Розділ ІІ. Соціально-економічний розвиток
Вже в першій половині XVII ст. багато освоєні землі прийшли в запустіння. Почався помітний відтік сільського населення в міста. Протягом XVII в. частка городян у загальній масі жителів країни збільшилася з 11 до 16%, а в густонаселених північних районах перевищила 20% (при цьому поповнювалася в основному маса міської бідноти). Південні області півострова остаточно опинилися в ролі сільськогосподарської периферії. Не без впливу Іспанії тут відбувалося відродження феодальних форм землеволодіння і землекористування. Переважна форма оренди – іспольщина – доповнювалася різноманітними феодальними платежами та обов’язками на користь землевласників (баналітетні плати, підношення натурою до свят, меліоративні, шляхові, будівельні роботи і т. д.). В цілому, рівень експлуатації селян-орендарів був надзвичайно високий. Оскільки в іспольну оренду зазвичай надавався цілий господарський комплекс, що включав посівні і пасовищні площі, виноградники і городи, то витрати його змісту були надзвичайно великі, а можливість розвитку товарного монокультурного господарства – мінімальні. Нерідко орендарі були не в змозі дотримувати умови договору і потрапляли в тривалу боргову залежність. У таких випадках вони фактично ставали прикріпленими до земельних ділянок. До того ж в XVII в. величезні земельні площі, що належали раніше багатим міським комунам, почали передаватися великим латифундистам в якості феодів. Сеньйори використовували всі можливі судові і адміністративні методи для узаконення феодальних повинностей селян, у тому числі пов’язаних з особистою залежністю. Ранньокапіталістичні методи господарювання, в тому числі капіталістична оренда, в аграрній сфері закріплювалися дуже повільно.[19]
Прошарок феодалів не був однорідним за своїм складом. Наряду з титулованою старою знаттю, що сягала своїми коренями раннього середньовіччя, в XVI- XVII ст. з’явилася нова феодальна знать з рядів буржуазії.[20] В більшості князівств були введені «Золоті книги», куди записувалися всі представники аристократії. Феодали мали право відкрито носити зброю та були звільнені від оподаткування. Феодали жили переважно поза містами у своїх замках. І лише з другої половини XVII ст. вони починають їх покидати та переселятися до міст.
Не відставало від феодалів і духовенство. Земельні володіння церкви в деяких князівствах досягали ½ територій. Духовенство Тоскани, яке складало до початку XVIIІ ст. лише 4 % населення, користувалося прибутками, що в 5 раз перевищували прибутки держави.[21]
Нижчі верстви населення, включно з інтелігенцією, були позбавлені майже всіх політичних прав.
У середині XVI ст. наступив період пожвавлення торговельних зв’язків. Розвивалося сукнарство у Венеції і Флоренції, росло шовкове виробництво в Генуї, Мілані, Павії, Мантуї, Болоньї. Неаполітанське королівство стало основним постачальником шовку-сирцю. Венеція, Генуя, Флоренція залишалися найбільшими центрами фінансових операцій та міжнародної торгівлі. Венеція зберігала в XVI в. монополію на вивіз прянощів з країн Близького Сходу. Генуя грала все більшу роль у міжрегіональній торгівлі з Іспанією і Португалією, а також Англією і Голландією.
З кінця XVI в. торговельно-фінансовий і промисловий підйом в Італії змінився наростаючим спадом. Зникла сприятлива кон’юнктура на світовому ринку. Італійська текстильна промисловість програла конкурентну боротьбу більш дешевими англійськими та голландськими сукнами. Перехід Франції до політики протекціонізму фактично закрив для італійців і цей ринок. Важкі наслідки, особливо для Південної Італії, мав фінансовий і політична криза Іспанії, почався на рубежі XVI-XVII ст. У поєднанні зі зростанням впливу турків у Східному Середземномор’ї все це значно скоротило можливості участі італійських міст у міжрегіональній торгівлі. До того ж венеціанський і генуезький торговий флот вже помітно поступався більш сучасним голландським і англійським судам.[22]
Загалом XVII ст. принесло з собою для Італії повний занепад промисловості. Скоротилася кількість ремесел, закривалися мануфактури, зменшилася кількість робітників, звузився ринок збуту. Так, наприклад, в Мілані на 1616 рік існувало 70 сукнарських підприємств, а до 1629 року їх кількість скоротилась до 15. Одночасно продукція зменшилась до 1/5 того, що вироблялося в 1616 році. Половина робітників лишилася без роботи. Зброярське виробництво було близьким до повної загибелі. В Луцці з 1585 року по 1645 рік закрилося 80 шовкоткацьких підприємств, а до 1717 року їх залишилося всього 32.[23]
На початкуXVIIІ ст. занепад промисловості поглибився. В одній Венеції виробництво шовку зменшилося з а століття з 18000 кусків у рік до 1200 кусків. В Луцці з 3000 станків залишилося 300. Занепад переживали металургія та суднобудування. Флорентійське сукнарство середини XVIIІ ст. могло забезпечити роботою лише 1000 осіб.
Через постійні війни страждало сільське господарство.[24]
Крім зрослої конкуренції на світових ринках економічному спаду в Італії сприяли й внутрішні причини. Незважаючи на ранній зародження капіталістичних відносин, новий економічний уклад тут так і не придбав стійкі форми. Збереження цехової системи та орієнтація фінансових кіл на відкупну і кредитну діяльність перешкоджали накопиченню капіталу в промисловій сфері і переходу від розсіяної до централізованої мануфактурі. Мінімальним залишався і технологічний прогрес. Італійська промисловість все більше витіснялася на внутрішні, локальні ринки і втрачала привабливість в якості джерела високих доходів. Як наслідок сповільнилося і процес зрощування родової аристократії, патриціату і розбагатілих вихідців із середовища пополанства. Навіть аннобілірована міська верхівка виявилася пройнята аристократичною зверхністю до підприємницької діяльності і тягою до «благородних» занять.[25]
Занепад промисловості та торгівлі призвів до збільшення питомої ваги сільського господарства в економіці. Основними продуктами були пшениця, масло та вино. Рівень технічного оснащення залишався традиційно низьким.[26] Таким чином Італія почала вивозити вже не промислову, а сільськогосподарську продукцію – продовольство та сировину. Все більше багатих міщан вкладали гроші в покупку землі та титулів і переходили до стану дворянства. Так впродовж XVII ст. в Неаполі число маркізів, князів, графів збільшилося з 133 до 434.[27]
Основними перепонами в розвитку внутрішньої торгівлі були: велика кількість внутрішніх митних постів, високі ставки мит, поганий стан доріг, численні та різноманітні системи мір, ваги, грошей, державні монополії, бідність населення.[28]
Якщо в XV-XVI ст. станова структура італійського суспільства була дуже аморфною і тому відносно відкритою, то до XVII в. вона стала набувати більш диференційований характер. В особливій мірі ця тенденція була характерна для південних районів Італії, де під впливом Іспанії насаджувалася військово-адміністративна система.
Погіршення економічного становища та відродження станових форм стратифікації суспільства посилювали соціальну напруженість. На дорогах Італії ставало небезпечно – розорені селяни і ремісники, колишні солдати й збіднілі феодали об’єднувались в розбійницькі загони і жили грабунком. Все більш приватними ставали голодні бунти в містах і селянські заворушення. Повсталі громили маєтки, вбивали збирачів податків, знищували податкові опису, земельні договори. Як правило, жодних політичних вимог не висувалося Протестні рухи були стихійними і погано організованими. Виняток становили лише великі повстання 1647 в Неаполі і Палермо. У Неаполі влітку 1647 р. спалахнуло повстання плебсу, на чолі якого встав рибалка Мазаньелло. Цей виступ підтримали середні міські верстви, а також селяни з околиць Неаполя. Повсталі випустили з тюрем ув’язнених і взяли в облогу фортецю, де сховався віце-король. 22 жовтня в Неаполі була проголошена республіка. Віце-король і іспанські чиновники бігли. Проте вже до навесні 1648 р. іспанцям вдалося придушити повстання. У Палермо міські низи також повалили владу іспанського віце-короля і проголосили республіку. Повстання поширилося на велику частину Сицилії, але перемога повстанців виявилася настільки ж швидкоплинною. По суті всі подібні виступи представляли собою традиційні для Середньовіччя селянсько-плебейські бунти і не могли призвести до істотних політичних змін.[29]
Податковий гніт був чи не основною причиною виступів мас. Особливо тяжким фінансовий гніт був в областях іспанського підпорядкування. Тут податками обкладались вінка, взуття і навіть… волосся.[30]
З другої половини XVIIІ ст. Італія поступово виходить із того заціпеніння, яке спостерігалося останні півтора століття. Починає зростати населення. Вже в першій половині століття його кількість збільшилася з 13,4 млн до 15,5 млн, а до кінця століття сягнуло 18 млн.[31] В руках буржуазії починають накопичуватися великі капітали. Підйом в промисловості спостерігався головним чином на півночі Італії: в Ломбардії та Тоскані. Почали з’являтися централізовані мануфактури, на яких працювало 300-400 осіб. В 1787 році в Мілані нараховувалося вже 17 785 робітників, зайнятих на мануфактурах. У Флоренції зростало виробництво шовку. В Сардинії виникали нові текстильні та скляні мануфактури. Паралельно з цим збільшувалася кількість населення в містах.[32] Потрібно зауважити, що розвиток капіталізму не був безболісним для мас. Буржуа, орендуючи землі поміщиків, перездавали їх в оренду безземельним селянам. Таким чином феодальна експлуатація тепер перепліталася з капіталістичною. Розорення та пауперизація селянства переганяла попит на робочу силу в промисловості. В країні зростало безробіття.[33]
Капіталістичні відносини почали проникати і в село. Підвищення цін на товари сільського господарства зробили його більш рентабельним. Орендатори починають відмовлятися від феодальної експлуатації та переходять до використання найманої праці. Починає ліквідовуватися кріпацтво. В містах ліквідовувалися цехи. Було скасовано відкупи податків. Розпочалася розбудова інфраструктури.[34]Також збільшувалася кількість земель обробітку, підвищився рівень агрокультури.[35]
Достарыңызбен бөлісу: |