Однозначно спосіб формування виборчих списків необхідно змінювати

Один із варіантів виходу із ситуації був запропонований мною у законопроекті "Про вибори народних депутатів України" (реєстр. №4285-7 від 2.03.2004р.)

Замість кулуарного підходу, коли місця в списку займають "свої люди", необхідно запровадити відкритий та прозорий підхід. При цьому до списку повинні входити ті представники, які продуктивно працювали, які мають авторитет серед рядових членів партії та змогли набрати на партійних регіональних конференціях достатню кількість рейтингових голосів.

Щодо запровадження пропорційної виборчої системи на місцевих виборах існують ряд небезпек. А саме:

Виходячи з теоретичних позицій, проведення місцевих виборів за мажоритарною системою безпосередньо випливає з норм Конституції України, відповідно до якої, місцеве самоврядування полягає у праві територіальної громади, тобто жителів села чи добровільного об'єднання жителів кількох сіл, селища та міста, самостійно вирішувати питання місцевого значення (стаття 143). Згідно ч. 1 статті 6 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні" первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Натомість Закон України "Про політичні партії в Україні" визначає: «партії є політичними організаціями, що створюються і діють лише із всеукраїнським статусом, мають на меті сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян на загальнодержавному рівні».

Визначальна роль у становленні муніципального життя у конкретному місті залежить від голови громади та депутатського корпусу відповідної ради. Саме на їх плечі лягає тягар вирішення безлічі проблем житлово-комунальної сфери, благоустрою, розвитку освіти, культури тощо. Слід відзначити, що активно розвиваються лише ті громади, які мають досить дієві самоврядні органи. Результати останніх виборів до органів місцевого самоврядування вказують, що до їх складу обирають господарників та підприємців, життєвий багаж яких складається з конкретних результатів, представників бюджетної сфери - освітян, медиків, військових, для яких постійний зв'язок з виборцями є одним з визначальних. Адже, тягар вирішення місцевих проблем, насамперед, лежить на плечах депутатів місцевих рад, які переважно цим і займаються — може якраз тому, що не обтяжені політичними, партійними інтригами в радах.

До того ж при прийнятті законопроекту про місцеві вибори, його автори одним із аргументів наводили статистику партійного членства депутатських корпусів місцевих рад. Проте чи є це належним аргументом? Чи дійсно такі депутати є свідомими представниками конкретних політичних сил? Відповідь

на ці запитання можна знайти, спостерігаючи за процесом розвитку окремих політичних сил. Політичне представництво в місцевих радах окремих регіонів, в переважній більшості, залежало від політичних симпатій керівництва областей.

4. До введення партійних списків для виборів депутатів місцевих рад не готові територіальні громади.

Введення пропорційної виборчої системи на місцевих виборах - це бажання лише окремих політичних сил, і ніяк не більшості територіальних громад. Оскільки практично жодного загальнодержавного публічного заходу з цього питання в Україні (ні парламентські слухання, ні загальнодержавне опитування) не проводилося. Переважна більшість парламентарів не прислухалася й до позиції Консультативно-дорадчої ради з питань місцевого самоврядування при Голові Верховної Ради, яка категорично заперечила прийняття такої виборчої системи. Проти поспішності у прийнятті цього закону виступала й Асоціація міст та громад України. Тобто думка громад була проігнорована. До прикладу на Полтавщині, мною на засіданні обласної ради порушувалося питання доцільності прийняття такого закону і абсолютною більшістю голосів депутатів обласної ради було прийнято рішення звернутися до Голови Верховної Ради України з пропозицією не поспішати при прийнятті такого важливого закону, а ряд депутатів не погодилися з концепцією цього закону загалом.

Юрій ЯКИМЕНКО

провідний експерт Центру ім.  Разумкова

Я в чомусь продовжу свого колегу Ігоря Жданова, а в чомусь і виступлю йому опонентом. Почати ж хочу з дещо іншого питання.

До моменту запровадження пропорційної системи ми пройшли певний шлях еволюції. Виборча система у нас еволюціонувала від мажоритарної до змішаної і далі до пропорційної, одночасно відбувалася й еволюція партійної системи.

Що ми отримали? Перспектива запровадження пропорційного елементу у виборчому законодавстві весь час виступала у нас стимулом до утворення нових політичних партій. Якщо подивитись на криву їх реєстрації від 1991 року, то ми побачимо, що пікові моменти припадають на ті часи, коли точилися дискусії про перехід від мажоритарної до змішаної чи пропорційної виборчої системи, або на період наближення чергових виборів. Можна переконатися, що найбільша кількість партій реєструвались в 1993, 1997, 1999-2001 роках.

Ми очікували, що з прийняттям Закону про політичні партії у нас відбудеться певна партійна люстрація. Зменшиться кількість політичних партій і ми, врешті решт, почнемо рух від дрібнопартійності до нормальної, сталої партійної системи. Але так не сталося. В минулому і на початку нинішнього року ми отримали черговий сплеск реєстрації нових політичних партій. Особливо показовим стало те, що партії утворювали депутати, які в нинішньому Парламенті зарекомендували себе послідовними прихильниками мажоритарної системи.

Таким чином, ми приходимо до того, що запровадження пропорційної системи дійсно стимулює розвиток партій, проте поки переважно в кількісному аспекті. Якщо говорити про аспект якісний, то ми вже отримали “ядро” в кількості до десяти політичних сил, частина яких присутня в усіх складах Верховної Ради, що обирались за мажоритарно-пропорційною виборчою системою. Наразі ситуація дещо змінилась. Внаслідок впливу минулих президентських виборів, відбулася певна ротація “партійної еліти”.

Що ми можемо отримати від запровадженої пропорційної виборчої системи в контексті побудови дієздатного парламенту? Передусім, це можливість без особливих проблем утворити парламентську більшість. Як свідчать результати соціологічних досліджень Центру Разумкова,  трьохвідсотковий бар’єр сьогодні можуть подолати п’ять політичних сил. Провладні політичні партії отримали б 2/3 місць у Парламенті, тобто питання створення більшості взагалі не стояло б.

Це особливо важливо з огляду на перспективу реалізації політичної реформи, зокрема, запровадження принципу формування Уряду країни Парламентом, безпосередньо парламентською більшістю. Ми маємо шанс побачити у Верховній Раді досить політично однорідну коаліцію, яка б змогла сформувати новий склад Кабінету Міністрів і забезпечити його парламентську підтримку.

Які ще позитиви ми отримали б від запровадження пропорційної системи? Нарешті ми би побачили досить чітку фракційну структуру парламенту,  прозорість і зрозумілість для громадян, які саме партії формують парламентські більшість і опозицію, які політичні партії відповідають за діяльність Кабінету Міністрів.

У цьому контексті часто постає питання імперативного мандату. Звісно, можна говорити, що імперативний мандат -- це загроза того що депутати стають більш залежними від своєї партії та фракції. Але з іншого боку, нарешті припиняться нескінченні між фракційні міграції, коли взагалі незрозуміло, що відбувається в Парламенті, до якої політичної сили належить та на що орієнтується в своїх діях той чи інший депутат.

Скажімо, ми бачили, що до Верховної Ради нинішнього скликання прийшла політична сила під назвою “За Єдину Україну!”, вона взяла на себе певні передвиборні зобов’язання, за неї проголосували люди. Згодом фракція розбивається на ряд дрібних фракцій і суб’єкт політичної відповідальності втрачається. Виникає питання: за кого голосували люди і хто представляє їх інтереси? Якщо депутат, то який? До якої фракції він ввійшов і на яких підставах це зробив? Тобто, ми можемо прогнозувати, що при наявній пропорційній системі, закріпленій в новому виборчому законі, Парламент буде більш прозорим та зрозумілим для громадян.

Якщо говорити безпосередньо про виборчий закон і виборчу систему, яка закладена в ньому, то, безперечно, цей її варіант є найбільш радикальним, але й найпростішим з технологічної точки зору -- як для проведення виборів, так і для встановлення їх результатів.

Міркуючи про альтернативи закритим загальнонаціональним виборчим спискам партій, мій колега пропонував регіональні списки, не вбачаючи в них загрози регіоналізації. Якщо говорити про це з точки зору партійної структури, то дійсно, можливо цієї загрози і немає. Однак, якщо врахувати те, що наявна соціально-політична ситуація в країні зараз перебуває і буде перебувати весь наступний рік під впливом президентських виборів, а фактично -- того розколу суспільства, який відбувся наприкінці минулого року, то слід констатувати факт наявності такої загрози.

Згідно нашим дослідженням, щодо підтримки партій які представляють команду новообраного Президента та його опонента, серед виборців є дуже чіткий розподіл. Практично половину електорату цих партій становлять громадяни, які на виборах голосували, відповідно, за В.Ющенка або за В.Януковича. Тобто, існує дуже чітка ідентифікація партій з кандидатами, тому розкол, який стався на президентських виборах, може бути повторений.

Я переконаний, між іншим, що фіксація цього розколу буде однією із основних технологій під час парламентських виборів 2006 року. Тому загроза від запровадження регіональних списків є. Вона полягає в тому, що регіональні списки одних партій будуть підтримані в одних регіонах, інші – у в інших. Навіть якщо розподіл місць здійснюватиметься за сумарним результатом, це буде наочна демонстрація, підтвердження факту розколу і регіоналізації партій, перенесення на Парламент відносин часів президентських виборів.

Наступне. Якщо говорити про зв’язок партій із виборцями, тобто про те, що закритий список не дає можливості представити інтереси регіонів, то це відповідає дійсності тільки частково. Адже партія, яка думає прийти в парламент не на одну каденцію, щоб “нацарювати і втекти”, а розраховує на тривале політичне майбутнє, буде працювати в регіонах і закріпить своїх депутатів за відповідними виборчими округами, областями та районами, як це робиться навіть зараз. Тому не можна вважати що цей зв’язок втрачається раз і назавжди.

По-друге, закритий загальнонаціональний партійний список дає можливість представити в ньому представників абсолютно різних регіонів, які не мали б можливості потрапити в парламент за інших умов – за мажоритарною системою чи за регіональними списками. Це так само є факт.

Щодо питання стосовно запровадження списків з преференціями. Так, я абсолютно згоден з тезою, що списки із преференціями посилюють внутрішньопартійну конкуренцію. Дійсно, тут виникає загроза дестабілізації партій, що може позначатись на процесі виборчій кампанії. Однак з іншого боку, все ж такі треба визначитись: для кого проводяться вибори, для партій чи для виборців? З точки зору виборця, цілком зрозуміле бажання отримати право висловлювати своє бачення не лише з приводу самих партій, але й щодо кандидатів від них. Я розумію, що це може бути технологічно складніше, тому вважаю, що цей напрямок може бути окреслений як один з вектор удосконалення виборчого закону. При цьому не обов’язково жорстко прив’язувати його вже до наступних виборів.

Скоріше за все, в процесі удосконаленні Закону “Про вибори народних депутатів України” зараз більше потрібно зосередитись не на цьому, а на тих технологічних моментах та вадах, які виявилися в процесі президентської кампанії, з тим аби уникнути їх повторення в майбутньому.

Дякую за увагу.

Шановні колеги! Дуже хочеться відразу вступити в певну правову дискусію з Юрієм Богдановичем, але свій виступ я би хотів все-таки ж присвятити іншій темі – психологічним мотивам вибору тієї чи іншої виборчої системи в законодавчих актах України. Тому мені хотілось би сьогодні поговорити про таке теоретичне явище, яке лежить в підґрунті вибору виборчої системи, яку я би назвав аксіомою Лавриновича.

В 1997 році Олександр Лавринович, народний депутат України ІІІ скликання, автор та ідеолог законопроекту про  запровадження вперше пропорційної системи в складі змішаної системи, опублікував програмну статтю в газеті “Дзеркало тижня”, яка починалась такою думкою: “політичний та персональний склад парламенту залежить від виборчої системи”. Мені здається, що вся проблема полягає в тому, що ця аксіома Лавриновича, як я її називаю, вона володіє розумом та психологією більшості депутатів, хоча на мій погляд, як експерта, вона глибоко не вірна.

Це взагалі не аксіома, це глибоко помилкове судження. Тому що, виходячи із загальних міркувань, не може залежати склад парламенту від правил, за якими проводяться вибори. Наприклад, в спорті ніхто ж не може сказати, що Бразилія є чемпіоном світу з футболу, тому що така була система розіграшу чемпіонату, якщо була б інша, то був би інший чемпіон. Всі визнають – почали змагання за визначеними правилами, чемпіоном є найсильніший.  Так само і в політиці, якщо будуть ідеальні умови, то і персональний, і політичний склад парламенту не може залежати від виборчої системи. Що таке ідеальні умови? На мій погляд, це коли впродовж десятиліть існує одна виборча система, це коли людина, вступаючи в політичне життя, знає як досягти парламенту, якщо вона хоче там працювати. Я переконаний, що якщо, наприклад, у Сполучених Штатах Америки впродовж п’ятидесяті останніх років була би пропорційна система, то сьогодні ми мали би той самий склад як Сенату так і Конгресу США, а якщо в Іспанії п’ятдесят років була би мажоритарна система, то сьогодні ми мали би той саме склад як нижньої так і верхньої палати Кортесів Іспанії.

На що ж впливає виборча система? На мотивацію і поведінку політиків та політичних партій. Але на склад парламенту вона, в ідеалі, впливати не може. Проте, на мій погляд, це невірне судження (аксіома Лавріновича) впливає на вибір моделі поведінки наших депутатів при прийнятті виборчих законів. Адже виникає спокуса, що якщо шляхом вибору виборчої системи можна впливати на політичний і персональний склад парламенту, то тоді, безперечно, хочеться вибрати таку виборчу систему, яка б найбільше вибирала нас самих.

Такий психологічний елемент властивий кожній людині. Я сам пам’ятаю, що коли в 1994 році я йшов на перевибори і раптом проти мене виставили кандидатів, у мене були підсвідомі почуття: “Як? Як вони можуть?! Невже не зрозуміло, що я найкращій кандидат і був би найкращім депутатом?”. Сьогодні ми теж спостерігаємо такі явища, наприклад, у поведінці депутатів-сумісники. На відомих всім умовах йшли на владні позиції, однак, не зважаючи на свої обіцянки, 2/3 досі  депутатів-сумісників не можуть розстатись із своїми мандатами. Причому майже кожний пояснює, що без нього кращого депутата бути просто не може.

Або, як сказав сьогодні Борис Якович Беспалий, от бачите, система така, що там були одні директори. А хто сказав, що директори це найгірший варіант? Тобто, ми би хотіли цією виборчою системою змінити персональний склад, тому що нам він не подобається. Однак, чому він „нам” не подобається, виборці ж їх вибрали і у всіх були різні мотиви?

Звідки тоді різниця в політичних результатах двох одночасних виборів по різних системах, пропорційній та мажоритарній? Ідеальні ж умови, коли вибори проводяться одночасно за двома різними системами. Тут я би хотів посперечатись з іншою аксіомою, аксіомою Жданова, який сказав, що це взагалі питання адміністративного ресурсу. Я категорично з цим не згодний. Адміністративний ресурс, якщо він є, то він діє всюди однаково. 

Різниця ж пояснюється ступенем не ідеальності виборчих систем. Не можна сказати, що тільки одна система була неідеальною і недемократичною. Неідеальність та недемократичність є навіть в тому, що взагалі виборча система змінюється за один чи два місяці до початку виборів, коли ніхто не може до неї підготуватися. Недемократичність пропорційної системи полягає ще й в тому, що при ній цілий пласт кандидатів взагалі не могли себе реалізувати. Скажіть, будь ласка, як в 1998 році міг обратись в депутати такий маститий політик як Пінчук? Тільки в мажоритарній системі, адже в пропорційній системі йому не було місця, оскільки в той час у нього не було партії, він сам не був членом жодної партії. Таким чином, були недемократичні перепони, коли партія монополізувала право висунення кандидатів, право побудови списку  і таке інше і т.п.

Отже, сьогодні такий чисто психологічний підтекст, володіння умів депутатів аксіомою Лавриновича, формулює підходи до вибору моделі виборчої системи та того, що учасники сьогоднішнього семінару звали найгіршим варіантів із всіх 75 варіантів виборчої системи. Ніде в Європі, ніде в Північній Америці, ніде з демократичних країн таких жорстких механізмів не застосовується. Сьогодні виборець фактично є викинутим за межі виборчого процесу: він немає права висувати кандидатів, він не може проводити агітацію (через виборчі фонди суб’єктом  передвиборчої агітації є тільки партії, навіть кандидати вже не є суб’єктами проведення передвиборної агітації, а суб’єктом є той, хто володіє виборчим фондом). Партії самі визначають порядок та рейтинг кандидатів, а думка виборця важлива тільки як думка статиста, вибрати треба тільки між двома партіями.

Фактично ми спостерігаємо феномен відтворення колективного КПРС. Як виборець я відчуваю, що зараз ситуація є такою ж, як і в  1970-ті роки: мене не питають як висунути кандидата, як проводити агітацію, мене лише просять поставити хрестик за партію. Якщо ж я не поставлю той хрестик, то це не матиме жодного юридичного значення, оскільки ці голоси не відіграють ніякої ролі.

В результаті, мені здається, тактичну перемогу партії над суспільством отримали. Вони дійсно отримують монопольні права, які порушують Конституцію не лише в галузі виборчого право, а й статтю 5 Основного закону („ніхто не може узурпувати державну владу”), оскільки я, як частина народу і, відповідно, джерело влади, повністю усунутий від процесу її формування через привласнення цих повноважень партіями. Однак, питання навіть не в цьому, питання в тому, що на сьогодні вибудовується система, яка повністю відчужує виборців від політичного процесу.  Я вбачаю, що сьогодні відбувається те саме, що відбувалось в 70-ті та 60-ті роки. Мені здається, що нас чекає таке ж саме суспільне ставлення, яке ми пам’ятаємо за  громадськими хвилями кінця 80-х – початку 90-х, коли до піку дійшла суспільна ідеосінкразія на КПРС. При чому, я пам’ятаю це за нашим парламентом початку 90-х. Таке відношення йшло не тільки від простих громадян, а й від широких верств політико-промислової та господарської еліти суспільства. Сьогодні також господарська, місцева та інша еліта знайде шлях виправлення такої ситуації.

Я переконаний, що рано чи пізно, все повернеться на круги своя. Так само, як пройшла цей шлях Франція: запровадили один раз пропорційну систему, повернулись до мажоритарної. Або Італія: запровадила шляхом референдуму пропорційну систему, але із-за корумпованості влади, тим самим шляхом референдуму, повернулась до змішаної. Подібні речі відбулись і в Японії. Мені здається, що краще було б, якби політики дослухались і не проводили такий експеримент, оскільки він може достатньо дорого коштувати нашому суспільству.

На сьогодні, я, особисто, більше схиляюсь до досить простого механізму, який викладений в законопроекті Гавриша. Він є сируватим по деяким механізмам, тому можна погодитись із зауваженнями науково-експертного управління, але в цілому він в собі містить досить здорову і дуже серйозну основу. Сьогодні ніхто, в тому числі ані Конституційний ані Верховний суд,  не зможе сказати, що якась із виборчих систем, чи то пропорційна чи то мажоритарна, є кращою або гіршою. Є тільки правові механізми їх реалізації, які можуть бути неконституційними, недемократичними і т.д.

Якщо сьогодні, пропорційна система записана в перехідних положеннях конституційної поправки, то значить, що вона має бути реалізована, але правові механізми реалізації мають бути такими, які не виключали би виборця із цього процесу. Рейтингування в списках кандидатів за результатами виборів в округах та закріплення конкретного депутата за конкретним округом, могло б принципово змінити цю картину і зробило б нормальною модель пропорційної виборчої системи європейського типу, яка все більше тяжіє до врахування точки зору виборців. Звичайно, серйозним моментом конституційної відповідності є питання механізмів самовисування та застосування пропорційного принципу для місцевих виборів. Здається, тут у всіх одностайна точка зору, але якщо вчасно не зробити цю корекцію і не залучити виборця до процедури реалізації виборчих прав, то нас чекають достатньо сумні часи, коли в суспільстві будуть буде розвиватись стійкий антипартійний синдром. Зрозуміло, що політичні партії від цього тільки програють.

Дякую за увагу.

                          Шановні колеги!

Ми вдячні за запрошення прийняти участь в обговоренні досить актуального питання  щодо застосування пропорційної системи виборів на виборах в Україні в 2006 році.

Проблеми застосування пропорційної системи на виборах народних депутатів України неодноразово були предметом розгляду на «круглих столах», міжнародних науково-практичних конференціях. Сьогодні, продовжуючи слушну думку Анатолія Матвієнко щодо відбору професіоналів до законодавчого органу, необхідно визначитися яким шляхом ми будемо обирати цих професіоналів?

Відповідно до Конституції України (ст. 76) склад Верховної Ради України – чотириста п’ятдесят народних депутатів України обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Дотримання цих принципів у виборчому законодавстві є обов’язковим.  У теорії і на практиці майже не викликають дискусії щодо принципів загального, рівного виборчого права. Чинне виборче законодавство забезпечує додержання цих принципів, а щодо принципу прямого виборчого права, то в цьому випадку немає одностайних думок. Саме пропорційна виборча система не забезпечує прямого обрання кандидата на виборний пост. Виборці голосують не за конкретних кандидатів в депутати, а за список кандидатів. Тому завчасно говорити про припинення обговорення питання щодо обмеження виборчих прав громадян при застосуванні пропорційної виборчої системи. Навпаки, ми повинні знайти механізми реалізації одного із найважливіших принципів – прямого виборчого права. На думку  Юрія Богдановича проблема вибору виборчої системи це – питання політичне, а не правове. Дозвольте з цим  не погодитися. Політичні питання, а не проблеми, базуються на правовому підґрунті, а саме: на положеннях та принципах Конституції України.

Виникає слушне запитання: а чому нам не порадитися із народом, джерелом влади, як обирати представників до законодавчого органу?  Сьогодні ми повинні це  враховувати і створювати умови для наближення кандидатів до виборців, а не для  подальшого відсторонення  джерела влади від самої влади.

Виборча система повинна забезпечувати вільне змагання кандидатів під час загальнодержавних виборів, а виборець повинен мати можливість вибрати такого кандидата, який задовольняв би його загальнодержавні та особисті інтереси.

          Дякую за увагу!