакка. А що стосується політичних поглядів, то історія Тіта Лівія, хоча в ній і вихвалялася партія Помпея, не була заборонена Октавієм-цезарем, котрий належав до іншої партії. Якщо ж він вигнав старого Назона за легковажні поеми його юності, то тут була якась таємна причина, лише прихована державними міркуваннями; в усякому випадку його твори не були ні вилучені з обігу, ні заборонені. У подальшому ми зустрічаємось у Римській імперії майже виключно з тиранією; не слід тому дивуватись, якщо заборонялися не стільки погані, скільки хороші книги. Мені гадається, проте, що я уже достатньо запинявся на тому, творення яких книг у древніх каралося; в усьому ж іншому була повна свобода слова.

Приблизно в цей же час імператори стали християнами, але я не знаходжу, щоб вони вчиняли в цьому відношенні суворіше, ніж було раніше. Книги тих, яких вважали великими єретиками, розглядалися, заперечувалися та осуджувалися Вселенськими соборами і лише тоді, за повелінням імператора, заборонялись або спалювались. Що ж стосується творів язичницьких авторів, то, якщо вони не були спрямовані явно проти християнства – як, наприклад, твори Порфірія та Прокла, – проти них не можна вказати жодної заборони, аж до 400 р., коли на Карфагенському соборі було заборонено самим єпископам читати книги язичників, єретичні ж твори читати було дозволено, між тим як раніше, навпаки, більш підозрілими здавалися книги єретиків, а не язичників. А що перші собори та єпископи до 800 р. обмежувались лише вказанням книг, які вони не рекомендували, не йдучи далі та надаючи совісті кожного читати їх або ні, про це свідчить уже падре Паоло¹⁸², великий обвинувач Тридентського собору. Після цього часу римські папи, захопивши у свої руки скільки хотіли політичної влади, стали поширювати своє володіння не лише на людські міркування, як це було раніше, а й на людський зір, спалюючи та забороняючи неугодні їм книги. Проте спочатку вони були помірковані в цензурі, і кількість заборонених книг була не велика, поки Мартін V своєю буллою не лише заборонив читання єретичних книг, але й перший почав за це відлучати від церкви; а оскільки Вікліф і Гус приблизно саме в цей час стали небезпечними для пап, то вони перші й спонукали папський двір до більш суворої політики заборон. Цим же шляхом йшли Лев Х та його спадкоємці до тієї пори, коли Тридентський собор та іспанська інквізиція, що народилися разом, створили чи вдосконалили каталоги та індекси заборонених книг, риючись у думках добрих старих авторів і здійснюючи тим самим над їхніми могилами найгіршу наругу, яка тільки може бути здійснена.

При цьому вони не зупинились на одних лише єретичних книгах, а стали забороняти або тягти в нове чистилище індексу все, що їм не подобалось. На довершення ж насильства вони видали припис, щоб жодна книга, памфлет чи газета – неначе св. Петро довірив їм не лише ключі від раю, але й від преси – не могли бути надруковані без схвалення та дозволу двох чи трьох ненажер-монахів. Наприклад:

“Нехай канцлер Чіні буде ласкавий розглянути, чи містить у собі цей твір що-небудь, що перешкоджає його друкуванню.

“Я розглянув цей твір і не знайшов у ньому нічого противного католицькій вірі та добрій моралі. Засвідчуючи це, я… і т.д.

“Беручи до уваги попереднє відношення, цей твір Даванцаті друкувати дозволяється.

“Друкувати дозволяється. Липня 15. Брат Симон Момпеї д’Амеліа, канцлер св. інквізиції у Флоренції”.

Вони були впевнені, що якби кому-небудь вдалося щойно вирватися з в’язниці із безодні, то це чотириразове закляття знову загнало б його туди ж. Боюся, що найближчим часом вони візьмуть під свій нагляд дозвіл того, що, кажуть, мав на увазі Клавдій¹⁸³, хоча й не виконав свого наміру. А от, будь ласка, зверніть увагу на іншу форму цензури римського зразка:

“Imprimatur¹⁸⁴, якщо це буде благозавгодно шановному настоятелю святого палацу.

“Imprimatur.

Іноді на “piazza”¹⁸⁵ титульного аркуша можна знайти відразу п’ять іmprimatur’ів, які, на зразок діалогу, обмінюються один з одним компліментами та розсипаються у виразах обопільної голеної уваги лише тому, щоб сказати автору, котрий у зніяковінні стоїть біля ніг своєї праці, чи може він її друкувати, чи має знищити. Ці приємні розмови, ці солодкі антифони зачарували недавно наших прелатів та їхніх капеланів, які відгукнулися на них приємним відлунням, і змусили нас подуріти від того, що ми з легким серцем наслідуємо владне “іmprimatur”, одне з Ламбетського палацу, інше – із західного боку церкви св.Павла¹⁸⁶. Причому мавпування перед Римом досягло того, що наказ цей віддавався обов’язково латинкою, неначе вчене перо, що писало його, могло писати лише латинкою; чи, можливо, це відбувалося тому, що, на думку тих, хто віддавав наказ, жодна звичайна мова не могла гідно висловити чисту ідею іmprimatur’а; швидше за все – як сподіваясь я – тому, що в нашій англійській мові – мові людей, які здавна прославились як передові борці за свободу, – не знайшлося б достатньої кількості рабських літер для висловлення таких диктаторських зазіхань.

Таким чином, винахідники цензури та оригінали цензурних дозволів в наявності, і ви можете по прямій лінії простежити їхній родовід. Як видно, встановленням цензури ми зобов’язані не якій-небудь давній державі, урядові чи церкві, не якому-небудь закону, виданому колись нашими предками, і не новітній практиці якої-небудь з реформованих держав або церков, а найбільш антихристиянському із соборів¹⁸⁷ і найтиранічнішому із судилищ – судилищу інквізиції. До цього часу книги так само вільно з’являлись на світ, які все, що народжувалось; породження духу з’являлися не з більшими труднощами, ніж породження плоті, і ревнива Юнона, схрестивши ноги, не стежила заздрисно за появою на світ духовних дітей людини; якщо ж при цьому народжувалася потвора, то хто стане заперечувати, що його по справедливості кидали у вогонь чи кидали в море? Але щоб книга, знаходячись у гіршому становищі, ніж грішна душа, повинна була з’являтись перед судилищем до свого народження у світ і підлягати у пітьмі, раніше своєї появи на світ, вироку Радаманта та його співтоваришів, – про це ніколи не було чути раніше, поки потвора несправедливості, викликана наступом реформації та збентежене її успіхами, не стала вишукувати нових порогів пекла та пекельної безодні, куди б можна було разом із засудженими ув’язнювати й наші книги. Це і був той ласий шматок, який так послужливо підхопили і яким так погано скористалися наші інкізиторствуючі єпископи та їхні прибічники, капелани з францисканців. Що ж стосується вас самих, то усякий, хто знає чистоту ваший дій і вашу повагу до істини, не сумніватиметься у вашій немилості до цих, добре відомих вам, авторів цензурного закону, і за відсутності з вашого боку усякого злого наміру під час видання його.

Можливо, хто-небудь скаже: що ж із того, що винахідники погані, їхній винахід усе ж може бути добрий. Припустимо; але якщо тут йдеться не про винахід надзвичайної глибини, а про такий, який ясний і зрозумілий для кожного; якщо кращі та наймудріші держави в усі часи і за всіх обставин уникали користуватися ним і якщо його вперше спробували лише найбільш брехливі розпусники та гнобителі людей, з єдиною метою протидіяти та заважати реформації, то я приєднуюсь до людей, котрі вважають, що потрібна більш хитра алхімія, ніж яку знав Луллій¹⁸⁸, аби мати з подібного винаходу яку-небудь користь. Цим міркуванням я хочу тільки показати, що, судячи з дерева, і плід на ньому повинен був вирости дійсно небезпечним і підозрілим. Я розберу його властивості послідовно одне за однем; тепер же, згідно з наміченим собі планом, розгляну, як взагалі слід думати про читання усякого роду книг і чого більше вони приносять, користі чи шкоди.

Не буду довго запинятися на прикладах Мойсея, Даніїла та Павла, а також єгиптян, халдеїв та греків, котрі добре знали науки, що навряд чи було можливо без читання книг цих народів; апостол Павло не вважав паплюженням для Святого Письма включити до нього вислови трьох грецьких поетів, у тому числі одного трагіка¹⁸⁹. І хоча між першими церковними вчителями це питання викликало іноді суперечки, але більшість з них визнавали законність і користь читання книг; це з очевидністю виявилось, коли Юліан-Відступник, найбільш тонкий противник нашої віри, видав декрет, який забороняв християнам вивчення язичницьких наук, – бо, говорив він, вони розбивають нас нашою ж зброєю і перемагають за допомогою наших наук та мистецтв. Оскільки цим хитрим заходом християни були поставлені у безвихідь і їм загрожувала небезпека удатися в цілковиту неосвіченість, то обидва Аполлінарія¹⁹⁰ взялися, так би мовити, викарбувати усі сім вільних наук з Біблії, надаючи останній різноманітні форми промов, поем і діалогів і навіть роздумуючи про нову християнську граматику.

Одначе, говорить історик Сократ, Промисел Божий потурбувався про це краще, ніж Аполлінарій та його син, знищивши згаданий варварський закон разом з життям того, хто його видав. Вилучення грецької науки здавалося тоді великою шкодою; усі гадали, що ці утиски набагато більше підривають і таємно руйнує церкву, ніж відкрита жорстокість Деція чи Деоклетіана. І, можливо, диявол тому саме і висік одного разу св. Ієроніма уві сні, під час Великого посту, за читання Цицерона, – якщо тільки тут не було просто гарячкової маячні. Тому що якби злий дух надумав повчити його за надто велику запопадливість до Цицерона і покарати не за його суєтність, а за саме читання, то він вчинив би явно пристрасно, – по-перше, караючи його за читання розсудливого Цицерона, а не легковажного Плавта, якого св. Ієронім, за його власним усвідомленням, читав незадовго перед тим, а по-друге, караючи тільки його одного, тоді як так багато святих отців раніше дожили до старості, присвячуючи своє дозвілля таким приємним та витонченим заняттям і цілком не потребуючи бича подібних повчальних видінь. Василь Великий навіть вказував, як багато користі можна мати з читання Маргіта, не існуючої нині жартівливої поеми Гомера. Чому б тоді не міг послужити для тієї ж мети і італійський роман про Морганте¹⁹¹!