Пролог альвійська вендета

Замiсть Лефевра нас прийняв його заступник, контр-адмiрал Сiмоне. Вiн виконав усi необхiднi формальностi у зв’язку з нашим зарахуванням до УСО, трохи поговорив з нами на рiзнi теми (так би мовити, для попереднього знайомства з новими пiдлеглими), а потiм вiдправив нас до медсанчастини для стандартного огляду й подальшої психообробки.

Як i обiцяла мадам Петi, нiчого страшного в цьому не було. На встановлення психоблоку пiшло не бiльше пiвгодини; вся процедура проводилася через звичайний ментошолом, без застосування тимчасових нейрошунтiв, як при глибинному психокодуваннi. Протягом усього часу менi паморочилося в головi, перед очима спалахували iскри й пропливали кольоровi плями, а кiлька разiв мене трохи не знудило. Та загалом усе пройшло нормально - я очiкувала набагато гiршого.

Коли справу було зроблено, лiкар-психолог вiдпустив свого асистента, зняв з мене шолом i запитав:

- Ну, як почуваєтеся?

- Та нiби непогано, - вiдповiла я, труснувши головою. - Щоправда, думки плутаються. Як пiсля довгого перебування у кiберпросторi, тiльки дужче.

- Це цiлком нормально, - запевнив мене лiкар. - Невдовзi все мине. Поки сидiть, не вставайте. Зараз ми перевiримо, як дiє ваш блок.

Вiн закрiпив на моїх скронях сенсорнi датчики i влаштувався за столом перед комп’ютерним термiналом.

- Насамперед, мадемуазель, ви повиннi мати на увазi, що така психообробка не гарантує збереження таємниць, у якi вас буде посвячено згiдно зi службовими обов’язками. З вас їх можна буде витягти iз застосуванням “наркотикiв правди” або банальних фiзичних тортур; також вам нiщо не завадить розповiсти про них за власним бажанням. Сучасна медицина ще не має в своєму розпорядженнi засобiв надiйного блокування тих чи iнших секретiв, не завдаючи непоправної шкоди мозковiй дiяльностi. На жаль, людський розум не такий стiйкий, як у нереїв-п’ятдесятникiв, що здатнi витримати найглибше психокодування без вiдчутних наслiдкiв для якостi розумових процесiв. Але, з iншого боку, в нас гнучкiше й динамiчнiше мислення, нiж у них... Утiм, досить про чужинцiв, повернiмося до вашого блоку. Це не психокодування як таке, а лише щось схоже на запобiжник. Вiн попереджатиме вас про те, що деякi вiдомостi не пiдлягають розголошенню. Причому це стосується не лише службових таємниць, а й особистих. Ось, наприклад, опишiть менi свiй перший сексуальний досвiд.

Заскочена зненацька, я розгубилася, не знаючи, що й сказати. Глянувши на датчики, лiкар здивовано насупився, гмикнув i провiв швидкi манiпуляцiї з консоллю. Я могла дати руку на вiдсiч, що вiн гортав мою медичну картку в пошуках звiту гiнеколога. Потiм багатозначно промовив “ага” i зачудовано глипнув на мене, мов на якесь диво природи.

Я ледве втрималася вiд глузливої посмiшки. Мабуть, дядечко навiть уявити не мiг, що симпатична дев’ятнадцятирiчна дiвчина ще може залишатися незайманою.

- Гм-м... - протяг вiн. - Та-ак... Ну, гаразд. Тодi розкажiть менi щось таке, про що я знати не повинен.

Я подумала про iншi галактики. О, тепер подiяло!..

Лiкар задоволено кивнув.

- Чудово. Що ви вiдчули?

- Ну, наче хтось тихесенько прошепотiв менi на вухо: “Обережно!”

- Так-так, чiтко виражена вербальна реакцiя, - констатував вiн. - Це добре. Конкретнi прояви дiї блоку iндивiдуальнi й залежать вiд специфiчних характеристик особистостi. У головi одних дзвенить дзвiночок, iншi вiдчувають, як їхнi думки натрапляють на якийсь бар’єр, а iнодi, хоч таке трапляється вкрай рiдко, бувають соматичнi реакцiї на зразок утруднення дихання або легкого зубного болю. Спочатку я було подумав, що у вас якраз останнє, але... Словом, усе гаразд. Психообробка пройшла успiшно. Тепер iдiть-но прогуляйтеся годинки зо три, - швидкий погляд на хронометр, - до сiмнадцяти нуль-нуль. Обов’язково пообiдайте, поспiлкуйтеся зi своїми новими товаришами, а потiм повертайтеся сюди - на той час блок має закрiпитися, i тодi я грунтовно перевiрю, як вiн функцiонує. Йти на доповiдь до начальства не треба, ви ще перебуваєте у розпорядженнi медсанчастини.

Вийшовши з кабiнету психолога, я побачила у приймальнi Анн-Марi, що сидiла в крiслi й переглядала якусь електронну книгу. Блок їй поставили ще ранiше, проте вона вирiшила дочекатися мене. Чи то просто за компанiю, чи то вважала, що я не обiйдуся без її опiки.

- Ну як, нормально? - запитала Анн-Марi.

Я кивнула.

- Так, нормально.

- От i добре. Може, сходимо перекусимо?

- Iз задоволенням.

Коли ми вийшли з територiї медсанчастини, я поцiкавилася:

- А яка у вас реакцiя? Як дiє ваш блок?

- Цiлком стандартно, звичайний дзвоник. А в тебе?

- Лiкар назвав це вербальною реакцiєю.

- Справдi? - Анн-Марi трохи заздрiсно глянула на мене. - Здорово!

- Чому здорово?

- Бо рiдко зустрiчається. Поки тобою займалися, я дещо дiзналася про це. Вербальна реакцiя свiдчить про високий творчий потенцiал особистостi в поєднаннi з розвинутою уявою й аналiтичним складом розуму.

Я зашарiлася. Ну, припустiмо, про творчий потенцiал, розвинуту уяву й аналiтичний склад розуму я знала й ранiше, з численних тестiв. Та все одно було приємно почути зайве пiдтвердження.

- Пообiдаємо в найближчому офiцерському клубi, - запропонувала Анн-Марi. - А заразом i потусуємося серед усовцiв у неформальнiй обстановцi. Зараз ще рано, народу має бути небагато, тож сильно дiставати нас не будуть. Тiльки май на увазi: в таких клубах статутнi взаємини не дiють. Честь старшим за званням не вiддавай i не чекай, що тобi салютуватимуть прапорщики, поводься з людьми залежно вiд їхнього вiку, а не чину. Це, звiсно, не стосується адмiралiв, але в офiцерськi клуби вони навiдуються рiдко.

- Спасибi за попередження, - сказала я з усмiшкою. - Менi це вiдомо. Мiй батько теж офiцер.

У клубi, що являв собою гiбрид кафе, бару й iгрового салону, справдi було малолюдно. За двома розташованими поруч столиками обiдали семеро офiцерiв, ще двоє сидiли бiля стiйки автоматичного бару й пили коктейлi, а в протилежному кiнцi просторого залу четверо чоловiкiв, улаштувавшись навколо накритого зеленим сукном столу, перекидалися в карти. Всi вони були в галлiйськiй вiйськовiй формi.

Коли ми увiйшли, присутнi привiтали нас ввiчливими кивками, i лише один з тих, що сидiли за стiйкою бару, хлопець рокiв двадцяти п’яти, з ранговими вiдзнаками старшого лейтенанта, трохи розв’язно вигукнув:

- Ага! Мабуть, це тi самi новачки.

Поставивши на стiйку недопитий коктейль, вiн зiскочив зi стiльця, пiдiйшов до нас i церемонно вклонився:

- Моє шанування, любi панi. Ласкаво просимо до нашої команди.

Що правда, то правда, офiцерський клуб - особливе мiсце. За його межами цей хлопець не посмiв би так фамiльярно звертатися до Анн-Марi, яка носила на погонах три широкi золотi нашивки.

Представлятися один одному потреби не було - iменнi планки говорили самi за себе. Лейтенанта звали С. Арсен. Що ховалося за “С”, можна було тiльки гадати (найiмовiрнiше, “Серж” - дуже поширене галлiйське iм’я), проте серед вiйськових вважалося за норму звертатися до колег на прiзвище або за званням.

Арсен змiряв мене уважним поглядом, мабуть, прикидаючи мiй вiк, i напiвзапитливо мовив:

- Ще один комп’ютерний вундеркiнд, га?

- Помиляєтеся, старлею Арсен, - вiдповiла я i, нiби ненавмисно вiдкинула волосся з правої скронi, демонструючи вiдсутнiсть iмпланта. - Я пiлот-навiгатор.

- О! Та невже? I скiльки ж годин ви налiтали, мадемуазель?

- Понад двi з половиною тисячi, - вiдповiла за мене Анн-Марi, безцеремонно приплюсувавши до моїх шестисот сорока годин практики на цивiльних суднах ще й час, який я провела на “Зорi Свободи”, коли корабель пiд моїм контролем (але не керуванням) летiв вiд Дзети Девакi до Магаваршi. - З них двi тисячi в бойовiй обстановцi.

Лейтенант стушувався. Навiть тут, у клубi, вiн не наважився ставити пiд сумнiв слова старшого за званням. Тим часом один з картярiв, капiтан третього рангу, за вiком ровесник Анн-Марi, рвучко встав з-за столу й швидким кроком рушив до нас.

- Побий мене грiм! - вигукнув вiн, наблизившись. - Я не помилився. Це ж дочка Жофрея Леблана!

Напис на планцi свiдчив, що його звати Сен-Клер. Iм’я менi нi про що не говорило, зате обличчя здавалося знайомим.

- Пробачте, корвет-капiтане^... - почала я невпевнено, але потiм згадала. - Ага! Я бачила вас на батьковому похоронi.

- Ваша правда, мiчмане. - Сен-Клер був такий люб’язний, що вимовив моє звання на англiйський менер: “енсiн”, щоб пiдкреслити його вiдмiннiсть вiд французького “ансень”. - Менi випала честь служити пiд керiвництвом капiтана Леблана. На жаль, недовго, лише три мiсяцi.

У його командi я був бортiнженером, але для того фатального завдання мене замiнили бiльш досвiдченим офiцером.

Чи то менi лише здалося, чи в його голосi й справдi пролунали винуватi нотки. Вiн нiби вибачався, що не загинув разом iз моїм батьком. Все-таки дивно влаштованi люди - бува, картають себе за вигаданi грiхи, наче справжнiх їм бракує. Часом i я почувалася винною через те, що завдяки щасливому випадку залишилася живою...

Сен-Клер ввiчливо привiтався з Анн-Марi i знову звернувся до мене:

- Отже, вам одразу пiсля школи присвоїли лейтенантський чин? Ну й правильно. Вам нiчого робити в академiї серед шмаркачiв, якi знають про вiйну лише з фiльмiв та вiртуальностей.

На цей час нас оточили решта присутнiх у клубi офiцерiв. Посипалися запитання. Але капiтан Сен-Клер рiшуче припинив їх:

- Стривайте, панове, не все вiдразу. Пiзнiше я все поясню, а спочатку дозвольте дамам замовити обiд. Здається, вони щойно вирвалися з лап наших ескулапiв. Їм варто пiдкрiпитися. I пропустити по чарочцi для розрядки.

Чоловiки негайно кинулися зсовувати столи, щоб вислухати обiцяну Сен-Клером iсторiю, а офiцiант отримав замовлення на два стандартних обiди й буквально за пiвхвилини повернувся з вiзком, заставленим апетитними на вигляд стравами. Коли ми примостилися за столом, лейтенант Арсен принiс з бару двi кришталевi чарки, наповненi бурштиново-золотистою рiдиною, схожою на коньяк, який нещодавно розв’язав язика дядьковi Клоду. Найпевнiше, це й був коньяк. Грамiв по п’ятдесят у кожнiй чарцi, не менше. А може, й усi сiмдесят п’ять.

- Випийте, - порадив капiтан Сен-Клер. - Це допоможе вам розслабитися. Ескулапи не заперечуватимуть, навпаки - додаткова перевiрка для блоку.

Ага, легко сказати. Я в життi ще не пила нiчого мiцнiшого за шампанське. А раптом блок не витримає i “злетить”? I я розпатякаю про iншi галактики...

“Ей, обережно! - прошелестiло в моїй головi. - Секрет”.

Сама знаю, що секрет. Нiчого нагадувати... Ну гаразд, спробуємо. Якщо блок “злетить”, то грiш йому цiна. Перевiрка таки не зашкодить. Сподiваюся, вiд однiєї чарки я не сп’янiю як чiп. Це було б занадто.

Глибоко видихнувши, я вслiд за Анн-Марi залпом вихилила коньяк. Спиртне неприємно обпекло менi гортань, i я поквапилася запити його соком. А загалом нiщо страшного не трапилося. Думати стало легше, напруження спало, я перестала скуто почуватися в незнайомому оточеннi й охоче налягла на їжу.

А капiтан Сен-Клер почав розповiдати мої пригоди семирiчної давнини. Iншi офiцери уважно слухали його, i дедалi гострiше я вiдчувала на собi їхнi сповненi поваги погляди.

Формально моя iсторiя не була засекречена, але про неї знало небагато людей. Уряд i вище вiйськове командування вирiшили не розголошувати її, щоб не провокувати iнших пiдлiткiв на схожi витiвки. Серед галлiйських школярiв i так вистачало шибайголiв, якi знай намагалися тайкома проникнути на вiйськовi кораблi, а мiй вдалий приклад цiлком мiг призвести до справжньої пошестi “космiчних зайцiв”. За iнших обставин приховати це не вдалося б, але якраз тодi вiдбулося скiльки епохальних подiй, що справу благополучно зам’яли, i про неї навiть побiжно не згадували в новинах. Ну а мою мовчанку було куплено медаллю “За доблесть” - щоправда, з переконливим проханням не похвалятися нею перед друзями й особливо перед журналiстами. Я не похвалялася жодного разу.

Коли Сен-Клер закiнчив свою розповiдь, присутнi пiсля недовгого обговорення зiйшлися на думцi, що я заслужила як доброго прочухана за те, що полiзла, куди не слiд, так i нагороди за дiї в критичнiй ситуацiї. Також вони погодилися з тим, що менi не потрiбно вчитися в академiї для отримання офiцерського чину. Хоча останнє, на мою думку, прозвучало радше з ввiчливостi.

А взагалi, менi дуже сподобалися усовцi. Втiм, вони подобалися менi й ранiше - ще за життя мого першого батька до нас додому iнодi заходили його колеги, й щоразу я радо спiлкувалася з ними. Але то було сприйняття зi сторони, до того ж дитяче: дорослi дядечки й тiтоньки, оповитi ореолом таємничостi й героїзму, якi виконували найнебезпечнiшi та найвiдповiдальнiшi завдання, були в моїх очах напiвбогами. А тепер я подорослiшала, стала сприймати все в iншому свiтлi, i люди, якi сидiли поруч зi мною, перестали бути для мене якимись супергероями. Вони просто робили свою справу, необов’язково пов’язану з героїзмом, але робили її на найвищому професiйному рiвнi - iнакше не працювали б в УСО.

Незабаром зайшла мова про недавнi подiї, i ми дiзналися останнi новини з фронтiв. Габбари продовжували атакувати значними силами, але альви трималися стiйко. Вони, звiсно, були готовi до такого розвитку подiй, оскiльки добре знали злостиву вдачу своїх колишнiх соратникiв по антилюдськiй коалiцiї. Iншi члени Четверного Союзу - п’ятдесятники, дварки i хтони, - хоча й були захопленi зненацька, таки встигли сконцентрувати достатньо сил, аби захистити людськi планети, що перебували пiд їхнiм контролем. Для них цi свiти й люди, якi там проживали, становили неабияку цiннiсть. Вони були для них козирною картою в протистояннi з рештою людства, запорукою їхньої вiдносної безпеки, гарантом незастосування з нашого боку тих радикальних заходiв, до яких ми вдавалися, воюючи з iншими чужинцями - насамперед з габбарами.

Нiхто з присутнiх не знав напевно, чи збираються нашi вiйська скористатися ситуацiєю i спробувати звiльнити ще бодай одну з полонених планет. Разом з тим усi присутнi погоджувалися, що за наявних обставин така спроба була б украй ризикована. Наразi атаки габбарiв дуже масованi, й наше втручання цiлком могло зiграти їм на руку. А от згодом, коли обидвi сторони добряче пошарпають одна одну й розiйдуться зализувати рани, тодi iнша рiч...

Ну й, звiсно, розмова не оминула першопричину загострення бойових дiй - знищення альвами системи Джейхани. Ця подiя шокувала багатьох людей, але наше керiвництво, як завжди, було на висотi й оперативно розсекретило частину iнформацiї про странглетний запал, недвозначно давши зрозумiти, що ми теж маємо таку зброю. Тепер вищi урядовi й вiйськовi чини сушили голови над тим, як пiдготувати суспiльство до наступної порцiї правди - що одним вибухом Наднової справа не обмежиться, а по всiй Великiй Магеллановiй Хмарi пройде ланцюгова реакцiя. Нам, певна рiч, наказали тримати язика за зубами.

Саме тому ми з Анн-Марi мовчали, не беручи участi в дискусiї про те, якi додатковi заходи безпеки слiд ввести у зв’язку з появою в альвiв цiєї пекельної зброї. А лейтенант Арсен щиро обурювався з приводу того, що досi ми жодного разу не застосували странглетний запал проти габбарiв, обмежившись лише глюонними бомбами. Капiтан Сен-Клен звелiв йому заткнутися й авторитетно припустив, що наше керiвництво розраховувало притримати цей козир до звiльнення всiх людських планет. А потiм, на його думку, ми б одним махом покiнчили з усiма чужинцями, влаштувавши у кожнiй з їхнiх систем (яких загалом понад три тисячi) вибух Наднової.

Сама по собi iдея була непогана - проте нездiйсненна. Застосувати в межах Галактики странглетний запал означало приректи її на загибель, причому не в такому вже й вiддаленому майбутньому. Ми на це нiколи не пiдемо. Альви також: вони хоча й волохатi покидьки, та не йолопи й не самогубцi. Одна справа - запустити ланцюгову реакцiю вибухiв зiрок у Великiй Магеллановiй Хмарi, де пiсля вигнання людей неподiльно владарювали габбари, зовсiм iнша - пiдпалити власний дiм.

Ну а якщо раптом станеться непоправне, у нас, людей, все одно буде вихiд. Так-так, саме те, що сп’яну вибовкав дядько Клод - шлях до iнших галактик. Тож ми не пропадемо, не загинемо разом з рiдною Галактикою... Ось тiльки цiкаво, як нашим ученим вдалося “пробити” канали третього роду, адже для цього потрiбна сила-силенна енергiї. I ще одне: дiлянки входу-виходу таких каналiв мають дiаметр лише кiлька метрiв. Припустiмо, з боку входу їх можна розширити - приблизно за тiєю ж технологiєю, за якою ми звужуємо канали першого й другого роду. Але як тодi бути з протилежним кiнцем каналу? Та ще задачка...

Усi цi думки в поєднаннi з легким алкогольним сп’янiнням стали непоганим тренуванням для мого блоку. Тихий голос у головi раз у раз нагадував менi про обережнiсть, спочатку це добряче дратувало, та поступово я звикла до нього й стала спокiйно сприймати застереження. Думати вiн не заважав - i це було найголовнiше.

Три години в товариствi нових колег промайнули непомiтно. Час вiд часу з’являлися новi офiцери, ми знайомилися, розмовляли, а пiд кiнець до клубу зайшли кiлька старих усовцiв, що працювали з моїм рiдним батьком й iнодi бували в нас удома. Вони дуже зрадiли нашiй зустрiчi й висловлювали своє задоволення (сподiваюся, щире), що дочка Жофрея Леблана служитиме разом iз ними. Особливо мене потiшило їхнє ставлення до мене - не зверхнє й поблажливе, як колись; вони трималися зi мною на рiвних, дарма що я була набагато молодшою вiд них i за вiком, i званням.

Що не кажiть, а як вдало все склалося! Якби не дядько, летiла б я зараз на Землю, щоб приступити до занять у вiйськовiй академiї. Ще тиждень тому це здавалося менi вершиною мрiй, зате зараз я здригалася вiд самої думки, що могла б згаяти цiлих чотири роки на навчання. А так я вже офiцер, i на той час, коли мої однолiтки закiнчать академiю, напевно стану лейтенантом. Повним лейтенантом, без додатку junior grade^. На вiйнi здiбна й iнiцiативна людина швидко рухається кар’єрною драбиною - а саме цих якостей у мене вдосталь.

Нi, безсумнiвно, я маю подякувати дядьковi Клоду за його необережнiсть. I неодмiнно зроблю це при зручнiй нагодi.

А от Анн-Марi начальник УСО попросив затриматися, i його вигляд свiдчив, що на них чекає довга й серйозна розмова. Таким чином, я отримала купу вiльного часу й насамперед зателефонувала батьковi. Вiн негайно вiдповiв на мiй виклик, проте вiдразу вибачився, що не зможе придiлити менi уваги, бо зараз зайнятий i звiльниться не ранiше нiж за кiлька годин. Ми домовилися зв’язатися пiзнiше, i я вирушила оглядати своє житло.

Надана в моє розпорядження квартира була стандартною лейтенантською каютою з деякими додатковими зручностями: ванною замiсть звичайного душу, iндивiдуальним харчовим автоматом, здатним приготувати найпростiшi синтетичнi страви й напої, а також невеликим порталом станцiйної мережi вантажних комунiкацiй, через який можна було вiдправляти й отримувати малогабаритнi контейнери зi всякою всячиною. Два такi контейнери вже чекали на мене в спецiальнiй нiшi - один з них був той самий, що його ми з Анн-Марi вiдправили зi складу обмундирування, а в другому були мої особистi речi з “Зорi Свободи”. Там же я знайшла коротку записку: “Мої вiтання, мiчмане Леблан”. I пiдпис: “Лейтком Л. Сiгурдсон, капiтан З.С.”.

Я всмiхнулася. Лайфа також можна привiтати - вiн отримав довгождане звання лейтенанта-командора i нарештi став капiтаном корабля. А ось тато буде засмучений, що в нього вiдiбрали улюблену iграшку. Мабуть, вiн розраховував, що й надалi командуватиме “Зорею Свободи”, тiльки тепер уже в складi Управлiння Спецiальних Операцiй. Але нi, не вигорiло. Цiкаво, що дадуть йому натомiсть? Якнайменше, гадаю, важкий крейсер класу “АВ”. А може, й “АА”.

Я тимчасово переклала всi свої речi на лiжко, вiдправила порожнi контейнери на склад i взялася наводити шмон у каютi. Тобто надавати їй жилого вигляду, привносячи дещицю власного хаосу в iдеальний порядок її обстановки. Це забрало в мене близько години, пiсля чого квартира з безликої стерильної нори перетворилася на затишне гнiздечко, що несло на собi вiдбиток моєї неповторної iндивiдуальностi.

Впоравшись iз цiєю справою, я прийняла ванну - а це було зовсiм не зайвим пiсля всiх медичних процедур в поєднаннi з чаркою коньяку. А потiм, посвiжiла й збадьорена, одяглася в парадний мундир, заколола на потилицi волосся й насунула формений кашкет. Вдосталь намилувавшись собою в дзеркалi (видовище було просто супер), я влаштувалася перед термiналом, увiмкнула вiдеозапис i почала диктувати листа для мами.

Певна рiч, усiєї правди я їй не розповiла. Повiдомила лишень, що за сприяння дядька Клода (за його протекцiєю) отримала офiцерське звання i тепер разом з батьком служу в УСО. Я перерахувала купу речей, якi треба переслати сюди з дому, i попросила зробити це якнайшвидше. У мене не було жодних сумнiвiв, що разом з речами з’явиться й мама власною персоною. Залишалося тiльки сподiватися, що вона не влаштує менi жалiсної сцени на зразок тiєї, коли я, всупереч всiм її умовлянням, подала заяву в Анаполiс. Проте дядьковi вона напевно висловить усi свої претензiї. Я йому, неборацi, не заздрю - коли мама сердиться, то стає сущою пантерою. Ну а я була її дитям, яке вона всiма силами прагнула вберегти вiд вiйськової служби, що вже вiдiбрала в неї i батька (цебто мого дiда), i чоловiка (мого рiдного батька). Мама не була пацифiсткою, просто не хотiла втратити й мене. Я її чудово розумiла, але нiчого вдiяти не могла - служити у вiйськовому флотi було мрiєю всього мого життя...

Надиктувавши листа, я надiслала його за призначенням. Тепер сигналу знадобиться хвилин сорок, аби пройти ланцюжком з восьми каналiв першого роду до дром-зони Сонячної системи, а потiм ще три години, щоб досягти Землi. Я швидко пiдрахувала, що лист буде отримано на початку шостої ранку за московським часом - мама зараз мешкала в Москвi, працюючи головним архiтектором проекту реставрацiї зруйнованого габбарами храму Христа-Спасителя. Оскiльки вона прокидалася не ранiше восьмої, то вiдповiдi вiд неї слiд було чекати як мiнiмум годин за десять.

Ще деякий час я сидiла перед термiналом, прикидаючи, кому з друзiв i подруг надiслати звiстку. Вони просто луснуть вiд заздрощiв, коли побачать мене в новенькому офiцерському мундирi!..

Проте цю iдею довелося вiдкласти на майбутнє, бо до мене, нарештi, завiтав батько. Вiн окинув чiпким поглядом обстановку каюти й з усмiшкою промовив:

- Гарно ти влаштувалася. I форма тобi личить, нiби в нiй народилася. Як самопочуття?

Я зрозумiла, що вiн питає про психоблок.

- Усе гаразд, тату. Вже звикла. А ти?

- Щойно починаю звикати, - вiдповiв батько, влаштовуючись у крiслi в кутку каюти. - Я до тебе просто з медсанчастини.

- Голодний?

- Не дуже, але вiд кiлькох сандвiчiв не вiдмовлюся.

Я пiдiйшла до автомата, замовила сандвiчi та два стакани томатного соку.

- Пiсля психообробки радять випити трохи спиртного, - сказала я, повертаючись iз пiдносом, - але в мене нiчого немає.

- Не бiда. Дорогою сюди я випив бляшанку пива, цього досить. Зараз менi не можна напиватися, я при виконаннi. За три години пройду повторний медогляд, а потiм почнеться звична передстартова метушня.

- Ох! - засмутилася я, хоча й очiкувала на щось подiбне. - Вiдлiтаєш на завдання?

- Так. - Батько проковтнув сандвiч i запив його ковтком соку. - Власне, я прийшов попрощатися. Якщо ти не зайнята, проведу з тобою решту часу до вiдльоту.

- Авжеж, тату, я вiльна, я... А куди ти летиш? Надовго?

Вiн з жалем похитав головою.

- Вибач, це не пiдлягає розголошенню. Звикай, сонечко, до секретностi. Ти служиш в УСО.

Я скрушно зiтхнула.

- Так, розумiю... А що буде зi мною?

- Наскiльки менi вiдомо, пiсля добового звiльнення ти отримаєш призначення пiлотом-стажистом на крейсер класу “AВ”. Посада, звичайно, не супер, але для тебе це буде непоганою практикою. А за кiлька мiсяцiв, якщо добре себе зарекомендуєш, станеш повноправним штатним пiлотом.

Гм, крейсер класу “АВ”, це зовсiм непогано. Навiть бiльше нiж непогано. “А” означає, що корабель належить до категорiї важких крейсерiв, а “В” - другий розряд за боєздатнiстю. П’ятеро основних пiлотiв, двоє навiгаторiв, цiла команда iнженерiв, шiстнадцять окремих артилерiйських розрахункiв, ескадрилья шатлiв-винищувачiв з вiдповiдним особовим складом, полк космiчної пiхоти... Словом, здорово! Можна не сумнiватися, я себе добре зарекомендую. А рокiв через п’ять доберуся до крiсла першого пiлота. Ну, мiнiмум, другого - а у флотському табелi про ранги це не гiрше, нiж бути капiтаном корвета.

Шкода лише, що командувати кораблем буде не батько. На жаль, це суперечить правилам - служити пiд безпосереднiм керiвництвом близького родича...

Мої роздуми перервала мелодiйна трель дзвiнка. На екранi дверного монiтора виникло обличчя Анн-Марi.

- Теж зайшла попрощатися, - прокоментував батько.

Я впустила Анн-Марi в каюту, i та просто з порога заявила:

- Я буквально на хвилинку, щоб запитати... - Тут вона побачила батька, завмерла в положеннi “струнко” й вiддала честь. - Бригадир-адмiрал, сер!

Хай менi бiс, яка ж я роззява! Тiльки зараз я звернула увагу, що в петлицях батькiвської форменої сорочки замiсть звичних орлiв красуються срiбнi зiрки. I на iменнiй планцi вже написано не CAPT, а CMDR. Звiсно, були б у нього погони, я вiдразу помiтила б рiзницю, але це нiскiльки мене не виправдовувало. Я мусила помiтити в будь-якому разi.

“Ось тобi, дитинко, наочний приклад, чому не можна служити пiд керiвництвом родича, - подумалося менi. - Ти бачиш у ньому не старшого офiцера, не командира, а любого татуся...”

Батько скривився.

- Вiльно, фрегат-капiтане. I забудьте про адмiрала. Я просто коммодор. Нi риба, нi м’ясо, щось на кшталт альвiйського надполковника. - Вiн посмiхнувся. - Пiд час нашої зустрiчi контр-адмiрал Сiмоне зиркнув на мене спiдлоба, мов на ворога людства. А все через цю дурну зiрочку.

Зазначу, що всi непорозумiння iз зайвою зiркою у земних адмiралiв були викликанi тим, що в галлiйськiй вiйськовiй iєрархiї вiдсутнiй аналог чину коммодора. У флотi Терри-Галлiї цьому званню вiдповiдала посада командира бригади, яку займав або капiтан першого рангу, або контр-адмiрал, залежно вiд обставин. У першому випадку такого офiцера називали бригадиром-капiтаном, а в другому - бригадиром-адмiралом.

Нарештi я оговталася i, не соромлячись присутностi Анн-Марi, поцiлувала батька в щоку.

- Вiтаю з пiдвищенням, татку. Тепер ти командуватимеш бригадою? Чи лiнкором?

- Поки нi те, нi iнше. Наразi маю особливе завдання.

Анн-Марi запитливо подивилася на нього.

- То Рашель не в курсi?

На батьковому обличчi явно вiдбилося сум’яття.

- Звiсно, нi. I не повинна. Самi розумiєте, це секретна мiсiя.

- Але, сер... Так, безперечно.

Мiж цими “але, сер” i “так, безперечно” трапилася одна рiч: батько повернув голову й крадькома вiд мене пiдморгнув Анн-Марi. Але вiн не врахував однiєї обставини - я побачила це в настiнному дзеркалi.

- Здається, - промовила я, пильно дивлячись на батька, - дехто тут має мене за дурненьку. В чiм рiч, панове старшi офiцери? Щодо чого я не в курсi?

Батько знiяковiв, як завжди, коли йому доводилося щось приховувати вiд мене, а часом (i, певна рiч, заради мого ж добра) брехати менi.

Анн-Марi сказала:

- Даруй, Рашель, виникло непорозумiння. Зi слiв адмiрала Лефевра я зрозумiла, що тебе також хочуть залучити до цього завдання. Твоє iм’я в нашiй розмовi не згадувалося, просто... деякi обставини справи навели мене на таку думку. Тепер я бачу, що помилилася.

- Отже, деякi обставини, - повторила я i знову подивилася на батька. - Сер, я вимагаю пояснень. Мене збиралися включити до складу вашої команди чи нi? Тiльки чесно.

Вiн потупив очi.

- Спочатку твою кандидатуру розглядали, але потiм вiдхилили.

- Можна запитати чому?

- Через нашi родиннi зв’язки. Я керуватиму операцiєю, а ти - моя донька. Хоч i прийомна, та все одно донька.

Я зiтхнула. Що тут скажеш, залiзний аргумент. Лише хвилину тому я отримала наочний урок, як шкодять родиннi зв’язки статутним взаєминам.

Хоча нi, щось тут не так! Адже моя кандидатура все-таки розглядалася. Незважаючи на те, що я донька керiвника операцiї. А отже, у справi присутнi певнi обставини, що дозволяють у даному конкретному випадку знехтувати загальним правилом, зробити з нього виняток. Iнакше про мене навiть не йшлося б.

- Цiкаве питання, - задумливо промовила я, нi до кого конкретно не звертаючись. - Хто ж перший виклав мiркування щодо родинних зв’язкiв?

Батько ще дужче знiяковiв. Проте вiдповiв:

- Ну... Власне, я.

- I якi були вашi мотиви, сер? Ви побоювалися, що нашi стосунки зашкодять справi, чи дбали про мою безпеку?

Цього разу вiн промовчав. Тодi я звернулася до Анн-Марi:

- А на вашу думку, мем?

- Виходячи з того, що менi вiдомо про цю мiсiю, - незворушно вiдповiла вона, - швидше друге. Особисто я не вважаю, що вашi родиннi стосунки зашкодить завданню.

Знову повернувшись до батька, я запитала:

- Тож до кого я маю звернутись?

Вiн приречено зiтхнув.

- Ти на

вiть не запитала, що це за завдання.

- Чому, мiчмане? Особистi мотиви?

- Нi, сер. Раз мою кандидатуру пропонували навiть попри те, що ми родичi, значить, я справдi стану вам у пригодi.

Батько пiдвiвся з крiсла.

- Гаразд, здаюся. Але не поспiшай. Спершу я маю зв’язатися з адмiралом Дюбарi.

- У цьому немає потреби, коммодоре, - озвалася Анн-Марi. - Адмiрал-фельдмаршал чекає на мiчмана Леблан, - тут вона швидко глянула на годинник, - через двадцять три хвилини.

Батько докiрливо подивився на неї.

- От чорт! То все це було пiдлаштовано?

- Так, сер. Адмiрал Дюбарi попросив мене розiграти маленький спектакль. По-перше, щоб зайвий раз перевiрити вашу доньку на кмiтливiсть, а по-друге - дати їй можливiсть самiй зробити вибiр, без будь-якого зовнiшнього тиску. Вона цiлком могла погодитися з вашими аргументами й далi не наполягати.

Батько досадливо закусив губу.

- Я мав би здогадатися. Я ж знав, яка чудова ви актриса, фрегат-капiтане. Вам би не в армiї служити, а знiматись у фiльмах.

Анн-Марi усмiхнулася.

- Я про це подумаю... коли скiнчиться вiйна.