Програма соціологічного дослідження

З погляду позиції спостерігача розрізняють включене (рarticipant observation) і невключене (non-participant observation) спостереження. Невключене (зовнішнє) спостереження – це спостереження «з боку», коли спостерігач повністю відокремлений від досліджуваного об'єкта. Спостереження «з боку» може бути відкритим або схованим.

Включене спостереження має свої переваги та недоліки: з одного боку, воно дозволяє глибше проникнути в досліджувану реальність, з іншого – безпосередня включеність у події може впливати на об'єктивність звіту спостерігача. Деякі види спостереження можуть являти собою проміжний варіант між включеним спостереженням і спостереженням «з боку».

Спостереження щодо перевірки гіпотез застосовують на попередніх етапах дослідження, коли немає розроблених гіпотез про причинно-наслідкові зв'язки. Якщо спостереження не пов'язано з перевіркою конкретних гіпотез, воно, залишаючись «цільовим», не є евристичним, хоча саме на основі такого спостереження і можуть формуватися гіпотези.

Залежно від ситуації спостереження можна поділити на польове (field observation) та лабораторне, або спровоковане в природних умовах (experimental observation).

Коли ж ставиться завдання розроблення та експериментальної перевірки нової методики, застосовують лабораторну форму спостереження.

Серед несистематичних спостережень виділяють такі, з якими доводиться мати справу в несподіваних ситуаціях. Особливо часто цей тип спостереження використовується в розвідувальних дослідженнях.

Успіх експерименту значною мірою залежить від створення відповідних умов. Тут слід мати на увазі як мінімум три моменти:

• 
  контрольними відбирають характеристики, що є найважливішими з погляду досліджуваної проблеми і створення експериментальної ситуації;
  
• 
  зміна контрольних характеристик має залежати від тих характеристик експериментальної групи, які вводяться або змінюються самим дослідником;
  
• 
  на проведення експерименту не повинні впливати ті явища, які не належать до експериментальної ситуації, але потенційно здатні змінити її стан.
  

За характером експериментальної ситуації експерименти поділяють на польові та лабораторні. У польовому експерименті об'єкт дослідження перебуває в природних умовах свого функціонування. В умовах лабораторного експерименту експериментальна ситуація, а часто і самі експериментальні групи формуються штучно. Тому членів групи, як правило, інформують про експеримент.

За логічною структурою доказу гіпотез розрізняють лінійний та паралельний експерименти. Лінійний експеримент відрізняється тим, що аналізу піддається та сама група, що є контрольною (її первісний стан), і експериментальною (її стан після зміни будь-яких її характеристик). Тобто ще до початку експерименту чітко фіксуються всі контрольні, факторні та нейтральні характеристики досліджуваного об'єкта.

У паралельному експерименті одночасно беруть участь дві групи: контрольна та експериментальна. Їхній склад повинен бути ідентичним за всіма контрольними, а також нейтральними характеристиками, які можуть вплинути на результат експерименту. Характеристики контрольної групи залишаються постійними протягом усього періоду експерименту, а експериментальної – змінюються.

У лінійному та паралельному експериментах можна використати метод структурної модифікації. У цьому випадку в лінійному експерименті групу відбирають таким чином, щоб вона була мікромоделлю генеральної сукупності за нейтральними і контрольними характеристиками.

Підготовка до експерименту та його проведення передбачають послідовне вирішення ряду питань:

1) визначення мети експерименту;

2) вибір об'єкта, що використовується як експериментальна група;

3) визначення предмета експерименту;

4) вибір контрольних, факторних і нейтральних ознак;

5) визначення умов експерименту та створення експериментальної ситуації;

6) формулювання гіпотез і визначення завдань;

7) вибір індикаторів і засобу контролю проходження експерименту;

8) визначення методу фіксації результатів;

9) перевірка ефективності експерименту.

6. Поняття документа в соціології. Класифікація документів. Аналіз документів – один із широко застосовуваних та ефективних методів збору та аналізу первинної інформації. Документи з різним ступенем повноти відображають соціум суспільства. Вони містять відомості про процеси та результати діяльності людини, внаслідок чого документальна інформація має великий інтерес для соціологів.

Документальною в соціології називають будь-яку інформацію, зафіксовану в друкованому або рукописному тексті, на магнітній стрічці, на фото, кіно-, відеоплівці. Таке визначення терміна відрізняється від загальновживаного: звичайно документами називаються лише офіційні матеріали.

Існує ряд підстав для класифікації документів:

• 
  за статусом документи поділяють на офіційні, які відображають громадські, соціальні та економічні зв'язки в суспільстві (вони складаються і затверджуються державними або іншими органами, установами і можуть виступати як юридичний доказ) і неофіційні. Велику увагу слід приділяти вивченню неофіційних (особистих) документів, таких, як щоденники, мемуари, особиста переписка, записки професійного характеру. Неофіційні документи дозволяють розкрити глибинні соціально-політичні механізми утворення ціннісних орієнтацій, зрозуміти історичну обумовленість стереотипів поведінки, знайти підстави для виділення соціальних типів у суспільстві;
  
• 
  за формою викладу – письмові (вербальні) і статистичні;
  
• 
  за своїми функціональними особливостями документи класифікуються на інформаційні, регулятивні, комунікативні та виховні (культурно-виховні);
  
• 
  за ступенем персоніфікації документи поділяють на персональні та неперсональні. Персональні – це документи індивідуального обліку (бібліотечні формуляри, анкети і бланки, завірені підписом), характеристики, видані даній особі, листи, щоденники, заяви, мемуарні записи. Неперсональні – це статистичні або подійні архіви, матеріали преси, протоколи зборів;
  
• 
  слід виділити ще одну підставу для визначення типології документів. Це їхнє цільове призначення: документи, що створені незалежно від дослідника, і документи «цільові», тобто підготовлені відповідно до програми та завдань соціологічного дослідження. До першої групи належать ті документи, існування яких не обумовлене технікою проведення соціологічного дослідження: це пов'язані з темою дослідження офіційні документи, статистичні відомості, матеріали преси, особиста переписка тощо. Друга група документів містить відповіді на відкриті запитання анкети і тексти інтерв'ю, записи спостережень, що відображають думки і поведінку респондентів; довідки офіційних та інших організацій, які виконані за замовленням дослідників; статистичну інформацію, зібрану та узагальнену в орієнтації на певне соціологічне дослідження;
  
• 
  особливою групою документів є матеріали засобів масової інформації;
  
• 
  нарешті, за джерелом інформації документи поділяють на первинні та вторинні. Первинні складаються на базі прямого спостереження або опитування і являють собою опис конкретних ситуацій, висвітлення діяльності окремих суб'єктів соціуму. Вторинні – це деяке узагальнення, оброблення або опис, зроблений на основі первинних документів. Тут виникає проблема вірогідності інформації.
  

1. Уміти правильно аналізувати наміри укладача документа. Наприклад, звіт співробітника підприємства може бути складений у більш кращому вигляді, ніж це є насправді. Щодо критичних статей у газетах, то можна говорити про їхній прискіпливий виклад фактів.

2. Важливо володіти методом одержання даних для складання документа (з перших рук, факти, інші джерела).

3. Якщо документ містить статистичні дані, то слід з'ясувати, на чому вони основані.

4. Важливо усвідомлювати загальні обставини, за яких складався документ. Вони впливають на об'єктивність оцінок укладача незалежно від його намірів. Особливої обережності потрібно дотримуватись при роботі з особистими документами, такими, як автобіографії, щоденники, мемуари, листи тощо.

Головні труднощі при роботі з документом у соціології – вміння читати його дані мовою гіпотез дослідження, тому що документ був складений зовсім не для того, щоб перевірити гіпотези соціолога. Тому в документах треба виділяти індикатори (ознаки) ключових понять дослідження. Якісний аналіз - необхідна умова для всіх наступних кількісних операцій.

Прагнення максимально уникнути суб'єктивізму, потреба в соціологічному вивченні та узагальненні великого обсягу інформації, орієнтація на використання комп’ютерної техніки при обробленні змісту текстів привели до появи методу формалізованого, якісно-кількісного вивчення документів. Контент-аналіз – це переклад у кількісні показники масової текстової інформації з наступним її статистичним обробленням.

Кількісний аналіз документа застосовують, якщо:

• 
  потрібен високий ступінь точності при зіставленні однопорядкових даних;
  
• 
  є досить багато матеріалу, щоб виправдати зусилля з його оброблення;
  
• 
  матеріалу настільки багато, що не можна обійтися без сумарних оцінок;
  
• 
  досліджувані початкові характеристики з'являються досить часто.
  

При аналізі текстів плідним виявляється діяльнісний (проблемний) підхід. У цьому випадку весь текст розглядається як опис конкретної проблемної ситуації, в якій є ряд суб'єктів і відносини між ними. При формалізованому аналізі документів всебічно вивчають саму діяльність і виділяють її суб'єкти, мету та мотиви вчинків, обставини, причини, що викликали потребу у тій або іншій діяльності (бездіяльність - це теж вид діяльності).

1. 
   Загальна характеристика опитних методів збору первинної соціологічної інформації.
   
2. 
   Анкетне опитування: поняття і структура анкети, процедура проведення, класифікація запитань. Класифікація опитувань.
   
3. 
   Експертне опитування: характеристика та відмінність від масового опитування.
   
4. 
   Інтерв'ю: вимоги до інструментарію, процедура проведення, класифікація.
   

Ці методи визначаються, по-перше, організаційними перевагами (завжди легше провести опитування, ніж здійснити будь-який інший метод соціологічного дослідження); по-друге, відносною дешевиною; по-третє, змістовністю та універсальністю інформації, яку одержують опитним методом (за допомогою опитних методів можна здобувати будь-яку інформацію щодо різноманітних проблем, що не завжди може бути досягнуто за допомогою методу аналізу документів чи спостереження); по-четверте, можливістю максимального використання технічних засобів для оброблення отриманих у результаті опитування даних.

Опитні методи мають і свої негативні сторони. На якість отриманої цими методами інформації впливають фактори, пов'язані, з одного боку, з особистістю респондента (його рівнем освіти, культури, властивостями пам'яті, захисними механізмами психіки, ставленням до досліджуваної проблеми, а також до організації або людини, що проводить опитування), з іншого боку – це фактори, пов'язані з діяльністю самого дослідника (професіоналізм у складанні опитного листа, майстерність роботи анкетера або інтерв’юера з респондентом стосовно одержання інформації та ін.). Головними видами опитних методів є анкетне опитування та інтерв'ю, які залежно від характерних для них ознак поділяють:

• 
  на суцільні та вибіркові;
  
• 
  індивідуальні та групові;
  
• 
  масові та експертні;
  
• 
  усні та письмові;
  
• 
  очні та заочні;
  
• 
  одноразові та багаторазові;
  
• 
  стандартизовані та нестандартизовані.
  

Як складання анкети, так і засоби роботи з нею, мають свої методичні прийоми та характеристики, дотримання яких є необхідною умовою успішної реалізації цього методу, що націлений на одержання достовірної інформації. Кожне конкретне соціологічне дослідження потребує створення особливої анкети, але всі вони мають загальну структуру.

1. 
   підготовчий етап, який включає розроблення програми опитування, складання плану та графіка робіт, проектування інструментарію, його пілотажну перевірку, тиражування інструментарію, складання інструкцій для анкетерів, респондентів та інших осіб, що беруть участь в опитуванні, підбір і підготовку інтерв’юерів, анкетерів, вирішення організаційних проблем;
   
2. 
   оперативний етап – це процес анкетування, який має свої власні стадії поетапного здійснення;
   
3. 
   результативний етап – це оброблення отриманої інформації.
   

• 
  запитання мають бути зрозумілими для опитуваних;
  
• 
  необхідно враховувати рівень усіх респондентів;
  
• 
  запитання не повинні нести значних емоційних навантажень;
  
• 
  формулюватися нейтрально;
  
• 
  запитання не повинні видображати установок дослідника.
  

1. 
   Запитання на початку анкети мають бути простими, у середині - складнішими, а наприкінці – знову простими.
   
2. 
   Для переходу від одного блоку запитань до іншого треба використати буферні запитання (запитання із преамбулою).
   
3. 
   Основні та контрольні запитання не рекомендується розташовувати один за одним. Якщо респондент зрозуміє, що йому не довіряють або його перевіряють, то це може відбитися на вірогідності інформації.
   
4. 
   Якщо є догадка, що не всі респонденти можуть бути досить компетентними в будь-якому питанні або що вони не всі увійдуть до тієї групи, для якої призначено питання, то треба поставити запитання-фільтр.
   
5. 
   Запитання-фільтр повинно мати показник переходу для різних груп респондентів.
   
6. 
   Не слід ставити запитання, які перевищують можливості пам'яті респондентів.
   
7. 
   Текст запитання і можливі варіанти відповідей на нього краще друкувати різним шрифтом.
   
8. 
   Пояснення до змістовних запитань краще також набрати іншим шрифтом, щоб респондент міг звернути на них увагу.
   
9. 
   Для відповідей на напівзакриті та відкриті запитання має бути досить чистих рядків.
   
10. 
    Деякі запитання рекомендується давати у формі таблиці, щоб при відповіді на них у респондентів не виникло плутанини. Це полегшить і оброблення цих запитань.
    
11. 
    Не можна допускати перенесення половини відповідей на запитання на іншу сторінку.
    

• 
  Запитання про факти. Запитання про факти свідомості людей спрямовані на виявлення думок, побажань, очікувань, планів на майбутнє тощо. Запитання про факти поведінки виявляють вчинки, дії, результати діяльності людей. Метою цих запитань є одержання інформації про соціальні явища, стан справ на виробництві, поведінку людей. Запитання ці можуть стосуватися й особистості самого респондента (виявляти його особистісні характеристики (стать, вік тощо), коли він заповнює дані паспортички, а також нести інформацію про його дії, вчинки або їхні наслідки – це запитання про особистість респондента.
  
• 
  Запитання про знання. Їх мета - розкрити те, що знає і що може викласти респондент. Як правило, це запитання екзаменаційного типу, вони виявляють рівень інформованості респондента і його знань у певній області. Такі запитання можуть містити завдання, експериментальні й ігрові ситуації, вирішення яких залежить від використання певних навичок, знань конкретних фактів, подій, імен.
  
• 
  Запитання про думку. Ці запитання спрямовані на фіксацію фактів, побажань, очікувань, планів на майбутнє і можуть стосуватися будь-яких проблем і особистості самого респондента. Відповіддю в цьому випадку є оцінні судження, основані на індивідуальних поданнях.
  
• 
  Запитання про мотиви. Ці запитання призначені для виявлення суб'єктивного висловлення людиною мотивів своєї діяльності. Одне запитання про мотиви не може дати справжньої картини мотивації діяльності, для цього необхідний цілий комплекс подібних запитань.
  

• 
  Основні запитання анкети спрямовані на збирання інформації про зміст досліджуваного явища. На основі відповідей на ці запитання роблять висновки про досліджуване явище. Ці запитання становлять більшу частину анкети.
  
• 
  До неосновних запитань належать:
  

- запитання-пастки можуть бути запропоновані для оцінення неіснуючої книги, письменника, фільму, громадського діяча або руху. Приклад: «Чи задоволені Ви обраною професією?». І через якийсь проміжок часу: «Хотіли б Ви, щоб Ваші діти вибрали Вашу професію?». У студентському варіанті: «Чи задоволені Ви обраною професією?» та «Чи бажаєте Ви перейти на інший факультет?»;

- контрольні запитання перевіряють стійкість, правдивість і несуперечність відповідей, визначають їхню щирість та вірогідність;

- навідні запитання надають допомогу респондентові в правильному осмисленні основного запитання, допомагають йому точніше сформулювати відповідь.

• 
  Контактні запитання, які служать для установлення контакту з респондентом. Їх мета – створити інтерес до дослідження, спонукати взяти в ньому участь. Головна ж функція цього виду запитань – полегшення взаємодії з респондентом під час опитування, спонукання його до найбільш повного подання своєї думки, власне кажучи, досліджуваної проблеми, наприклад: «Будь ласка, розкажіть нам про себе».
  
• 
  Буферні запитання. Метою цього виду запитань є переключення уваги респондента при переході від одного тематичного блоку до іншого. Часто цей вид запитань являє собою не тільки запитання в прямому розумінні, але і преамбулу до нього, коли дослідник пояснює логіку думки, створюючи цим симетрію спілкування. Респондентові конкретно пропонують переключитись з однієї проблеми на іншу і пояснюють, для чого це необхідно зробити. Запитання цього виду, як правило, починаються із загальної фрази: «Як Ви думаєте?» – і далі йде опис нової проблеми.
  
• 
  Прямі запитання спрямовані на те, щоб виявити у респондента його ставлення до аналізованої проблеми та його власну позицію.
  
• 
  Непрямі запитання. Це запитання, які сформульовані в непрямій формі. Респондентові пропонується уявлювана ситуація, що не потребує оцінення його особистих якостей або обставин його діяльності. Ці ситуації стосуються особистих, інтимних сторін життя людей або їхнього ставлення до влади, до свого безпосереднього начальника тощо. На ці запитання респондент може відповідати від імені групи, колективу, у безособовій формі, що дозволяє йому не виявляти свої власні позиції і підсилити критичний акцент своїх висловлювань.
  

• 
  Відкриті запитання припускають оригінальну відповідь у вигляді слів, речень. Формально ці запитання вирізняються тим, що після них має бути декілька порожніх рядків, які слід заповнити. Отримана відповідь має природний характер, дає максимум інформації з теми дослідження, що є досить важливим для соціолога. Такі запитання не мають підказів, вони не «нав'язують» респондентові варіант відповіді, а дають можливість йому виразити свою думку як у всій повноті, так й до дрібних подробиць, оскільки несуть багатішу за змістом інформацію, ніж закриті запитання. Однак виникають труднощі, пов'язані з обробленням отриманих відповідей, їхнім кодуванням, що неминуче призводить до їхнього істотного обмеження в процесі комп'ютерної обробки.
  
• 
  Напівзакриті запитання. Тут поряд з набором певних варіантів відповідей у ситуації, коли неможливо вибрати відповідний варіант із запропонованого переліку, у респондента є можливість висловити свою думку щодо обговорюваної проблеми у вільній формі, тобто поєднуються ознаки відкритості та закритості.
  
• 
  Запитання називається закритим в тому випадку, якщо для нього в анкеті наведено повний набір варіантів відповідей. Прочитавши їх, опитуваний вибирає тільки той варіант, який збігається з його думкою. Закриті запитання можуть бути альтернативними та неальтернативними.
  
• 
  Шкальні запитання. Відповідь на ці запитання дається у вигляді шкали, в якій необхідно відзначити той або інший показник.
  
• 
  Меню. Тут респондентові пропонується вибрати будь-яке сполучення варіантів пропонованих відповідей.
  
• 
  Запитання-діалоги.
  
• 
  Запитання-ілюстрації.
  
• 
  Запитання-тести.
  
• 
  Запитання-індекси, коли на основі відповідей роблять висновок, наприклад, про рівень інформованості.
  
• 
  Альтернативні запитання припускають відповіді за принципом «ні», мають взаємовиключний характер. При цьому запропонований перелік альтернатив має бути повністю вичерпним, а самі альтернативи перемішаними без зсуву в будь-який бік, тобто бути врівноваженими. Альтернативні запитання припускають можливість вибору респондентом тільки одного варіанта відповіді, а неальтернативні - декількох варіантів відповідей.
  

1. 
   Запитання не повинні містити важких і неясних формулювань, спеціальних термінів.
   
2. 
   Система категорій має бути зрозумілою всім респондентам.
   
3. 
   У запитаннях не повинні виявлятися думки, цінності та установки дослідника.
   
4. 
   Запитання не повинні викликати негативних емоцій та зачіпати самолюбство респондента.
   
5. 
   Не можна допускати, щоб конструкція запитання схиляла респондента до певної відповіді.
   
6. 
   Щоб підвищити вірогідність відповідей, слід забезпечити респондентові можливість ухилитися від відповіді, якщо у нього з'явиться така необхідність.
   
7. 
   Відповіді не повинні бути перевантаженими.
   

Не слід стомлювати респондентів. Оптимальні витрати часу на заповнення анкети мають становити не більше 30 хвилин. Необхідно пам'ятати, що в кожному разі кількість запитань в анкеті лімітована. Практика показує, що анкета, яка потребує для заповнення більше 45 хвилин, має більше випадкової або недостатньої інформації. Тому оптимальним уважається час заповнення анкети протягом 35 – 45 хвилин – це відповідає 25 – 30 запитанням з теми дослідження.

• 
  Роздавальні. Це анкетне опитування, при якому анкетер особисто вручає анкету або чекає, поки її заповнюють, і відразу одержує її назад. Це очне роздавальне опитування. Якщо анкетер одержує заповнену анкету через кілька днів – це заочний варіант роздавального опитування.
  
• 
  Поштові. Це різновид анкетування і правомірно розглядається як ефективний прийом збору первинної інформації. У найбільш загальному виді він полягає в розсиланні анкет і одержанні на них відповідей поштою. Важливою перевагою поштового опитування є простота організації. Немає потреби в підборі, навчанні, контролі за діяльністю великої кількості анкетерів. Ще однією позитивною властивістю є можливість вибору респондентом найбільш зручного для нього часу заповнення анкети. Разом з тим поштове опитування має і свої недоліки. Головний з них – неповне повернення анкет, тобто не всі респонденти заповнюють анкети і відправляють їх дослідникам, тому може вийти так, що думки тих, хто відправив анкети, не збігаються з думками тих, хто втримався від участі в поштовому опитуванні.
  
• 
  Різновид поштового опитування – опитування через пресу. У цьому випадку анкета пропонується читачеві через друкований орган, друкується в газеті або журналі. Існує два види такого опитування. Один - коли редакція звертається до анкетування з метою одержання даних про своїх читачів та їх думки про роботу свого друкованого органу. Другий - коли за допомогою друкованого органу вивчається думка з будь-якої актуальної проблеми.
  
• 
  Телетайпні. При цьому способі поширення і збір інструментарію та супровідних його документів здійснюються за допомогою телетайпно-телеграфної мережі.
  

• 
  Глибинні – спрямовані на одержання пошукової інформації.
  
• 
  Сфальсифіковані, при яких дані збираються з урахуванням конкретної ситуації.
  
• 
  Стандартизовані – направлені на одержання статистичної інформації.
  
• 
  Соціометричні – спрямовані на одержання інформації про відносини у малих групах.
  

• 
  Масове опитування – це збір думок неспеціалістів з тієї або іншої теми.
  
• 
  Масове опитування в співробітництві з дослідником припускає інформаційну допомогу респондентові з боку анкетера в осмисленні аналізованої ситуації.
  
• 
  Симптоматичне опитування припускає достатність у респондента знань загальної інформації без глибинного осмислення завдань і цілей дослідження.
  
• 
  Експертне опитування – опитування фахівців з аналізованої проблеми.
  
• 
  Останнім часом широкого поширення одержало одноразове опитування, яке здійснюється за допомогою електронних видів зв'язку: телефону - call, інтернет-анкетування - е-mail.
  

Найбільш простою і зручною формою самооцінки експертів є сукупний індекс, розрахований на підставі оцінення експертами своїх знань, досвіду і здатностей за ранговою шкалою з позиціями «високий», «середній» і «низький». При цьому першій позиції надається числове значення «1», другій - «0,5», третій - «0».

У прогнозі, який одержують у результаті експертного опитування, найбільше виявляється відмінність експертної оцінки від інформації, одержаної в результаті масового опитування. Вона полягає в прагненні до погодженості, однаковості суджень і оцінок, висловлених експертами. Дійсно, чи можна використовувати для практичних цілей, скажімо, думки тридцяти експертів, якщо вони містять 5-7 взаємовиключних прогностичних оцінок? Далі вірогідність даних у масовому опитуванні, як і деяких середньостатистичних показників, тим вище, чим більше сукупність опитаних. У принципі прогностична експертна оцінка здійснюється для будь-яких соціальних процесів і явищ.

У прикладній соціології розроблено ряд прийомів опитувань експертів, які використовуються для одержання прогностичної оцінки. При цьому деякі технічні та методичні засоби, які широко використовуються в масових опитуваннях, утрачають свою значущість, коли здійснюється опитування такої специфічної аудиторії, як експерти.

Як правило, масові опитування мають анонімний характер. В експертних опитуваннях це перекручує зміст, тому що експерти мають бути повністю проінформовані про завдання, які вирішуються під час дослідження з їхньою допомогою. Тому немає ніякої потреби застосовувати в експертній анкеті непрямі або контрольні запитання, тести чи будь-які інші прийоми, що мають своєю метою виявити «сховані» позиції респондента. Використання таких прийомів може завдати помітної шкоди якості експертної оцінки.

Експерт – це активний учасник наукового дослідження. І спроба сховати від нього мету дослідження, перетворивши останнє, таким чином, у пасивне джерело інформації, здатна призвести до втрати довіри до організаторів дослідження.

Головним інструментарієм експертного опитування є анкета або інтерв'ю, що розробляються за спеціальною програмою. На відміну від масового опитування програма прогнозованого опитування експертів не настільки деталізована і має переважно концептуальний характер. У ній однозначно формулюється явище, яке підлягає прогнозу, і передбачаються у вигляді гіпотез можливі варіанти його результату.

Досить часто застосовується в прикладній соціології й такий метод експертного прогнозу, як «дельфійська техніка». Він полягає у виробленні погоджених думок шляхом багаторазового повторення опитування одних і тих самих експертів. Після першого опитування й узагальнення його результатів підсумки повідомляються учасникам експертної групи. Потім проводиться повторне опитування, під час якого експерти або підтверджують свою точку зору, або змінюють оцінку відповідно до думки більшості. Такий цикл містить 3 – 4 етапи. Під час подібної процедури виробляється оцінка, але при цьому дослідник, зазвичай, не повинен ігнорувати думку тих, хто після кількаразових опитувань залишився на своїй точці зору.

4. Інтерв'ю: вимоги до інструментарію, процедура проведення, класифікація. Інтерв'ю порівняно з анкетуванням має свою специфіку. Анкетування повністю опосередковано анкетою: анкетер пасивний, зміст запитань інтерпретується самим респондентом відповідно до тих подань і переконань, які склалися в нього при обговоренні проблеми. Респондент самостійно формулює свою відповідь і фіксує її в анкеті. При проведенні інтерв'ю контакт між соціологом-інтерв'юером та опитуваним здійснюється безпосередньо. Інтерв’юер організує інтерв'ю, ставить запитання, веде і спрямовує бесіду, фіксує отримані відповіді. Він може пояснити формулювання запитань, що ставляться, у випадку нерозуміння їх респондентом, попросити в нього додаткової інформації з метою адекватного, точного подання її в бланку інтерв'ю, що неможливо при анкетуванні.

При цьому очевидно, що для одержання одного і того ж самого обсягу інформації у випадку використання методу інтерв'ю буде витрачено набагато більше часу, ніж при використанні анкетного методу. Проблематичним стає забезпечення анонімності бесіди. Цей метод опитування потребує більших витрат часу і засобів, ніж анкетування, але разом з тим підвищується надійність даних, що збираються, за рахунок зменшення кількості тих, що не відповіли, і помилок при заповненні анкет.

Соціологічне інтерв'ю має широкий спектр застосування. Його використовують на підготовчій стадії дослідження; при проведенні пілотажного дослідження з метою коректування, відпрацьовування соціологічного інструментарію; як самостійний метод дослідження (зараз він один з головних) і як засіб контролю надійності інформації, яка отримана іншими засобами соціологічного дослідження.

Особливості інтерв'ю по-різному виявляються в різних його організаційних формах. Розглянемо їх.

У прикладній соціології розрізняють три види інтерв'ю: формалізоване, фокусоване і вільне.

За ступенем формалізації можна виділити кілька видів інтерв'ю:

• 
  Нестандартизоване інтерв'ю. Воно припускає відсутність твердої деталізації поведінки соціолога та респондента під час інтерв'ю. Соціологом розробляються опитний бланк для інтерв'ю і його план, що передбачає певну послідовність і формулювання запитань у відкритій формі. Інтерв’юер ставить запитання відповідно до опитного аркуша, а респондент дає відповідь у вільній формі, що точно фіксується інтерв’юером. Цей вид інтерв'ю складний і для респондента, і для інтерв’юера. Складне наступне оброблення та кодування матеріалів спричиняє нечасте використання цього виду інтерв'ю на практиці.
  
• 
  Стандартизоване інтерв'ю передбачає бесіду за чітко фіксованим опитником, де так само чітко наведено і варіанти відповідей на поставлені запитання. У стандартизованому інтерв'ю переважають закриті запитання. У цьому випадку інтерв’юер за спогадом у певній послідовності ставить запитання респондентові, а отримані від респондента відповіді ідентифікує з одним із пропонованих варіантів відповідей на запитання в опитному аркуші. Складність полягає в неможливості поставити респондентові велику кількість запитань.
  
• 
  Напівстандартизоване інтерв'ю припускає поєднання особливостей стандартизованого і нестандартизованого інтерв'ю.
  
• 
  Фокусоване інтерв'ю – наступний щабель, що веде до зменшення стандартизації поведінки інтерв’юера і респондента. Воно має своєю метою збір думок, оцінок із приводу конкретної ситуації, явища, його наслідків або причин. Респондентів у цьому виді інтерв'ю заздалегідь знайомлять із предметом бесіди. Попередньо заготовляють запитання для такого інтерв'ю, причому їх перелік для інтерв’юера обов'язковий: він може міняти їх послідовність і формулювання, але на кожне запитання повинен одержати інформацію. Фокусоване інтерв'ю – виявлення думок вузького кола респондента. За допомогою такого інтерв'ю можна вивчати реакцію людей на повідомлення ЗМІ, рекламу. Причому інформацію попередньо обробляють за допомогою контент-аналізу. У фокусованому інтерв'ю прагнуть визначити, які одиниці тексту є значущими, які – на периферії та ті, що зовсім не залишилися в пам'яті. Докладніше інформацію про проведення такого інтерв'ю і про саму техніку проведення фокус-групи буде розкрито в наступній лекції.
  
• 
  Вільне інтерв'ю – це тривалі бесіди з респондентом без строгої деталізації запитань. Відрізняється мінімальною стандартизацією поведінки інтерв’юера. Цей вид опитування застосовується в тих випадках, коли дослідник починає визначення проблеми дослідження. Вільне інтерв'ю проводиться без заздалегідь підготовленого бланка інтерв'ю або розробленого плану бесіди; визначається тільки тема інтерв'ю.
  

За способом організації можна відзначити індивідуальні та групові інтерв'ю. Це бесіда, у процесі якої дослідник прагне викликати дискусію в групі, наприклад, методика телевізійних зустрічей.

Проведення інтерв'ю потребує організаційної підготовки, що припускає вибір місця і часу інтерв'ю. Місце проведення інтерв'ю визначається специфікою предмета дослідження. Кожного разу обстановка, в якій проводиться інтерв'ю, має бути спокійною та конфіденційною, тобто без присутності сторонніх осіб, у зручний для респондента час.

Робота ж самого інтерв’юера припускає здійснення таких завдань: налагодження контакту з респондентами, постановка запитань інтерв'ю, фіксація відповідей.

Після закінчення збору соціологічної інформації інтерв’юер має подати в дослідницький центр такі документи: заповнені бланки інтерв'ю, маршрутні листи, звіти про роботу. Після перевірки всіх цих документів починається аналіз бланків інтерв'ю з метою одержання інформації про досліджуване явище.